Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Принципи формування та структура парламентів у сучасному світі

Сьогодні парламенти є найважливішою конституційно-правовою основою для здійснення опосередкованої, або представницької демократії. Народне представництво (депутати) обирається в багатьох країнах на підставі вільних виборів і таємного голосування, завдяки чому ефективніше виражає волю народу.

Демократичні революції змінили систему станово-корпоративного представництва на принцип представництва індивідуального. Саме демократичні зміни привели до поширення в світі однопалатної парламентської моделі. Двопалатні парламенти зберігаються в окремих державах як данина традиції (Великобританія, Польща), чи як необхідний засіб вдосконалення управління регіонами у федераціях (США, Канада). Частка двопалатних парламентів постійно зменшується. Лише за 20 років (з 1976 р. по 1996 р.) вона впала з 46 % до 33 %. Станом на 1996 р. у світі існувало 178 парламентів з них лише 58 були двопалатними, а 120 – однопалатними. Зі 156 унітарних держав в 116 існував однопалатний парламент і в 40 законодавчий орган мав 2 палати. Натомість з 22 федеративних країн лише в 4 був однопалатний парламент, а у 18 – двопалатний. Серед держав з однопалатним парламентом можна побачити не лише малі та середні за розмірами, але і такі як Китайська Народна Республіка (останніми роками ця країна переживає значні зміни у напрямку лібералізації та демократизації). Натомість серед держав з двопалатними законодавчими органами є не лише федеративні та великі за розмірами, але й унітарні з малою чисельністю населення. Такими є Гранада (92 тис. чол.. населення), Антигуа і Барбуда (65 тис. чол.), Паллау (17 тис. чол.). Наявність однієї чи двох палат парламенту в сучасному світі не є переконливим та остаточним свідченням міцного становища демократії, чи навпаки про існування в даній державі недемократичного режиму. Так, часті порушення демократичних прав і свобод існують в Російській Федерації, ряді інших країн з двопалатним законодавчим органом. Натомість зі встановленням однопалатної системи і ліквідацією двопалатної суспільно-громадське становище в Данії, Швеції, Новій Зеландії [14, с. 151 - 152].

Зараз формування парламентів відбувається на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Виняток становлять авторитарні режими країн “третього світу”. Механізм голосування і порядок розподілу депутатських мандатів залежить від моделі виборчої системи. Вибір конкретної моделі впливає не лише на процедуру виборів, але і на подальше розташування політичних сил у парламенті, а отже – на формування уряду, тобто – на політико-правову систему країни в цілому [ 21, с. 128 ] .

Розрізняють мажоритарні, пропорційні та змішані виборчі системи. Процедура виборів до однопалатного парламенту є порівняно нескладною. Вона добре відома нам за прикладами виборів до Верховної Ради України. Раніше народні депутати України обиралися за мажоритарною системою, коли населення голосувало за кандидатів від всіх 450 виборчих округів, зараз обираються за змішаною, коли 225 депутатів, як і раніше обирається від мажоритарних округів, а інші 225 – згідно квот одержаних політичними партіями та блоками у результаті голосування. Однак, очевидно вже наступні вибори до Верховної Ради пройдуть на пропорційній основі, коли всі 450 народних   обранців   визначать   згідно   квот   політичних партій   та   блоків   [ 22, с. 96 ] . У різних державах існують різні виборчі моделі, але переважає саме пропорційна система.

Значно складнішими є принципи формування двопалатних парламентів. Зараз загальноприйнятим явищем є процедура згідно якої нижня палата обирається за аналогією до того, як обираються однопалатні парламенти. Верхні ж палати формуються за допомогою змішаних методів відбору членів. Ці методи можна розділити на 8 категорій. По-перше. Члени верхніх палат можуть обиратися прямим голосуванням. По-друге, вони можуть обиратися непрямим голосуванням певної категорії виборців більш низького рівня, наприклад членами місцевих рад, що є представництвом населення в цілому, чи за певними територіальними одиницями. По-третє, члени сенату можуть обиратися непрямим чином різними функціональними чи професійними групами – корпоративне представництво. По-четверте, вони можуть бути обрані членами нижньої палати. По-п яте, вони можуть відбиратися, у всякому випадку частково, своїми власними колегами по верхній палаті через кооптацію. По-шосте, вони можуть призначатися на певний термін чи по життєво якоюсь певною особою, зазвичай главою держави. По-сьоме, одержане в результаті призначення місце в сенаті може передаватися як спадщина. По-восьме, особливим видом призначення є членство по посаді, коли минуле чи теперішнє призначення на певну посаду тягне за собою додаткову привілегію у вигляді місця у верхній палаті. В світовій практиці іноді всі ці категорії поєднуються хоча і в різних пропорціях [11, с. 161].

В переважній більшості випадків, особливо в унітарних державах, прямі вибори до верхніх палат проводяться у відповідності з тими основними принципами, що і вибори до нижньої палати, тобто на основі рівного голосування при загальному виборчому праві. При цьму може використовуватися мажоритарна система (Киргизстан), пропорційна (Румунія), чи змішана (Паллау, Японія).існують держави де вибори до двох палат ідентичні у всьому, окрім самої електоральної форми, тобто чисельності виборців яки х представлятимуть депутати та сенатори (Домініканська Республіка, Колумбія, Парагвай). На Філіппінах сенат обирається по єдиному загальнонаціональному округу відносною більшістю голосів, а палата представників складається з 204 обраних прямим голосуванням за партійними списками (пропорційні вибори) та з 46 членів призначених президентом республіки. І хоча віковий ценз сенаторів вищий ніж для депутатів (35 і 25 років) – верхня палата є в даному випадку більш демократична ніж нижня [ 29, с. 8 - 9 ] .

Виборче право може ґрунтуватися на рівних можливостях, оскільки місця розподіляються між територіями, а не пропорційно чисельності населення. Така система досить поширена у федеративних державах, де всі територіальні одиниці часто мають рівне представництво у верхній палаті незалежно від чисельності населення (використання такого принципу в Україні привело б до політичної переваги західних областей над східними, хоча по чисельності населення та економічному розвитку східні області мають відчутну перевагу). Прикладами такої виборчої моделі є Аргентина, Бразилія, Мексика та США. До яких казусів може призвести така система виборів чітко продемонстрували президентські вибори в 2002 році в США, що виходили зі схожих виборчих принципів. Тоді президентом Сполучених Штатів став Дж. Буш хоча більше половини американців проголосували за   А. Гора [10, с. 68].

В переважній більшості країн з двопалатною системою сенати обираються непрямими виборами. Часто це зводиться до того, що обрання сенаторів грунтується на регіональних урядах чи виборчих колегіях. У багатьох випадках непрямо обрані верхні палати засновані на рівному представництві територіальних одиниць (Ефіопія, Конго, Намібія, Пакистан, ПАР, Російська Федерація) [29, с. 103].

У багатьох випадках, особливо в країнах, що перебувають під британським впливом, верхня палата призначається главою держави. Це характерне як федеративним, так і унітарним країнам (Антігуа і Барбуда, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Санта-Люсія, Ямайка та інші). В ряді з них сенатори призначаються за поданням лідера опозиції, але зазвичай правитель чинить так, як вважає за потрібне (Буркіна-Фасо, Йорданія, Таїланд, Фіджі) [29, с. 104].

Зараз зберігаються лише дві країни, де формально основним принципом формування верхньої палати є принцип спадковості. Однак і в Лесото, і в Великобританії частину членів палати лордів призначають [14, с. 161].

Корпоративне представництво є своєрідною модифікацією станового представництва. Воно мало найбільше поширення у міжвоєнний період у державах з профашистськими режимами. Так, у сенаті Португалії перебувають представники функціональних та професійних груп, включаючи сільське господарство, промисловість, торгівля, релігію, освіту, політику, адміністрацію та мистецтво, але усі вони відрізнялися повноваженнями і в кінцевому результаті виступали як дорадчий орган, не беручи безпосередньої участі в законодавчому процесі [23, с. 6].

Зараз єдиною верхньою палатою загальнодержавного законодавчого органу, що формується на основі корпоративного представництва є ірландський сенат (панел). 43 його члени обираються непрямими виборами для представництва 5 професійних груп, а ще 6 сенаторів обираються випускниками університетів [14, с. 163].

Винятковою є виборча система верхньої палати Непалу. Там більшість Національної ради обирається нижньою палатою. У Пакистані право обрання сенаторів має лише частина депутатів, що представляють племінні території. В ряді держав (Франція, Ірландія та інші) всі депутати нижніх палат парламентів беруть участь у виборах сенаторів, але лише як частина колегії виборщиків, в якій їх чисельно переважать члени місцевих органів самоуправління [13, с. 132-133].

У цілому ряді випадків носії певних посад входять до складу сенату. Як приклад, можуть слугувати лорди-судді, а також єпископи й архієпископи англіканської церкви, чиє право засідати в британській палати лордів зумовлено зайнятою посадою. В ряді держав (Венесуела, Італія, Казахстан, Уругвай,   Чилі   та   інші)   членами   сенату   за   посадою   є   екс-президенти   [13, с. 135].

У багатьох випадках верхня палата має такий же термін повноважень, що і нижня. Найбільш поширеними є терміни 4 чи 5 років. Проте є верхні плати, терміни повноважень яких є меншими (2-3 роки), чи більшими (до 9 років). В деяких державах термін повноважень нижньої палати жорстко зафіксований, а в інших існує можливість позачергового розпуску. Для багатьох верхніх палат, особливо виборних, характерне часткове оновлення складу на 30 чи 50 % кожні два чи три роки. Якщо термін повноважень сенаторів довший, ніж 6 років, часткове оновлення складу верхньої палати передбачається в обов’язковому порядку. В деяких випадках члени сенату мають невизначений термін повноважень. У Великобританії – це по життєво, у Канаді – до досягнення сенаторами 75-річного віку. В ряді федеративних держав терміни повноважень сенаторів встановлюються федеративними одиницями,   а   не   конституцією   (Австрія,   Німеччина,   Росія,   Швейцарія)   [25, с. 37].

При виборах до парламентів існує певний віковий ценз. Мінімальний вік депутатів нижніх палат переважно є більшим, ніж мінімальний вік виборців і коливається між 18 і 21 роками. Однак в цілому ряді випадків він складає 25 років, а в Аргентині 30 років. Віковий ценз для сенатора, як правило ще вищий. Так, вікова планка для сенаторів складає 18 років – у 11 країнах, 21 рік – у ще 11 країнах, 25 років - у 4 державах. В 14 верхніх платах мінімальний вік сенаторів – 30 років, в 4 – 40 років, і в одній – 50 [29, с. 136].

В цілому ряді суспільств розміри верхніх плат досі є питанням дискусій. Зазвичай вони визначаються на основі двох критеріїв: загальної чисельності населення та розмірів нижніх палат. Останні, зазвичай, є більш чисельні, що відбиває їх більш важливу роль у політичному процесі. Як правило, верхні палати є більшими в країнах де більша чисельність населення. Винятком є британська палата лордів, в якій повинно засідати більше 1100 лордів [14, с. 163].

У федеративних державах, де роль і функції верхньої палати є більш чітко окресленими її розмір визначається виходячи з кількості представників від кожної територіальної одиниці (США, Швейцарія). Проте нижня палата може збільшуватися у розмірах. Часто це відбувається в міру зростання чисельності населення. Середній коефіцієнт співвідношення у розмірах між верхньою та нижньою палатами у федеративних державах складає – 32%, в унітарних – 50% [14, с. 137].

Коли брати до уваги традиційний поділ повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, ми побачимо, що у кожній з цих сфер верхня палата відіграє другорядну роль. В законодавчій сфері її право накладати вето на законопроект, як правило, має не абсолютний, а відкладальний характер. Більша частина законопроектів вносяться і формуються в нижніх палатах, тоді як верхні палати зазвичай менше впливають на процес законотворчості в ході обговорення законопроектів у комітетах чи на спільних засіданнях обох палат. Вони у переважній більшості випадків позбавлені права призначати і скидати членів виконавчих органів, обмежені і їх можливості контролювати діяльність уряду. В судовій сфері право призначати суддів теж належить нижній палаті [24, с. 51].

Водночас, верхня палата може володіти значними повноваженнями, що іноді в ряді галузей вищі за повноваження нижньої палати. В багатьох вона відіграє помітну роль в законодавчому процесі – рівну , чи навіть більшу за роль нижньої палати (в США це в питаннях зовнішньої політики). Вона також може ділити з нижньою палатою право призначати і звільняти уряд (як в Італії), чи перебувати в особливих відносинах з виконавчою владою (як в США, де сенат   затверджує склад президентського кабінету та інші призначення президента, і де віце-президент за посадою є головою сенату). Верхній палаті можуть належати важливі функції в судових питаннях. Так, сенат не рідко виступає як слідча комісія чи навіть безпосередньо виконує функції верховного суду (британська палата лордів) [24, с. 52-53].

В багатьох випадках верхня палата поважається більше за нижню. Вона відкриває реєстр державних органів, а її голова займає більш високе місце в державній ієрархії ніж голова нижньої палати. Більший престиж можуть мати і члени верхніх палат. Часто це викликане тим, що термін повноважень сенаторів більший ніж у депутатів, а у випадку, коли сенат обирається прямим голосуванням кожен його член представляє значно більшу кількість громадян ніж депутат нижньої палати [29, с. 122].

Повноваження верхньої палати зазвичай обмежені у фінансових питаннях і у питаннях конституційних реформ. В цих сферах сенат може виступати лише з законодавчою ініціативою, а також вносити поправки в законопроекти, але перевага все одно зберігається за нижньою палатою [24, с. 53].

Право верхньої палати накладати вето на законопроекти носить характер відстрочки терміну набуття ними законної чинності. У Великобританії термін дії законопроекту палата лордів може відкласти на 1 рік, сенати Австрії та Іспанії – лише на 2 місяці. Сенати, зазвичай, не беруть ніякої участі в призначенні і зміщенні урядів, хоча є і винятки (сенат Італії). В ряді держав вони відіграють важливу роль в контролі за виконавчою владою, а в інших – їх роль в цьому процесі обмежена. В цілому ж прослідкується закономірність, що влада верхньої палати вища в тих випадках, коли вона не може бути розпущена урядом, чи у федеративних державах [26, с. 29].

Всі парламенти світу, і одно- і двопалатні, виконують цілий ряд важливих функцій. Вони розробляють і ухвалюють закони. Законотворення є найсуттєвішим покликанням парламенту. У різних країнах сфери законотворчості зовсім не збігаються. Проте в переважній більшості політико-правових систем виключно загально національними законами регулюються питання бюджету, у тому числі граничні розміри дефіциту та емісії, види та розміри податків, засади грошової, кредитно-фінансової і митної політики, громадянства, статусу етнічних меншин та інші основоположні проблеми[5, с.64].

Парламенти здійснюють контроль за діяльністю урядів. Контрольна функція випливає з самої природи парламенту, як органу народного представництва. Контролюючи виконання урядом бюджету та конкретних програм розвитку, парламент опосередковано доносить думки громадян до виконавчої влади, яка здійснює безпосереднє управління в усіх сферах життєдіяльності держави [6, с. 244].

Парламент визначає засади зовнішньої політики, ратифікує і денонсує міжнародні та міждержавні угоди. Вступ до блоків та союзів і вихід з них. Ухвалення і скасування договорів з іншими державами, отримання і надання зовнішніх позик, питання війни та миру – всі ці питання у будь-якій країні з демократичним політичним режимом обов’язково потребує парламентського розгляду і ухвалення представницьким органом відповідних рішень.

Парламенти та їх палати складаються, як правило, з постійних комітетів (комісій), що проводять підготовку та опрацювання законопроектів для їх наступного ухвалення на пленарних засіданнях парламенту та здійснюють контрольні функції, заслуховуючи тих чиновників, сфера яких відповідає профілю комітету. Типовими комітетами є бюджетний, з міжнародних справ та інші [11, с. 98].

У парламентах можуть створюватися тимчасові спеціальні, слідчі та інші комісії для розгляду конкретних питань, що мають загальнодержавне значення. Головне місце у структурах парламентів країн з демократичним політичним режимом займають депутатські фракції. Фракція об’єднує депутатів за партійною чи ідеологічною ознакою. Місце і роль фракцій у різних парламентах світу є різні і залежать від рівня громадської свідомості, партійної дисципліни та ін.[6, с. 247].

Члени парламентів у більшості випадків здійснюють свої повноваження на професійній основі, не поєднуючи працю в законодавчому органі з іншими видами діяльності. У світовій політичній практиці є поширеними два явища – індемнітет та імунітет. Індемнітет передбачає відсутність відповідальності депутата за слова, сказані ним у процесі здійснення депутатської діяльності. Імунітет – це захищеність депутатів від затримання чи арешту. Однак у Великобританії, США, деяких інших державах імунітет не поширюється на кримінальні справи [11, с. 103].

В сучасному світі поширюються думки про “кризу парламентаризму”, про підвищення ролі урядів. Однак парламент був і залишається єдиним органом, в якому ціннісні орієнтації, повсякденні інтереси, прагнення різних груп населення, і народу в цілому, отримують найадекватніше реальній ситуації відображення у вигляді законів, що встановлюють засади регулювання суспільних процесів [5, с. 66].

Таким чином, ми можемо простежити, що в сучасному світі спостерігається стійка тенденція до поширення інституту парламентської влади. Перевага надається при цьому однопалатним законодавчим органам. Разом з тим, наявність однієї чи двох палат парламенту не є доказом існування в країні тоталітарного чи демократичного режиму. Лише проаналізувавши функції парламенту, його палат, депутатських комітетів, комісій, груп, фракцій, права і повноваження народних обранців, можна говорити про той чи інший ступінь   демократії в даній державі. Поза всяким сумнівом є те, інститут парламентської влади є однією з головних умов для становлення і розвитку демократії.

 

Список використаних джерел та літератури

1.    Альтамира-и-Кревеа Р. История Испании: В 2 т. – М., 1951. – Т. 1. – 620 с.

2.    Ашин Г. К. Дискусии о структуре власти и структуре элит в США // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2001. - № 7. – С. 90 – 103.

3.    Базів В. А. Інструмент влади: порівняльний аналіз походження і функціонування політичних партій у тоталітарній та демократичній   політичних   системах.     Львів:   Світ,   1999.     64 с.

4.    Базів В. А. Парламент української держави: проблеми партійної структуралізації. – Львів: Світ, 1999. – 68 с.

5.    Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. – К.: МАУП, 1997.– 200 с.

6.    Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. –К., 2000. – 360 с.

7.    Безродний Є. Ф. Світова класична думка про державу і право. – К.: Юрінком Інтер, 1997. – 398 с.

8.    Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи,1995. – 174 с.

9.    Денисов В. Еволюція управління суспільством і парламентаризм // Віче. – 2001. - № 9. – С. 45-55.

10.     Денисов В. Парламентаризм і ліберальна традиція індивідуальної свободи // Віче. – 2001. - № 7. – С. 65 – 84.

11.     Етнин Л. Разделение властей: опыт современных государств. – М., 1995. - 220 с.

12.     Кириченко С. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та зміст. – К.: Логос, 1999. – 47 с.

13.     Кынев А. В. Институт президентства в странах Центральной и Восточной Европы как индикатор процесса политической трансформации // Политические исследования. – 2002. - № 2. С. 126 – 137.

14.     Коукли Дж. Двохпалатность и разделение властей в современных государствах // Политические исследования. – 1997. - -№ 3. – С. 148 – 168.

15.     Коваль В. Становлення парламентаризму в Європейському Союзі // Право України. – 2002. - №2. – С. 143 – 147.

16.     Милль Дж. С. Размышления о представительском правлении.- Бенсон, Вермонт, 1994. – 264 с.

17.     Основи політичної науки / За ред. Б. Кухти та ін. – Львів: Кальварія,1997. Ч. 2. – 336 с.

18.     Пантин В. Ш., Лапкин В. В. Эволюционное усложнение политических систем // Политические исследования. – 2002. – № 2. С. 6 – 19.

19.     Парламенты   зарубежных   стран. – М.:   Политиздат, 1968.     285 с.

20.     Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2001. – 326 с.

21.     Політологія / За ред. О. В. Бабкіної та В. П. Горбатенька. – К.: Академія, 2000. – 368 с.

22.     Політологія: Посібник / За ред. А. Колодія. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 582 с.

23.     Роберт Генри М. Правила парламентской процедуры. – Вашингтон, 1992. – 274 с.

24.     Седин М. Парламентаризм – криза, або необхідність переосмислення? // Нова політика. – 2001. -№ 1. С. 51 - 53.

25.     Складові демократії / За ред. Д. Геттінг та В.-Д. Міхаеля. –К.: Либідь, 1993. – 160 с.

26.     Стасюк Ю. Інститут президентства: Конструктиви і деструктиви // Віче. –2002. - № 5. – С. 27 – 31.

27.     Троян С. Парламентаризм в Польщі та Україні на сучасному етапі: порівняльний аналіз // Історія в школі. – 2002. - № 5 – 6. С. 27 – 31.

28.     Федосов П. А. Двохпалатные парламенты: европейский и отечественный опыт // Политические исследования. –2001.   -   № 1. – С. 168 – 179.

29.     Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993. – 143 с.

30.     Штайнер Ю. Європейська демократія і федералізм // Ї. – 2002. - № 23. –С.24 – 32.

 parlament.rar [30.95 Kb] (викачувань: 12)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 19 лютого 2012 | Переглянуто: 3045 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ