Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Проблема князівських з’їздів у науковій думці діаспори

Події І і ІІ світових воєн, розгортання державотворчих процесів на українських землях в ХХ ст. обумовили потужні витки політичної еміграції в країни Західної європи, Америки та Австралії. За кордоном формується і досить впливова в науковому світі   діаспорна історична наука, видатними представниками якої являються В.Липинський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблін, Т.Мацьків, Л.Винар, Л.Окіншевич, М.Антонович, М.Ждан, Б.Крутницький та десятки інших науковців.

Одним з “вельми цікавих мислителів ХХ століття та видатним істориком із своїм неповторним науковим, політичним та й мислительським “я” був В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931) – засновник “державницької школи” в українській історіографії [100, с. 86]. До наших днів не втратили актуальності його праці “ Z dziejow Ukrainy ”, “Назва “Русь” і “Україна” і їхнє історичне значення”, “Листи до братів-хліборобів”. Недарма інший відомий історик Д.Дорошенко так оцінив історичний доробок В.Липинського: “Історичні праці Липинського це без сумніву найсильніший і найважливіший вияв повороту в українській   історіографії, викликаний відродженням українських державницьких стремлінь. Вони водночас поряд із працями Грушевського найцінніше досягнення української історичної думки наших часів...” [ 73, с. 8 ] . Сам Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) теж вніс вагомий внесок у дослідження різноманітних проблем історії України, історії культури і церкви в Україні. У 1904 р. молодий історик видав “Покажчик джерел для ознайомлення з Південною Руссю”, в якому виділив такі історичні періоди: археологічний, княжий, литовсько-польський, московський (Руїна, Гетьманщина), Запоріжжя, історія України від поч. Х V ІІІ ст. до 60-х років ХІХ ст., новітня доба [ 79, с. 43 ] .

Значною подією в українській історичній науці була поява книги Д.Дорошенка “Огляд української історіографії” (Прага, 1923). Монографію прихильно зустріла наукова громадськість Європи. Книга не втратила свого наукового значення, пізнавальної цінності і сьогодні, адже в ній міститься грунтовний аналіз розвитку історичних знань в Україні від ХІ ст. до початку 1920-х рр. В 22-х розділах автор в сконденсованій формі висвітлює головні етапи розвитку української історичної науки, коротко аналізує дфяльність українських наукових установ і їхню видавничу діяльність і обговорює історичну творчість поодиноких українських дослідників. Також подає короткі дані про їхнє життя і науково-організаційну діяльність [79, с. 56] , причому особливо ретельно аналізується творчий доробок М.Максимовича (с.94-95), М.Костомарова (с.94-104), П.Куліша (с.105-114), В.Антоновича (с.127-136), М.Грушевського (с.165-195), В.Липинського (с.209-212) [79, с. 57]. У 1933 р. появилась німецькомовна праця Д.Дорошенка “Що таке історія Східної Європи?”, в якій автор зокрема відзначає: “Відокремлення північної Руси від Руси південної, української, і розходження їхніх історичних шляхів повело за собою і певну зміну історико-географічних назв. Для Володимиро-Суздальської, північної Руси,   ...назва “Русь” стає лиш ...спомином про колишню приналежність до держави Київської Руси...” [37, с. 108-109]. Побіжно автор згадує і аналізує літературні пам’ятки Київської Русі такі як “Повість временних літ”, Галицько-Волинський літопис, “Слово о полку Ігоря”, “Слово о погибелі Руської Землі” [37, с. 115].

Учнем Д.Дорошенка був відомий історик та політолог Борис Крупницький (1894 – 1956) – автор праць “До методологічних проблем української історії” (1946), “Історичні основи Європеїзму України”, “Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії” (1952), “Основні проблеми історії України” (1955), “Історіознавчі проблеми історії України” (1959) [104, с.36-39]. В цих працях вчений показує, що саме на європейському грунті постала українська ментальність, що бере початок з часів Київської Русі. Вважаючи, що українці, як кожний народ, має право на свою власну історію, історик обгрунтовує засади своєї державно-політичної концепції, що, на його думку, мають грунтуватися на ідеях скоріш територіального, а не етнографічного характеру. В праці “Основні проблеми історії України” (1955) історик розкриває роль лісу, степу і моря у формуванні української нації, соціологічні проблеми української минувшини [64, с. 11]. Його колишній студент, історик Олекса Вінтоняк згадує: “Дотепер пам’ятаю дуже цікаві виклади проф. Крупницького про соціальні проблеми в Київській державі. На основі своїх досліджень вчений говорив, що в українській Київській державі не було місця на феодалізм, бо в ній процвітало більше купецтво, ніж хліборобство, а феодалізм міг розвиватися лише в сільськогосподарській державі [93, с. 85].

Всього з-під пера Б.Крупницького вийшло 150 наукових праць, опублікованих українською, німецькою та англійською мовами [58, с. 314], однак серед них здебільшого праці присвячені історії України Х VII XV ІІІ ст. і українській історіографії і історіософії.

Одним з великих діаспорних істориків являється Олександр Оглобин – автор глибоко-наукових розвідок “Золотий спокій”, “Хмельниччина і українська державність”, “Українсько-Московська угода (1654)”, “До питання про автора літопису Самовидця”, “Люди старої України” [74, с. 18-20]. С.Оглоблин ретельно дослідив і “Історію Русів”, зокрема з ясував, що її було написано в 1780 – 1790-х рр. або ж на поч. 1800 рр. автором, який належав до Новгород-Сіверського таємного гуртка. В усіх працях дослідник підкреслює необхідність органічного з’єднання географічного, економічного та політичного елементів у єдиний національно-територіальний комплекс [64, с. 22-23].

У своєму нарисі “Завдання української історіографії на еміграції О.Оглобин виділив наступні завдання діаспорної історичної науки:

1. Охороняти і боронити право й честь української історичної думки й на y ки.

2. Зберігати кращі традиції української історіографії.

3. Тримати зв язок зі світовою історичною наукою.

4. “Мобілізувати” якнайбільше закордонні джерела та наукову літературу для дослідження історії України.

5. Творити нові наукові вартості...

6. Допомагати українській совєтській історіографії... [46, с. 61].

Конкретизація цих завдань і дозволяє нам краще зрозуміти о c обливості еміграційної історіографічної традиції.

Не можна не згадати і про відомого історика-василіянина Теофіла Кострубу (1907 – 1943), перекладача “Галицько-Волинського літопису”, автора праць “Матеріали до історії м.Чорткова”, “Нариси з церковної історії України Х – ХІІІ ст.”, “Белз і Белзська земля”. Своєрідним підсумком його історичного доробку став “Нарис історії України” (1937 – 1942). У цій праці він так оцінює політичні наслідки Любецького з’їзду 1097 р. “Постанови з’їзду дуже важні з погляду українського державного права, бо вони... започатковують просте безконечне роздріблювання окремих волостей Руської землі між численних членів Ярославового роду. Також важне й те, що тільки князі вважають себе в праві рішати про державно-територіальні справи, як правні спадкові власники державної території, а не потребують порозуміватися з поселенням [ 13, с. 190 ] . можна погодитись і з його висновком, в ХІІ ст. “значно сильнішими й реальнішими виявилися відосередні сили, що діяли на всі верстви суспільності” [ 13, с. 210 ] .

Одним з провідних представників державницької школи в українській історіографії являється Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 – 1973). На думку В.Ульяновського – автора грунтовної передмови до 3-го видання “Історії України” – “Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун належить до плеяди найкращих істориків України, праці яких є класичними орієнтирами у вітчизняній науці. Й саме на них має виховуватись історична свідомість сьогоднішніх громадян” [ 98, с. V - VI ] .

Історії Київської Русі присвячені її такі наукові розвідки “Київ часів Володимира та Ярослава” (1944), “Київська держава і Захід” (1954), “Початок держави Руси-України” (1962), “Дві концепції історії України та Росії” (1964) [90, с. 88-89].

Її останній чоловік О.Моргун (1874 – 1961) згадує, що “вишукувати серед пожовклих, напівзотлілих древніх актів історію рідного краю було її найвищою насолодою, великим щастям” [89, с. 54], а олюбленою темою для дослідів була княжа Київська доба [89, с .53]. Високо оцінює її діяльність в Українському історичному товаристві та виданні журналу “Український історик” її студент і відомий український історик Л.Винар, який зокрема публікує в журналі її 14 листів з періоду 1962 – 1973 рр. [80, с. 58-60]. До наших днів величезне методологічне і історіографічне значення мають її наукові дослідження “Запоріжжя Х V ІІІ ст. та його спадщина” (Мюнхен, 1965 – 1967), “Дочка Володимира Мономаха”, “До ідеології “Історії Русів” (1956), “Нарис історії Української церкви” [64, с. 26-27]. За її наукові заслуги Н.Д.Полонську-Василенко було обрано дійсним членом УВАН (1948) і НТШ (1947), а в 1953 р.- дійсним членом Міжнародної Академії наук у Парижі [ 77, с. 80 ] . Своєрідним підсумком українознавчих студій відомої дослідниці в еміграції стала двотомна “Історія України”. У цій грунтовній роботі Н.Д.Полонська-Василенко яскраво змальовує і князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. Правда, описуючи Любецький з’їзд вона повністю повторює думки і твердження М.Грушевського висловлені ним у т.ІІ “Історії України-Руси”, зокрема його ж три політичні наслідки Любецького з’їзду (узаконення принципу “отчини, встановлення союзу князів для оборони та союзу князів проти половців із забороною приватних союзів князів з половцями” [23, с. 144-145]. Однак у відтворенні перипетій та оцінці інших князівських з’їздів вона оригінальна як дослідник. Ми погоджуємось з її міркуванням, що “після Любецького з’їзду в князівську практику входить новий елемент: з’їзди, або зняли, деяких досить часто, майже щороку, стали вдаватися князі, віддаючи на їх рішення питання внутрішньої політики і зокрема – боротьби з половцями. [ 23, с. 145-146 ] . Оглядово вона описує Витичівський з їзд, з їзд на Золотчі, в Сакові, над Долобським озером 1103 р., на яких переважно вирішувалися справи спільної боротьби з половцями [ 23, с. 146 ] . Високою є її оцінка державницьких зусиль В.Мономаха, в руках якого “опинилося коло ¾ території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі” [23, с. 147]. Пояснюючи причини удільної роздробленості Русі, Н.Полонська-Василенко зауважує: “Надто багато князів прагнули заволодіти Києвом, і він переходив з рук Мстислаичів до Ольговичів, а далі – Ростиславичів Смоленських та Мономаховичів Суздальських” [23, с. 161]. Вона виокремлює наступні причини занепаду Київської Руси-України:

  1. надто великі розміри держави і слабкість комунікативних зв’язків між її частинами;
  2. брак певних законів престолонаслідування та зростання політичної ваги віча;

3.      роздріблення Київської держави між численними князівськими родами; набіги кочівників;

  1. зростання торговельного значення Новгорода, Пскова, Полоцька, Смоленська в зв’язку із зміною геополітичної ситуації [ 23, с. 179-182 ].

“Монгольські орди довершили занепад Київської держави, - з жалем констатує Н.Полонська-Василенко... А схеми так і не стали постійною інституцією федеративної держави” [ 23, с. 180 ] . Велику увагу приділяє дослідниця і ідейно-політичним доктринам ХІ – ХІІІ ст., виокремлює ідею єдності Руської землі як провідну в творчості Нестора, Іларіона, Данила Заточника, автора “Слова о полку Ігоревім” [23, с. 246-250]. Недарма на думку В.Ульяновського, “Історія України” Н.Д.Полонської-Василенко й сьогодні залишається найкращим підручником національної історії [98, с. LXXXVII ]. Всього ж, за підрахунками сучасного дослідника І.Верби, вченою було написано 200 наукових праць, які увійшли до скарбниці української історичної думки [77, с. 81]. В її особі, за свідченням Любомира Винара, “перервалося трудолюбиве життя одного з найвизначніших сучасних українських істориків, блискучого педагога, видатної організаторки українського наукового життя і людини високої культури” [58, с. 165].

Відомим дослідником ранньої історії України був професор Михайло Ждан (1906 – 1975), надзвичайно скромна, але водночас працьовита і принципова людина, талановитий історик і педагог. Ось як характеризує його відомий історик Любомир Винар: “Завжди болів сучасним станом нашої науки, браком координації, наукової праці між науковими установами”, “не був догматиком”Ю “строго придержувався джерел”, “не зносив імпровізацій в наукових дослідженнях [78, с. 88-89].

Михайло Ждан народився 13 липня 1906 р. в с.Коровиця-Блодівська Любачівського повіту, у 1924 р. закінчив гімназію в Перемишлі, закінчив Львівський університет і в 1931 р. одержав академічний ступінь магістра філософії. У 1933 – 1939 рр. викладав в приватній гімназії з польською мовою навчання в Любачові, у 1942 – 1944 рр. – у другій державній гімназії у Львові, пізніше стає членом НТШ, УВАН, УІТ. З 1954 р. публікує свої статті в журналі “Розбудова держави” (редактор Богдан Винар) [ 78, с. 91-92 ] .

У 1931 р. появилась перша обширна праця на польській мові “Литовсько-татарські відносини за вел.кн. Липовського Вітовта”. Пізніше появились інші дослідження: “Перший напад татар на Україну” (Визвольний шлях – 1961. -кн. 7-9), “Другий напад татар на Україну” (Визвольний шлях – 1965. - кн. 5-8), “Україна під пануванням Золото Орди” (Український історик.-1970. - ч. 1-3, 4 1971.- ч. 1-2, 3-4), “Романовичі і Німецький хрестоносний орден (Український історик – 1973.- ч. 3-4). В цих працях він досліджує причини удільної роздробленості Русі, вивчає суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток Поділля, Переяславщини, Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. Це робить він на основі надзвичайно сумлінної критики історичних джерел і літератури [ 78, с. 94 ] . М.Ждан – автор статтей “Руська (Київська) Держава”, “Невільництво на Україні”, “Половці”, “Переяславське князівство”, “Рюриковичі” в “Енциклопедії Українознавства” він дав і критичний огляд англомовного перекладу Галицько-Волинського літопису за головною редакцією Омеляна Пріцака в перекладі Ю.Перфецького (Український історик. - 1974. - Ч.4), мріяв видати обширну працю “Україна і Золота Орда”. Виправданим залишається і його твердження про те, що “треба створити відповідні стимули для заохоти академічної молоді до студії нашого середньовіччя [ 98, с. 96 ] .

Відомим дослідником історії Київської Русі був професор Микола Чубатий (1889 – 1975). М.Чубатий закінчив Тернопільську гімназію, вчився у Львівському і Волинському ініверситеті, викладав історію українського права в Таємному Львівському університеті та історію католицької церкви в Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. З 1963 р. декан правничого факультетуУкраїнського Католицького Університету в Римі. Був одним з засновників Українського Історичного Товариства, головою НТШ у США (1943 – 1952) і заступником президента Головної Ради НТШ (1952 – 1955). Великий інтерес в науковому світі викликала його праця “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй” (“Записки НТШ”, т. 178, Нью-Йорк, 1964), в якій він науково обгрунтовано заперечував існування феодалізму в Київській Русі [91, с. 106]. Не втратили своєї актальності і такі наукові розвідки як “До питання про початки української нації” (“Діло” – 1931. - Чч. 15-19), “Київська Русь у нових совєтських та польських дослідах” (“Записки НТШ”.-т.169, 1962), “Проблеми сучасної новітньої української історіографії”, “Історія християнства на Русі-Україні”, “Огляд історії українського права” [91, с. 106-109].

Державно-правові аспекти князівських з’їздів ХІ – ХІІ ст. та усамостійнення руських князівств розглядаються в наукових дослідженнях відомого історика проф. Лева Окіншевича – багаторічного декана юридичного факультету УВУ в Мюнхені. В своїй праці “Лекції з історії Українського права” (1974) він запропонував свою періодизацію української історії:

І. Дофеодальний період (до ХІ ст.);

ІІ. Феодальний:

А) ранній феодалізм (Х – ХІІІ ст.);

Б) розвинений феодалізм (Х – ХІІІ ст.);

ІІІ. Станова держава (Х V І – ХІХ ст.) [92, с.97].

У своїх наукових студіях “Огляд історії філософії права” (1948), “Вступ до науки про право і державу” (1949), Л.Окіншевич підкреслює, що, князівські схеми є малодослідженою сторінкою в історії України, вони потребують історичного, політичного, правового і філософського аналізу [92, с. 100-101]. Історико-правового дослідження, на нашу думку, заслуговують і глибоко наукові статті “Між Заходом і Сходом”, “Історія цивілізацій Східної Європи в наукових студіях Арнольда Тойбі” [92, с. 104]. В цілому, наукові дослідження Л.Окіншевича характеризуються сумлінним використанням джерел та літератури, стійкістю історико-юридичного аналізу кожного юридичного інституту (в т.ч. князівських з’їздів), науковою новизною та обгрунтованістю висновків.

Певний внесок в дослідження історії князівських з їздів зробили праці “Нариси до історії Київського Великого князівства в Х – ХІ ст.” Домета Оленчина [ 64, с. 34-35 ] . “Останні Романовичі” М.Андрусяка (1948) [64, с. 15], “Дон и Приазовье в древности” (1958) М.Міллера, “Студії з ранньої історії України” О.Домбровського [64, с. 8].

Таким чином, діаспорна історична школа стала важливим елементом історико-державницької традиції наукових студій поза межами етнографічної України, впливовим українознавчим центром в Східній Європі в умовах радянського тоталітарного режиму. Діаспорні історики в своїх працях досліджували і проблему князівських з їздів, хоча вона в них не стала окремим предметом наукового дослідження і вони мало що нового внесли в концептуально-теоретичному плані.

Список використаних джерел і літератури:

Джерела

1.Антонович В. Моя сповідь. – К., 1995. – 816 с.

2. Багрянородный Константин. Об управлении империей. – М., 1989. – 486 с.

3. Борисенко В.І. Курс української історії. – К., Либідь. – 1996. – 616 с.

4.Брайчевський М. Вибрані твори. – К., 1999. – 597 с.

5. Брайчевський М. Конспект історії України. – К., 1993. – 315 с.

6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 338 с.

7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К., 1991. – 560 с.

8. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т.2.

9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 255 с.

10. Каргалов В.В. Внешнеполитический факторы развития Феодальной Руси. – М., Высшая школа. – 1967. – 263 с.

11. Каргалов В., Сахаров А. Полководцы Древней Руси. – М., 1986. – 575 с.

12. Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993. – 336 с.

13. Коструба Т. Нарис історії України. – Торонто, 1961. – 304 с.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., Україна, 1996. – 240 с.

15. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки. – Т. 5. – К., 1998. – 336 с.

16. Літопис Руський: За Іпатським списком // Перекл. Л.Махновця. – К., 1989. – 592 с.

17. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы. – М.,-Л., 1952. – 430с.

18. Мавродин В.Р. Образование Древнерусского государства. – Л., 1945. – 431 с.

19. Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, торки, половцы). Историографический очерк. – Л.: Наука, 1983. – 86 с.

20. Насонов А.Н. “Русская земля” и образование територии Древнерусского государства. – М., 1951. – 264 с.

21. Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного словянства. – М., Наука. – 1982. – 263 с.

22. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – М., Наука. – 1968. – 263 с.

23. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: В 2-х т. – К., 1995. – Т. 1. – 640 с.

24. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории. – М., 1984. – 220 с.

25. Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси. – М.-Л., Наука, 1966. – 240 с.

26. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К., 1992. – 240 с.

27. Толочко П.П. Історичні портрети Х – ХІІ ст. – К.; Наукова думка. – 1990. – 272 с.

28. Толочко П.П. Від Русі до України. – К.; Абрис. – 1997. – 400 с.

29. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна крізь віки. – Т. 4. – К., 1998. – 352 с.

30. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. – Л., 1980. – 256 с.

31. Фроянов И. Киевская Русь. Очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.

32. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М., Госиздат. – 1949. – 543 с.

33. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XV ІІІ ст. – К., 1997. – 312 с.

34. Бодрухін В. Феодальна роздробленість й еволюція державності (ХІІ – ХІІІ ст.) // Пам’ять століть (далі ПС). – 2000. – № 4. – С.26-30.

35. Дашкевич Я. Українська земля в часах галицько-волинсько державності (кінець Х – середина ХІ V ст.)// ПС. – 2002. – № 4. – С. 12-21.

36. Довженюк В.Й. Характерні риси феодалізму в Київській Русі // Український історичний журнал (далі УІЖ). – 1970. – № 12. – С. 36-44.

37. Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи // Український історик. – 1982-1983. – № 3-4; № 1. – С. 106-118; 1983 – № 2-3. – С. 113-131.

38. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // ПС. – 1996. – № 2. – С. 2-14.

39. Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян // ПС. – 1997. – №4. – С. 2-13.

40. Карголов В.В. Половецкие набеги на Русь // Вопросы истории ( далі ВИ). – 1965. – № 9. – С.68-73.

41. Котляр М.Ф. “Руська земля” в літописах ХІ – ХІІІ ст. // УІЖ. – 1976. – №11. – С. 96-107.

42. Котляр М. Давньокиївські князі. В.Мономах // Історія України. – 1997. – № 42. – С.6-7.

43. Котляр М. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. (від уособиць до стабілізації) // УІЖ. – 1997. – № 2. – С. 18-28.

44. Лихачев Д.С. К вопросу о политической позиции Владимира Мономаха // Из истории феодальной России. – Л., 1978. – С. 33-37.

45. Моця О.П. Київська Русь: результати та перспективи досліджень // УІЖ. – 1996. – № 4. – С.41-49.

46. Оглоблин Олексанлр. Завдання української історіографії на еміграції // Український історик.- 1978.- № 4.- С.58-63.

47. Рыбаков Б.А. Обзор общих явлений русской истории І Х – сер. Х ІІІ в. // ВИ. – 1962. – № 4. – С. 34-576.

48. Толочко О. Коли перестала існувати “Київська Русь”? // Київська старовина (далі КС). – 1992. – № 6. – С. 7-18.

49. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Руси в ХІІ – ХІІІ веке // ВИ. – 1974. – № 2. – С. 57-60.

50. Федака С. Любецький з’їзд князів 1097 р. – контрапункт давньоруської історії // Історія України. – 1999. – № 15. – С. 4-6.

51. Черепнин А.В. Исторические условия формирования русской народности до конца Х V ст. // Вопросы формирования русской народности и наций. – М., Л., 1958. – С. 5-74.

52. Яценко Б.І. Розвиток державного устрою України-Руси наприкінці ХІІ ст. (проект Романа Мстиславича і “Слово о полку Ігоревім) // УІЖ. – 1997. – № 3.- С.119-133.

Монографії, науково-публіцистичні та публіцистичні праці

53. Герцен А.И. Собр. соч. в 30 т. – М., 1956. – Т. 3.

54. Історія України: в 2-х т. – К., 1992. – Т. 1. – 573 с.

55. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. – К., Україна. – 1995. – 479 с.

56. Историография истории нового времени стран Европы и Америки. – М., Высшая школа. – 1990. – 511 с.

57. История украинской ССР: в 10 т. – К., Наукова думка. – 1981. – Т. 1. – 495 с.

58. Іванко А.Б. Історики України ХІХ – ХХ ст. (нариси української історіографії) – Кіровоград, 2001. – 448 с.

59. Касьянов Г. Незгадані: Українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980-х. – К., Либідь, 1995. – 224 с.

60. Косачевская Н.М., Н.Маркевич: 1804 – 1860. – Л., ЛГУ, 1987. – 288 с.

61. Кравець М.М. Іван Франко – історик України. – Львів, ЛДУ, 1971. – 203 с.

62. Кравченко В.В. Д.И.Багалей: научная и общественная политическая деятельность. – Харьков, 1990. – 176 с.

63. Марченко М. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХХ ст.). – К., 1959. – 255 с.

64. Монолатій І. Державницька школа української історіографії УВУ в Мюнхені. – Коломия. – 1999. – 44 с.

65. Очерки по истории СССР. Период феодализма ІХ – Х V вв. – Изд. АН СССР. – Т. 1. – 984 с.

66. Пінчук Ю. Микола Іванович Костомаров. – К., Наукова думка. – 1992. – 232 с.

67. Політична історія України. – К., Академія. – 2001. – 488 с.

68. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991. – 510 с.

69. Українська ідея. Перші речники. – К., Знання. – 1994. – 180 с.

70. Федака С.А. Політична Історія України-Руси доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ ст.). – Ужгород, 2000. – 340 с.

71. Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К., 1998. – 240 с.

72. Шаповал Ю. У трагічні роки. Сталінізм на Україні. – К., Політвидав, 1990. – 143 с.

Наукові статті

73. Антонович М. В.Липинський і Д.Дорошенко // Український історик. – 1982 – 1983. – № 3-4. – С. 5-18.

74. Бойко Ю. Проф. Др. О.П.Оглоблин як історик духово-політичного розвитку козацької України // Український історик. – 1975. – № 1-2. – С. 18-28.

75. Грачев В.С. Сергей Федорович Платонов // Отечественная история. – 1993. – № 1. – С. 111-128.

76. Верба І. Долі людські // Всесвіт. – 1994. – № 1. – С.163-165.

77. Верба І. Н.Д.Полонська-Василенко: сторінки життєвого і творчого шляху // УІЖ. – 1993. – № 7-8. – С. 70-81.

78. Винар Л. Михайло Ждан (1906 – 1975) // Український історик. – 1975. – № 3-4. – С. 88-99.

79. Винар Л. Д.Дорошенко – видатний дослідник української історіографії і бібліографії // Український історик. – 1982 – 1983. – № 3-4; №1. – С. 40-74.

80. Винар Л. Матеріали до біографії проф. Наталії Полонської-Василенко // Український історик. – 1983. – № 2-4. – С.55-73.

81. Винар Л. Михайлові Брайчевському – 75! // Брайчевський М. Вибрані твори. – К., 1999. – С.7-11.

82. Гирич І. Михайло Брайчевський. Історичний портрет // Історія в школах України. – 2000. – № 2. – С.48-49.

83. Дашкевич Я. Про Володимира Пошуто. Спогад до десятиріччя з дня смерті // Україна в минулому. – Вип. V . – К., Львів, 1994. – С. 131-135.

84. Емлюнс Теренс. Ключевский и его ученики // ВИ. – 2000. – № 3. – С. 146-155.

85. Жулинський М. Фундатор української державності // Голос України. – 1991. – 22 лист. – С.1.

86. Замлинський В. Батько і син Бантиш-Каменські // Київська старовина. – 1994. – № 1. – С. 76 - 82.

87. Киян О. Володимир Антонович // Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. – К., 1995. – С. 85-91.

88. Кравченко В.В. Д.М.Бантиш-Каменський // УІЖ. – 1990. – № 4. – С. 88-94; № 9. – С. 72-80.

89. Моргун О. До життєпису Н.Д.Полонської-Василенко-Марчук // Український історик. – 1983. – № 2-4. – С. 51-54.

90. Омельченко В. Наталія Полонська-Василенко // Український історик. – 1969. – № 1-3. – С. 86-94.

91. Падох Ярослав. Микола Чубатий (1889-1975) // Український історик. – 1975. – № 3-4. – С. 100-111.

92. Падох Ярослав. Лев Окіншевич – видатний історик державного права України – Гетьманщини XVII XVIII ст. // Український історик. – 1982 – 1983. – № 3-4; № 1. – С. 92-100.

93. Потульницький В. Крупницький Борис Дмитрович // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 851.

94. Скуратівський В. Микола Костомаров // Українська культура. – 1992. – № 4. – С. 15-16.

95. Слабошпицький М. В.Антонович повертається // В.Антонович. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 213-223.

96. Сущенко Л. Відомий і невідомий Михайло Брайчевський // Українське слово. – 1999. – 18 лист. – С. 13.

zjizdydup.rar [62.63 Kb] (викачувань: 9)


 (голосів: 2)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 2289 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ