Uahistory.info

  За традицією, під радянською історіографією розуміють лише історіографію марксиського напрямку хоча це не зовсім правильно. Так, в радянській історіографії марксизм та похідний від нього історичний матеріалізм займали панівні позиції й слугували для аполегетики радянської влади. Водночас в радянській історіографії, особливо в 20-х рр. ХХст., продовжували існувати інші історичні напрямки та школи. В УРСР фактично до 1929 р., легально діяли, продовжували свої дослідження М.С.Грушевський, С.Шамрай, Д.І.Багалій, О.Ю.Гермайзе, що входили з національних позицій. В РРФСР вели свої дослідження М.В.Кареев, О.Л.Волгін, Т.М.Лукін. Кожному з них належать праці по періоду історії Київської Русі, які зараз є маловідомими для дослідників, і які були повністю відмінними від праць істориків-марксистів. Серед останніх теж не було єдності у поглядах на епоху феодальної розробленості Київської Русі. Це чітко проявилося в 40-50-х рр. ХХ ст., коли суперечки велися навколо проблем характеру міжкнязівських відносин, проблем етногенезу росіян, білорусів та українців [ 68, с.126] .

Лише після 1954р. в радянській історіографії утвердився культ Київської Русі як “колиски трьох братніх народів”. Однак вже тоді проти нього виступив М.Ю.Брайчевський. Після 1986 р. дискусія навколо проблеми удільного періоду в історії Русі лише загострилася. В цей час вона знову, як і в 1917 – 1920 рр. сприяла національному відродженню в Україні [ 32, с.303] .

      Радянська історіографія на початку 20-х рр. мала чи не єдиного представника марксиської школи, що мав академічний рівень наукової підготовки . Ним був М.Покровський. Він вбачав головний сенс ХІІ ст. в тому, що “князь і його бояри, работоргівці, тепер перетворюються у землевласників”, що, в свою чергу, було зумовлено занепадом Дніпровського шляху в умовах хрестових походів [57, с.196]. М.Покровський, при цьому уникав глибинного аналізу подій та процесів, що припадають на ХІІ ст.

            В Україні протягом 20-х рр. панівною залишалася концепція М.С. Грушевського. Паралельно існували й інші наукові напрямки немарксиського спрямування. Так, Д.І.Багалій не погоджувався з поглядом на Русь, як федерацію, вказуючи, що над українською, білоруською та російською її частинами не було в ХІІ ст. якогось спільного уряду [ 1, с.227] .

            Як підкреслює С.Д.Федака, спроби російських емігрантів А.Волконського показати Русь однією країною, населену “одним руським народом” та П.Мілюкова змалювати її як сімейну федерацію автономних правителів, наштовхнулися на рішучі протести не лише М.С.Грушевського та Д.І.Багалія, але і білоруських істориків. Так, М.Векар доводив, що “тисячу років тому білоруський народ був уже політично незалежним”, а Р.Островський при цьому уточнював, що вже “в середині ІХст. білоруські племена були організовані у власну окремішню державу” [61, с.20] .

            Серйозним кроком вперед стало обгрунтування С.В.Юшковим тези, що міжкнязівські стосунки грунтувалися на суто феодальних сеньйоріально-васальних нормах. Власне, С.В.Юшков одним з перших порівняв Київську Русь з імперією Карла Великого, наголосивши при цьому на тотожності процесів феодальної розробленості, що припадає, відповідно, на ХІІ та Х ст. [ 69, с.318-326] . С.В.Юшков використовував щодо Русі поряд з іншими термін “феодальна імперія”, маючи на увазі наявність в ній етнічних земель фінських, литовських, тюркських племен [69, с.166-167, 176]. За С.В.Юшковим, Київська Русь припинила своє існування в 1169 р.

            В 1940 р. в Києві вийшов академічний курс історії України, написаний на марксиських засадах. В цьому курсі розділ “Київська Русь і феодальні князівства” написав К.Гуслистий. Він твердив : “Київська Русь в основному була східнослов’янська держава. ЇЇ існування було спільним початковим періодом в історії України, Росії і Білорусії. Після розпаду Київської держави на території України утворилося п’ять земель, або великих феодальних князівств: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське. На території цих князівств і оформилася українська народність” [ 17, с.36] .

            За словами Б.Д.Грекова, в 20-30-х рр. серед російських істориків була поширеною теорія створена ще в 1901 р. Санкт-петербурзьким дослідником М.Ф.Володимирським-Будановим. Він, зокрема, заявляв, що “династія Рюриковичів” лише сприяла деякому зближенню між окремими землями. Це проявлялося в обов’ язковому порядку сплати землями данини Києву і в тому, що вони перебували “під рукою” київського князя [ 6, с.279] . Зокрема її дотримувалися М.А.Дьяконов, О.Е.Пресняков, А.А.Шахматов, М.П.Присьолков, С.В.Бахрушин та деякі інші [6, с.280-282].

            Власне сам Б.Д.Греков, не вживаючи терміну “імперія”, порівнював Русь Х-ХІ ст. саме з “державою Меровінгів і Каролінгів і за їхнім походженням, і за їхньою структурою, і за їхніми подальшими долями”. Для позначення такого типу держав він запропонував термін “ранньофеодальна монархія”. ХІІ ст. він назвав періодом “феодальної розробленості” [ 6, с.369] . Такими термінами, а також рядом своїх висновків Б.Д.Греков поклав край суперечці, що тривала між радянськими істориками та західноєвропейськими дослідниками (переважно прихильниками норманської теорії), щодо характеру соціально-економічних відносин, що панували в Київській Русі. Норманісти висували гіпотези про рабовласницький лад Русі, відкидали можливість появи в ній феодалізму раніше ХІІ ст.

            За Б.Д.Грековим, “руський народ” виступає на історичну арену ще в V І ст., і становить собою не окремі племена слов’ян Східної Європи, а більш широке об’єднання, хоча визначення йому автор не дав, підкреслюючи лише його етнічну єдність в київську добу. Поняття “восточные славяне ” і “русский народ” виступають у Б.Д.Грекова, як тотожні [ 6, с.7, 9, 23, 401, 475 т.ін] . Більше того, саме Б.Д.Греков виділяє дві етнічні одиниці – плем’я і народ, виводить формулу, що стала панівною та офіційною в радянській історіографії аж до кінця 80-х рр. : “Київська держава – колиска великоруського, українського і білоруського народів” [6, с.335; 68, с.129] . Поряд з цими, заполітизованими висновками, Б.Д.Греков дійшов до цілого ряду важливих наукових тверджень, що незважаючи на критику, витримали випробування часом і є актуальними й цінними для нас.

            Зокрема, в межах своєї теорії феодальної роздробленості Б.Д.Греков заявляв, що на кінець ХІ ст. “окремі феодальні князівства настільки посилилися, що керувати ними з Києва було вже неможливо. На зміну гегемонії Києва приходить сепаратизм вотчин – княжінь і, як обов’ язковий наслідок, - практика княжих феодальних з’ їздів” [ 6, с.499] . Б.Д.Греков підкреслював особливу роль Любецького з’ їзду на якому “... уже зовсім чітко було констатовано наявність нового політичного ладу. Було офіційно вимовлено і визнано з’ їздом : “кожний хай держить отчину свою”. З’ їзд признав цей факт основою подальших політичних міжкнязівських відносин” [ 6, с.500] . Водночас він справедливо зауважував : “Княжі з’ їзди виявилися нездатними примирити суперечливі інтереси феодальних власників. Серед них продовжувало панувати право сильного. Сильний феодал мав можливість ігнорувати і постанови з’ їздів. Феодальна роздробленість стала очевидним фактам. Закономірним її наслідкам стали хронічні феодальні війни. Ними в 30-40-х рр. ХІІ ст. закінчився “Київський період” історії Русі” [6, с.501].

            Б.Д.Греков виділяв ряд центрів сепаратизму на Русі : Чернігівська, Галицька, Полоцька і Ростово-Суздальська землі [ 6, с.509] . Він підкреслював, що важливу роль у міжкнязівській боротьбі відігравали міста. При цьому, на відміну від своїх попередників, Б.Д.Греков вважав, що влада Юрія Довгорукого навіть у період свого розквіту не поширювалася на більшість земель Київської Русі [6, с.511-513].

            За визначенням С.Д.Федаки, пріоритет в розробці концепції єдиної давньоруської народності належить В.В. Мавродіну [61, с.21]. У монографії “Образование Древнерусского государства” (1945) він писав про неї ще в теоретичному плані, говорячи про етнос Русі ІХ – ХІ ст. не як конгломерат племен, а єдину народність [ 36, с.392, 395-402] . В наступних своїх працях “Древняя Русь” та “Основны е э тапы этнического развития русского народа ” В.В.Мавродін обережно говорив, що єдина руська народність не сформувалася остаточно через зовнішні впливи, то в своїй статті “Основные этапы этнического развития русского народа ”, яка була опублікована у 1950 р. у журналі “Вопросы истории ”, він вже не сумнівається, що в ІХ-ХІ ст. “склався руський народ”, і ставить питання про наукове розуміння самого терміну “руський народ” : “Часто термін “руський народ” використовується для позначення і руських часів Олега й Ігоря, і руських наших днів. Це неправильно”. Полемізуючи з О.Удальцовим, В.В.Мавродін підкреслює, що народ не є якоюсь особливою етнокатегорією, яка виникає услід за союзом племен і передує народності і вважає, що в київську добу східне слов”янство консолідувалося в єдину “руську народність” [37, с.56-57]. Щоб розмежувати народності ХІ V – XV ст. і народність ІХ-ХІ ст., він пропонує “визнати правомірним вслід за термінами “давньоруська мова”, “давньоруська література”, “давньоруське мистецтво” і термін “давньоруська народність” [37, с.62]. В цій статті В.В.Мавродін вже не вважає феодальну роздробленість основною причиною розчленування давньоруської народності на три наступні. Більше того він визначає, що давньоруська народність характеризувалася єдністю мови, території, культури, психічного складу, усвідомлення єдності всіх руських [37, с.63-68]. Теорія В.В.Мавродіна одержала підтримку Й.В.Сталіна [68, с.130; 40, с.4-5].

            На початку 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулося обговорення мавродінської концепції. Учасники обговорення підкреслювали, що ця концепція суперечить не лише аргументованим поглядам М.І.Костомарова, М.С.Грушевського, але й науково виваженим роботам росіян К.Кавеліна, М.Покровського, О.Преснякова. Головний аргумент В.В.Мавродіна – єдність давньоруської лінгвістики О.Шахматов : “В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що й говорити не можна про існування єдиної руської мови” [61, с.22].

            З різкою критикою В.В.Мавродіна виступили В.Т.Пашуто, О.О.Зимін, В.К.Сидоров. Археолог Б.А.Рибаков прямо заявив, що базуючись на даних археології, він не може припустити, що в далеку давнину існувала найтісніша мовна і культурна спільність слов’ян [68, с.130]. Загальну думку присутніх висловив Г.В.Санжаєв : “У Київській Русі були три різновиди східнослов’янської єдності, котрі пізніше дали початок трьом братнім народностям”.

            Г.В.Санжаєв уточнив, що у випадку наявності єдиної мови, відсутності суттєвих різниць між окремими племенами “ніякі монгольські навали, ніякі феодальні роздроблення не могли б привести до виділення із однієї давньоруської народності трьох, хоча і споріднених, але водночас різних народностей” [68, с.130].

            Критика була настільки глибокою і всеохоплюючою, що В.В.Мавродін змушений був погодитися з нею, але в наступній своїй монографії він продовжив підкреслювати, що одним з головних процесів, давньоруської історії до середини ХІІ ст. було складання східнослов’янських племен в давньоруську народність [61, с.23].

            Як твердить І.Я.Фроянов, думки Б.Д.Грекова та В.В.Мавродіна лягли в основу “Тез про 300-ліття воз’єднання України з Росією (1654-1954 рр.). В останніх прямо говорилося : “Російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з одного кореня – давньоруської народності, що створила давньоруську державу – Київську Русь” [ 63, с.9-10, 14]. Завдяки впливу ВКП(б) наукова теорія В.В.Мавродіна перетворилася на наукову і політичну догму.

            Питання про державно-політичну трансформацію Русі постійно виникало в радянській дискусії 1950-1954 рр. про періодизацію вітчизняної історії. Так, І.І.Смирнов вказував, що “Київська держава ніяк не може розглядатися як свого роду рання централізована держава”, вона була “формою державної єдності руської народності, що ще не була нацією”, причому ця єдність зберігалася до Батия [51, с.94-96].

            За словами І.Я.Фроянова, після 1951 р. більшість радянських істориків в тому числі М.Н.Тіхоміров, О.Н.Козаченко, В.І.Довженок, П.Н.Третьяков та ін. погодилися з концепцією В.В.Мавродіна [63, с.15-19]. Але були дослідники, які і не погоджувалися з нею і не відкидали її.

            Так, В.Т.Пашуто продовжував започатковану С.Юшковим традицію вивчення васальних відносин князів. Хоча він і не зміг довести ідентичність руського васалітету із західноєвропейським, але заперечувати сам факт васалітету в Русі після появи праць В.Т.Пашуто стало неможливим. Він визначав державний лад Русі доби роздроблення як “колективний сюзеренітет”, що прийшов на зміну “ранньофеодальній монархії” [43, с.80-84]. Інший дослідник, А.В.Назаренко вважав, що “ранньофеодальної монархії” не існувало, а був “родовий сюзеренітет” [43, с.85].

            Б.А.Рибаков характеризував Русь Володимира й Ярослава Мудрого як “ранньофеодальну імперію”, “єдину автократичну імперію”. Він категорично виступив проти костомарівської концепції федерації. За Б.А.Рибаковим, така федерація могла існувати лише до появи порівняно єдиної ранньофеодальної держави Русі [ 50, с.23-26] . Пізніше, у своїй праці “Древняя Русь” (1963), та в одному з авторських розділів 12-томної “Истории СССР с древнейших времен до наших дней” (т.1, 1966), Б.А.Рибаков більш детально виклав свої погляди. Він вважав, що давньоруська народність почала виділятися з єдиної слов’ янської народності в V- VII ст., а в ІХ-Х ст. “завершився ранній період формування Давньоруської народності”, що закріпилося утворенням Давньоруської держави [49, с.190-204]. Тобто, цей дослідник змінив свої погляди порівняно з 1951р. на повністю протилежні. Б.А.Рибаков запропонував період від Ярополка ІІ називати не феодальною роздробленістю, а першим етапом зрілого феодалізму. Хоча раніше він датував початок цього етапу 1136 р. [15, с.560].

            Б.А.Рибаков відстоював думку, що політичні зміни в Русі прискорилися після Любецького з’їзду, який, до речі, він розцінював як політичну поразку Володимира Мономаха [15, с.563]. Особливою його увагою користувалися увагою користувалися дуумвірати – специфічні утворення ХІІ ст., коли один князь правив Києвом, а інший – Київською землею. На думку дослідника, дуумвіри разом ходили в походи і вели дипломатичні переговори, в такий спосіб уникаючи руйнівних міжусобиць [ 15, с.586] .

            В цілому ряді своїх праць Б.А.Рибаков доводив, що в 1169 р. Київ не зазнав відчутних втрат, як це видається після читання літописів, складених у Суздалі. При цьому він посилається на дані археології, повідомлення, чи, вірніше, їх відсутність у “Слові о полку Ігоревім” та в Іпатіївському літописі [15, с.587].

            Характерним не лише для Б.А.Рибакова, але і для інших радянських істориків після 1951 р. став розгляд історії Київської Русі до 1132 р. у єдиному руслі, а після 1132 р. зразу в кількох напрямках : історія Володимиро-Суздальського князівства, Новгородської республіки, Галицько-Волинської держави та ін. [15, с.572-653]. Пріоритетною для Б.А.Рибакова, як і для більшості радянських істориків була соціально – економічна, а не політична історія.

            Деякі інші дослідники також повністю підтримали концепцію В.В.Мавродіна. Ленінградський науковець Д.С.Лихачов підкреслював, що “руська література ХІ-ХІІІ ст.” виросла “на єдиній основі давньоруської народності”. У свою чергу, література “сприяла складанню цієї народності, творячи ту спільність культури, що є однією з необхідних ознак утворення народності, а потім і нації” [ 35, с.231] .

            В 1953 р. було опубліковано академічне видання “Очерки истории СССР” з розділом “Винекнення давньоруської народності”. Автором розділу є Л.В.Черепнін. Він твердить, що давньоруська народність склалася з окремих слов’янських племен в епоху розкладу первіснообщинного ладу і винекнення класового суспільства. За Л.В.Черепніним, ми маємо підстави говорити про певну спільність території, мови, психічного складу давньоруської народності. При цьому всі названі форми спільності могли мати місце “лише на основі певної економічної спільності”, якої в той час не могло бути. Тому автор надає особливого значення єдності мовній і особливо почуттю єдності руських людей і Русі, патріотизмові, яким просякнуті література, фольклор і літописи Русі, зокрема “Слово о полку Ігоревім” [41, с.253-258]. Автори цього видання розцінюють державно-політичні процеси на Русі ХІІ ст. не лише як закономірні, але і як прогресивні : “Феодальна розробленість стала фактом очевидним. Завершувався ранньофеодальний період Росії. Та на початку ХІІ ст. здійснено спробу відновити старий політичний устрій”. Тому діяльність Володимира Мономаха оцінюється навіть негативно. В його особі феодали знайшли правителя, що зумів на короткий час шляхом компромісу посилити значення київського князя і захистити його класові позиції. Та стара форма надбудови відмирала, і воскресити минуле повністю вже було неможливо [ 41, с.190-191] .

            В.Й.Довженок підкреслював, що землі – князівства не були чимось новим у ХІІст., вони виникли ще з утворенням Київської держави і були її структурними одиницями. Єдність Русі, на його думку, трималася на міцних економічних зв’язках, спільності культури, церкви, законів, важливу роль грала і необхідність спільної оборони від кочівників [12, с.90-92].

            Після виходу в світ, вже згадуваних вище, “Тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією” багато радянських істориків почали просто фальсифікувати історію, свідомо перекручуючи факти, часто приписуючи ІХ-ХІІ ст. процеси, що були характерними для ХІ V - XVI і навіть Х VIII ст. Так, зокрема М.Н.Тихомиров в одній зі своїх статей почав вести мову про формування на Русі єдиного ринку в ІХ-ХІІ ст. [ 55, с.21-24] . Як підкреслює С.Д.Федака, “перевершив” усіх О.М.Яновський у своїй монографії “Юрий Долгорукий” (1955) [ 61, с.26] . Дана праця була першою біографічною роботою про діяча ХІІ ст., однак в ній є багато суттєвих недоліків та неточностей. За словами автора : “З іменем Юрія Довгорукого пов’ язане народження між Волгою й Окою Великої Русі. Тут, на древній слов’ янській Суздальській землі і довкола неї склалася великоруська народність” [ 72, с.4] . Якщо з першим реченням ще можна до певної міри погодитися то друге викликало б здивування і в С.М.Соловйова, і у В.О.Ключевського, і в багатьох інших. С.Д.Федака вказує навіть на те, що слово “Суздаль” є видозміненим угро-фінським топонімом, це вже не кажучи про те, що до ХІІ ст. Слов’ янське населення цієї землі перебувало переважно в містах [ 61, с.26] .

            О.М.Яновський свідомо відмовився від об’єктивності і повноти викладу матеріалу. Він виступив і проти так званої схеми Татищева у висвітленні описуваної доби, за якою, на думку автора, “політична боротьба, що відбувалася на Русі, зображається перш за все як заплутаний кривавий клубок особистих і родових порахунків між князями” [72, с.6].

            Автор, одним з перших, твердить, що “головною силою, яка штовхала державу до дроблення були великі феодали - бояри”, а “стійким і послідовним противником боярства у боротьбі за єдність Русі був трудовий народ” [ 72, с.21] . Вплив цих тверджень відчутний і в сучасній українській історіографії.

            У 1958 р. було опубліковано збірник “Вопросы формирования русской народности и нации ”. Одна зі статей, вміщених в ньому, належала Л.В.Черепніну. Він розглядав давньоруську народність як один з етапів розвитку російської народності. Л.В.Черепнін висуває таку періодизацію формування російської народності : “1) VI -ІХ ст. – період розкладу первіснообщинного ладу і генезису феодалізму у східних слов’ян, коли створюються передумови для виникнення давньоруської народності; 2) ІХ-поч. ХІІ ст. – ранньофеодальний період на Русі, час подальшого розвитку давньоруської народності; 3) ХІІ-ХІІІ ст. – період феодальної роздробленості, коли створюються передумови для формування на основі давньоруської народності великоруської, української і білоруської; 4) ХІ V – XV ст. – період поступового подолання феодальної роздробленості, час складання великоруської, української і білоруської народностей; 5) кінець Х V -початок Х V ІІ ст. – час утворення і зміцнення Російської централізованої держави, коли великоруська народність остаточно оформилася” [67, с.32].

            Л.В.Черепнін вважав, що в ІХ-ХІІІ ст. розвиток феодалізму на Русі постійно прискорювався боротьбою з кочівниками. А, “під час походів в ополченнях, в яких збиралася велика кількість руських воїнів, складалися територіальні і культурні зв”язки, формувалися риси майбутньої національної держави” [65, с.10-11]. При цьому автор залишає поза увагою те, що частішими були випадки зіткнення ополчень з різних князівств у княжих міжусобицях. Такі факти просто не вкладалися у схему розвитку єдиної народності.

            Л.В.Черепнін “виявляє” і причини складання на базі давньоруської народності трьох наступних. Він при цьому віддає перевагу не зовнішнім чинникам, як це робили його сучасники, а процесам утвердження феодалізму. В ХІІ ст., за Л.В.Черепніном, “відбулося розчленування ранньофеодальної держави на ряд феодальних земель і князівств у результаті дальшого прогресу феодалізації. І створилися передумови для дроблення давньоруської народності” [ 67, с.39-40] . У ХІІ-ХІІІ ст., як констатує Л.В.Черепнін, продовжувала зберігатися відносна єдність давньоруської народності, хоча вже тоді намітилися тенденції, що “значно пізніше” привели “до творення трьох народностей” [65, с.69-70].

            В 60-х рр. ХХ ст. серед радянських істориків були окремі дослідники, які намагалися внести деякі корективи у концепцію В.В.Мавродіна. Зокрема, відомий історик – марксист К.Г.Гуслистий вважав, що в ХІІ-ХІІІ ст. склалися передумови для творення трьох народностей, у ХІ V - XV ст. українська народність в основному сформувалася. Давньоруська ж народність не була стійкою етнічною спільністю і почала розпадатися ще в ХІІ ст. [10, с.11-13, 36, 42].

            Розвиваючи історичну схему М.С.Грушевського, М.Ю.Брайчевський вважав, що загальноруський етнічний масив (але ще не народність) склався в першій половині І тис.н.е. і відомий як анти. В ХІ ст. від спільного кореня відбрунькувалися прабілоруси, а в ХІІст. – праросіяни. Форму держави М.Ю.Брайчевський визначив так : “Можна твердити, що Русь не приймала завершеного монархічного устрою і протягом усієї своєї історії тяжіла до республіканських форм правління” [ 4, с.137 - 138] .

            В 1972 р. було опубліковано статтю секретара ЦК КПУ з ідеології В.Маланчука. Її зміст звівся до трактування української історії як придатку російської. За словами С.Д.Федаки, як протест проти цієї статті Ю.Бадзьо написав трактат “Право жити”. В цьому трактаті автор нищівно критикує концепцію єдиної давньоруської народності, підкреслює, що “всі слов’янські народи мають свою “руську”, “чеську”, “польську”, “болгарську”, і т.д. історію ХІІ-ХІІІ ст., усі, крім українців і білорусів” [61, с.29] .

              З’ ясування етнополітичних процесів на українських теренах в ХІІ ст. вимагало спеціальної праці, поява якої в УРСР була неможливою. Доказом цьому є тогочасні праці М.Ф.Котляра та П.П.Толочка. У одній зі своїх статей в 1973 р. М.Ф.Котляр заявив, що в ХІІ ст. не існувало ні росіян, ні українців, “а існували південне і північне відгалуження єдиної давньоруської народності” [30, с.10-11]. Він припускав, що українська народність почала формуватися у “другій половині ХІІ – першій половині ХІІІ ст.”, тобто ще до Батиєвої навали [ 30, с.12] . Роком пізніше появилася стаття П.П.Толочка. В ній автор спробував узагальнити погляди на давньоруський етногенез та державотворення. П.П.Толочко виділив 3 напрями: 1) давньоруська народність не становила собою цілком стійкої етнічної спільності, і її розклад визначався державним розпадом Русі епохи феодальної роздробленості; 2) давньоруська народність була стійкою етнічною спільнотою і значно пережила Київську Русь; 3) давньоруська народність ХІІ-ХІІІ ст. переживала період дальшої консолідації і була одним з основних елементів єдності країни аж до татаро-монгольського нашестя” [59, с.59].

            Сам П.П.Толочко схилявся до третього напрямку. Він виступав проти перебільшення впливу роздробленості на історичні долі давньоруської народності. “Недоведене положення про розпад Давньоруської держави... перетворилося і в основний доказ розкладу давньоруської народності” [ 58, с.184] .

            П.П.Толочку належить розділ під назвою “Русь в період феодальної роздробленості (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.)” в десятитомній “Історії УРСР”. В розділі розглянуто основні тенденції розвитку Русі, вміщено 5 окремих нарисів про князівства, що були на території України, детально описано взаємини Русі з кочівниками. Цікавою є внутрішня періодизація цього періоду : 1) з 1130-х рр. до сер. ХІІ ст. дистанціювання регіональної знаті разом з місцевими князями від Києва; 2) друга половина ХІІ ст. – гострі суперечності між князями і боярами; 3) злам ХІІ-ХІІІ ст. – поява дворянства, як опори князів [16, с.364-365].

            Перспективний підхід до проблеми запропонував О.Майборода. Він писав : “Феодальні усобиці ХІІ-ХІІІ ст. являли собою боротьбу двох тенденцій у Давньоруській державі – доцентрової та відцентрової. Сама боротьба князів за Київський “стіл” велася не стільки у прагненні зміцнити свою відокремленість, скільки в надії відродити єдність Русі. Одночасно слід звернути увагу й на ту обставину, що відцентрована тенденція не відбилася на етнічному розвитку Русі періоду феодальної роздробленості” [ 38, с.56] .

            Новаторською стала видана в 1990 р. монографія О.Толочка “Князь в древній Русі” (перевидана в 1992р.). В ній вказується на принципову відмінність руської роздробленості від західної : відсутність жорсткого закріплення династичних прав окремих феодалів на певну територію і пов’язана з цим мобільність князів; нерозвиненість відносин сюзеренітету – васалітету та відсутність на цьому грунті численної феодальної титулатури; неврегульованість процедури наслідування земельних володінь і пов”язаної з ними політичної влади [56, с.219-222]. О.П.Толочко висунув тезу про державний характер феодалізму на Русі : “... у ХІІ ст. на основі державної власності на землю склався держмеханізм розподілу земельних надань. Волості ... належали не князю як такому, а тому етапу, що він у цей час посідав... Перерозподіл волостей відбувався щораз при зайнятті новим великим князем сталу, або в міру необхідності” [ 56, с.172-173] . Це забезпечило специфічний характер експлуатації землеволодінь – ренту – податок. Князя мало що зв”язувало з волостю, його домен, як правило, був поза нею. Це не давало розвинутися багатоступеневій васальній драбині. Суть роздроблення – в переході від державного феодалізму до повного імунітету місцевих князів над своїми володіннями. “Ця тенденція цілком відчутно проявилася вже в 30-ті рр. ХІІ ст. й стала безумовно пануючою на 60-ті рр. Саме цим відрізком часу й можна датувати перехід Русі до роздробленості” [ 56, с.184] .

            Монографія О.П.Толочка стала однією з перших робіт нової української історіографії і однією з останніх в радянській історіографії проблеми. Вона знаменувала собою початок відходу істориків від вже традиційних схем історичного матеріалізму.

            Радянська історіографія, таким чином, не завжди була лише марксиського спрямування. Вона мала на собі значний досвід методологічної роботи попередньої історіографії. Дуже часто радянські історики змушені в своїх публікаціях відходити від істини, виходячи з політичної кон’юнктури. Деякі з концепцій радянських дослідників, зокрема М.Покровського, Б.Грекова, В.Мавродіна щодо ХІІст. на Русі , перетворилися на своєрідні догми, але не одержали наукового визнання в Західній Європі та Північній Америці. Вони містили в собі багато недоліків, штучних конструкцій, іноді й пряму фальсифікацію. Проте, як засвідчили роботи М.Брайчевського, Ю.Бадзьо, О.Толочка, однобокі підходи офіційної науки до вивчення минулого не змогли вкорінитися остаточно і лише підштовхували до нових пошуків, до появи нових ідей. Зацікавленість в об’ єктивному вивченні міжкнязівських відносин на Русі, політичних та економічних процесів у князівствах в ХІІ ст. зростала з кожним десятиліттям. Проте   в умовах тоталітарного режиму в СРСР таке вивчення було неможливим. Ситуація змінилася на краще лише зі здобуттям Україною незалежності в 1991р.

Список використаних джерел та літератури

1. БагалійД.І. Нарис Історії України. – К.: Час, 1994-288 с.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – 616 с.
3. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України. – К., 1993. – 328 с.
4. Брайчевський М.Ю. Рец. на : Рыбаков Б.А. «Слово о полку Игоревом» и его современники. – М., 1971 // Український історичний журнал. -   1971. - №12. – с.137-139.
5. Винар Л.Силуети епох. – Дрогобич : Відродження, 1992. – 186 с.
6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 538 с.
7. Грушевський М.С. Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич, 1992. – с.168-175.
8. Грушевський М.С. Історія України – Руси. – Т.2. – К.: Наукова думка, 1992. – 634 с.
9. Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К.: Наукова думка, 1991. – 542 с.
10. Гуслистий К.Г. До питання про утворення української нації. – К.: Знання, 1967. – 54 с.
11. Дашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом і Заходом //Записи НТШ. – Т. 221. – 1991. – с.28-44.
12. Довженок В.Й. Київ – центр Русі // Український історичний журнал. – 1959. - №6. – с.89-98.
13. Домбровський О.М. Студії з ранньої історії України. – Львів, 1998. –534 с.
14. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 256 с.
15. История СССР с древнейших времен до наших дней: В 2 сериях, в 12 т. – Т.1 / Под.ред. С.А.Плетнева, Б.А.Ры бакова. – М.: Наука, 1966. – 718 с.
16. История Украинской ССР : в 10 т. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1981. – 496 с.
17. Історія України. – К., 1940. – 410 с.
18. Історія України : у 2 т. /За ред. Л.Мельника. – К.: Либідь, 1992. – 574 с.
19. Історія України /За ред. Ю.Зайцева. – Львів: Світ, 1996. – 488 с.
20. Історія України /За ред. В.І.Смолія. – К. : Альтернатива, 1997. – 422 с.
21. Карамзин Н.М. История государства Российского – М.: Книга, 1988. – Кн.1. – Т.2. – 192 с.
22. Карамзин Н.М. об истории государства Российского / Под. ред. А.И.Уткина. – М.: Просвещение, 1999. – 384 с.
23. Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М.: Мысль , 1987. – Т.1.- 432 с.
24. Кормич Я.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2001. – 310 с.  
25. Костомаров М.І. Галерея портретів. – К., 1993. – 260 с.
26. Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в Древней Руси // Український історичний журнал. – 1993. - №10. – с.121-132.
27. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М., 1990. – 320 с.
28. Котляр М.Ф. Давньоруська державність кінця ХІ – початку ХІІст. // Український історичний журнал. – 1997. - №2. – с.18-27.
29. Котляр М.Ф. Історія України в особах : Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. – 240 с.
30. Котляр М.Ф. Проти буржуазно-націоналістичних перекручень спільного історичного минулого російського, українського та білоруського народів //Український історичний журнал. – 1973. - №8. – с.3-14.
31. Котляр М.Ф. Рец. на : П.П.Толочко Київська Русь. – К.: Абрис, 1996.-360 с. // Український історичний журнал. – 1996. - №6. – с.128-132.
32. Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 520 с.
33.  Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів : Світ, 1991. – 520 с.
34. Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. – т.1. – К.: Основи, 1994.- 540 с.
35. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы . – М., 1952. – 240 с.
36. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. – М., 1945. – 192 с.
37. Мавродин В.В. Основные этапы этнического развития русского народа // Вопросы истории. – 1950. - №4. – с.55-70.
38. Майборода О. Критика буржуазных концепций этногенеза украинского народа. – К., 1987. – 192 с.
39. Наливайко Д. Очима Заходу. – К. : Основи, 1998. – 578 с.
40. Ответ т. Сталина на письмо Г.Санжаева // Вопросы истории. – 1950. - №8. – с.4-5.
41. Очерки истории СССР: период феодализма ІХ – ХУ вв. – 4.1. – М., 1952. – 276 с.
42. Павлов – Сильванский Н.П. Феодализм в России. – М.: Наука, 1988.-690 с.
43. Пашуто В.Т. Давньоруська спадщина й історична доля східного слов’ янства //Український історичний журнал. – 1982. - №4. – с.77-87.
44. Пашуто В., Рыбаков Б. Примечания // Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., 1987. – Т.1. – с.401-430.
45. Пашуто В.Т., Шульгин В.С. Комментарии // Соловьев С.М. Сочинения в восемнадцати книгах. – Кн.1. – М., 1988. – с.703-760.
46. Платонов С.Ф. Учебник русской истории. – М.: Прогресс, 1992 – 400 с.
47. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – т.1. – К.: Либідь, 1993. – 262 с.
48. Пріцак О. Походження Русі. – К.: Обереги, 1997. – 1080 с.
49. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. – М., 1963. – 363 с.
50. Рыбаков Б.А. Спорные вопросы образования Киевской Руси // Вопросы истории. - №9. – с. 23 -26.
51. Смирнов И.И. Общие вопросы периодизации истории СССР //Вопросы истории. – 1950. - №11. – с.77-99.
52. Соловьев С.М. Сочинения в восемнадцяти книгах. – Кн.1. – Т.1-2. – М.: Мысль, 1988. – 798 с.
53. Софонович Ф.Хроніка з літописців стародавніх. – К.: Наукова думка, 1992. – 334 с.
54. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – 510 с.
55. Тихомиров М.Н. Значение древней Руси в развитии русского, украинского и беларусского народов // Вопросы истории. – 1954. - №6. – с. 19-26.
56. Толочко А.П. Князь в Древней Руси : власть, собственность, идеология. – К.: Наукова думка, 1992. – 224 с.
57. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь : Україна крізь віки. – Т.4. – К., 1998. – 352 с.
58. Толочко П.П.   Древняя Русь. – К.: Наукова думка, 1987. – 246 с.
59. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Рус и Х ІІ-Х ІІІ вв. // Вопросы истории. – 1974. - №4. – с.52-62.
60. Устрялов Н.Г. Русская история до 1955 года. – Петрозаводск, 1984. – 958 с.
61. Федака С.Д. Політична історія України – Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). – Ужгород, 2000. – 340 с.
62. Федака С.Д. П’ ять томів : здобутки й недоліки //СІЧ. – 1997. - №7. – с.75-77.
63. Фроянов И.Я. Киевская Русь : очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.
64. Хміль І.С., Майборода О.М. Антинаукові тлумачення буржуазної історіографії //Український історичний журнал. – 1982. - №5. – с.116-125.
65. Черепнин Л.В. Исторические условия формирования русской народности до конца Х V ст. // Вопросы формирования русской народности и нации. – М., 1958. – с. 5-74.
66. Черпнин Л.В., Пашуто В.Т. Образование русского централизованного государства в сравнительно-историческом аспекте // Вопросы истории. – 1978. - №2. – с.41-52.
67. Черепнин Л.В. Основны е этапы развития феодальной собственности на Руси // Вопросы истории. – 1953. - №4. – с.38-53.
68. Чубатий М. Княжа Русь- Україна та виникнення трьох східнослов”янських націй. – Нью-Йорк-Париж, 1964. – 160 с.
69. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М. : Госюриздат, 1949. – 544 с.
70. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. – К. : Генеза, 1997. – 312 с.
71. Янин В.Л.Предисловие //Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., 1987. – с.3-13.
72. Яновський А.М. Юрий Долгорукий. – М., 1955. – 204 с.

bakalavrska_robota.rar [49.38 Kb] (викачувань: 2)