Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Історія парламентів Європи та світу

Парламент – узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі. Питання обрання, структури і повноважень парламентарів були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правових систем. Це пояснюється ключовою роллю парламентів у політико-правовій системі та в організації і здійсненні державної влади [5, с. 57].

В епоху античності було розроблено принципи і процедуру послідовного формування перших парламентів. Перший парламент – Народні збори (Агора)– виник у V ст. до н. е. В Афінах. Участь у його роботі брали всі вільні дорослі чоловіки громадяни полісу. Більшість дослідників схильні вважати, що це був пережиток епохи первіснообщинного ладу , як одна з форм загально-племінних зборів. Однак, в Афінах існувала окрім Народних зборів ще й Рада п ятисот. Саме її й розглядають як прообраз першого парламенту [ 28, с.169 ] .

Досить своєрідна форма парламенту існувала в республіканському та імператорському Римі. Тогочасний Сенат обирався непрямими виборами і мав окрім законодавчих ще й частину виконавчих та судових функцій. Проте зі зміцненням влади імператорів повноваження парламенту зазнали значних обмежень. Вже в ІІІ ст. до н. е. римський Сенат перетворився на знаряддя волі правителів і втратив всі риси демократії.

У варварських державах раннього середньовіччя роль парламентів деякий час виконували загальні збори всього дорослого чоловічого населення певної території, краю чи племені, але пізніше їх витіснили приближених до двору монарха феодалів та аристократії [17, с. 221]. Це привело до утворення рад “королів” зі своїми родичами та найближчими прихильниками. Такі ради чи з’їзди проводилися при Каролінгах у Франції й імператорах Саксонської династії в Священній Римській імперії (праобразі німецької держави), при англо - саксонських королях Плантагенетах, на Русі в часи князювання Ігоря, Святослава, Володимира та їхніх спадкоємців. На таких зібраннях правителі розглядали держані володіння як особисту власність. З ХІІ ст. ситуація з роллю законодавчих органів почала змінюватися. В суспільствах держав Європи   зміцнювали свої позиції окремі стани. Якщо вище духовенство і світська знать входили у придворні ради й раніше, то тепер до них долучалися жителі міст, що поступово втягувалися в процеси прийняття державних рішень. Іноді це відбувалося з волі монарха, та в загальному в результаті боротьби міст з правителями [ 18, с. 7-8 ].

В придворних радах раннього середньовіччя світська і духовна знать брали участь на особистій основі за персональним викликом монарха. Там вони формували дві курії (згідно приналежності до церкви). Делегати від міст з самого початку обиралися і виступали як представники свого прошарку суспільства, а не окремого округу чи провінції. Вони – обрані, а не виділені за якимись ознаками королівськими чиновниками. [ 28, с. 169 ] .

Підключення жителів міст до роботи придворних рад знаменувало собою появу якісно нової державної інституції, яка опиралася на той же базовий принцип що і сучасні парламенти – представництво. Перші станові парламенти появилися в християнських королівствах Піренейського півострова – Леоні та Арагоні. Дорадчі збори дворян і духовенства скликалися королем в Леоні з Х ст. В 1137 р. одні з таких зборів були названі “кортесами”. З середини ХІІ ст. в роботі кортесів брали участь і представники міст. Своїми петиціями кортеси Леону ініціювали прийняття королями нових законів, санкціонували додаткові податки, про які просили монархи, приймали участь у ратифікації актів про обрання правителя чи про порядок успадкування престолу. Кожен зі станів складав накази для своїх представників у кортесах, і їх порушення могло коштувати парламентарю життя. Поступово встановився і регламент роботи депутатів. Представники кожного зі станів засідали окремо(по-палатно). Зв язок між палатами та королем підтримували через послів та вісників. Між сесіями кортесів діяв своєрідний постійний комітет, що спостерігав за дотриманням прав кортесів. Кожен закон Арагону починався зі слів: “Король зі згоди кортесів постановив...” [ 1, с. 185 - 186 ] .

Батьківщиною парламенту вважається Великобританія. В цій державі законодавчий орган виник в наслідок боротьби дворянства за розширення своїх прав в умовах абсолютистської королівської влади. В Англії парламент регулярно скликався з 1230 р. Власне саме тоді винили такі традиційні для парламентаризму терміни як “спікер”, “лоббі”, “фракція”, “палата”, тощо.

Франції станові представницькі органи появилися на початку XIV ст., коли їх поява була зумовлена боротьбою із зовнішнім ворогом. Перші Генеральні штати (збори представників духовенства, дворянства та міщан) скликав король Філіп Красивий. Щоб заручитися підтримкою станів у боротьбі з Папою Римським Боніфацієм VIII . Всього Генеральні штати скликалися біля 40 разів, але відбувалося це вкрай нерівномірно. Зі зміцненням королівської влади і приходом до влади кардинала Ришельє після 1626 р. їх перестали скликати аж до 1789 р. [ 9, с. 47 ] . Власне з Франції походить термін “парламент” від словосполучення “виголошувати промову”.

У   німецьких   князівствах   формування   станових   парламентів – ландтагів – розпочалося в ХІІІ ст. В 1231 р. на імперському рівні було прийнято закон про те, що всякі законодавчі новації могли набувати чинності лише “за згодою кращих та старіших людей земель”. Багато ландтагів мали досить широке представництво депутатів від міст. Так у ландтазі Вюртембергу в 1498 р. засідало 13 прелатів, 30 рицарів і 120депутатів з 40 міст. При чому міські делегати виражали інтереси і прилеглих до міст сільських регіонів. У Східній Фризії та Тіролі забезпечувалося пряме представництво селян. До кінця XV ст. Бранденбург, Саксонія та деякі інші німецькі держави мали ландтаги, що володіли широкими правами, постійними комітетами й апаратом [ 8, с.54 ] .

На імперському рівні станово-представницький орган – рейхстаг – остаточно сформувався в кінці XV ст. Він діяв у складі трьох курій: 1) курія імперських князів та курфюрстів; 2) посланців імперських графів та прелатів; 3) посланців імперських міст. У 1495 р. Вормському з їзді було прийнято регламент діяльності рейхстагу. Зокрема, визначалося, що він має обов ’язков о скликатися не менше одного разу на рік і засідати не менше одного місяця. Учасники рейхстагу вирішували питання війни і миру, королівських податків, змін у імперському праві. Майже одночасно з рейхстагом виникли станово-представницькі органи влади у Фризії, Люксембурзі, цілому ряді інших малих держав Європи [ 8, с. 56 ] .

Специфічний характер мали представницькі органи в Речі Посполитій (до складу цієї держави входили польські, литовські, українські та білоруські землі). Сейм мав надзвичайно великі повноваження. Саме він починаючи з 1385 р. польських королів. З 1415 р., згідно Петриківських статей, сейм скликався щороку, але він складався майже виключно зі шляхти і духовенства шляхетського походження, що пояснювалося слабкістю міст. В 1493 р. воєводи та єпископи, що складали основу магнатерії – вищого прошарку знаті, сформували противагу сему – сенат, до складу якого як окрема курія ввійшли представники окремих міст [ 27, с. 52 ] .

З середини XV ст. набув представницького характеру і угорський парламент – дайт. Перед обличчям турецької загрози, відчуваючи постійну потребу в грошах для утримання армії, король включив до його складу поряд з магнатами та дрібним дворянством і представників міст. Одночасно ослабли позиції знаті в парламентах скандинавських країн. В Данії дворянський сейм (данехоф) було замінено риксдагом, що складався   з представників знаті, духовенства, послів від міст та селянства. Риксдаг Швеції складався з депутатів від дворянства, духовенства, від цеху рудокопів, селян та міст [ 30, с. 26 ] .

Парламенти всіх без винятку держав середньовічної Європи складалися з0 декількох палат чи курій. Їх чисельність коливалася від 2 до 4. Двопалатна структура складалася з нижньої палати, що об єднувала представників міст, рядового дворянства та нижчого духовенства, та верхньої, сформованої з вищого духовенства та родової знаті. Такий різновид парламенту існував у Богемії, Великобританії, Данії, Польщі, Угорщині, Швеції. Трьох палатний парламент (духовенство, дворянство і міста) утвердився у Франції, королівствах Піренейського півострова, в більшості німецьких князівств [ 28, с. 172 ] .

Хоча устрій та історичні долі станових парламентів суттєво відрізнялися, процедура їх роботи була схожою. У всіх випадках (окрім тих коли монарх був мертвий) вони скликалися монархами. Робочим засіданням передувало богослужіння. Після цього всі учасники слухали звернення правителя, що містило питання та запити, на які він хотів одержати відповіді від станів. Далі засідання відбувалися окремо – по палатах. Якщо в ході сесії у палат виникали питання чи суперечності то у роботу включалися посередники – спеціальні чиновники та органи. Коли вони не задовольняли монарха – він міг повторювати питання у модифікованому вигляді чи з певними змінами до того часу, поки сторони не погоджувалися чине розходилися [ 1, с. 315 ] .

Протягом XIII XVII ст. майже у всіх країнах Європи станові парламенти були невід ’ємною частиною державного механізму. Королі часто вважали їх незручними, намагалися ними маніпулювати, розколювати їхній склад. Парламенти в свою чергу боролися за розширення своїх прав та привілеїв. Однак, в цілому склалися традиція участі земель та різних верств у вирішенні державних справ, організаційні форми і процедура такої участі. До кінця XVII середини XVIII ст. в більшості європейських країн становий парламентаризм переживав кризу. Проте, альтернатива абсолютній монархії ніколи не зникала повністю [ 20, с. 84, 89 ] .

Оновлення системи парламентаризму розпочалося влітку1789 р. у Франції. Тоді депутати від третього стану, скликані королем на Генеральні штати, відмовилися від традиційної по-станової реєстрації. 17 червня 1789 р. ці депутати оголосили себе Національними зборами.

Французька конституція 1791 р. прийнята парламентом визначила створення однопалатного парламенту, що мав працювати у постійному режимі. Однак, вже в серпні 1795 р. за новою конституцією було вирішено відновити принцип двопалатності. Його ж закріпила хартія реставрованої династії Бурбонів від 1814 р. Так, згідно хартії законодавча влада у Франції мала здійснюватися “королем, палатою перів та палатою депутатів від департаментів” [19, с. 96]. Остаточно двопалатний парламент у Франції встановився лише з проголошенням ІІІ Республіки у 1875 р. Згідно тогочасної конституції вибори до нижчої палати (палати депутатів) встановлювалися прямі, а до верхньої (палати сенаторів) – двоступеневі. Сенатори обиралися на 9-річний термін з числа громадян старших 40 років. Така структура парламенту проіснувала до 1940 р., а пізніше була відновлена в конституціях IV та V Республік [ 19, с. 101 ] .

Однопалатні парламенти існували в ХІХ ст. під час періодів революційного піднесення у Франції та Іспанії. В останній країні, зокрема, тривалий час існували двопалатні кортеси, які були остаточно замінені на однопалатні у 1942 р. генералом Франко. Верхню палату в Іспанії становили пери, єпископи, вищі військові чини, а також представники від провінцій призначені королем [ 19, с. 124 ] .

У німецьких державах після періоду наполеонівських війн нижні палати складалися з депутатів від міст та округів, а верхні – поєднували спадковий принцип формування з виборністю їхніх членів від станів та корпорацій. Цим досягався взаємний контроль властей і обмежувалося панування виконавчих інститутів. Після об єднання Німеччини в 1871 р. двопалатний принцип було реалізовано у конструкції загально німецького парламенту – рейхстагу [ 15, с. 143 ] .

Становлення інституту парламентської влади було б неможливе без прогресу в суспільно-політичній думці Європи. Найбільш послідовно ідею парламентаризму відстоював Ш.-Л. Монтеск’є. Він у праці “Про дух законів” аргументував корисність двопалатного парламенту, як найбільш ефективного засобу для утримання влади від крайнощів. Згідно його теорії дві палати зобов’язані взаємно стримувати одна одну і водночас обидві повинні бути пов’язані з виконавчою владою [28, с. 178 ] .

Ідеї Ш.-Л. Монтеск’є лягли в основу конституції США. Двопалатна конструкція парламенту, на думку “батьків-засновників” захищає республіку від забуття стоячими при владі своїх обов’язків перед виборцями, робить її політично стабільною, сприяє спадковості в роботі парламенту в умовах частої зміни складу палати представників [2, с. 91].

Проте вже сучасник Ш.-Л. Монтеск’є, англійський філософ І. Бентам вказував на ряд серйозних недоліків двопалатного парламенту. Зокрема до них вчений відносив наявність ситуацій, в яких меншість одержує те ж значення, що і більшість, оскільки питання прийняте одноголосно нижньою палатою може бути відхилене верхньою. Окрім того, в складі палат часто формуються дві взаємовиключні течії, і кожна палата втрачає частину відомостей, якими б парламент володів у випадку спільного засідання. Наявність двох палат суттєво гальмує законодавчий процес. Результатом поділу парламенту стає розподілення прав, що віддає одній палаті ініціативу, а іншій – лише право негативу. Позитивні сторони двопалатного парламенту Бентам описував наслідуючи Монтеск’є [ 7, с. 128 ] .

1830 – 1860 рр. ознаменувалися для Європи за словами Дж. С. Мілля широкою парламентизацією більшості держав, і також боротьбою не за кількість, а за якісний склад палат [ 16, с. 37 ] .

В цілому ж до початку ХХ ст. у всіх країнах Європи за винятком Болгарії, Греції, Люксембургу та Російської імперії були двопалатні парламенти. При цьому домінуючою була тенденція до боротьби з призначенням сенаторів монархами та з різними модифікаціями непрямих виборів. Формування верхніх палат більшості парламентів (сенатів) було далеке від принципів демократії. Так, сенат Італії складався з по життєво призначених королем можновладців. У Португалії з 145 сенаторів 94 призначалися королем. В Німеччині члени верхньої палати призначалися монархами держав, які в 1871 р. ввійшли до складу імперії. В Сербії половина членів Державної Ради призначалися королем, а інші обиралися нижньою палатою (так звана кооптація). В Росії половина членів сенату обиралася імператором довільно, а решта – за станово-корпоративним принципом. Двоступеневі вибори до верхніх палат відбувалися у Франції, Нідерландах, Швейцарії, Бельгії [ 19, с. 141 - 142 ] .

Справді демократичні зміни у парламентаризмі держав Західної Європи розпочалися після ІІ Світової війни. Процес демократизації проходив поступово без глобальних суспільних потрясінь (окрім Франції часів генерала де Голля) і фактично продовжує тривати по сьогодні (взяти б до уваги зміни у повноваженнях палати лордів у Великобританії чи у системі виборів до верхньої палати Франції). У 2000 р. в Європі двопалатні парламенти діяли в 19 країнах з загальним населенням 600 тис. чол. Серед них є федеративні держави (Австрія, Німеччина, Росія) та унітарні (Італія, Польща, Румунія, Франція, Чехія). Однопалатні парламенти існували у 15 країнах, переважно унітарних – Греції, Португалії, Угорщині, Україні [ 10, с. 66 - 67 ] . Верхні палати обираються зараз за системою двоступеневих виборів, за винятком сенатів Польщі, Румунії, Чехії та Швейцарії [10, с. 68 ] .

Як засвідчує історичний досвід ХІХ – ХХ ст. двопалатні парламенти часто виступали гальмом процесів демократизації суспільства, заважали встановленню правових держав. Однопалатні парламенти ж взагалі виступали неодмінним атрибутом тоталітарних та авторитарних режимів, хоча в демократичних країнах їхня законодавча діяльність проводилася набагато ефективніше ніж в тих суспільствах де існували парламенти з двома палатами [ 12, с. 4 ] .

Характерною особливістю перших парламентів було обрання делегатів до них за становою, майновою, статевою ознаками. Звичайні зараз принципи загального рівного і прямого виборчого права стали панівними у світовій практиці лише в 2 половині ХХ ст. В цей же період остаточно починає викристалізовуватися ідея створення єдиного європейського парламенту, і як своєрідний світовий парламент функціонує Генеральна Асамблея ООН [15, с. 147].

В цілому ж можна сміливо твердити, що проблема існування інституту парламентської влади пройшла шлях від античності до сьогодення, зазнаючи при цьому значних змін. Не дивлячись на недоліки парламентів різних держав, народів та історичних епох сама історія показала, що альтернативи парламентаризму, як основи демократичного устрою не існує. Проте в минулому було чимало випадків коли парламенти завдяки волі окремих осіб втрачали свої повноваження та права законодавчої ініціативи (Римська республіка в часи Юлія Цезаря та Октавіана Августа, Італія в 1922 р. Німеччина в 1932 р.). Саме тому до зміни парламентської моделі в сучасній Україні слід підходити надзвичайно обережно, зважаючи на можливі відходи від демократичної традиції.

 

Список використаних джерел та літератури

1.    Альтамира-и-Кревеа Р. История Испании: В 2 т. – М., 1951. – Т. 1. – 620 с.

2.    Ашин Г. К. Дискусии о структуре власти и структуре элит в США // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2001. - № 7. – С. 90 – 103.

3.    Базів В. А. Інструмент влади: порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній   політичних   системах.     Львів:   Світ,   1999.     64 с.

4.    Базів В. А. Парламент української держави: проблеми партійної структуралізації. – Львів: Світ, 1999. – 68 с.

5.    Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.: МАУП, 1997.– 200 с.

6.    Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. –К., 2000. – 360 с.

7.    Безродний Є. Ф. Світова класична думка про державу і право. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 398 с.

8.    Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи,1995. – 174 с.

9.    Денисов В. Еволюція управління суспільством і парламентаризм // Віче. – 2001. - № 9. – С. 45-55.

10.     Денисов В. Парламентаризм і ліберальна традиція індивідуальної свободи // Віче. – 2001. - № 7. – С. 65 – 84.

11.     Етнин Л. Разделение властей: опыт современных государств. – М., 1995. - 220 с.

12.     Кириченко С. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. – К.: Логос, 1999. – 47 с.

13.     Кынев А. В. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы как индикатор процесса политической трансформации // Политические исследования. – 2002. - № 2. С. 126 – 137.

14.     Коукли Дж. Двохпалатность и разделение властей в современных государствах // Политические исследования. – 1997. - -№ 3. – С. 148 – 168.

15.     Коваль В. Становлення парламентаризму в Європейському Союзі // Право України. – 2002. - №2. – С. 143 – 147.

16.     Милль Дж. С. Размышления о представительском правлении.- Бенсон, Вермонт, 1994. – 264 с.

17.     Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти та ін. – Львів: Кальварія,1997. Ч. 2. – 336 с.

18.     Пантин В. Ш., Лапкин В. В. Эволюционное усложнение политических систем // Политические исследования. – 2002. – № 2. С. 6 – 19.

19.     Парламенты   зарубежных   стран. – М.:   Политиздат, 1968.     285 с.

20.     Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2001. – 326 с.

21.     Політологія / За ред. О. В. Бабкіної та В. П. Горбатенька. – К.: Академія, 2000. – 368 с.

22.     Політологія: Посібник / За ред. А. Колодія. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 582 с.

23.     Роберт Генри М. Правила парламентской процедуры. – Вашингтон, 1992. – 274 с.

24.     Седин М. Парламентаризм – криза, або необхідність переосмислення? // Нова політика. – 2001. -№ 1. С. 51 - 53.

25.     Складові демократії / За ред. Д. Геттінг та В.-Д. Міхаеля. –К.: Либідь, 1993. – 160 с.

26.     Стасюк Ю. Інститут президентства: Конструктиви і деструктиви // Віче. –2002. - № 5. – С. 27 – 31.

27.     Троян С. Парламентаризм в Польщі та Україні на сучасному етапі: порівняльний аналіз // Історія в школі. – 2002. - № 5 – 6. С. 27 – 31.

28.     Федосов П. А. Двохпалатные парламенты: европейский и отечественный опыт // Политические исследования. –2001.   -   № 1. – С. 168 – 179.

29.     Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 с.

30.     Штайнер Ю. Європейська демократія і федералізм // Ї. – 2002. - № 23. –С.24 – 32.

 parlament.rar [30.95 Kb] (викачувань: 14)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 3276 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ