Uahistory.info

Своєрідним ідейним антиподом поміркованій автономістично-культурницькій позиції М. Костомарова у Кирилю-Мефодіївському товаристві були погляди Тараса Шевченка, якого дослідники традиційно, разом з М. Гулаком та В. Андрузьким, відносять до так званого "радикального крила" організації.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака козацького походження. Рано осиротівши чотирнадцятилітнім хлопцем попав в "козачки" до поміщика П. Енгельгарда, з яким 1829 року переїжджає до Вільно, а на початку 1831 — до Петербургу. Помітивши схильність юнака до малювання П. Енгельгард віддає його "в науку" до художника В. Ширяєва, що спеціалізувався на розписі палаців. 1836 року Т. Шевченко знайомиться з українським художником І. Сошенком, а пізніше з К. Брюлловим, В. Жуковським, В. Григоровичем, М. Вільєгорським, Є. Гребінкою та ін. (ці та подальші події описані в автобіографічній повісті "Художник"). Завдяки їх піклуванню Т. Шевченко був 1838 викуплений на волю за гроші, зібрані серед членів царської родини за лотерею, в якій розігрувався портрет вчителя царських дітей В. Жуковського роботи К. Брюллова. Цього ж року він був зарахований до Академії мистецтв у Петербурзі. 1845 року Т. Шевченко вирушив в Україну з наміром оселитись у Києві. У березні 1847 року його заарештовують в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджують до заслання в солдати без права вислуги та суворою забороною писати і малювати. Тривалі клопотання друзів про пом’якшення вироку увінчались успіхом 1857 року, коли поет був звільнений. Однак десять років солдатчини серйозно підірвали здоров’я Т. Шевченка і 10 березня 1861 року він помирає у своїй кімнаті-майстерні в Академії так і не здійснивши особистої мрії — повернутись в Україну. "Повернення" відбулось лише 22 травня 1861 року, коли тіло поета було перевезено із Смоленського цвинтаря в Петербурзі і поховано на Чернечій горі в Каневі [ 31, с.294 ] .

Т. Шевченко був засуджений на 25 років солдатчини у зв’язку з викриттям діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, хоча безпосередня участь поета в його роботі є предметом наукових дискусій і не має однозначного вирішення. Досить поширеною в радянському шевченкознавстві була думка про те, що Т. Шевченко формально не належав до Товариства (що, начебто, підтверджують матеріали карної справи). Він співчував деяким ідеям братчиків, але вони не посвячували його у всі свої справи, оберігаючи "як декабристи Пушкіна". Крім того, наголошувалось на тому, що погляди Т. Шевченка були значно радикальнішими, "революційно-демократичнішими", ніж позиція головних натхненників Товариства - Костомарова, Білозерського, Куліша [ 31, с. 295 ] .

Так відомий радянський дослідник П. Зайончковський відзначає, що "... непрямим підтвердженням приналежності Шевченка до Товариства служить той факт, що він цілком розділяв ті основні задачі, що ставили перед собою кирило-мефодиївці: ліквідація кріпосного права і царату та об’єднання слов’ян на демократичній основі. Однак революціонер Шевченко не міг прийняти тактичних положень Товариства, заснованих на принципах мирної пропаганди. У силу цього членство Шевченко можна розглядати лише умовно, тому що програмні положення Товариства ним не поділялися" [28, с. 76].

У той же час В. Винниченко, досліджуючи спогади сучасників про діяльність Т. Шевченка та його зв’язки з Кирило-Мефодіївським товариством, звертає увагу на те, що в спогадах одного з тодішніх студентів Київського університету, активного діяча польського революційно-визвольного руху Ю. Канджинського чітко вказується знайомство Шевченка з програмними документами Товариства та пропаганду його ідей. "У цьому зв’язку цікавими є мемуари польського письменника Юліана Канджинського (1827-1889 рр.), учасника повстання 1863 року. Канджинський був студентом Київського університету, товаришував з членами Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема з Шевченком, Костомаровим та поляками, які співчували діяльності цієї організації. У своїх мемуарах, написаних польською мовою, автор вказує, що в 1846 р. у Києві Шевченко його познайомив з планами Кирило-Мефодіївського товариства, визначивши ідеї та завдання всеслов’янського федеративного об’єднання" [7, с. 53-54]. Навряд чи людина, що не була посвячена в діяльність таємної організації могла б знайомити інших з її планами та програмними ідеями.

У той же час сама по собі цілком слушною є думка про певні розходження Т. Шевченка з поміркованими авторами програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства. Один із чільних діячів Центральної пади С. Петлюра звертав увагу на те, що аналізуючи, до певної міри невиразні національно-політичні ідеали "... втілені в програмі Кирило-Методіївського Братства і в "Книзі буття українського народу", та порівнюючи їх зі світоглядом Шевченка, виявленим у "Кобзарі", не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет значно випереджує прагнення Кирило-Методіївського братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства і стоїть самотньо, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національно-громадської думки. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань у програмі "братчиків" залежить ... від Шевченкового впливу. Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило-Методіївського братства, служить тим самим цілям, ставить ті самі завдання, але одночасно по відношенні до "Братства" виявляється "єретиком", бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше" [33, с. 79-80].

Вплив поета і художника, вчорашнього кріпака, на членів Кирило-Мефодіївського товариства, на всю тогочасну прогресивну українську інтелігенцію та на майбутні покоління був, без перебільшення, величезним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, що більше опікувались збереженням минулого ніж створенням нового, животворний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення.

Говорячи про той вплив, який мали на учасників Кирило-Мефодіївського товариства виражені в талановитій поетичній формі ідеї Т. Шевченка, один з перших систематичних дослідників історії політичної думки України Ю. Охримович робить цілком слушний висновок про те, що національно-політична ідеологія Шевченка сформувалася ще до його знайомства з Костомаровим, і в національних справах, як і взагалі в політичному і національному радикалізмі, Шевченко мав більший вплив на Костомарова, ніж навпаки. "Шевченкова муза ранійш від Кирило-методіївського Брацтва сформувала його національно-політичний ідеал, ідеал політичної назалежности України, — в далеко яснішій і радикальнішій формі. Самостійницька думка переходить червоною ниткою через його творчість, починаючи молодечими романтичними творами і кінчаючи передсмертною філософічною лірикою" [34, с. 51].

Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв’язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. "Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього ("і мертвих, і живих, і ненароджених") уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю" [17, с. 8].

Для таких оцінок політичних поглядів Т. Шевченка сам поет і його життя давали достатньо підстав. "Син мужика", як писав І. Франко, він став "аристократом духу". Звільнившись і ставши академіком Академії художеств в Петербурзі, прийнятий в колах тогочасної аристократії Російської імперії, він не полишив зв’язків з рідним народом, не цурався рідної мови, культури, свого походження. Оволодівши мистецтвом малювання та російською мовою, поет не відмовляється від україномовного віршування, в якому досягає вершин поетичної лірики, політичної пристрасності та зрілості і філософської глибини [39, с. 4-5].

У ранніх поезіях Т. Шевченко творить романтичний, ідеалізований образ козацької України, країни великої слави та демократичних традицій, що героїчно протистояла всім посяганням на її свободу і незалежність. Навіть втративши свободу, вона зберігає в собі потенціал відродження, що прихований у високих моральних цінностях її народу.

Козацька Україна, в якій "запорожці вміли пановати", втратила свободу під натиском чужоземних загарбників, але не вони є головною причиною такого важкого становища Батьківщини поета. В поемі "Гайдамаки" він вказує на внутрішню причину негараздів українців [41 , с.7 ] .

Внутрішня несконсолідованість, домінування особистого над загальним, бажання не допустити, щоб іншому було краще, заздрість до багатства, розгул соціальних суперечностей — це все те, що Т. Шевченко відносить до найголовніших причин втрати українською нацією свободи і незалежності.

Але не лише заздрість бідних достатку багатих визначає Т. Шевченко як причину соціального розколу української нації. Він гнівно таврує і представників української еліти, які в гонитві за власним багатством, збереженням і примноженням власних станових привілеїв були готові пожертвувати інтересами "братів менших" і всієї Батьківщини. Як зауважує М. Грушевський "Найбільше яскравий і імпульсивний представник цього народництва, Шевченко вже з презирством відвертається від політиканів-гетьманів, цього "варшавського сміття і грязі Москви", що не вміли стати на ґрунті народних інтересів, відстояти свободу і вільний лад своєї батьківщини, що закабалили її московському самодержавству, а народні маси, що їх висунули, — старому і новому "панству". До мрій про колишню "славу України", що захопили його, незмінно домішується ця гірка пам’ять про розбрат старшини і народних мас, що погубила її, про ці "тяжкі діла", забуття яких він готовий купити ціною власного "веселого віка". Справжнім героєм його та його однодумців стає революційний народ, те козацтво, що ставило собі за мету досягти такого суспільного ладу, де не було б "ні холопа, ні пана"" [45, с. 178-179].

Особливо різкою критика представників української національної еліти стає в поезіях Т. Шевченка циклу "Три літа", написаних під час його перебування в Україні 1843-1847 років. Створений ним ідеалізований образ колишньої "славної України" зіткнувся із страшною дійсністю імперської провінції Малоросії. "Цілком свідомий страшної віддалі між "своєю" Україною і реальною "Малоросією" він з усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогненної натури намагається заповнити ту історичну й соціяльну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити спараліжовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм" [29, с. 37].

Українська еліта має цілий ряд вад, які їй необхідно негайно виправити: недостача освіченості ("якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя"), незнання власної історії, схиляння перед іноземними авторитетами ("німець скаже..."), відсутність справжнього патріотизму ("колись будемо і по-своєму глаголить, як німець покаже"), лояльність до гнобителів власного народу ("гірше ляха свої діти її розпинають"). Щоб уникнути ще одного кривавого повстання в історії України її еліта повинна повернутися обличчя до власного народу, до його проблем і страждань [ 6, с. 55, 59, 64 ] .

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об’єднати в ім’я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція. "В ім’я самостійницько-республіканських ідей він прощає гетьманам їх аристократизм та клясову політику, але в ім’я демократизму не прощає ані москвофільства, ані роялізму. І тут ми бачимо цікаве з’явище: українські письменники-дворяне, потомки козацької старшини виступають ідеольогами москвофільського демократизму, себто світогляду козацької черні, а син кріпака, демократ з кости і крови, Шевченко захоплюється якраз ідеольогією козацької старшини. Причину сього, на перший погляд куріозного з’явищя треба шукати в їх національно-політичнім світогляді, а саме в москвофільстві перших та в послідовнім і радикальнім самостійництві Шевченка" [47, с. 55].

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів Т Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов’янських, зокрема. У багатьо’х поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов’янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов’янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля". Цей принцип був центральним в ідеї слов’янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко [ 48,с. 62 ] .

Значне місце приділяє поет українсько-польським відносинам. У багатьох його поезіях часто зустрічаються картини українсько-польського протистояння. Однак вони подаються не як результат історичної ненависті між двома народами, а як наслідок спроб шляхти та католицького кліру закабалити козацько-селянську Україну. Але поневоленій Польщі поет готовий пробачити минулі кривди в ім’я спільної боротьби за майбутню свободу [ 35, с. 584 ] .

 Зовсім інше ставлення поета до Росії. Практично в жодному вірші у нього немає ні позитивного ставлення до неї, ні натяку на можливе прощення в майбутньому. А поеми "Сон (Комедія)" та "Кавказ" є вершиною поетової критики поліціно-тоталітарної системи імперії, що прагнула поглинути весь світ. "Шевченко ненавидів офіціяльну Росію, як демократ, що бачив у російських царях головних виновників закріпачення української маси, як Федераліст і Кирило-методіївець, що ненавидів централізм, як політичний радикал і республіканець, що був ворогом взагалі монархії, самодержавства та царів і вкінці як український патріот, що бачив не тільки в російськім правительстві, але й в російському громадянстві головних винуватців знищення української національної волі і культури" [51, с. 257].

Однією з основних дискусійних тем в шевченкознавстві є питання про суспільний ідеал поета. У найбільш загальному вигляді всі спроби інтерпретації цього питання можна об’єднати у дві великі групи. До першої, що акцентувала увагу на "революційність" шевченкової поезії, "заклику до боротьби" поневолених мас проти "соціального і національного гноблення", можна віднести прихильників соціалістичної ідеології в усіх її різновиявах. Крайню позицію в цьому питанні займало радянське шевченкознавство, в якому поет проголошувався ледве не предтечою соціалістичної революції та СРСР як "сім’ї вольної, нової".

Діаметрально протилежну позицію займали прихильники національно-державницької ідеології, трактуючи весь життєвий шлях поета як осягнення ним ідеї української державності. Так Є. Маланюк, однозначно трактуючи Т. Шевченка як людину, що змогла пробудити прагнення здавалось би навіки "приспаної нації" до відродження власної держави, зазначає: "... випадає ще раз ствердити, що жадних ідеологічних "борсань", жадних "спалювань ідеалів" і жадних "матеріялістичних" звужувань виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості — ніколи не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості й його світогляду — вверх. Можна прослідкувати, як теми й мотиви раннього періоду творчости — Шевченко розкривав, поширював і поглиблював у творчості періодів наступних" [49, с. 30].

Свобода ж народу і воля кожного його представник, для Т. Шевченка, є неможливою без зруйнування Російської імперії, системи соціального та національного визиску в цілому. Гарантією ж збереження свободи для України і українців є побудова власної демократичної і незалежної держави.

Становлення справедливого суспільного ладу в майбутньому для Т. Шевченка є не лише результатом героїчних зусиль одинаків, покаяння та повернення до обов’язку перед нацією її еліти, просвічення та одностайної дії мільйонів пригноблених, що "прозріють". Це повинно бути наслідком природного розвитку суспільства і тому є неминучим. У своєму "Щоденнику" поет записує думку, що стала хрестоматійною: "Великий Фультоне і Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром по жере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється як дитина цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те завершить по всій нашій планеті ваша колосальна геніяльна дитина. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тілько довготерпеливого Господа вмалити таку малу частину своєї бездушної терпеливости. Молю його хоч раз уповні прихилится своїм оливяним ухом до зойку своїх щирих, простосердних молителів. зойку, що пронизує душу" [6, с. 509].

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки — творили "міф Шевченка", без якого історична доля української нації була б інша. "Шевченко — борець за соціальне визволення", "Шевченко — борець за українську державу", "Шевченко — борець за дружбу всіх народів і слов’янських зокрема" — це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам "і мертвим, і живим і не народженим".

Поряд з творчістю Т. Шевченка великий вплив, хоч про це говориться значно менше, на розвиток політичної думки України, на становлення національної свідомості, формування орієнтирів розвитку та політичних ідеалів, мали ідеї ще одного діяча Кирило-Мефодіївського товариства — П. Куліша.

Пантелеймон Куліш народився 27 липня 1819 року в містечку Воронеж на Сумщині в сім’ї, що походила за обома лініями з давніх козацьких старшинських родів. У 30-х роках навчався в Новгород-Сіверській гімназії, яку не закінчив через нестачу коштів. 1839 року П. Куліш був зарахований вільним слухачем історико-філологічного відділення філософського факультету Київського університету св. Володимира. 1840 року за власним бажанням його переводять на юридичний факультет, але в грудні того ж року відраховують з університету через відсутність документів про дворянське походження. З 1842 року П. Куліш викладав російську словесність в училищах Луцька та Києва, в Рівненській гімназії [ 8, с.10 ] .

З початку 40-х років П. Куліш захоплюється романтизмом з його посиленою увагою до народної культури та національної історії. 1843-1844 роках він знайомиться з В. Білозерським, М. Костомаровим, М. Гулаком, Т. Шевченком та стає одним з учасників створеного 1846 року Кирило-Мефодіївського товариства. За участь у таємному товаристві П. Куліш був ув’язнений на чотири місяці до Петропавловської фортеці, а пізніше засланий спочатку до Вологди, а потім до Тули.

Після повернення із заслання П. Куліш активно включився в громадсько-культурну, літературну та наукову роботу: організував вихід альманаху "Хата", спільно з В. Білозерським — журналу "Основа", опублікував цілий ряд наукових розвідок та літературних творів, здійснив спільно з І. Пулюєм переклад Святого письма українською мовою. Помер П. Куліш 2 лютого 1897 року.

Постать Пантелеймона Куліша є однією з найбільш суперечливих в українській історії. Це зумовлено як суперечливими оцінками ідей мислителя його сучасниками і наступниками, так і складною еволюцією його власних поглядів. Він трактувався і як "буржуазний націоналіст" і як "аполітичний культурник", залишаючись, в той же час, глибоко послідовним у головному — у пошуку шляхів для майбутнього України, в захисті прав народу і країни. Як писав В. Винниченко: "Нема в нашій літературі більш химерної постаті, ніж Панько Куліш. Це була людина з тисячею масок. Але — під ними крилося те саме обличчя, дуже характеристичне" [8, с. 11].

Перший період творчості П. Куліша (до розгрому Кирило-Мефодіївського товариства) прийнято називати "козакофільським", або "народницьким". На думку вчених ідейно-політичні позиції мислителя в цей час значною мірою формувались під впливом ранніх поезій Т. Шевченка, в яких творився своєрідний ідеалізований міф Козацької України. Він пише, за зразком козацьких літописів, твір пропагандистського характеру "Україна", в якому не лише опоетизовує історичне минуле свого народу, але й виражає цілком реальне сподівання на його величне державно-політичне майбутнє: "... народ, оселений богом у багатющій країні, рано або пізно з’явиться царем гідним свого пишного царства. Нехай тільки малоросіяни відчують, яку душу вони носять у своєму тілі й у них разом виростуть крила і вони воскреснуть духом раптово, піднімуться, заговорять мовою божественною, вони перетворяться, відчувши перевагу своїх дарувань і силу душі, вони виявлять перевагу" [2, с. 623]. Не приймаючи в повній мірі месіанські ідеї М. Костомарова, про що говорилось вище, П. Куліш все ж переконаний у великих потенціях національного характеру українців.

Ідеалізуючи козацьке минуле П. Куліш особливо наголошує на демократизмі козацтва, його прагненні до соціальної рівності, вважаючи, що саме це є тією засадою яка визначає роль української нації у світовій історії. У концентрованому вигляді позиція мислителя щодо безелітності українського народу, як визначальної риси його ментальності, висловлена в епілозі до поеми "Кумейки".

Більшість дослідників ідейної спадщини П. Куліша наголошують на тому, що його демократичне "козакофільство" зумовлене впливом ідей Т. Шевченка. Однак сам П. Куліш згадуючи період свого знайомства з Т. Шевченком наголошував на тому, що від самого початку їх позиції були значною мірою відмінні, вони представляли, на його думку, дві основні тенденції в громадсько-політичному житті України. Ось як про це пише Д. Дорошенко: "З Шевченком познайомився Куліш в Київі ж таки і з того часу почалося їхнє приятелювання, хоча вдача в обох була дуже неоднаковою, неоднакові були в них погляди і симпатії. В Кулішеві помітно було певного роду аристократизм, тим часом як Шевченко був глибокий демократ в самім точнім розумінні цього слова. Характеризуючи ріжницю вдачи своєї й Шевченкової, Куліш робить таке порівняння: "се зійшовся, каже він, низовий курінник, січовик, із городовим козаком-кармазинником... були вони справді представителями двох половин козащини. Шевченко репрезентував собою правобережну козащину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилася під лядською кормигою, що втікала на січ, а з Січі верталась в панські добра гайдамаками... Куліш походить з того козацтва, що радувало з тими доярами, спорудило цареві Петру "Малоросійську колегію", помагало цариці Катерині писати "Наказъ" і завести на Вкраїні училища замість старих бурс" [26, с. 13-14].

Захоплюючись козацької минувшиною П. Куліш намагався зрозуміти, чому у такого в минулому героїчного народу така жахлива сучасність. Цю проблему він намагається висвітлити в історичному романі "Чорна рада", присвяченому трагічним подіям 1663 року, які призвели до початку втрати Україною державної незалежності на користь Московської держави. Описавши з великою силою художнього таланту дійсні історичні події письменник перейшов від ідеалізації козацтва, його державницьких потенцій, до розкриття тих руїнницьких потенцій, що воно несло в собі. Вже після заслання, видаючи нову редакцію роману П. Куліш однозначно перейшов на заперечення позитивної ролі козацтва в українській історії. "До російського перекладу додав Куліш "Эпилогъ", де з’ясував свої думки про історичні відносини між Україною й Москвою. Висловив він тут досить негативний погляд на здібність українців до утворення власного державного життя і вбачав у поєднанні України з Москвою неминучий і цілком справедливий з історичного погляду факт" [26, с. 23].

У "Чорній раді" мислитель виступає різко негативно проти антидержавницьких і, по суті, антисоціальних виступів так званої черні, яка легко піддається впливу соціальних демагогів. Однак немає у нього і ідеалізації, за незначним винятком, козацької старшини. Досліджуючи історію української державності козацької доби в роботі "Записки о Южной Руси" П. Куліш піддає надзвичайно різкій критиці її устрій, звертаючи особливу увагу на домінування особистих та групових інтересів, що вело до руйнування нації як єдиного цілого, що могло б захищати інтереси кожного свого члена [5, с. 71-72].

Козацька держава, на думку П. Куліша, зовсім не ставила собі на меті забезпечення добробуту всіх своїх громадян. Той хто "доривався" до влади використовував її у вузькоегоїстичних цілях, всупереч загальному інтересу та моралі. "Про народ, його добробут і його людських правах не було ніякого помислення у самих освічених людей того часу. Все, що стояло вище простолюдинів, дивилось на них як на джерело збагачення, і що тільки допускалося хитромереженими юридичними формами, чи могло пройти безкарно, все вважалось законним у тогочасній громадській думці" [5, с. 74].

У значній мірі різко негативні оцінки П. Кулішем козаччини були зумовлені його роботою над історією України цієї доби та вивченням різноманітних писемних джерел. Намагаючись уникнути національної заангажованості, він попадає під вплив польських шляхетських істориків, що намагались національно-визвольну війну українського народу представити як бунт дикості проти цивілізації, варварства проти культури. "Чим глибше входив він у ознайомлення з історичними матеріялами, писаними й рукописними, особливо з тими, що походили з польського боку, тим більше козаки почали уявлятись йому не поборниками правди й волі, але темними руїнниками, які не розуміючи, нищили на своїй землі те, що здавалось Кулішові найціннішим і найдорожчим — здобутки культури" [46, с. 235]. Не даремно П. Куліш намагався певний час займати пропольську позицію, акцентуючи увагу на те, що існування України в складі Речі Посполитої включало її до європейської цивілізації.

Козацька старшина, що виступила як політична еліта та захисник православної ідентичності українців, не виявилася гідною свого історичного призначення. Вона, подібно до своїх попередників, стала на шлях колаборації: "Через таку похіпливость одпадав укупі з пустоцвітом й найкращий цвіт нашого народу. Столична примана тягла до себе українських дуків мовби яким магнітом. Коли б московське панство ходило не до "православної церкви", а до католицького костелу чи до протестантського збору, — не подивилась би наша аристократія на стародавні руські церкви свої і, певно, ради нового добродія свого, москаля, сталась би чужовірною" [29, с. 303].

І все ж П. Куліш не робить остаточного негативного вироку для соціальної верхівки українського суспільства. Він вважає, що за певних обставин, вона може повернутись обличчям до власного народу і виконати свою історичну роль. Саме тому він наполягав щоб журнал "Основа" друкував статті як українською, так і російською мовами, розраховуючи, що таким чином вдасться розбудити національну свідомість тих, хто втратив мовний зв’язок із своєю нацією, прилучити їх на бік української справи.

Повіривши в лібералізацію царського режиму, П. Куліш висуває ідею "двуєдиної Русі", як альтернативу боротьбі за самостійне державно-політичне існування України. На думку Ю. Шевельова, він розраховував на те, що в цій "двуєдиній" державі росіянам буде належати політичний провід, а українцям — духовний. А дух, за П. Кулішем, є вищим за матеріальне. Крім того не треба забувати про те, що 1867 року сусідня з Росією Австрійська імперія Габсбургів була перетворена на дуалістичну державу Австро-Угорщину, в якій державотворчими націями проголошували як австрійців, так і угорців, що й було закріплено в конституції. Це був видатний результат багатолітньої боротьби угорців за свої національні права, який не міг не надихати українського мислителя, що бажав добра власному народу, але не бачив реальних підстав для його швидкого звільнення.

Відкинувши козацтво як зразок державності і прагнучи досягти реального результату в реальних умовах П. Куліш звертає свій погляд в глиб історії і знаходить ідеал в Київській Русі. Саме звідти він виводить корені свого патріотизму [6, с. 266-267].

Відмова від ідеалізації козацтва та висунення концепції "двуєдиної Русі" зумовлена тим, що П. Куліш як ідеал української державності в минулому розглядав не гетьманщину, а Київську Русь із її великими здобутками не лише в державному будівництві, а, насамперед, в розвитку високої культури. Є. Маланюк, оцінюючи підхід Куліша підкреслював, що "Та "доктрина" носила явно політичний, державницько-національний і агресивний характер, як, загалом, державницькою була вся діяльність Куліша. Це було щось діяметрально протилежне духовно-вбогому й фактично капітулянтському "народництву" з різними теоріями про "домашній вжиток", не виключаючи й хоробливого "федералізму" пізнішої драгоманівщини" [30, с. 217].

Сумнозвісні Валуєвський та Емський укази боляче вдарили по надіях П. Куліша на можливість реалізації українських національних потенцій в межах Російської імперії. Однак він зовсім не збирався відкидати той досвід державотворення, який українці могли б запозичити у росіян: "Наздоганяймо ж європейців робом Великої Руси, а тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономістичну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сем’ї, в своїй рідній хаті..." [27, с. 268].

Закликаючи брати зразки в російській історії П. Куліш не виступає як апологет імперії. Однак у нього постійне захоплення викликає пієтет росіян перед власною державою, розуміння необхідності коритись власним провідникам, вміння пожертвувати власним для загального — тобто саме тим, чого так не вистачало українцям для того, щоб відбутись як державна нація.

Відсутність національної сконсолідованості є, як вважає П. Куліш, головною причиною того, що українці втратили державність і можуть взагалі зникнути як нація. Відродження, на його думку, необхідно починати з об’єднання нації за допомогою просвіти народу та, в першу чергу, національної еліти. [1, с. 267].

Прийняття інтелігенцією, а за нею і широкими масами українського суспільства ідеалу національного життя мислитель вважає головною передумовою утвердження нації у світовій спільноті як рівного поміж рівних. "Вся справа в ідеалі, яким сповнена душа народу,... в ідеалі Бога, душі, честі, любові, доброти, обов’язку, одне слово, — усього, чим живе цілий народ, як збірна особа" [31, с. 76].

Куліш переконаний, що в тогочасних історичних умовах просвітництво народу та формування національної еліти є єдино можливим шляхом підготовки умов для збереження і відродження української нації та для її майбутньої державності. Саме тому він доволі різко виступає проти спроб проголосити самостійність України як актуальне завдання, вважаючи, що люди, які страждають від переслідування за подібні політичні погляди могли б значно більше зробити на культурницькій ниві і, тим самим, для реалізації стратегічної, але віддаленої мети. У листі до О. Конисського 3 січня 1861 року він підкреслював, що: "От і чоловікові одному, як Гарібальді, я не вірую, бо в нас і семисаженний Гарібальді нічого не вдіє. Треба вчитись нам добре та й усіх людей учити, то тоді вже й доброго чоловіка собі бажати — літ через сто чи що" [42, с. 166].

Для розвитку нації П. Куліш нагальним завданням вважає культурницьку роботу — підтримку і поширення української літератури, збагачення мови і перетворення її на повноцінний інструмент науки, ознайомлення українців з досягненнями європейської думки безпосередньо рідною мовою, минаючи російські переклади. Коли буде здійснена ця програма, тоді "З’являться нові з народу, з’являться серця свіжі, яким сама природа без науки вселить любов до свого рідного, і вони візьмуться працювати і приносити жертви з таким жаром якого ми можливо ще й не бачили" [1, с. 267].

"Замість безрозсудливих революційно-визвольних потуг Куліш волів надійну працю на терені національної культури — хай до пори до часу і в "тіні чужого меча", як висловився йому з докором Д. Донцов. Але ж мусимо визнати, що в суспільно-політичних умовах XIX ст., за невисокого рівня національної свідомости українців, невкорінености національної ідеї серед широких мас і навіть серед тодішньої нечисленної нашої інтелігенції, Куліш був приречений "плекати і ростити" українську культуру в тіні "московського меча". Важливо, однак, що цю приреченість він ... не вважав нормальним станом, а толерував її як за тих умов неминучість, на словах і на ділі доводячи, що можна і треба творити національну культуру "в тіні чужого меча", раз від нього, поки що несила звільнитися" [41, с. 82].

Незважаючи на певні хитання у питаннях щодо форми реалізації власного ідеалу майбутнього української нації, П. Куліш завжди залишався послідовним у вірності обраній меті та засобам її досягнення. Будучи культурником, він вважав, що Україна зможе відбутись як держава, а українці як нація лише повернувшись до контексту загальноєвропейського цивілізаційного процесу. Саме це дало можливість М. Хвильовому так високо оцінити мислителя: "Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його одного можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента" [51, с. 53].

Одночасно, П. Куліш зовсім не ідеалізує політико-економічний стан сучасної Європи. Йому імпонує чистота, порядок німецьких міст, гідність з якою поводяться люди, що належать навіть до найнижчих суспільних прошарків, але помічає він і обездуховнення суспільства, що його несе з собою індустріальна цивілізація. Вона не знімає остаточно глибинні соціальні суперечності але робить людей черствішими до проблем одне одного. Саме тому в Західній Європі немає для П. Куліша ідеалу суспільного устрою. У "Листах з хутора" він зазначає, що кращим ніж в Європі є суспільно-політична організація в США: "Що там десь за морем, шматок Америки цивілізацію буцімто трошки на добрий лад буцім-то справив, ідучи поперед усього світу, то се ми знаємо і радуємось. Нехай тим людям хорошим і богобоязливим і до кінця служить фортуна у великому ділі. Тілько ж нам рано ще слідом за ними бігти, не впоравшись вперше з тим, із чим вони добре впорались" [49, с. 251].

Політичні хитання, козакофільство та полонофільство разом з москвофільством і туркофільством уживались в свідомості П. Куліша, об’єднані ідеєю служіння власному народу. Будь які закиди на його адресу втрачають сенс при цілісному аналізі його позицій, розумінні того, до чого прагнув і за що боровся П. Куліш. "Куліш зовсім не був прихильником денаціоналізації українського народу, навпаки, все життя своє працював для його культури, доказуючи, що українська мова мусить стати мовою високої культури, бо вона береже в собі скарби, яких немає в московській мові. Такий національний світогляд Куліша випливав з його соціольогічно-історичних поглядів. Він був з природи культурником, не любив політики, але й культуру розумів своєрідно. Його ідеал культури був своєрідною сполукою аристократизму й демократизму, що зрештою важко докладно з’ясувати, бо в його світогляді багато суперечностей. Куліш усе життя варився, кипів і шукав нових шляхів з якоюсь міфічною вірою в правду" [35, с. 74].

П. Куліш був людиною свого часу. Але він вмів заглянути не лише в минуле свого народу, але і в його майбутнє. Наголошуючи на власній належності до залишків національної аристократії він, на думку М. Возняка, виступав виразником інтересів "третього стану", що в останній фазі розвитку феодалізму асоціюється з поняттям "народ": "Куліш був по суті ідеологом "третього стану", і коли-б він не стикнувся з мертвою стіною культурного епігонізму тодішньої української інтелігенції, ми-б, безперечно, в часи горожанської війни не мали-б таких вождів, які завжди плентались в хвості маси. Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськости, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Европою" [10, с. 53].

Ідейні погляди П. Куліша та Т. Шевченка суттєво відрізнялися від ідеології викладеної в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, однак при цьому в багатьох моментах базувалися саме на “Законі Божому” та “Статуті Слов’янського товариства”. Вони заклали основи для становлення української національної ідеї, створення соціалізму М. Драгомановим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА

1. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.1.—544 с.
2. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.2.—694 с.
3. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.З.—435 с.
4. Костомаров Н.И. Две русских народности / Обраб. Текста и ред. А.П. Ковалевой; Авт. предислов. В.А. Дорошенко. — К.,-Х., 1991. — 72 с.
5. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена від світу поезія // Хроніка-2000. — 1993. — №5(7). — С.70-80.
6. Шевченко Т.Г. Кобзар / Приміт. Є.К.Нахліка. — К., 1993. — 512 с.

ЛІТЕРАТУРА

7. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. — К., 1990. — Т.І. — 348 с.
8. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт. — К., 1990. — Т.ІІ.—328 с.
9. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х тт.—К., 1990. — Т.III.—542 с.
10. Возняк М. Кирило-Мефодіївське товариство. — Львів, 1921. — 238 с.
11. Гнатенко П.И. Общественно-политическая мысль на Украине во второй половине XVII — начале XVIII века. — Днепропетровск, 1982. — 169 с.
12. Голенищев-Кутузов И.Н. Гуманизм у восточных славян (Украйна й Белоруссия). — М., 1963. — 94 с.
13. Голобуцький Олексій, Кулик Віталій. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX — початку XX століття: Дослідження. — К., 1996. - 124 с.
14. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156с.
15. Господин А. Микола Костомарів. — Вінніпег, 1986. — 36 с.
16. Гошовська В.А. Становлення української соціал-демократичної думки кінця ХІХ-початку XX століття: Проблема світогляду, національних особливостей, теоретичного осмислення на сторінках преси. — X., 1997. — 422 с.
17. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. — К., 1998. — 206 с.
18. Грацианский П.С. Политическая и правовая мысль России второй половины XVIII века. — М., 1984. — 253 с.
19. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. — К., 2000. — 360 с.
20. Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. — К., 1991. - 128 с.
21. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — 240 с.
22. Грушевський М.С. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. — К., 1918. - 127 с.
23. Грушевський М.С. З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. — Відень, 1922. -212 с.
24. Дмитриченко В.С. Соціалістична думка на Україні в 70-х — на початку 80-х років XIX ст. — К., 1977. — 224 с.
25. Дмитриченко В.С. Суспільно-політичні погляди Я.П.Козельського. — К., 1957. - 68 с.
26. Драгоманов М.П. Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876). // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.559-574.
27. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М.П. Вибране. — К., 1991. — С.461-558.
28. Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество (1846-1847). — М., 1959. - 172 с.
29. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Курс лекцій. — К., 1994. — 368 с.
30. Лисяк-Рудницький І. Каразин і початки українського національного відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. — Т.1. — К., 1994. — С.203-220.
31. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник / За ред. М.Ф.Тарасенка. — К., 1997. — 328 с.
bratstwo.rar [54.61 Kb] (викачувань: 1)