Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Радянська історична думка про роль і значення князівських з’їздів

Революційні події 1917 – 1920 рр. і встановлення радянської влади в Росії, Україні, Закавказзі, Білорусії, Монголії мали значний вплив на становлення нової, радянської, історичної науки. Нова генерація істориків, опираючись на ідеологів свого часу та концептуально-теоретичні здобутки своїх попередників, зайнялась розробкою різних питань стародавньої історії, в т.ч. і проблемою феодального роздроблення і князівських з’їздів.

Одним з перших радянських істориків, які досліджували проблеми феодальної роздробленості Русі та історію міжкнязівських з’їздів був Матвій Іванович Яворський (1884 – 1937) – представник репресованого “відродження” 1920 – 1930-х рр.

За свої праці “Історія України у стислому нарисі”, “Нариси історії революційної боротьби на Україні” у квітні 1929 р. був обраний академіком ВУВН. У 20-ті роки ХХ ст. підручники з історії України, написані М.І.Яворським, були єдиними, що рекомендувалися для шкіл і вузів, знання його праць було обов’язковим для вступу до аспірантури Українського інституту марксизму. Однак у 1929 р. в Українському інституті марксизму-ленінізму відбулася дискусія, на якій погляди Яворського кваліфікувалися не тільки як дрібнобуржуазні, а й прокуркульські, що йдуть у руслі “правих ухлетиків”, тобто групи М.І.Бухаріна [72, с.90], а в лютому 1930 року його було заарештовано у справі “Українського національного центру”, а 3 листопада 1937 р. – розстріляно [58, с.241-244]. Подібна доля спіткала іншого радянського історика М.Є.Слабченка (1882 – 1952), автора праць “Матеріали до соціально-економічної історії України”, “Матеріали Для виучування історії західноруського та українського права”, “Досліди з історії права Малоросії”. Досить оригінальним є його визначення феодалізму як такого ладу, що в результаті конфлікту між головою держави і великими поміщиками породжує компромісну станову державу [ 58, с.249 ] .

У 1940 р. в Києві вийшов лекційний курс історії України, розділ “Київська Русь і феодальні князівства” написав К.Гуслистий. Він зазначив: “Київська Русь в основному була східнослов’янська держава. Після розпаду Київської держави на території України утворилося п’ять земель, або великих феодальних князівств: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське. На території цих князівств і оформилась українська народність”, побіжно згадується Любацький з їзд 1097 р. [ 70, с.36 ] .

У 1945 р. вийшла монографія ВВ.Мавродіна “Образование древнерусского государства”, який сформулував концепцію “давньоруської народності”. На його думку, давньоруська держава політично об’єднала “руські” племена, з’єднала їх спільністю політичного життя, культури, релігії, спільною боротьбою із зовнішніми ворогами та спільними інтересами на міжнародній арені, історичними традиціями, сприяла появі та закріпленню єдності “Русі та руських”. Усі ці явища в сукупнусті обумовили формування давньоруської народності [ 18, с.395 ] . Головну причину того, що процес складання давньоруської народності перервався, В.В.Мавродін вбачає у феодальній роздробленості, яка розчленила давньоруську народність на частини, створила передумови виникнення етнічних утворень, відповідних значним самостійним феодальним державам [18, с.400-401]. У цьому контексті він і розглядає історичне значення князівських з’їздів кінця ХІ – початку ХІІ ст.

Пізніше основні концептуальні ідеї В.Мавродіна були більш науково обгрунтовані в його працях “Формирование русской нации” (1947), “Основные моменты развития русского государства до XVIII ст. ” (1947), “И.В.Сталин о феодализме в России” (1949), “Древняя Русь”.

Прихильником концепції “давньоруська народність” виступає і відомий радянський історик Б.Д.Греков. У своїй праці “Киевская Русь” співставляє Русь Х – ХІ ст. з “державою Меровичів і Королінгів і за їхнім походженням і за їхньою структурою, і за їхніми подальшими долями”. Для позначення такого типу держав він запропонував термін “ранньофеодальна монархія” [ 6, с.31,369 ] . В цій праці він висуває формулу, що на півстоліття стає класичною для радянської історіографії: “Київська держава – колиска великоруського, українського і білоруського народів” [6, с.335]. У цій праці є і коротенький нарис “Князівські феодальні з їзди” [ 6, с.484-486 ] . Подібно до В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка він головну увагу зосереджує на розкритті причин, ходу і наслідків передусім Любацького з’їзду. Досить песимістично оцінює результати Любеча (як і наступних з їздів): з їзд не зміг примирити суперечливі інтереси феодальних владарів і серед них продовжувало панувати право сильного. Сильний феодал мав можливість ігнорувати і рішення з’їздів. Феодальна роздробленість зробилася фактом очевидним. Неодмінним її наслідком стали хронічні феодальні війни. Закінчився “Київський період” історії Руси” [6, с.501].

Про формування єдиної давньоруської самосвідомості пише у своїх монографіях і Д.С.Лихачов. Так, у праці “Возникновение русской литературы” він наголошує на мовній, економічній, територіальній, психічній та культурній єдності даної народності і в цьому зв’язку побіжно згадує князівські з’їзди як яскравий приклад усвідомлення князями необхідності існування давньоруської єдності. Руська культура, в свою чергу: “ сприяла складанню цієї народності, створюючи ту спільність культури, яка є однією з необхідних ознак створення народності, а потім і нації”[17, с.231 ] . У 1978 р. Д.Лихачов пише статтю “Про політичну позицію Володимира Мономаха”, в якій відзначає: “В історичному процесі ХІІ – ХІІІ ст. діяли як відцентрові, так і доцентрові сили. Жодну з цих сил не слід скидати з рахунку, визнаючи їх “реакційними”, гальмівними для історичного процесу. Феодальне дроблення Русі аж до монголо-татарського завоювання не було тотальним. Повного феодального роздроблення не було”. Можна погодитись і з його твердженням про те, що відцентровим економічним тенденціям протистояли доцентрові ідеологічні, а Мономах був “виразником органічної єдності цих суперечливих тенденцій [44,с.35].

Питання князівських з їздів не залишається поза увагою відомого академіка Бориса Рибакова. В працях “Киевская Русь и русские княжества ІХ – ХІІІ веков”, “Мир истории. Начальные века русской истории”, “Древняя Русь”. В цих працях академік Рибаков так пояснює, чому саме Любеч було обрано місцем з їзду 1097 р.:

“по-перше, Люб е ч був родовим гніздом всіх руських князів;

по-друге, він належав Олегу і тому було не спроста появитись на князівський з їзд” [ 24, с.193 ] .

“На любецькому з’їзді був   проголошений принцип династичного розподілу Руської землі між різними князівськими гілками при збереженні єдності перед обличчям зовнішньої безпеки. Однак “все це було засновано не на реальних інтересах окремих земель, не на реальному співвідношенні сил”, а “князівські з їзди не стали засобом виходу з кризи”, “благородні принципи проголошені в живописному дніпровському містечку, не мали гарантії і були порушені через декілька днів після торжественного цілування хреста в дерев яній церкві Любецького замку” [ 23, с.193 ] . У 1100 р. В.Мономах виступив ініціатором з їзду князів в Іветичах, на якому виступив обвинувачувачем Давида Ігоревича, але і цей з їзд став його поразкою” [23, с.208-209]. Б.Рибаков також стверджує, що після того, як князівські з’їзди виявились неефективним засобом політичної консолідації давньоруського суспільства, Київська Русь розпалася на півтора десятків давніх племінних союзів. Столиці багатьох найбільших князівств були у свій час центрами союзів племен: Київ – у полян, Смоленськ – у кривичів, Полоцьк – у полочан” тощо [47, с.50].

У 1953 р. виходять академічні “Очерки истории СССР” з роздумом “Виникнення давньоруської народності”, написаним Л.Черепніним “Очерки” розцінюють державно-політичні процеси на Русі ХІ – ХІІІ ст. не лиш як закономірні, а й цілком прогресивні: “Феодальна роздрібленість стала фактом очевидним. Завершувався ранньофеодальний період Росії (мається на увазі Русі). Та на початку ХІІ ст. здійснено спробу відновити старий політичний устрій”. Тому діяльність Мономаха оцінюється досить критично: в його особі   “феодали знайшли правителя, що зумів на якийсь час шляхом компромісу посилити значення київського князя і захистити його класові позиції. Та скоро форма надбудови відмирала, і воскресити минуле вже повністю було неможливе” [ 65, с.190,191 ] .

У 1958 р. виходить збірник “Вопрос ы формирования русской народности и нации ”, в якому стаття про давньоруську народність знову належить Л.Черепніну. Він подає періодизацію формування давньоруської народності, підкреслює, що в ХІІ ст. “відбулося розчленування ранньофеодальної держави на ряд феодальних земель і князівств у результаті дальшого процесу феодалізації”, і цьому об’єктивному процесу не могли завадити жодні рішення князівських з’їздів [51, с.39-40].

Натомість радянський історик С.В.Юшков у праці “Общественно-политический строй и право Киевского государства” вважає, що до середини ХІІ ст. феодалізму як такого в Київській Русі не існувало. Підставою для такого твердження вважає відсутність у джерелах ІХ – ХІІ ст. вказівок на панування відробіткової феодальної ренти, яка є початковою формою феодальних відносин у будь-якому суспільстві. В цьому зв’язку князівські з’їзди кінця ХІ – початку ХІІ ст. він розглядає як конкретні вияви ідей народоправства і колегіального прийняття рішень, що беруть свій початок ще з докняжих часів [32, с.55].

Пізніше започатковану С.Юшковим традицію вивчення васальних відносин князів продовжив В.Т.Пашуто. Він хоча і не довів індентичність руського васалітету з західним, але заперечувати сам факт васалітету після Пашуто стало неможливим. В.Т.Пашуто визначив державний лад Русі доби роздроблення як “колективний   суверенітет”, що прийшов на зміну “ранньофеодальній монархїї”, і в цьому зв’язку важливу роль відводив князівським з’їздам як певним рубіжним   віхам в еволюції давньоруськох суспільно-політичної системи [21, с.77,125]. В.Пашуто видав і неоціненний до наших днів збірник “Древнейшие источники по истории СССР. Тематика и состав выпуска по Европейскому региону ”, про що з вдячністю згадує Я.Дашкевич [ 83, с.131 ] .

Радянський історик В.Довженок слушно зауважує, що в умовах дуже частої зміни феодалами своїх володінь, прискореного розвитку феодальних відносин князівські з’їзди з самого початку стали анахронізмом і не могли стабілізувати існуючу політичну систему, змінити характер міжземельних відносин [36, с.45] і все ж в 1100 р. на Витачовському з’їзді було укладено угоду про припинення ворожнечі між князями; на з’їздах у 1103 і 1111 рр. князі домовилися про спільні походи проти половців [36, с.44].

Видозміни конфігурації поняття “Русская земля”, міжкнязівські стосунки детально аналізуються у праці А.Н.Насонова [ 20 ] . Ці ж проблеми розглядає і київський історик М.Ф.Котляр, широко використовуючи лінгвістичні розробки О.І.Попова, Ф.П.Філіна, М.Я.Морра, М.С.Державіна [41].

Не можна не відмітити і розробку проблем васалізму, їх еволюції та особливостей в період Київської Русі радянським істориком Ігорем Фрояновим. У своїх монографіях “Киевская Русь. Очерки социально-политической истории”, “Киевская Русь. Очерки отечественной историографии” І.Фроянов розкриває цілий ряд проблем:

·        радянська історіографія давньоруської народності;

·        генеза феодалізму в радянській історичній думці;

·        соціально-економічний розвиток Київської Русі в працях дореволюційних і радянських істориків [31];

·        особливості правового статусу давньоруських князів і феодалів;

·        соціально-політична роль давньоруського міста;

·        давньоруське віче [ 30 ] .

Основні думки:

1)       до кінця Х ст. функції Київського князя помітно посилились і ускладнились,   а влада – посилилась, що було першим результатом розпаду родового ладу [ 30, с. 30 ] ;

2)       в ХІ – ХІІ ст. за активної участі князів створюються Правда Ярослава, Правда Ярославичів, Устави Володимира Мономаха, церковні князівські устави, однак в них так і не було врегульовано принципів престолонаслідування;

3)       в ХІ – ХІІ ст. у зв’язку з появою багатотисячних князівських родів проблема васалітету набуває певної гостроти, подолати яку деякі князі намагались через рішення з’їздів [30, с. 44-45];

4)       князівський васалітет доповнився васалітетом боярським [ 30, с. 63 ] ;

5)       в ХІІ ст. спостерігається бурхливий ріст міст-держав, що сприяло сепаратистським тенденціям на Русі [ 30, с. 243 ] .

Князівські з’їзди як окремий елемент політичного розвитку Русі розглядаються і у працях присвячених русько-половецьким зв’язкам в ХІ – ХІІ ст. Причому коли А.Носонов, В.Пашуто, Б.Рибаков, Г.Літаврін розглядають половців переважно в негативному світлі, то В.Пархоменко, С.Юшков, М.Покровський, М.Брайчевський дотримуються своєї простеповицької орієнтації [70, с. 68-69]. Притому як справедливо зауважує С.А.Плетньова: “Русь не тільки давала воєнну відсіч кочівникам, а й як представник більш високої культури і суспільного устрою впливала на кочових сусідів, поступово підпорядковуючи їх своєму впливу і змінюючи загальний напрям їх політики” [19, с.62-63]. Половецькі набіги на Русь і їх вплив на політичну консолідацію давньоруського суспільства досліджує в своїх працях В.В.Каргалов [10; 11], В.Т.Пашуто [22], П.П.Толочко [49]. Зокрема В.В.Каргалов зауважує, що рішення князівських з’їздів 1997, 1100, 1103 рр. спричинилися до серії переможних походів руських князів на половців і набіги половців на руські землі було припинено на декілька десятиліть [40, с. 72].

Вагомий внесок в розвиток досліджень політичної історії Київської Русі вніс відомий історик Михайло Брайчевський – автор понад 600 наукових досліджень, серед яких знаходимо фундаментальні монографії “Біля джерел слов’янської державності” (1964), “Походження Русі” (1968), “Утвердження християнства на Русі” (1988), “Конспект історії України” (1993), “Походження слов’янської писемності” (1998) та інші археологічні й історичні дослідження [81, с. 9]. У своїй праці “Походження Русі” він висуває ряд сміливих і оригінальних думок:

1)      головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп, російської – верхів’я Дніпра, Оки, Волги; білоруської – область дреговичів та полочан [4, с. 360];

2)      основу того складного явища, яке ми називаємо феодальним розробленням, становила приватна феодальна власність на землю, вотчинна система землеволодіння [ 4, с. 362 ] ;

3)      не було ніякої “колиски 3 братніх народів” [ 4, с. 363 ] ;

4)      тісні стосунки між Руссю і тюркськими кочовиками південних степів, особливо ж родинні зв’язки, обумовлювали певною мірою і етнічне зближення [4, с. 371];

5)      князівські з’їзди були важливим атрибутом суспільно-політичного життя кінця ХІ – початку ХІІ ст. [4, с. 372];

6)      з початку ХІІ ст. патриціат починає рішуче утверджувати себе як провідну суспільну силу, претендуючи на відповідну роль в обсязі політичного й ідеологічного життя [4, с. 469].

Історії Київської Русі присвячені такі його наукові розвідки: “О времени сложения феодализма в Древней Руси” ( В.И.- 1950.- № 8.- С.60-77), “Політичний лад і право Київської Русі” (Нариси стародавньої історії Української РСР.- К.,1957.- С.482-491), “Дослідження М.В.Ломоносовим історії древньоруської держави” (УІЖ.- 1961.- № 6.- С.94-99).

В 60-і рр. ХХ ст. М.Брайчевський стає активним учасником опозиційного руху. Дослідник його життя і творчості констатує: “Це був ледь не єдиний український історик, котрого знав пересічний громадянин. Не випадково саме археологу за фахом, а не історику належала вже хрестоматійна відома робота “Приєднання чи воз єднання?”. Бо це була не стільки наукова праця, скільки суспільно-політичний трактат... цей твір заслужено став класикою дисидентської літератури”. [ 82, с. 48 ] . За цей твір у 1968 р. його було звільнено з посади співробітника Інституту історії АН УРСР , [ 5, с. 116 ] .

В ті ж роки М.Брайчевський пише могографії “Суспільно-політичні рухи в Київській Русі”, “Візантія і Русь”, “Справа звинувачення Бориса і Гліба”, в яких побіжно торкається проблем князівських з’їздів [4, с. 338]. Як слушно підкреслює доктор філософських наук Ю.Павленко: “відроджувати науку за умов важкого ідеологічного пресингу береться нове покоління. Саме до нього і належить М.Брайчевський, який обрав справою свого життя системний розгляд соціокультурного розвитку давнього і ранньосередньовічного суспільства слов ян” [ 96, с. 13 ] . У 1993 р. на основі статтей в журналі “Пам’ятки України” та газетах “Час – Time ”, “Старожитності” він видає “Конспект історії України”, в якій викладена його концепція історії України відпалеоліту до сьогодення [5]. На жаль, велика наукова   спадщина М.Н.Брайчевського і до наших днів залишається маловивченою і, на нашу думку, потребує серйозного фахового штудіювання.

У 1961 р. появляється І-ий том “Истории Украинской СССР”, розділ “Русь в період феодальної роздробленості (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.)” був написаний П.Толочком [ 57, с. 364-420 ] . У цьому розділі обгрунтовується думка, що класова боротьба у ХІІ ст. мала дві форми – повстань і єресей, що “етнічний розвиток Русі ХІІ – ХІІІ ст. відбувався шляхом дальшої консолідації давньоруської народності” і в цьому контексті князівські з’їзди розглядаються як невдалі спроби консолідації давньоруського суспільства. Подається і більш детальна соціологічна періодизація періоду:

1)      з 1130-х до сер. ХІІ ст. дистанціювання регіональної знаті вкупі з місцевими князями від Києва;

2)      друга половина ХІІ ст. – гострі суперечності між місцевими князями і їхніми боярами;

3)      злам ХІІ – ХІІІ ст. – вихід на історичну арену дворянства, основної опори князів [ 57, с. 364-365 ] .

Ця періодизація дозволяє більш наглядно представити суспільно-політичне тло, на якому проходили князівські з їзди.

А ось як описує причини скликання Любецького з їзду А.Сахаров: “Святополк бачив, що його влада над Руською землею тане, мов вранішній туман над темною дніпровою гладдю. Він і боявся князів, і хотів їх надалі примусити служити Києву, і оглядався безперервно на Мономаха. Саме в надії знову зміцнити свою владу над Руською землею поспішав Святополк до Любеча; і хай князі зберуться не в Києві, він стерпить це, головне, щоб було все, як за батька” [ 11, с. 444 ] . Великий вплив на рішення Любецького та інших князівських з їздів   мав В.Мономах, про якого Б.Романов так пише: “Мономах – увесь в епосі феодальної роздробленості... Його життя не схоже на житіє... Печать добросовісної поміркованості і акуратності як гарантія політичної мудрості і холоднокровності лежить на всьому образові цього однаково вдалого князя-трудівника і літературновдалого письменника” [ 25, с. 167 ] .

1990 р. вийшла монографія О.Толочка “Князь в Древней Руси”, практично перша подібного роду в українській історіографії. В цій праці було виокремлено такі принципові відмінності руської роздробленості від західної:

-             відсутність жорсткого закріплення династичних прав окремих феодалів на певну територію й пов язана з цим так звана мобільність князів;

-             нерозвиненість відносин суверенітету-васалітету та відсутність на цьому грунті численної феодальної титулатури;

-           неврегульованість процедури наслідування земельних володінь і пов язаної з ними політичної влади. Висун y то тезу про державний характер феодалізму на Русі: “Волості належали не князю як такому, а тому столу, що він у цей час посідав... перерозподіл властей відбувався щораз при зайнятті новим великим князем столу, або в міру необхідності”. Це забезпечує специфічний характер експлуатації землеволодінь – ренту – податок. Тому суть роздроблення – в переході від державного феодалізму до повного суверенітету місцевих князів над своїми володіннями [ 26, с. 172-184 ] .

Таким чином, радянська історична наука внесла вагомий внесок у дослідження проблеми феодальної роздробленості та князівських з’їздів, ретельно дослідила політичні та економічні перипетії ХІІ – ХІІІ ст. і дала науково обгрунтовану оцінку князівським з’їздам, яка перейшла в спадок і сучасної історичної думки. Дослідження Б.Рибакова, Б.Грекова, І.Фроянова, М.Брайчевського до наших днів являється найфундаметальнішими науковими розробками з історії Київської Русі.

 

zjizdydup.rar [62.63 Kb] (викачувань: 9)

 (голосів: 2)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 1576 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ