Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Сучасна історична думка про причини, хід і наслідки князівських з’їздів в контексті формування державності України-Руси

Вже на початку 1991 р. з являється   український переклад курсу О.Субтельного “Україна: історія”, що на кілька років став основним вузівським підручником. Серед причин роздроблення автор називає суб’єктивні (розбрат серед князів, відсутність правил престолонаслідування) та об’єктивні (економічний застій внаслідок зміни міжнародної торгової кн’юктури). В цьому контексті і оцінюється Любецький з їзд [ 68, с. 47-48 ] .

Наприкінці 1991 р. вийшов І том вузівського курсу “Історія України”. У відповідній лекції Л.Мельника [54, с. 59-69] причину роздробленості автор бачить у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, “розвиткові феодального ладу і його утвердженню на всій території Руси. Роздробленість трактується як “трудний наслідок розвитку феодального ладу”,   а Любецький з їзд як такий, що не зміг зупинити цей об єктивний процес [ 54, с. 56-57 ] .

Об’єктивістськи-обережний підхід до реалій ХІІ ст. продемонстрував Я.Дашкевич, оперуючи 4 моделями східнослов’янських етносів: “альфа” – символізує українців, включає донський субстрат і норманський субстрат, “бета” – символізуєновгородсько-псковський етнос, включає Балтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – символізує великоросів на угро-фінській підкладці, “дельта” – білорусів на балтійському субстраті [58, с. 33]. Взагалі Ярослав Романович Дашкевич – людина дивовижної долі. Він – автор близько тисячі наукових статтей, розвідок, праць, культуролог, мовознавець,есеїст, політолог та історик України [97, с. 2]. Серед його відомих наукових праць слід передусім згадати “Історію українського війська” (1992), “Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України” (1993), “Національне питання в Україні” (1994) та багато інших. Актуальними є його слова: “Перед сучасною історичною наукою стоїть завдання не тільки очиститися від усіляких нашарувань. Слід проводити нові дослідження на рівні вимог сьогодення... гостро стоїть питання публікації величезного корпусу документів...” [ 97, с. 3 ] . Цілий ряд цінних з наукової точки зору думок висловлено в його статті “Українські землі в часах Галицько-Волинської державності”:

1)      сучасні офіційні історики, передусім з “київської школи”, являються в значній мірі спадкоємцями таких російських заполітизованих напрямів, як   слов’янофільство і москвофільство, антизахідництво, євродійство [97, с. 3];

2)      применшується значення і роль Західної України, особливо Галичини [ 95, с. 3-4 ] ;

3)      велику роль в процесах етнічної і політичної консолідації давньоруських земель відіграли галицькі та волинські князі [35, с. 15-19].

Інший сучасний український історик Л.Залізняк розвинев концепцію М.Брайчевського, безпосередніми предками українців вважає не антів, а аковінів. Русь він визнає як “імперію ранньосередньовічного типу”, важливу роль в оформленні якої відграли княжі з’їзди [9, с. 136-137]. Він відзначає “Остаточне дозрівання білорусів, псково-новгородців, росіян сталося в Х – ХІІІ ст. у складі проукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині ХІІ ст. знаменував собою унезалежнення від Київської метрополії згаданих молодих постімперських етносів [9, с. 97]. У своїй гостросюжетній статті “Давньоруська народність” він гостро критикує москвоцентричні концепції М.Погодіна, М.Покровського, В.Мавродіна, Б.Рибакова, Б.Грекова та інших, порівнює етнополітичний розвиток східнослов’янських етносів з романськими народами справедливо зауважує: “Наскільки мешканців Лондона, Парижа, Праги чи Варшави Х – ХІІІ ст. можна вважати відповідно англійцями, французами, чехами та поляками, настільки тогочасний Київ був українським” [38, с. 14], можна погодитись і з його твердженням, що “князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. були з’їздами українських князів”, а “головним творцем києворуської культури Х – ХІІ ст була перш за все людність Південної Русі і звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну територію імперії, впливаючи на розвиток пробілорусів, проросіян, новгородців [39, с. 13].

Одним з найбільших знавців історії Київської Русі, традицій давньоруського літописання являється директор Інституту археології НАНУ Петро Толочко. У своїй праці “Від Русі до України” відомий історик і археолог зауважує: “за перших десятиліть ХІІ ст. завершився ранньофеодальний період в історії Київської Русі, після якого розпочалася доба феодальної роздробленості, що тривала до 40-х років ХІІІ ст. і цей об’єктивний процес був прискорений рішеннями Любецького та наступних з’їздів [28, с. 20-21]. У статті “Літописець Нестор” академік толочко, аналізуючи статті “ПМЛ” за 1097 – 1110 рр., стверджує, що вони всупереч думці В.М.Татіщева, були написані Нестором [27,с.188-189], це і підтверджується тим фактом, що “Нестор створював свій літопис в часи правління Святополка Ізяславича” і тому дещо зретушовується роль Мономаха у боротьбі з половцями [27, с. 187].

П.Толочко разом зі своїм сином О.Толочком є автором фундаментальної монографії “Київська Русь”, в якій спеціальний розділ-параграф присвячений Любецькому з’їзду [29, с. 198-207]. На самому початку історик наводить слова з “ПВЛ”:

“У рік 6605 (1097). Прибули Святополк (Ізяславич), і Володимир (Всеволодич), і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися в Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: “Пощо ми губимо Руську землю,   самі проти себе зваду ллючи? А половці нашу землю розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить вотчину свою. Святополк – Київ Ізяславів; Володимир – Всеволодів (уділ); Давид і олег, і Ярослав – Святославів (уділ); Давидові – Володимир і двом Ростиславичам – Володареві, а Теребовль – Василькові”. І на цім вони цілували хреста! А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі “і чесний хрест”. І, поцілувавшись, пішли вони до себе.” [ 16, с. 146 ] .

П.Толочко далі зауважує: “Любецький з’їзд встановив правила гри на ближчі півстоліття, а в певному сенсі назавжди”. Початкова ідея пердбачала скликання з їзду в Києві. Логіка тут очевидна: крім того що Святополк мав би виконувати роль господаря (і глави зібрання), за ним стояв би і авторитет самого міста. З їзд, одначе відбувся в Любечі, місці, вибраному також не без прихованого значення. Для князівського вуха сама назва містечка мала нагадувати про головну засаду співжиття – “братерську любов”. Другою корекцією проти батькового тону була ідея запросити на з’їзд, який проектувався лише для нащадків династії Ярославичів, князів-ізгоїв, усіх цих Ігоревичів і Ростиславичів. Щоправда, як з ясувалося, вони держали лише дорадчі голоси. В результаті з їзду було впроваджено нове поняття князівського володіння – “отчина” – і визначено три нові утворення – Київ, Переяслав та Чернігів. Визначивши Київ як отчину Святополка, князі визнали і його верховну владу. А загальним тлом любецьких ідей став “Заповіт Ярослава”. Ніхто, крім нащадків тріумвірату (Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославича), отчин не одержав [ 29, с. 199-200 ] . Причому завдяки хитрому плану Олега Святославичу був переданий лише Новгород-Сіверський, а Давида Ігоровича було урівняно в правах з Ростиславичами. Тим часом “солодкі промови про братню любов, спільну оборону від половців, заповіти батьків, турботу про Руську землю позбавляли скривджених навіть можливості пролистувати” [29, с. 201]. Можна погодитись і з міркуванням П.Толочка про те, що війна за київський стіл між Юрієм Довгоруким і Ізяславом Мсиславичем “ До краю знищить спадщину Любецького з’їду, до краю заплутав міжкнязівські взаємини й розхитає правові основи верховної влади” [29, с. 216]. І все ж, як зазначає О.Толочко, ці події не спричинилися до розпаду Київської Русі, а її “смерть була спричинена не феодальною роздробленістю ХІІ ст., а монгольською і литовською політикою кінця ХІІІ – початку ХІ V ст.” [ 48, с. 16 ] .

Іншим відомим представником сучасної “київської школи” є Микола Котляр, автор 18 монографій та понад 300 статтей. Вже у своєму довідковому виданні “Історія України в особах. Давньруська держава.” Він зазначає: “з середини ХІІ ст. Давньою Руссю керує група найсильніших й найавторитетніших   князів, що вирішує спірні питання на “снемах” (з’їздах), тим самим визнаючи велику роль князівських з’їздів в процесі стабілізації політичної системи Київської Русі [14, с. 17]. В нарисі, присвяченому В.Мономаху, він підкреслює, що завдяки перемогам над половцями та проведенні в життя рішень князівських з’їздів, в “суспільній свідомості Давньої Русі вкоренилася думка, що скромний, здавалось би, переяславський князь є, по суті, першим у державі”[14, с. 123] . Підкреслюється і значення Любецького з’їзду, щодо подолання пихатості і самовпевненості князя Олега і Святославича”: “Олег до і після 1097 р.- це, по суті, двоє різних людей, різних вдіч і темпераментів. На зміну запальному, гордовитому, войовничому, амбітному рицареві прийшов слухняний, згаслий і малопомітний удільний князь. Його роль у політичному житті Давньоруської держави поступово зійшла внанівець” [ 14, с. 136 ] .

Микола Котляр – автор фундаментальної монографії “Галицько-Волинська Русь”, в якій велику увагу звертає на складання території Галицько-Волинської Русі, етнополітичний та культурний розвиток галицьких і волинських земель в ХІ – ХІ V ст. У складенні державності на західноукраїнських землях історик певну роль відводить рішенням Любецького з’їзду 1097 р., згідно яких Перемишлянську землю було визнано спадковим владінням гілки Ростислава, а Теребовль було закріплено за Васильком [15, с. 115-116]. В статті “Давньокиївські князі Володимир Мономах” М.Котляр детально висвітлює переможну боротьбу князя з кочівниками, зауважує, що “Мономах перехопив у ворога стратегічну ініціативу, з кожним роком все далі заганяючи його вглиб південноруських степів” і в зв’язку з цим він дістав змогу “встановлювати свої принципи політичної гри,   диктувати свої умови міжкнязівських взаємин” [42, с. 6-7].

Цілий ряд цінних з наукової точки зору думок висловлено в статті Котляра “Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст.”:

1)       розкривається характер центральної влади й структури Київської держави від Всеволода до Володимира Мономаха включно як спроби зберегти одноосібну і централізовану монархію на Русі [ 43, с. 26 ] ;

2)       на Русі в 1078 – 1093 рр. правив своєрідний дуумвірат – Всеволод з своїм сином Володимиром [ 43, с. 21 ] ;

3)       у 1096 – 1113 рр. Київською Руссю правив дуумвірат – Святополк Ізяславич – Володимир Мономах [ 43, с. 23 ] ;

4)       Любецький з’їзд не мав важливого значення щодо зміни принципів престолонаслідування, князівського володіння та цілої системи політичних відносин на Русі, підтвердженням чого є наступний перебіг подій [43, с. 24];

5)       У 1100 і 1101 рр. були проведені князівські з їзди у Витичеві й на Золотчі, на яких поряд із Святополком і Володимиром на перші ролі висуваються троє Святославичів: Давид, Олег і Ярослав [ 43, с. 25 ] ;

6)       Багатолітня успішна боротьба проти половецьких ханів дозволила Володимиру Мономаху на певний час відновити одноосібну і централізовану монархію на Русі [ 45, с. 26 ] .

Ці міркування знаходять своє логічне продовження в статті “З історії міжкнязівських відносин на Русі” – серед висловлених у ній думок на увагу заслуговують наступні:

1)      в останні десятиліття ХІ – перші десятиліття ХІІ ст. в країні склався і виріс клас великих землевласників-феодалів і думкою своїх боярів князі не могли вже нехтувати на своїх з’їздах [43, с. 2].

2)      існувало постійне суперництво між отчинним і родовим порядками заміщення престолів, а також безперервна боротьба між князівськими кланами за першість [ 44, с. 4 ] ;

3)      морально-психологічні та родинно-психологічні чинники мали найбільший відбиток на рішення князівських з їздів [ 43, с. 4-5 ] ;

4)      рішення Любецького з їзду носили половинчастий характер [ 43, с. 6 ] .

Окремі аспекти міжкнязівських взаємин та рішень князівських з’їздів розглядає київський історик О.Моця в статті “Київська Русь: результати та перспективи досліджень”. На нашу думку уваги заслуговують наступні твердження:

1)      в ХІ – ХІІІ ст. на Русі панував державний феодалізм [ 45, с. 43 ] ;

2)      на відміну від відчужуваної власності, характерної для Західної Європи, в Русі на першому місці була власність умовна, тимчасова, невідчужувана [15, с. 43];

3)      в ХІ – ХІІ ст зростає політична вага давньоруських міст [ 45, с. 44 ] ;

4)      давньоруська етнічна спільність існувала на рівні носіїв елітарної культури й слабо усвідомлювалося родовим поселенням [45, с. 47];

5)      князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. мали певний вплив на формування політичної культури тогочасної правлячої верхівки [ 45, с. 47-48 ] .

Ужгородський історик Б.І.Яценко в статті “Розвиток державного устрою України-Руси наприкінці ХІІ ст.” теж не залишає поза своєю увагою рішення Любецького з’їзду: “Сила цих рішень полягала в тому, що не лише князі Київські, а й господарі отчин могли бути організаторами всеруських внутрішньо- і зовнішньополітичних акцій. Так сталося, коли коаліція руських князів на чолі з Святославом Олеговичем відстояла Київ від посягань Андрія Боголюбського і тоді, коли святослав Всеволодич і Роман Мстиславич організували грандіозні походи на половців ...Однак у питанні про наступність престолонаслідування в Києві з’їзд не визначився. А в 1113 р. – після смерті Святослава Ярославича – родовий принцип був порушений – до престолу пробився Володимир Мономах, знехтувавши правом Давида та Олега святославичів із старшої князівської лінії. В 1125 році Мономах передав верховну владу своєму сину Мстиславу, вдруге порушивши традицію [ 52, с. 127 ] .

Побіжно згадує Любецький з’їзд в своєму “Курсі української історії” київський історик Володимир Йосипович Борисенко: “закладені на з’їзді принципи єдності Русі дали свої результати. Січ руських князів об’єднали свої сили і в 1103 р. вщент розгромили половців на р.Самарі [3, с. 57], “місцеві князівські династії проявляли щорах більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем” [3, с. 70], а юридичні рішення з’їздів відкривали нові можливості “для прискореного розвитку автономних князівств і земель” [3, с. 70]. Тобто В.Борисенко визнає вагому роль Любецького та інших князівських з їздів в процесі децентралізації управлінської системи на Русі.

Яскраву картину вітчизняної історії ХІ – ХІІ ст. створила Н.Яковенко. Вона відзначила. Що концепція єдиної народності базується переважно на лінгвістичних аргументах, але “це те саме, що на підставі, скажімо, спільного   латиномовного шкільництва проголосити існування “єдиної латинської народності”. Водночас вона заявила про рівне право всіх східнослов янських націй на історичну спадщину Київської Русі. За Н.Яковенко, Русь Х – ХІІІ ст. в етнічному плані ще “аморфна”, лиш з XV ст. “з Русі став вичленятися український народ” [ 33, с. 59, 77 ] . А ось як вона описує Любецький з’їзд: “Зібравшись у 1097 р. на свій перший з’їзд, Ярославлі онуки прийняли власний ряд (угоду) за яким спільна доти отчина розпадалася на три відокремлені отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Каждо да держить отчину свою” [ 33, с. 42 ] . На думку Н.Яковенко, на Любечі було визнано за Ростиславичами право на Галичину, що заклало її незалежність, яку , однак, довелося збройно захищати ще півстоліття [ 33, с. 70 ] .

Найбільш детально і науково обґрунтовано історичні перипетії ХІ – ХІІ ст. висвітлюються у фундаментальній монографії ужгородського історика Степана Федаки “Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів” (ХІІ століття), в якій є такі підрозділи “Княжі з’їзди 1097 – 1103 років” [70, с. 45-68], “Боротьба з половцями як консервативний чинник політичної дійсності” [70, с. 68-90], “Мономах – останній самодержець імперії” [70, с. 90-109], де на величезному фактологічному матеріалі розглядаються причини скликання, хід та історико-юридичні наслідки тих чи інших князівських з’їздів.

На думку С.Федаки, з якою не можна не погодитись: “Серед подій, що визначили історію України на далеке майбутнє, однією з найважливіших був Любецький з’їзд князів наприкінці жовтня 1097 р.” [79, с. 45]. Любеч був давнім чернігівським містом на дніпровському шляху, згадуваним ще Костянтином   Багрянородним [ 2, с. 47 ] . Метою з їзду було припинення уособиць і забезпечення миру та злагоди. Але якою ціною? Безперечно, кожен “їхав до Любеча зі своїми надіями, скаргами, докорами, кожний мріяв подолати своїх суперників у боротьбі за столи, поживитися за рахунок сусіда, помститися кривдникам” [ 11, с. 445 ] . В ході своєї роботи з їзд затвердив три основні рішення:

1) кожен князь володіє тими землями, які традиційно належали його батькові;

2)      встановлюється союз між усіма княжими гілками;   це було відновлення заповіді Ярослава Мудрого старшому синові: якби хто кого скривдив, допомагати покривдженому; лиш тепер це покладалося на весь союз князів;

3)      тримати спільну оборону проти половців, цим скасовувалися усякі союзи з половцями, зокрема укладені Олегом Святославичем [ 70, с. 46 ] .

Цікаво, що на цьому з їзді не було полоцьких князів, не розглядалася і доля Новгородської землі. Ішлося переважно про власне руські (українські) землі. Святополк отримав Київщину, Мономах – Переяславщину, Давид, Олег і Ярослав Святославичі – Чернігово-Сіверські землі, Давид Ігорович – Волинь, Володар і Василько Ростиславичі – Галичину з Перемишлем і Теребовлею. Так уперше, було окреслено структуру України-Руси, яка чітко проступає в усіх подальших подіях аж до остаточного виокремлення її з лона імперії [ 70, с. 46 ] . Любецький з’їзд і пов’язані з ним події переконливо довели, що Україна-Русь надалі повинна розвиватися в межах української етнічної території. Нагальною потребою стала консолідація держави національного типу з розумним ступенем централізації влади, міцними внутрішніми економічними зв’язками, культурно-релігійною єдністю тощо. Що ж до розподілу сил всередині України, то з їзд зафіксував статус-кво. В результаті з їзду сформувався так званий другий тріумвірат – співправління Святополка Київського, Олега C іверського, Володимира Мономаха [ 70, с. 47 ] .

Типологічно Любеч співставлений з Верденським з їздом 843 р, на якому нащадки Карла Великого розділили свою імперію на три частини або з розділом імперії   сельднукідів в 1092 р. на Іран, Сирію й Анатолію [ 70, с. 59-60 ] . 14 серпня (30 серпня, 30 червня) 1100 р. відбувся з’їзд у Вітичеві, на якому Давидові Ігоровичу було залишено   Бореськ і   Острог, а Святослав від себе додав Дубен і Чорнорийськ, а Мономах і Святославичі – по 200 гривен. З авансцени політичного життя таким чином було усунуто впливового волинського князя. Далі тріумвірат князі узявся за Ростиславичів. На з їзді перед ними було поставлено вимогу про видачу холопів і смердів, які втекли з інших земель до галицьких володінь, але оскільки значне посилення Святополка не входило до планів Мономаха, Ростиславичам дали спокій [ 70, с. 65 ] . Пізніше князівські з’їзди відбулися в 1101, 1105, 1108, 1123 і в пізніших роках [70, с. 106].

Таким чином, сучасні українські історики (М.Котляр, П.Толочко, С.Федака) продовжили традиції історичних досліджень радянських і діаспорних науковців проблеми феодальної роздробленості і князівських з’їздів. Особливо велику увагу вони приділяють перипетіям Любецького з їзду та його постановам. Однак до наших днів немає комплексної узагальнюючої праці присвяченої князівським з’їздам і це, мабуть, являється завданням для молодих дослідників.

 

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1.Антонович В. Моя сповідь. – К., 1995. – 816 с.

2. Багрянородный Константин. Об управлении империей. – М., 1989. – 486 с.

3. Борисенко В.І. Курс української історії. – К., Либідь. – 1996. – 616 с.

4.Брайчевський М. Вибрані твори. – К., 1999. – 597 с.

5. Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993. – 315 с.

6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 338 с.

7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К., 1991. – 560 с.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т.2.

9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 255 с.

10. Каргалов В.В. Внешнеполитический факторы развития Феодальной Руси. – М., Высшая школа. – 1967. – 263 с.

11. Каргалов В., Сахаров А. Полководцы Древней Руси. – М., 1986. – 575 с.

12. Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993. – 336 с.

13. Коструба Т. Нарис історії України. – Торонто, 1961. – 304 с.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., Україна, 1996. – 240 с.

15. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки. – Т. 5. – К., 1998. – 336 с.

16. Літопис Руський: За Іпатським списком // Перекл. Л.Махновця. – К., 1989. – 592 с.

17. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы. – М.,-Л., 1952. – 430с.

18. Мавродин В.Р. Образование Древнерусского государства. – Л., 1945. – 431 с.

19. Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы). Историографический очерк. – Л.: Наука, 1983. – 86 с.

20. Насонов А.Н. “Русская земля” и образование територии Древнерусского государства. – М., 1951. – 264 с.

21. Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного словянства. – М., Наука. – 1982. – 263 с.

22. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., Наука. – 1968. – 263 с.

23. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2-х т. – К., 1995. – Т. 1. – 640 с.

24. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории. – М., 1984. – 220 с.

25. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси. – М.-Л., Наука, 1966. – 240 с.

26. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – 240 с.

27. Толочко П.П. Історичні портрети Х – ХІІ ст. – К.; Наукова думка. – 1990. – 272 с.

28. Толочко П.П. Від Русі до України. – К.; Абрис. – 1997. – 400 с.

29. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К., 1998. – 352 с.

30. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. – Л., 1980. – 256 с.

31. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.

32. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М., Госиздат. – 1949. – 543 с.

33. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XV ІІІ ст. – К., 1997. – 312 с.

34. Бодрухін В. Феодальна роздробленість й еволюція державності (ХІІ – ХІІІ ст.) // Пам’ять століть (далі ПС). – 2000. – № 4. – С.26-30.

35. Дашкевич Я. Українська земля в часах галицько-волинсько державності (кінець Х – середина ХІ V ст.)// ПС. – 2002. – № 4. – С. 12-21.

36. Довженюк В.Й. Характерні риси феодалізму в Київській Русі // Український історичний журнал (далі УІЖ). – 1970. – № 12. – С. 36-44.

37. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи // Український історик. – 1982-1983. – № 3-4; № 1. – С. 106-118; 1983 – № 2-3. – С. 113-131.

38. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // ПС. – 1996. – № 2. – С. 2-14.

39. Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // ПС. – 1997. – №4. – С. 2-13.

40. Карголов В.В. Половецкие набеги на Русь // Вопросы истории ( далі ВИ). – 1965. – № 9. – С.68-73.

41. Котляр М.Ф. “Руська земля” в літописах ХІ – ХІІІ ст. // УІЖ. – 1976. – №11. – С. 96-107.

42. Котляр М. Давньокиївські князі. В.Мономах // Історія України. – 1997. – № 42. – С.6-7.

43. Котляр М. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. (від уособиць до стабілізації) // УІЖ. – 1997. – № 2. – С. 18-28.

44. Лихачев Д.С. К вопросу о политической позиции Владимира Мономаха // Из истории феодальной России. – Л., 1978. – С. 33-37.

45. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. – 1996. – № 4. – С.41-49.

46. Оглоблин Олексанлр. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик.- 1978.- № 4.- С.58-63.

47. Рыбаков Б.А. Обзор общих явлений русской истории І Х – сер. Х ІІІ в. // ВИ. – 1962. – № 4. – С. 34-576.

48. Толочко О. Коли перестала існувати “Київська Русь”? // Київська старовина (далі КС). – 1992. – № 6. – С. 7-18.

49. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Руси в ХІІ – ХІІІ веке // ВИ. – 1974. – № 2. – С. 57-60.

50. Федака С. Любецький з’їзд князів 1097 р. – контрапункт давньоруської історії // Історія України. – 1999. – № 15. – С. 4-6.

51. Черепнин А.В. Исторические условия формирования русской народности до конца Х V ст. // Вопросы формирования русской народности и наций. – М., Л., 1958. – С. 5-74.

52. Яценко Б.І. Розвиток державного устрою України-Руси наприкінці ХІІ ст. (проект Романа Мстиславича і “Слово о полку Ігоревім) // УІЖ. – 1997. – № 3.- С.119-133.

Монографії, науково-публіцистичні та публіцистичні праці

53. Герцен А.И. Собр. соч. в 30 т. – М., 1956. – Т. 3.

54. Історія України: в 2-х т. – К., 1992. – Т. 1. – 573 с.

55. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. – К., Україна. – 1995. – 479 с.

56. Историография истории нового времени стран Европы и Америки. – М., Высшая школа. – 1990. – 511 с.


zjizdydup.rar [62.63 Kb] (викачувань: 11)

 (голосів: 2)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 2463 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ