Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Князівські з’їзди у джерелах

Особливістю ХІІ-ХІІІ ст. є велика кількість і значне розмаїття джерел з вивчення історії Київської Русі. Велика їх частина була втрачена під час погромів Києва у 1169, 1203, 1240 рр.,чи вилучалася за повелінням київських правителів і піддавалася редагуванню, або ж узагалі знищувалася. Однак, до наших днів зберігся багатий корпус джерел, що свідчить про високу активність всіх суспільних процесів на Русі в зазначуваний період. В ХІІ-ХІІІ ст. до даних літописів і археології додаються численні акти і печатки, все більше зберігається юридичних документів. Значного розмаху набуває й літописання. Літописи ведуться в багатьох князівствах.

Важливими історичними джерелами періоду Київської Русі є епіграфічні пам’ятки – графіті. Їх можна умовно розділити на дві групи: 1) побутове графіті, 2) графіті присвячені важливим історичним подіям та надгробні пам’ятники. Написи першої групи висікалися чи видряпувалися на цеглі, ливарських формах, господарському посуді, корчагах, прядках, інших речах побутового вжитку. На прядках найчастіше наносили імена власників: “Княжо єсть”, “Молодило”, “Янка вдала пряслень Жирці” та інші. На корчагах писали про її вміст, або ім я власника: “Мстиславова корчага”, іноді також вміщували побажання майстра: “Благодатнейша полна корчага сия” [28, с. 27 ]. Цей вид графіті опосередковано свідчить про поширення писемності в Київській Русі серед значних верств населення.

Друга група джерел – написи на стінах, спеціально встановлених знаках тощо. Вони є особливо цінними для дослідників. Так, один з написів Софійського собору в Києві повідомляє про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Це дозволяє суттєво уточнити літописну хронологію не лише ХІ, але і ХІІ-ХІІІ ст. Інший напис розповідає про мир, укладений біля Києва на Желяні між київським князем Святославом Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем. В “Повісті минулих літ” та інших писемних пам ятках процей мир немає жодних згадок, але саме він передував Любецькому з їзду [20, с. 64 ].

З 1068 р. зберігся напис на Тмутараканському камені про те, як князь Гліб взимку “по льоду міряв море від Тмутаракані” (сучасна Тамань) до Корчева (сучасна Керч). До дещо пізніших часів відносять ряд надмогильних написів у комплексі Києво-Печерської лаври. Деякі з них не збереглися до наших днів, але велика їх кількість описана Афанасієм Каленофомським, монахом Печерської лаври в книзі “Тератургіла”, що вийшла польською мовою і готичними літерами в Печерській друкарні 1638 р. Основний зміст цієї книги передав Михайло Максимович у статті “О надгробиях в Печерском монастыре”. Насамперед, тривалий час зберігалися надмогильні плити діячам, які ревниво шанували і захищали православ’я. Зокрема, це написи на похованнях дружини мінського князя Гліба Всеславича Анастасії Ярополківни, котра померла 1158 р., дочки князя Всеволода Ярославовича інокині Євпраксії, яка померла 1109 р. та інші [31, с. 46].

Важливим видом епіграфічних джерел є також берестяні грамоти. Донедавна вважалося, що писемність на бересті властива лише для північно-західних руських земель – Новгорода і Пскова. Однак, дослідження останніх років переконливо довели, що письмо на бересті, а не тільки на пергаменті, було поширене і в південно-руських князівствах. Вивчення берестяних грамот, як показали роботи І. Свєшнікова є найбільш перспективним напрямком джерелознавчих досліджень і може в значній мірі уточниьти інформацію наведену в літописах.

Незважаючи на важливість графічних написів, слід наголосити на тому, що основний масив даних з історії Київської Русі ХІІ-ХІІІ ст. міститься у давньоруських літописах – Іпатіївському, Лаврентіївському, Першому новгородському. Унікальні відомості зберігають 610 малюнків Радзивіловського літопису.   Ці джерела суттєво доповнюються повідомленнями Воскресенського і Никонівського літописів, татищенськими джерелами. Для з’ясування окремих нюансів політичної історії ХІІ-ХІІІ ст. можна застосовувати й пізніші літописи: Другий новгородський, Тверський, Єрмолинський, Типографський, Московський, Вологодсько-Пермський, Володимирський, Холмогорський та інші, а також дітописні зводи 1497 і 1518 р.[52, с. 121].

Широко залучаються до реконструкції подій ХІІ-ХІІІ ст. нелітописні твори. Особливо це стосується “Слова о Полку Ігоревім”, “Слово Данила Заточеника”, “Повчання дітям” Володимира Мономаха, писання Клима Смолятича, Кирила Туровського, “Києво-Печерський патерик”.

Важливу інформацію про політичну історію Київської Русі містять в собі іноземні джерела. В першу чергу це стосується твору “Хроніка і діяння князів або правителів польських” Галла Аноніма. Уся хроніка пройнята ідеєю сильної княжої влади, міцної держави. Працю Аноніма продовжив Вінцент Кадлубек, що довів виклад до 1202 р. У 2 пол. XIV ст. укладено “Велику хроніку князів польських”, “Хроніку” Яна Длугоша, в яких описано контакти між польськими та руськими правителями [70, с. 13 ].

Серед чеських джерел виділяється ”Чеська хроніка” Козьми Празького, декана собору св. Віта, доведена до 1125 р. Вона складається з трьох книг, перша завершується 1038 р., друга – 1092. Останю, найдетальнішу книгу написану переважно на основі власних вражень. Автор палкий критик міжусобиць, прихильник сильної влади, патріот [ 56, с.289 ] .

Важливими джерелами також є “Слов’янська хроніка” німецького автора Гельмгольда, доведена до 1171 р.; “Хроніка Латвії” Генріха Латвійського; “Алексіади” дочки візантійського імператора Олексія І Анни Комнін (1083-1148); хроніка візантійського чиновника Іоана Зонари, доведена до 1118 р. і її продовження Микити Хоніата (охоплює 1118-1206 рр.); подорожні записки арабського мандрівника аль-Гарнаті, папського легата Плано Карпіні тощо [33, с. 79].

Досить своєрідну інформацію несуть в собі фолькльорні джерела, особливо билини. Вони дозволяють з’ясувати проблему психологічного сприйняття князівської влади серед широких верств населення Давньоруської держави [27, с. 12].Проте загальна картина становища Київської Русі була б неповною без наративних джерел – літописів, різних повчань, житій святих, пам’яток літератури, свідчень іноземних мандрівників та авторів. Саме вони є найбільш цінними при вивченні проблеми ролі княжих з їздів у процесах формування державності України-Руси. Зокрема, велику цінність для науковців становлять “Повість минулих літ”, “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово о полку Ігоревім”, житія святих, що увійшли до “Києво-Печерського патерика” та різного роду актові матеріалиі.

“Повість минулих літ” описує події від найдавніших часів до 1118 р. (детальний опис подій лише з 852 р.). До нас дійшли дві головні редакції (Іпатіївська та Лаврентіївська) та кілька списків цього твору. Власне Іпатіївська редакція, за припущенням Л.Махновця, була виконана в Іпатіївському монастирі під Котромою, що біля Москви. Вона складається з “Повісті минулих літ” та з Киїського (доведений до 1199 р.) та Галицько-Волинського (доведений до1292 р.) літописів [ 30, с. V І ] .

Іпатіївська редакція збереглася   у так званому Хлєбніковському списку (примірнику), а Лаврентіївська у Кенігзберському (Радзивілівському) та Троїцькому списках. Кожен з цих списків має суттєві відмінності у датуванні та інтерпритації окремих фактів та подій. До того ж Троїцький список відомий науковцям лише завдяки окремим уривкам, використаним   В.Татіщевим усвоїх працях, оскільки загинув при пожежі Москви у 1812 р. Тому лише порівняння окремих списків дозволяє виявити розбіжності і відновити в пенвній мірі первісний текст літопису [34, с.10].

Нас цікавить та частина “Повісті минулих літ”, що стосується передумов, обставин та наслідків проведення Любецького з’їзду 1097 р., а також життя та діяльності князя Володимира Мономаха і належить перу Нестора-літописця разом зі змінами, внгесеними в літопис у 1116 р. ігуменом Сильвестром.

Авторство Київського літопису П.П.Толочко приписує видубецькому ігумену Мойсею. В літописі детально описано події 1118 –1199 рр. на Київщині та сусідніх землях. Літописець прихильно ставитьсядо нащадків Мстислава Володимировича (Мономаха). Л.Махновець припускає. Що в 1139-1171 рр. Київський літопис вів архімандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп. Саме він очевидно залучив до літописного зводу матеріали з чернігівського та володимиро-суздальськоголітописання [ 30, с. V І ] .

Галицько-Волинський літопис належить не менше п яти авторам і охоплює 1205-1292 рр. Достеменно відомо, що перші два його автори належали до оточення Данила Романовича й працювали в Холмі, два наступні походили з оточення Володимира Васильковича і були духовними особами, а п ятий був жителем Пінська. Перша частина літопису, доведена до 1260 р., розповідає переважно про події в Галицькій землі. Виклад матеріалу тут зосереджено навколо особи Данила Романовича, також описано оборону Києва від татаро-монголів в грудні 1240 р., але майже немає повідомлень про події в інших князівствах. Починаючи з 1261 р. В літописі на перший план виходить Волинь і волинські князі. Це так званий Волинський літопис [49. с.61 ] .

Володимир Мономах є автором “Повчання дітям” – своєрідноголітопису-автобіографії. Цей твір за змістом поділяють на дві частини: власне повчання і біографію князя. У повчанні Мономах змальовує образ ідеального і справедливого князя. В другій частині його твору описано боротьбу   князя з половцями, натякається на його участь в організації княжих з їдів, розповідається про заходи Мономаха, спрямовані проти удільного сепаратизму [49 , с.38-39 ] .

Всі вище перелічені твори першопочатково були написані в південно-руських князівствах. Однак традиції літописання в ХІІ –ХІІІ ст. існували і на півночі Русі. Так на основі Ростовського, Володимирського та інших літописів у 40-х рр. ХІІІ ст. було створено Володимиро-Суздальський літопис. Він найповніше зберігся у Лаврентіївському та Воскресенському списках. Вже в цьому літописі прслідковується ідея богообраності володимиро-суздальських князів, їх зверхності над рештою представників роду Рюриковичів [57, с.125].

Своєрідна літописна традиція склалася в Новгороді. В Новгородському першому літописі, що відомий у двох списках (Синодальному та Комісійному) описано період з 854 по 1447 р. Текст, вміщений в ньому до 1117 р., майже повністю збігається з текстом “Повісті минулих літ”, наступна ж інформація має чітко виражений місцевий характер. Багато місця в літописі відведено опису правління в Новгороді Мстислава Володимировича Мономаха та його сина Всеволода,   детально змальовано боротьбу Новгорода з Володимиром-на-Клязьмі, а пізніше з Москвою. Хоча в літописі вміщено опис битви на р. Калка, значно менше уваги автори відводять погрому Русі татаро-монголами, навіть не згадують про падіння Києва [ 35. с.81 ] .

Джерелами з історії   Київської Русі є “Слово о полку Ігоревім” та ”Києво-Печерський Патерик”, які витупають не як історичні твори, а як літературні пам ятки (оригінальний характер першої з них тривалий час викликав сумнів). Вони дозволяють уточнити генеалогію династії Рюриковичів, ставлення удільних князів до великого князя київського, а також авторство літописних редакцій та списків,   умовами життя та діяльності давьоруських літописців,   особливостями їхнього світосприйняття.

Слід зауважити, що з середини ХІІ ст. кількість літописних   зводів різко зменшується. Змінюється і характер повідомлень, що стосуються подій загальноруського значення, більше уваги відводиться історії окремих князівств, міст чи навіть монастирів. До   початку XIV ст. інтерес літописців до минулого Київської Русі починає зникати. В.І.Буганов пояснює це тим, що в результаті навали татаро-монголів було ліквідовано ряд осередків літописання, а також частково втрачено літописні традиції, особливо в південно-руських князівствах. Натомість, зростає зацікавленість літописців сучасними їм подіями [36, с.241].

Повернення до подій в Київській Русі ХІІ – ХІІІ ст. спостерігається дещо пізніше й майже виключно в Московській державі в роки правління Івана Калити та його спадкоємців – Івана ІІІ, Василя ІІІ та Івана IV . Його сучасний український історик С.Д.Федака пояснює намаганнями московських правителів обгрунтувати свої претензії на весь комплекс земель,   які раніше входили до складу Київської Русі. З цією метою до Москви звозилися уцілілі літописи з різних удільних князівств і об’єднувалися московськими літописцями у єдині літописні зводи. Останні складалися при дворах московського митрополита та великого князя і носять   чітко виражений проімперський характер [ 53, с.18 ] .

Так, головною ідеєю літописного зводу 1409 р., створеного при митрополиті Кипріані на основі “Повісті минулих літ”, новгородського, рязанського, тверського, смоленського та інших літописів виступає єдність руських князівств під зверхністю династії Рюриковичів, чи не єдині уцілілі представники якої продовжували правити саме у Москві [5 3, с.19 ] .

Аналогічну ідею виносив літописний звід 1418 р. митрополита Фотія, що став основою для всіх пізніше створених літописних зводів та редакцій. Возвеличення Москви як спадкоємниці Києва та Володимира, її правителів- самодержців пронизує з 80 – 90–х рр. XV ст. абсолютну більшість літописних творів [ 57, с.127 ] . Наголос, який робився в них, на провідну роль Рюриковичів, на нашу думку, пізніше зіграв свою роль при створенні норманської теорії.

Як зазначає О.Л.Шапіро, внесення літописних легенд і прямі видумки, велике свавілля по відношенню до старовинних літописів та фольклорних повідомлень, високопарність, підміна стислоговикладу древнього літопису величиною розмірів твору, довжиною похвал, багаторазових повторів, складність стилю і нав’язливоозвучувана темабожественного походження царської влади і божих кар за невірність царю – це ті риси, що відрізняють офіційну історіографію XVI ст. від літописання попереднього періоду [57, с.129] .

           

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1.Антонович В. Моя сповідь. – К., 1995. – 816 с.

2. Багрянородный Константин. Об управлении империей. – М., 1989. – 486 с.

3. Борисенко В.І. Курс української історії. – К., Либідь. – 1996. – 616 с.

4.Брайчевський М. Вибрані твори. – К., 1999. – 597 с.

5. Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993. – 315 с.

6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 338 с.

7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К., 1991. – 560 с.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т.2.

9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 255 с.

10. Каргалов В.В. Внешнеполитический факторы развития Феодальной Руси. – М., Высшая школа. – 1967. – 263 с.

11. Каргалов В., Сахаров А. Полководцы Древней Руси. – М., 1986. – 575 с.

12. Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993. – 336 с.

13. Коструба Т. Нарис історії України. – Торонто, 1961. – 304 с.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., Україна, 1996. – 240 с.

15. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки. – Т. 5. – К., 1998. – 336 с.

16. Літопис Руський: За Іпатським списком // Перекл. Л.Махновця. – К., 1989. – 592 с.

17. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы. – М.,-Л., 1952. – 430с.

18. Мавродин В.Р. Образование Древнерусского государства. – Л., 1945. – 431 с.

19. Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы). Историографический очерк. – Л.: Наука, 1983. – 86 с.

20. Насонов А.Н. “Русская земля” и образование територии Древнерусского государства. – М., 1951. – 264 с.

21. Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного словянства. – М., Наука. – 1982. – 263 с.

22. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., Наука. – 1968. – 263 с.

23. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2-х т. – К., 1995. – Т. 1. – 640 с.

24. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории. – М., 1984. – 220 с.

25. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси. – М.-Л., Наука, 1966. – 240 с.

26. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – 240 с.

27. Толочко П.П. Історичні портрети Х – ХІІ ст. – К.; Наукова думка. – 1990. – 272 с.

28. Толочко П.П. Від Русі до України. – К.; Абрис. – 1997. – 400 с.

29. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К., 1998. – 352 с.

30. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. – Л., 1980. – 256 с.

31. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.

32. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М., Госиздат. – 1949. – 543 с.

33. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XV ІІІ ст. – К., 1997. – 312 с.

34. Бодрухін В. Феодальна роздробленість й еволюція державності (ХІІ – ХІІІ ст.) // Пам’ять століть (далі ПС). – 2000. – № 4. – С.26-30.

35. Дашкевич Я. Українська земля в часах галицько-волинсько державності (кінець Х – середина ХІ V ст.)// ПС. – 2002. – № 4. – С. 12-21.

36. Довженюк В.Й. Характерні риси феодалізму в Київській Русі // Український історичний журнал (далі УІЖ). – 1970. – № 12. – С. 36-44.

37. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи // Український історик. – 1982-1983. – № 3-4; № 1. – С. 106-118; 1983 – № 2-3. – С. 113-131.

38. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // ПС. – 1996. – № 2. – С. 2-14.

39. Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // ПС. – 1997. – №4. – С. 2-13.

40. Карголов В.В. Половецкие набеги на Русь // Вопросы истории ( далі ВИ). – 1965. – № 9. – С.68-73.

41. Котляр М.Ф. “Руська земля” в літописах ХІ – ХІІІ ст. // УІЖ. – 1976. – №11. – С. 96-107.

42. Котляр М. Давньокиївські князі. В.Мономах // Історія України. – 1997. – № 42. – С.6-7.

43. Котляр М. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. (від уособиць до стабілізації) // УІЖ. – 1997. – № 2. – С. 18-28.

44. Лихачев Д.С. К вопросу о политической позиции Владимира Мономаха // Из истории феодальной России. – Л., 1978. – С. 33-37.

45. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. – 1996. – № 4. – С.41-49.

46. Оглоблин Олексанлр. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик.- 1978.- № 4.- С.58-63.

47. Рыбаков Б.А. Обзор общих явлений русской истории І Х – сер. Х ІІІ в. // ВИ. – 1962. – № 4. – С. 34-576.

48. Толочко О. Коли перестала існувати “Київська Русь”? // Київська старовина (далі КС). – 1992. – № 6. – С. 7-18.

49. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Руси в ХІІ – ХІІІ веке // ВИ. – 1974. – № 2. – С. 57-60.

50. Федака С. Любецький з’їзд князів 1097 р. – контрапункт давньоруської історії // Історія України. – 1999. – № 15. – С. 4-6.

51. Черепнин А.В. Исторические условия формирования русской народности до конца Х V ст. // Вопросы формирования русской народности и наций. – М., Л., 1958. – С. 5-74.

52. Яценко Б.І. Розвиток державного устрою України-Руси наприкінці ХІІ ст. (проект Романа Мстиславича і “Слово о полку Ігоревім) // УІЖ. – 1997. – № 3.- С.119-133.

Монографії, науково-публіцистичні та публіцистичні праці

53. Герцен А.И. Собр. соч. в 30 т. – М., 1956. – Т. 3.

54. Історія України: в 2-х т. – К., 1992. – Т. 1. – 573 с.

55. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. – К., Україна. – 1995. – 479 с.

56. Историография истории нового времени стран Европы и Америки. – М., Высшая школа. – 1990. – 511 с.

57. История украинской ССР: в 10 т. – К., Наукова думка. – 1981. – Т. 1. – 495 с.

58. Іванко А.Б. Історики України ХІХ – ХХ ст. (нариси української історіографії) – Кіровоград, 2001. – 448 с.

59. Касьянов Г. Незгадані: Українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980-х. – К., Либідь, 1995. – 224 с.

60. Косачевская Н.М., Н.Маркевич: 1804 – 1860. – Л., ЛГУ, 1987. – 288 с.

61. Кравець М.М. Іван Франко – історик України. – Львів, ЛДУ, 1971. – 203 с.

62. Кравченко В.В. Д.И.Багалей: научная и общественная политическая деятельность. – Харьков, 1990. – 176 с.

63. Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХХ ст.). – К., 1959. – 255 с.

64. Монолатій І. Державницька школа української історіографії УВУ в Мюнхені. – Коломия. – 1999. – 44 с.

65. Очерки по истории СССР. Период феодализма ІХ – Х V вв. – Изд. АН СССР. – Т. 1. – 984 с.

66. Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров. – К., Наукова думка. – 1992. – 232 с.

67. Політична історія України. – К., Академія. – 2001. – 488 с.

68. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – 510 с.

69. Українська ідея. Перші речники. – К., Знання. – 1994. – 180 с.

70. Федака С.А. Політична Історія України-Руси доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.). – Ужгород, 2000. – 340 с.

71. Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К., 1998. – 240 с.

72. Шаповал Ю. У трагічні роки. Сталінізм на Україні. – К., Політвидав, 1990. – 143 с.

Наукові статті

73. Антонович М. В.Липинський і Д.Дорошенко // Український історик. – 1982 – 1983. – № 3-4. – С. 5-18.

74. Бойко Ю. Проф. Др. О.П.Оглоблин як історик духово-політичного розвитку козацької України // Український історик. – 1975. – № 1-2. – С. 18-28.

75. Грачев В.С. Сергей Федорович Платонов // Отечественная история. – 1993. – № 1. – С. 111-128.

76. Верба І. Долі людські // Всесвіт. – 1994. – № 1. – С.163-165.

77. Верба І. Н.Д.Полонська-Василенко: сторінки життєвого і творчого шляху // УІЖ. – 1993. – № 7-8. – С. 70-81.

78. Винар Л. Михайло Ждан (1906 – 1975) // Український історик. – 1975. – № 3-4. – С. 88-99.

79. Винар Л. Д.Дорошенко – видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Український історик. – 1982 – 1983. – № 3-4; №1. – С. 40-74.

80. Винар Л. Матеріали до біографії проф. Наталії Полонської-Василенко // Український історик. – 1983. – № 2-4. – С.55-73.

81. Винар Л. Михайлові Брайчевському – 75! // Брайчевський М. Вибрані твори. – К., 1999. – С.7-11.

82. Гирич І. Михайло Брайчевський. Історичний портрет // Історія в школах України. – 2000. – № 2. – С.48-49.

83. Дашкевич Я. Про Володимира Пошуто. Спогад до десятиріччя з дня смерті // Україна в минулому. – Вип. V . – К., Львів, 1994. – С. 131-135.

84. Емлюнс Теренс. Ключевский и его ученики // ВИ. – 2000. – № 3. – С. 146-155.

85. Жулинський М. Фундатор української державності // Голос України. – 1991. – 22 лист. – С.1.

86. Замлинський В. Батько і син Бантиш-Каменські // Київська старовина. – 1994. – № 1. – С. 76 - 82.

87. Киян О. Володимир Антонович // Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. – К., 1995. – С. 85-91.

88. Кравченко В.В. Д.М.Бантиш-Каменський // УІЖ. – 1990. – № 4. – С. 88-94; № 9. – С. 72-80.

89. Моргун О. До життєпису Н.Д.Полонської-Василенко-Марчук // Український історик. – 1983. – № 2-4. – С. 51-54.

90. Омельченко В. Наталія Полонська-Василенко // Український історик. – 1969. – № 1-3. – С. 86-94.

91. Падох Ярослав. Микола Чубатий (1889-1975) // Український історик. – 1975. – № 3-4. – С. 100-111.

92. Падох Ярослав. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України – Гетьманщини XVII XVIII ст. // Український історик. – 1982 – 1983. – № 3-4; № 1. – С. 92-100.

93. Потульницький В. Крупницький Борис Дмитрович // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 851.

94. Скуратівський В. Микола Костомаров // Українська культура. – 1992. – № 4. – С. 15-16.

95. Слабошпицький М. В.Антонович повертається // В.Антонович. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 213-223.

96. Сущенко Л. Відомий і невідомий Михайло Брайчевський // Українське слово. – 1999. – 18 лист. – С. 13.

97. Таран Л. Ярослав Дашкевич: реалізувати сподівання предків // Українське слово. – 2000. – 6-12 квіт. – С. 8.

98. Ульяновський В. Н.Д.Полонська-Василенко-Моргун: сторінки життєпису // Н.Д.Полонська-Василенко. Історія України. – К.,1995. – Т. 1. – С. LXXXVII .

99 . Шаханов А.Н. С.М.Соловьев и В.О.Ключевский // ВИ. – 2000. – № 3. – С. 146-155.

100. Шевчук В. В ячеслав Липинський – історик, політик, мислитель // Сучасність. – 1992. – № 6. – С. 86-92.

101. Шмула Е.Ф. С.М. Соловьев // ВИ. – 1993. – № 9. – С. 155-164.

102. Щербань Т.О. Історичні дослідження в Українському Науковому Товаристві (1907 – 1921) // УІЖ. – 1995. – № 1. – С. 23-33.

103. Щербатюк В.М. Історія України в публікаціях “Университетских известий” // УІЖ. – 1997. – № 3. – С. 59-65.

104. Ясь Олексій. Український історик Борис Крупницький // КС. – 1995. – № 6. – С. 36-39.

 zjizdydup.rar [62.63 Kb] (викачувань: 11)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 1880 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ