Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Верховна Рада України як інститут парламентської влади

В статті 75 Конституції України зазначається, що “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”. Віддаленими прототипами сучасного українського парламенту можна вважати Козацьку Раду Запорізької Січі та Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Однак обидва ці органи формувалися шляхом непрямих виборів, у першому випадку – за станово-майновою ознакою, а в другому – за квотами від партій і громадських організацій. Сучасна Верховна Рада бере свій початок від Верховної Ради УРСР, запозичивши в неї назву, структурну побудову, чисельність депутатів і принципи виборчого права [5, с. 67].

Верховна Рада України виступає як інструмент демократизації нашого суспільства. Водночас, вона є лише частково структурованою, а це істотно впливає на парламентську дисципліну, на стабільність її фракцій. Український парламент має право вносити зміни до Конституції, приймати, змінювати і скасовувати закони; надавати у встановлений законом термін згоди на обов’язковість та денонсацію міжнародних договорів України, шляхом прийняття законів; затверджувати Конституцію Автономної Республіки Крим [4, с. 5-6].

Верховна Рада є однопалатним парламентом, переважна більшість депутатів якого оновлюється   кожні чотири роки. Внутрішньо-організаційно вона складається з Голови, його заступників, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій. Конституція України ліквідувала такий орган як Президію Верховної Ради. Водночас, Конституція від 28 червня 1996 року, прямо чи опосередковано, закріпила механізми, що перешкоджають розвитку Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади і єдиного представницького органу в Україні. Всупереч принципу розподілу влад Конституція встановлює реальні гарантії можливості та процедури вивищення над Верховною Радою Президента України й Конституційного Суду, які за певних обставин можуть дати підставу остаточно вирішувати долю, прийнятих парламентом законів. Це призводить до нівеляції прав Верховної Ради [3, с. 48].

Український парламент виконує наступні функції: законодавча, представницька, бюджетно-фінансова, контрольна та кадрова. Саме Верховна Рада ухвалює зміни до Конституції України, приймає закони з питань прав і свобод людини, громадянства; статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без громадянства, порядку застосування мов; засад використання природних ресурсів; правового режиму власності та підприємництва, діяльності органів виконавчої влади; територіального устрою й місцевого самоврядування і т.д. Верховна Рада затверджує Державний бюджет, контролює його виконання, встановлює податки та збори, визначає статус національної валюти, державних цінних паперів. Парламент в Україні контролює діяльність уряду та інших установ, заслуховує їх керівників, виробляє висновки та пропозиції щодо відповідальності того, чи іншого керівника. Верховна Рада призначає і звільняє голову та членів Рахункової палати, парламентського Уповноваженого з прав людини (омбутсмена); половину складу Національного банку, Національної Ради з питань телебачення та радіомовлення; третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів, дає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра, голів Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення та радіомовлення, голови та членів Центральної виборчої комісії; надає згоду на призначення Президентом Генерального прокурора і висловлює йому недовіру, що тягне за собою відставку [5, с. 76-77].

Кількісно Верховна Рада складається з 450 депутатських місць. Народні депутати обираються за принципом загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. В квітні 2000 р. відбувся ініційований Президентом референдум, на якому одним з питань було: “Чи згідні Ви зі зменшенням кількості народних депутатів України з 450 до 300..?” Воно одержало схвалення більшості громадян нашої держави ( 89,9% голосів). Ця пропозиція залишається нереалізованою. Її втілення в життя означало б збільшення кількості виборців на округ і переділ   кордонів округів. Існуюча зараз середня норма виборців на 1 депутата в Україні складає 70 тис. чол., що відповідає світовим стандартам [7, с. 9].

Вибори до Верховної Ради України в 1990 та 1994 рр. відбувалися за мажоритарною системою. Це стало однією з причин слабкості політичних партій в державі і перетворило вибори на боротьбу особистостей з використанням владних важелів та фінансів. У 1994 р. лише дві політичні партії   (Комуністична   та   РУХ),   змогли   утворити   парламентські   фракції   [6, с. 254].

У жовтні 1997 р. Верховна Рада ухвалила закон про вибори до парламенту за пропорційно-мажоритарною системою. Половину виборчих округів (225) було залишено мажоритарними, а в іншій половині переможець мав визначитися за партійними списками. Партія чи блок партій які набрали більше 4% голосів виборців, діставали право на депутатські мандати пропорційно кількості поданих голосів. Партії, що не подолали 4% -й бар’єр, позбавлялися депутатських мандатів [9, с. 52].

В результаті виборів 1998 року до складу Верховної Ради потрапили представники 8 політичних партій. В парламенті не існувало стабільності, виникала лише ситуативна більшість. Однак, незважаючи на труднощі, у Верховній Раді було досягнуто певого паритету сил. Розпочалася боротьба за створення депуатської більшості.

Вибори до парламенту у 2002 році відбулися в умовах протистояння Верховної Ради з Президентом України. До парламенту змогли потрапити лише 6 партій та політичних блоків. Вибори супроводжувалися численними правопорушеннями. В їх результаті Верховна Рада стала більш структурованою ніж раніше, досить швидко відбулися вибори спікера та його заступників, розподіл між фракціями депутатських комітетів [13, с. 135].

Водночас у 2000 - 2002 рр. Президент України Л. Д. Кучма виступив з суперечливими пропозиціями проведення політичних реформ. Так, він виступив за створення двопалатного парламенту і водночас за скорочення чисельності депутатського корпусу, за надання права парламентській більшості формувати уряд, за надання Президенту права на розпуск парламенту у випадку його недієздатності. Всі ці пропозиції Л.Д.Кучми знайшли своє схвалення на всенародному референдумі *, а тому президент звернувся до Верховної Ради з проханням внести відповідні зміни до Конституції. Однак, більшість народних депутатів виступили проти цих змін, оскільки вони покликані зміцнити і без того міцну президентську владу. Відсутність детальних планів по реформуванню законодавчого органу, на нашу думку справедливо, викликала побоювання стосовно можливої загрози встановлення авторитарного режиму, якщо не Л. Д. Кучмою то його наступниками на посаді президента [18, с.16].

В серпні 2002 р. Л. Д. Кучма звернувся з посланням до українського народу, в якому окреслив програму перетворення України на парламентсько-президентську республіку. Він також виступив за позбавлення народних депутатів імунітету(особливо у кримінальній сфері), та за позбавлення їх депутатських мандатів у випадку переходу з однієї фракції в іншу. Більшість цих пропозицій, крім ідеї про двопалатний парламент, була схвально прийнята у суспільстві та у Верховній Раді. Разом з тим, президент наклав вето на закон про пропорційну систему виборів до парламенту, що було зустрінуте, як намагання зберегти політичні партії ослабленими [26, с. 30].

Цілком, очевидно, що в майбутньому буде необхідне проведення реформ, які б дещо обмежили права президента, зокрема його контроль за силовими міністерствами та відомствами, а також його адміністрації з метою запобігання можливим антидемократичним процесам.

Існуючий розподіл повноважень між гілками української влади не сприяє встановленню в державі політичної стабільності та демократичних засад. Вже визріла необхідність проведення виважених політичних реформ, оскільки необережні кроки можуть привести до встановлення в Україні авторитаризму чи політичної анархії, про що переконливо свідчить міжнародний досвід розвитку інституту парламентської влади.

 

Список використаних джерел та літератури

1.    Альтамира-и-Кревеа Р. История Испании: В 2 т. – М., 1951. – Т. 1. – 620 с.

2.    Ашин Г. К. Дискусии о структуре власти и структуре элит в США // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2001. - № 7. – С. 90 – 103.

3.    Базів В. А. Інструмент влади: порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній   політичних   системах.     Львів:   Світ,   1999.     64 с.

4.    Базів В. А. Парламент української держави: проблеми партійної структуралізації. – Львів: Світ, 1999. – 68 с.

5.    Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.: МАУП, 1997.– 200 с.

6.    Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. –К., 2000. – 360 с.

7.    Безродний Є. Ф. Світова класична думка про державу і право. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 398 с.

8.    Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи,1995. – 174 с.

9.    Денисов В. Еволюція управління суспільством і парламентаризм // Віче. – 2001. - № 9. – С. 45-55.

10.     Денисов В. Парламентаризм і ліберальна традиція індивідуальної свободи // Віче. – 2001. - № 7. – С. 65 – 84.

11.     Етнин Л. Разделение властей: опыт современных государств. – М., 1995. - 220 с.

12.     Кириченко С. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. – К.: Логос, 1999. – 47 с.

13.     Кынев А. В. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы как индикатор процесса политической трансформации // Политические исследования. – 2002. - № 2. С. 126 – 137.

14.     Коукли Дж. Двохпалатность и разделение властей в современных государствах // Политические исследования. – 1997. - -№ 3. – С. 148 – 168.

15.     Коваль В. Становлення парламентаризму в Європейському Союзі // Право України. – 2002. - №2. – С. 143 – 147.

16.     Милль Дж. С. Размышления о представительском правлении.- Бенсон, Вермонт, 1994. – 264 с.

17.     Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти та ін. – Львів: Кальварія,1997. Ч. 2. – 336 с.

18.     Пантин В. Ш., Лапкин В. В. Эволюционное усложнение политических систем // Политические исследования. – 2002. – № 2. С. 6 – 19.

19.     Парламенты   зарубежных   стран. – М.:   Политиздат, 1968.     285 с.

20.     Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2001. – 326 с.

21.     Політологія / За ред. О. В. Бабкіної та В. П. Горбатенька. – К.: Академія, 2000. – 368 с.

22.     Політологія: Посібник / За ред. А. Колодія. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 582 с.

23.     Роберт Генри М. Правила парламентской процедуры. – Вашингтон, 1992. – 274 с.

24.     Седин М. Парламентаризм – криза, або необхідність переосмислення? // Нова політика. – 2001. -№ 1. С. 51 - 53.

25.     Складові демократії / За ред. Д. Геттінг та В.-Д. Міхаеля. –К.: Либідь, 1993. – 160 с.

26.     Стасюк Ю. Інститут президентства: Конструктиви і деструктиви // Віче. –2002. - № 5. – С. 27 – 31.

27.     Троян С. Парламентаризм в Польщі та Україні на сучасному етапі: порівняльний аналіз // Історія в школі. – 2002. - № 5 – 6. С. 27 – 31.

28.     Федосов П. А. Двохпалатные парламенты: европейский и отечественный опыт // Политические исследования. –2001.   -   № 1. – С. 168 – 179.

29.     Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 с.

30.     Штайнер Ю. Європейська демократія і федералізм // Ї. – 2002. - № 23. –С.24 – 32.

 parlament.rar [30.95 Kb] (викачувань: 11)



* Референдум відбувся зі значними порушеннями. Так, населення України не було в повній мірі поінформоване про негативні наслідки пропонованих змін, велася масова антипарламенська агітація. Зрештою, в результаті тривалої боротьби між Верховною Радою і Президентом було визнано лише рекомендаційний, а не категоричний характер пропонованих змін.


 (голосів: 1)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 1819 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ