Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 




Розробка питань князівських з’їздів у дореволюційній історіографії


Слід зауважити, що з середини ХІІ ст. кількість літописних   зводів різко зменшується. Змінюється і характер повідомлень, що стосуються подій загальноруського значення, більше уваги відводиться історії окремих князівств, міст чи навіть монастирів. До   початку XIV ст. інтерес літописців до минулого Київської Русі починає зникати. В.І.Буганов пояснює це тим, що в результаті навали татаро-монголів було ліквідовано ряд осередків літописання, а також частково втрачено літописні традиції, особливо в південно-руських князівствах. Натомість, зростає зацікавленість літописців сучасними їм подіями [36, с.241].

Повернення до подій в Київській Русі ХІІ – ХІІІ ст. спостерігається дещо пізніше й майже виключно в Московській державі в роки правління Івана Калити та його спадкоємців – Івана ІІІ, Василя ІІІ та Івана IV . Його сучасний український історик С.Д.Федака пояснює намаганнями московських правителів обгрунтувати свої претензії на весь комплекс земель,   які раніше входили до складу Київської Русі. З цією метою до Москви звозилися уцілілі літописи з різних удільних князівств і об’єднувалися московськими літописцями у єдині літописні зводи. Останні складалися при дворах московського митрополита та великого князя і носять   чітко виражений проімперський характер [ 53, с.18 ] .

Так, головною ідеєю літописного зводу 1409 р., створеного при митрополиті Кипріані на основі “Повісті минулих літ”, новгородського, рязанського, тверського, смоленського та інших літописів виступає єдність руських князівств під зверхністю династії Рюриковичів, чи не єдині уцілілі представники якої продовжували правити саме у Москві [5 3, с.19 ] .

Аналогічну ідею виносив літописний звід 1418 р. митрополита Фотія, що став основою для всіх пізніше створених літописних зводів та редакцій. Возвеличення Москви як спадкоємниці Києва та Володимира, її правителів- самодержців пронизує з 80 – 90–х рр. XV ст. абсолютну більшість літописних творів [ 57, с.127 ] . Наголос, який робився в них, на провідну роль Рюриковичів, на нашу думку, пізніше зіграв свою роль при створенні норманської теорії.

Як зазначає О.Л.Шапіро, внесення літописних легенд і прямі видумки, велике свавілля по відношенню до старовинних літописів та фольклорних повідомлень, високопарність, підміна стислоговикладу древнього літопису величиною розмірів твору, довжиною похвал, багаторазових повторів, складність стилю і нав’язливоозвучувана темабожественного походження царської влади і божих кар за невірність царю – це ті риси, що відрізняють офіційну історіографію XVI ст. від літописання попереднього періоду [57, с.129] .

            Вивчення історії Київської Русі було вже на якісно новому рівні продовжено істориками – творцями норманської теорії – Г.Міллером, Г.Байєром, М.Шльоцером, а пізніше – російськими, українськими істориками.

Одним з найвидатніших дослідників ранньої історії України, сподвижником національного відродження ХІХ ст. являється Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788 – 1850), автор першої узагальнюючої праці з історії України, що під назвою “История Малой России” у 4-х томах з’явилася у 1822 р. і характеризувалася величезною джерельною базою. Вона є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньополітичною, причому “щодо показу історії стародавньої Русі, аж до Х V ст., він широко застосовує у своєму викладі матеріал, запозичений з “Історії держави Російської” Карамзіна з частими посиланнями на неї [35, с.18].

Торжество історизму у ХІХ ст. спричинило зростання суспільної значущості історії та розповсюдженню впливу історичної думки, яка швидко інституалізувалася та онаучнювалась. У європейських країнах та Росії масово виникали історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Недарма відомий французький історик О.Тьєррі з цього приводу зауважував “Саме історія покладе свій відбиток на ХІХ ст... Вона дасть йому ім’я. Так само як філософія дала своє ім’я Х V ІІІ ст.” [ 56, с.110 ] . Водночас почалось вивчення давньоруської роздробленості західними та російськими істориками. Зокрема французький історик Ф.Сегюр закликав шукати причини роздроблення у звичаях того часу і швидше в неминучості обставин, ніж у недалекоглядності окремих людей, підкреслював, що “ці розділи були неминучими” [70, с.13]. І тому цілком логічним виглядають спроби тогочасних істориків розглядати любецький та інші князівські з’їзди як об’єктивно обумовлені віхи в історії давньоруського феодалізму. На жаль, сучасна історіографічна думка мало звертається до надбань українських та російських істориків ХІХ ст. і тому ми вважаємо за необхідне висвітлити хоча деякі аспекти історичного світогляду того часу на роль, місце і наслідки удільної роздробленості Русі та значення князівських з’їздів щодо стабільності і консолідації політичної системи Київської Русі.

Одним з найвидатніших дослідників ранньої історії України, сподвижником національного відродження ХІХ ст. являється Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788 – 1850), автор першої узагальнюючої праці з історії України.

Вже за життя історика його творчість викликала значний інтерес, про що свідчать рецензії та листи М.М.Карамзіна, М.П.Польового, С.Русова, О.С.Пушкіна, М.Максимовича, М.Сенявського та багатьох інших відомих діячів. Однак і в дорадянський період, і в радянській історіографії не було створено спеціального наукового дослідження життя і наукової діяльності вченого. Правда цікавий нарис про Д.Бантиш-Каменського було вміщено у праці М.І.Марченка. Вперше у вітчизняній історіографії М.І.Марченко порушив питання про еволюцію світогляду історика і політичного діяча у зв’язку з суспільно-політичним життям країни, вказав на прогресивність для свого часу деяких положень “Истории малой России”, її значення для розвитку історичної науки в Україні. В наш час окремі аспекти життя і наукової творчості Д.Бантиш-Каменського висвітлені у статтях В.В.Кравченка [88], В.Землинського [86], С.Павленко ]55], а в 1993 р. в серії “Україна “Голоси історії” було надруковано репринтне видання “Истории Малой России”, яка є відтворенням четвертого видання 1903 р.

Перше видання “Истории Малой России” у 4-х томах з’явилось у 1822 р. і характеризувалося величезною джерельною базою, як справедливо зауважує М.Марченко: “На зразок “Історії держави Російської” Карамзіна “Історія Малої Росії” Бантиш-Каменського є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньополітичною”, причому “щодо показу історії стародавньої Русі, аж до Х V ст., він широко застосовує у своєму викладі матеріал, запозичений з “Історії держави Російської” Карамзіна з частими посиланнями на неї [63, с.18].

В цілому “История Малой России” охоплює період від розширення слов’янських племен в регіоні Східної Європи до ліквідації царизмом політичної автономії Лівобережної України наприкінці Х V ІІІ ст. і в ній лише побічно згадується боротьба Київської Русі проти кочівників і вихваляється в цьому зв’язку роль Володимира Мономаха. Ця праця мала величезне значення на формування політичної свідомості української національної еліти і навіть великоросійський шовініст В.Бєлінський визнавав, що “загалом, говорячи про Малоросію, ми не могли б назвати книги, до якої можна було б звернутися з більшою прихильністю” [55, с.27].

Певний внесок в дослідження княжої доби української історії зробив “український Ломоносов” – Михайло Максимович (1804 – 1873), який за своє життя написав і опублікував понад 260 праць і творів [55, с.48]. Зокрема у своїй статті “Нечто о земле Киевской” запропонував наступну хронологію української історії:

І. 864-1240 – Київська держава;

ІІ. 1240-1320 – Київське князівство під татарською владою;

ІІІ. 1320-1569 – Київське та Переяславське князівства приєднані до Великого князівства Литовського;

І V . 1569-1654 – Україна у складі Польщі;

V . 1654-1764 – Київсько-Переяславські землі повертаються в склад загального Руського світу, застерігши для себе автономію;

V І. З 1764 р. – ліквідація малоросійської Гетьманщини.

 Ця хронологія дозволяє стверджувати, що вчений розглядає українську історію як окрему, що має свій шлях і природне право на існування [69,с.87-88]. З історії Київської Русі написав і такі розвідки як “Откуда пошла Русская земля” (1837), “История древней русской словесности” (1839).

Саме М.Максимович у 1840 р. підготував проект Статуту Товариства історії і старожитностей у Києві та записку про його створення при університеті. Він також написав статті “Волинь до ХІ ст.”, “Про давню Єпархію Переяславську”, “Великий Київський князь Святослав Ярославич”, в яких розглядає і причини роздроблення Русі [ 63, с.203 ] гостро критикував “норманську теорію” походження Русі. Своє місце на ниві історичної науки вчений визначив так: “На полі вижатому наскоро істориками України збираю пропущені і загублені ними колоски й потроху передаю їх до загального відома.” [ 63, с.203 ] .

На превеликий жаль фактично призабуті в сучасній Україні ім я і науковий доробок Миколи Андрійовича Маркевича (1804 – 1860). Досі не перевидане його п ятитомна “Історія Малоросії”. Перший і поки що останній раз вона була віддрукована в 1842 р. До наших днів чи не єдиною науковою розвідкою про життя і наукову діяльність відомого історика, етнографа, архівіста і поета Миколу Маркевича залишається монографія радянської дослідниці Євдокії Косачевської “Н.А.Маркевич. 1804 – 1860 (Л., 1987)”. За своїм способом життя і мисленням вчений належав до числа “незалежних людей”, про яких так писав О.І.Герцен: “Вони самі управляють своїми маєтками, займаються наукою, літературою... Вони представляли собою ядро людей освічених, які читали все, що виходило нового і були добре ознайомлені з інтелектуальним рухом у Європі” [ 53, т.3,с.459-460 ] .

Вже у “Розмірковуваннях про історію” М.Маркевич засуджує офіційну історіографію, передусім “Історію держави Російської” М.Карамзіна. У праці “Про часи, що передували Петру І” Маркевич зауважує, що роздробленння і міжусобиці обумовили “рабство довготривале під ігом татар, однак не згадує про князівські з’їзди [60, с.100].

У 1842 – 1843 рр. вийшла друком “Історія Малоросії” (т.1-5) М.А.Маркевича. У ній викладається історія України від найдавніших часів до кінця Х V ІІІ ст. Головним джерелом для написання твору стала “Історія Русів” та праці М.М. та Д.М.Бантиш-Каменських. У своїй праці М.Маркевич говорить про великоросів як молодших братів українців. А пізніше Південна Русь “відокремилась від молодших своїх братів, жителів півночі, визволилась від татарського гніту, назвалася Малою Росією, приєдналась до Литви, а з нею до Польщі” і лише у Х V ІІІ ст. Україна “зливається з Росією без боротьби і нарікання” [ 63, с.153 ] . Він подає і свою хронологію та періодизацію історії України:

І. Від давніх часів до 1500 р.

ІІ. Від   до унії (1500 – 1592).

ІІІ.Від початку унії до Богдана Хмельницького (1592 – 1646).

І V .Від повстання до смерті Хмельницького (1646 – 1793).

Велику роль у державотворчих процесах на землях Київської Русі відводить Володимиру, Я.Мудрому, князю Мономаху [ 60, с.117-118 ] . Він також написав і інші праці на історичну тематику, зокрема “Мазепа” (1841), “Гетьманство Барабаша” (1841), “Про козаків” (1858).

Великий внесок у розвиток історичних досліджень феодальної роздробленості зробив Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885).

Відомий дослідник його життя і творчості Юрій Пінчук ось як характеризує М.Костомарова з врахуванням більш як сторічної історіографічної думки: “він є: селянський, дворянський, дворянсько-буржуазний, буржуазний, ліберально-буржуазний, революційно-демократичний, народовольський історик; - історик-романіст, історик-лірик, історик-художник, історик-белетрист, історик-артист, нарешті, історик, який був слабкий як діалектик, філософ і соціолог, та як дуже серйозний історик-аналітик” [66, с.8]. Сам він разом з С.М.Соловйовим створили руську історію в новітньому для свого часу її розумінні. А ось як характеризував його видатний російський історик В.Ключевський: “...історія була для нього музеєм, наповненим колекцією рідкісних чи незвичайних предметів” [55, с.72], російський письменник і мислитель М.Чернишевський: “Костомаров був людиною такої широкої вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високе наукове значення” [55, с.73].

Добі Київської Русі присвячені такі праці   М.Костомарова як “Князь Владимир Мономах и козак Богдан Хмельницкий” (1863), “Севернорусские владения во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка” (1863), “Вече и вечевое устройство в древней Руси” [ 66, с.146 ] . Однак найбільш повне уявлення про погляди М.Костомарова на княжу добу в українській історії дає його грунтовна праця “Руська історія в життєписах її найвидатніших діячів”. Так, у своєму нарисі “Князь Володимир Мономах” М.Костомаров зауважує: “не було ні правил для розміщення князів, ні порядку їх спадкоємності, ні навіть прав кожної особи з княжого роду на князювання де б то не було, а тому це... вело неминуче до міжусобиць” [12, с.36]. У цьому зв’язку М.Костомаров велику увагу приділяє проблемі князівських з’їздів та ролі участі в них В.Мономаха. Ось як він описує Любецький з’їзд 1097 р.

“У місті Любечі з’їхалися князі Святославичі – Олег, Давид і Ярослав, Київський Святополк, Володимир Мономах, волинський князь Давид Ігорович і червоноруські князі Ростиславичі: князь Василько... Мета їхньої наради -   влаштувати і вжити заходи щодо охорони руських земель від половців. Усією справою заправляв Мономах. ...Всі цілували хрест на тому, що коли хтось з князів нападає на іншого, то всі повинні будуть ополчитися на призвідника міжусобиць” [ 12, с.41 ] . Далі він змальовує осліплення Василька. Лише побіжно згадує про Виничівський з’їзд і Долобську нараду [ 12, с. 46-47 ] .

М.І.Костомаров був автором програмного твору Кирило-Мефодіївського братства – “Книга буття українського народу”. На його думку, “слов’янські народи пізніше прийняли християнство, повільніше розвивалися, а отже зберегли свою душу більш недоторканою і чистою”. А з усіх слов янських народів лише українці не бажали: “іти услід язичників, і держались закону божого” [ 69, с. 19 ] , а все це виводив з часів Київської Русі. У своїй статті “Две русские народности” він заявив, що росіяни та українці – це два різних народи і яскраво змалював відмітності між обома народами в релігії, народній філософії, ставленні до співжиття з іншими народами, в побуті і родинному житті”. В цьому внесок М.Костомарова в історичну науку є неоціненним, а особливо великої пошани заслуговує той факт, що, на відміну від російських істориків ХІХ ст., його цікавило передусім “утвердження людини” [94, с. 15].

Не можна не згадати і про науковий доробок В.Ключевського, І.Забеліна, С.Соловйова, Буданов-Савольського та інших російських істориків ХІХ ст. Їхні фундаментальні наукові розвідки і до наших днів не втратили науково-пізнавального та методологічного значення. В.Ключевський в своєму “Курсі російської історії” велику увагу надає проблемі   критиці норманської теорії, політичної роздробленості Русі та посиленню московського князівства, підкреслює несумісність азіатського деспотизму з суспільним прогресом [99, с. 148]. Ключевський був також і засновником цієї школи в історичній науці. Зокрема його учнями були П.Мілюков, М.Любовський, Н.Рожков, М.Богословський, А.Кізеветнер, Ю.Готьє [84, с. 46].

Інший видатний російський історик С.М.Соловйов являється творцем 29т. “Истории России с древнейших времен”. У цій праці він висунув цілий ряд науково вагомих ідей:

1.      князівські міжусобиці, постійний перехід князів з волості на волость були свідченням політичної незрілості давньоруського суспільства;

2.      князівські з’їзди були лише окремим фрагментом в історії міжкнязівських відносин і не могли закласти міцного фундаменту для політичної стабільності Русі;

3.      визнання принципу життєвості, руху, необхідності перемін, неоднозначності розвитку [ 101, с. 162-163 ] .

Відомим істориком кінця ХІХ – поч. ХХ ст. був академік Сергій Федорович Платонов (1860 – 1932) – автор “Очерков по истории   смуты в Московском государстве Х VI XVII вв. ”, “Лекций по русской истории”, “Москва и Запад в XVI XVII вв.” Зокрема в “Лекциях по русской истории” С.Платонов зауважує, що протягом ХІ – ХІІІ ст. визначились “ті обставини, які направляли протягом багатьох віків зовнішні устремління руського племені і його внутрішню організацію” і в цьому зв’язку певну роль відводить князівським з’їздам як спроби визначення перспектив подальшого розвитку державотворчих процесів на руських землях [75, с. 116].

Одним з видатних істориків, археологів, етнографів і громадських діячів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. являється Володимир Боніфатійович Антонович (1830 – 1908) – засновник народницького наряму в українській історичній думці. Під його орудою сформувалась “київська школа”, яка завдяки таким відомим учням як М.Грушевський, Д.Багалій, І.Команій, В.Данилевич, М.Дашкевич, М.Давнар-Запольський та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки. Під його редакцією вийшло 15 томів “Архива Юго-Западной России”, з них 8 складалися з матеріалів, зібраних і оброблених ним особисто. Його ж перу належать праці “О происхождении казачества” (1863), “Очерк истории Великого Княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда” (1878) [ 55, с.88 ] . У 1881 – 1887 рр. очолює історичне товариство Нестора Літописця. Особливе місце в його науковій спадщині займають “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії” (1885), “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах” (1883). Ось як оцінює його як науковця М.Слабошпицький: “В його особі прийшов історіограф нової наукової якості. Стриманий в емоціях, лаконічний, він повсюдно визначається проблемною інтерпретацією фактів, монографічною глибиною висвітлення теми”[95,с. 223]. У своїй статті “Киев в княжеское время” В.Антонович сумно зауважує: “Любецький з’їзд став   рубіжною віхою першого періода історії Києва. Після Любецького з’їзду князь Київський вже не є князем всієї Руської держави, а тільки князем незначного уділу” [1, с. 596].

Найбільший внесок у дослідження причин, суті, особливостей та значення князівських з’їздів у контексті процесів феодальної роздробленості зробив історик світового рівня Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) – автор близько 2 тисяч тільки друкованих праць, творець першого фундаментального дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини Х V ІІ ст. “Історія України-Руси” у 10 т., 12 книгах.

Вже у студентські роки він написав глибоко наукову роботу “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІ V века”, за яку одержав золоту медаль. У своїй праці він справедливо зауважує: “Смерть кожного князя відкривала питання про наслідування київського столу” [ 7, с. 96 ] . Описує він і Любецький з’їзд: “Восени 1097 р. в Любечі зібрались накінець “задля побудови миру” Ярославичі,- було визнано право всякого князя на волость і принцип отчизності при розподілі столів. ”...Цей факт мав... дуже важливе значення в історії удільно-вічового періоду, закріпивши устремління окремих племен до відособлення”, з гіркотою зауважує, що “Любецький з’їзд став видним пунктом для нової ще більш жорсткої боротьби”.

У 1899 р. М.Грушевський написав і видав 2 том “Історії України-Руси”, що присвячений якраз періоду ХІ – ХІІІ ст. У цьому томі історик виокремлює три основні наслідки Любецького з їзду князів:

1.      було запроваджено принцип успадкування Батьківщини;

2.      було санкціоновано існуючий стан володіння і встановлено союз для оборони спокою;

3.      затверджено союз князів проти половців, збереження цілісності Руської землі [ 8,с. 90-91 ] .

В становищі ізгоїв залишились полоцькі князі. Іронічно ставиться науковець до зауваження літописця про те, що Любецький з’їзд був актом братської любові і для цього наводить події волинської війни 1097 – 1102 рр., що спростувала ці твердження літописця [8, с. 91-92]. Змальовує відомий історик і перипетії з’їзду в Іветичах в серпні 1100 р., на якому було вирішено передати Волинь Святополку, а Давиду Ігоревичу в компенсацію було передано Бузьку волость, Острог, Дубни і Чорнорийськ, відібрано було волость і в осліпленого Василька [8, с. 97-98]. З цього приводу М.Грушевський сумно зауважує: “Постанови про забезпечення спокою, про оборону покривджених князів незабаром зовсім безпардонно порушили самі їх автори” [8, с. 101], самі ініціатори з’їздів були безсилі перед фактом роздроблення Русі, формування нових політичних центрів і “життя розбившись на атоми йшло в глибину провінцій” [8, с. 130].

У 1904 р. М.Грушевський опублікував статтю “Звичайна схема “русской истории”, де розкритикував історичні доктрини російських істориків Карамзіна, Соловйова, Ключевського і заявив, що немає “общеруської історії”, а тим більше “общеруської народності”. Він підкреслив, що “Цей період перейшов не в володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ ст., потім литовсько-польський ХІ V – ХІ V ст.” [58, с. 134].

М.Грушевський являється автором і таких фундаментальних наукових розвідок як “Історія української літератури”, “З історії релігійної думки на Україні”, “Ілюстрована історія України”, в яких також побіжно згадуються і князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст., та аналізуються тогочасні видатні пам’ятки історико-політичної та правової думки. І цілком слушною, на нашу думку, являється міркування академіка М.Жулинського про те, що “ми повинні частіше заглядати в праці Грушевського, вслухатися в його пророчі слова, пам’ятати, що державотворчі процеси не можуть відбутися за один день чи місяць. Нас чекає довга і важка праця” [ 85, с. 1 ] .

Велике значення для дослідження історії князівських з їздів мають наукові розвідки, які друкувались в “Университетских известиях” протягом 1861 – 1919 рр., при Київському університеті. Редакторами цього журналу були такі відомі історики як проф. С.Ходецький, проф. В.Іконніков (1873 – 1913). За 1861 – 1883 рр. “Университетские известия” опублікували 88 досліджень, дисертацій, статтей з історії [ 103, с. 60 ] . Зокрема було опубліковано “Нарис історії Кривицької і Дреговицької земель до початку ХІІІ ст.” М.Довнор-Запольського, “Віче в Київській області” Д.Багалія, “Нарис історії Полоцької землі до кінця ХІ V ст.” В.Данилевича, “Нарис історії Волинської землі до кінця Х V І ст.” О.Андріяшева, “Володимир Мономах та його час” І.Лащенкова та інші [ 103, с. 61 ] . У 1873 р. при Київському університеті було створене “Історичне товариство Нестора-літописця”, членами якого були В.Антонович, О.Ф.Кістяківський, І.В.Лучицький, М.Костомаров та інші відомі історики того часу.

Не можна не згадати і про історичні дослідження, які проводило Українське наукове товариство в Києві (1907 – 1921). В склад історичної секції Товариства входили М.Грушевський (голова), В.Щербина, А.Яковлів, В.Антонович, А.Берля, М.Білешівський, О.Грушевський, В.Данилевич, І.Джиджора, І.Каманін, О.Левицький, Г.Павлуцький, Я.Шульгін [102, с. 23]. До історії Київської Русі і Галицько-волинської держави можна віднести наступні праці: “Український рух на схід: розселеннє за московською границею до 1648”, “Велика, Мала і Біла Русь”, “Нові гіпотези з історії староруського права” М.Грушевського, “Забуті межі давньої Київщини” Л.Добровольського, “Майданові городища на Україні” К.Мельника-Антоновича [102, с. 24-28]. В цілому значення цього об’єднання істориків полягає в орієнтації на дослідження конкретних питань минулого українського народу, у формуванні національних кадрів істориків та створенні значної кількості різнотематичних праць, опублікованих у виданнях товариства.

Таким чином, вже дореволюційні історики окреслюють перспективи досліджень князівських з’їздів, але не виокремлюють їх в окрему проблему і розглядають в контексті феодальної роздробленості Київської Русі. В їх працях наявний величезний фактологічний і концептуально-теоретичний матеріал, який і став базою досліджень князівських з’їздів вже у післяреволюційний час.

 

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1.Антонович В. Моя сповідь. – К., 1995. – 816 с.

2. Багрянородный Константин. Об управлении империей. – М., 1989. – 486 с.

3. Борисенко В.І. Курс української історії. – К., Либідь. – 1996. – 616 с.

4.Брайчевський М. Вибрані твори. – К., 1999. – 597 с.

5. Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993. – 315 с.

6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 338 с.

7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К., 1991. – 560 с.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т.2.

9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 255 с.

10. Каргалов В.В. Внешнеполитический факторы развития Феодальной Руси. – М., Высшая школа. – 1967. – 263 с.

11. Каргалов В., Сахаров А. Полководцы Древней Руси. – М., 1986. – 575 с.

12. Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993. – 336 с.

13. Коструба Т. Нарис історії України. – Торонто, 1961. – 304 с.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., Україна, 1996. – 240 с.

15. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки. – Т. 5. – К., 1998. – 336 с.

16. Літопис Руський: За Іпатським списком // Перекл. Л.Махновця. – К., 1989. – 592 с.

17. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы. – М.,-Л., 1952. – 430с.

18. Мавродин В.Р. Образование Древнерусского государства. – Л., 1945. – 431 с.

19. Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы). Историографический очерк. – Л.: Наука, 1983. – 86 с.

20. Насонов А.Н. “Русская земля” и образование територии Древнерусского государства. – М., 1951. – 264 с.

21. Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного словянства. – М., Наука. – 1982. – 263 с.

22. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., Наука. – 1968. – 263 с.

23. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2-х т. – К., 1995. – Т. 1. – 640 с.

24. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории. – М., 1984. – 220 с.

25. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси. – М.-Л., Наука, 1966. – 240 с.

26. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – 240 с.

27. Толочко П.П. Історичні портрети Х – ХІІ ст. – К.; Наукова думка. – 1990. – 272 с.

28. Толочко П.П. Від Русі до України. – К.; Абрис. – 1997. – 400 с.

29. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К., 1998. – 352 с.

30. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. – Л., 1980. – 256 с.

31. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.

32. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М., Госиздат. – 1949. – 543 с.

33. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XV ІІІ ст. – К., 1997. – 312 с.

34. Бодрухін В. Феодальна роздробленість й еволюція державності (ХІІ – ХІІІ ст.) // Пам’ять століть (далі ПС). – 2000. – № 4. – С.26-30.

35. Дашкевич Я. Українська земля в часах галицько-волинсько державності (кінець Х – середина ХІ V ст.)// ПС. – 2002. – № 4. – С. 12-21.

36. Довженюк В.Й. Характерні риси феодалізму в Київській Русі // Український історичний журнал (далі УІЖ). – 1970. – № 12. – С. 36-44.

37. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи // Український історик. – 1982-1983. – № 3-4; № 1. – С. 106-118; 1983 – № 2-3. – С. 113-131.

38. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // ПС. – 1996. – № 2. – С. 2-14.

39. Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // ПС. – 1997. – №4. – С. 2-13.

40. Карголов В.В. Половецкие набеги на Русь // Вопросы истории ( далі ВИ). – 1965. – № 9. – С.68-73.

41. Котляр М.Ф. “Руська земля” в літописах ХІ – ХІІІ ст. // УІЖ. – 1976. – №11. – С. 96-107.

42. Котляр М. Давньокиївські князі. В.Мономах // Історія України. – 1997. – № 42. – С.6-7.

43. Котляр М. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. (від уособиць до стабілізації) // УІЖ. – 1997. – № 2. – С. 18-28.

44. Лихачев Д.С. К вопросу о политической позиции Владимира Мономаха // Из истории феодальной России. – Л., 1978. – С. 33-37.

45. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. – 1996. – № 4. – С.41-49.

46. Оглоблин Олексанлр. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик.- 1978.- № 4.- С.58-63.

47. Рыбаков Б.А. Обзор общих явлений русской истории І Х – сер. Х ІІІ в. // ВИ. – 1962. – № 4. – С. 34-576.

48. Толочко О. Коли перестала існувати “Київська Русь”? // Київська старовина (далі КС). – 1992. – № 6. – С. 7-18.

49. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Руси в ХІІ – ХІІІ веке // ВИ. – 1974. – № 2. – С. 57-60.

50. Федака С. Любецький з’їзд князів 1097 р. – контрапункт давньоруської історії // Історія України. – 1999. – № 15. – С. 4-6.

zjizdydup.rar [62.63 Kb] (викачувань: 11) <!--


 (голосів: 2)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 1808 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ