Uahistory.info

            Вивчення міжкнязівських відносин на землях Київської Русі розпочалося ще задовго до Х V ІІІ століття. Однак, до Х V ІІ століття історична думка переживала перехідний етап від літописання до становлення історії як системи наукових знань. Тому, більшість сучасних дослідників розглядають історичні дослідження проведені в ХІІ-Х V ІІ століттях, як важливу передумову до появи наукової історіографії, а праці, написані в той період, як історичні джерела [61, с.11-12].

            Перші спроби критичного осмислення історичних процесів, що відбувалися на території Київської Русі, датуються початком Х V ІІІ століття. Вже в одній з перших загальних праць з історії України, що на довгий час стала підручником, в “Хроніці з літописців стародавніх” Ф.Сафоновича велика увага приділяється ХІІ століттю. Ф.Сафонович відстоював ідеал сильної монархічної держави, засуджував княжі міжусобиці. Він, власне, став одним з ідеологів теорії “Галич – другий Київ” [ 53, с.334] . Цю ж теорію підтримав невідомий автор “Синопсису” [61, с. 12] .

            Серед російських істориків Х V ІІІ ст. першими почали вивчати ХІІ ст. В.Татищев та І.Болтін. Вони вважали, що в ХІІст. розпалася єдина держава і єдиний народ. М.Щербатов вперше висловив думку про федеративний устрій Київської Русі, порівнював його з устроєм “Священної Римської імперії” [57, с.197]. Саме у Х V ІІІ ст. щодо устрою Київської Русі було вперше застосовано термін “феодалізм”. Вжив його у своїх листах до Катерини ІІ Вольтер. В цей же час Я.Маркович та Д.Бантиш-Каменський назвали Київську Русь “колискою росів” [61, с. 13] . Вони ж і започаткували суперечку з російськими дослідниками, зокрема В.Татищевим та М.Карамзіним, про спорідненість російського та українського народів [62, с.76]. М.Карамзін заявляв, що зі смертю Ярослава Мудрого Київська Русь “поховала ... свою могутність і благополуччя” і що “держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до своєї величі, підупала й руйнувалася понад триста років” [ 32, с.59] . Характерно, що якщо Ф.Софоновича більше цікавила доля Галичини і Волині після смерті Володимира Мономаха, то М.Карамзіна цікавить лише історія Північно-Східної Русі.

            Праця М.Карамзіна “История государства Российского” є першою науковою роботою з історії Київської Русі. Попри значні її недоліки, автор при її написанні використовував ряд давньоруських літописів, рукописних джерел, частина з яких пізніше загинула при пожежі в Москві (1812 р.). Саме тому роботи М.Карамзіна, як і В.Татищева використовувалися С.М.Соловйовим, В.О.Ключевським, М.І.Костомаровим, М.С.Грушевським та багатьма іншими провідними українськими та російськими істориками, часто як єдине достовірне джерело [22, с. 63-65]. Власне роботи М.Карамзіна побудовані, у дусі позитивіської історіографії, за роками правління окремих князів, царів. М.Карамзін запозичував у джерелах характеристики, оцінки явищ, процесів, подій, окремих осіб, іноді додаючи свої висновки та коментарі, і майже завжди додаючи відповідний уривок з літопису [22, с.71].

            М.Карамзін в 2-му та 3-му томах своєї праці “История государства Российского” описує події відповідно 1015-1169 рр. Особливу увагу він звертає на постать Володимира Мономаха, детально змальовує боротьбу цього князя за великокняжий престол, та заходи по боротьбі з половцями [ 21, с.65-66] . М.Карамзін негативно ставиться до Андрія Боголюбського, емоційно описує падіння Києва в 1169 р., заявляючи при цьому, що “це місто назавжди втратило право називатися столицею вітчизни” [ 21, с.189-191] .

            Вінцем російської дворянської історіографії “удільного періоду” стали праці М.Погодіна. Вони відзначалися джерельною грунтовністю, широтою підходу. М.Погодін називав математичний свій метод, що полягав у вибиранні з літописів усіх згадок про той чи інший предмет, систематизації їх і подальшої критики. І все ж автор лишився в руслі шаблонної концепції, створеної В.Татицевим та М.Карамзіним, про прогресуючий занепад Русі від Ярослава Мудрого до Батия. За М.Погодіним, ХІІ ст. не внесло до політичної структури Русі ніяких суттєвих змін. З іншого боку він вважав, що в Києві до ХІІІ ст. жили великороси, котрі після Батия пішли на північ. Натомість порожні землі в ХІ V ст. зайняли переселенці з Волині і Галичини, що стали предками українців [ 61, с.13] .

Своєрідною відповіддю на дослідження М.Погодіна стали роботи українського історика М.Костомарова. Він рішуче відкинув ідею про росіян як “старшого брата” всіх слов’ян. М.Костомаров протиставив “дві руські народності”. На його думку у східнослов’ янському світі конфронтували два начала : 1) демократичне, федеративне, втілене в “південноруській”, або “малоросійській” “народності”, і 2) “самодержавство”, уособлюване великоруською народністю [ 26, с.123] . М.Костомаров зазначав, що в удільний період “частини почали проявляти своє самобутнє існування одна за одною. Правда, декілька дрібніших народностей об’єдналося, зате оформилися, об’єдналися і зміцніли більші, злиті з менших”, причому таких він налічував шість : південно – руська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська і новгородська [26, с.127]. Пізніше схожі думки відстоюватиме М.Чубатий.

М.Костомаров у ряді своїх публікацій, що багато разів перевидавалися в Російській імперії, в СРСР, досліджував, власне, життєписи відомих давньоруських правителів та полководців. Цікаво, що в своїх оцінках та характеристиках життя та діяльності Володимира Мономаха, Андрія Боголюбського, Мстислава Удатного, М.Костомаров надзвичайно близький до поглядів своїх ідейних противників. Найвищої оцінки М.Костомарова удостоївся Володимир Мономах. Зокрема, він писав : “... живучи в суспільстві, яке ледве виходило з найбільш варварського стану, обертаючись у такому середовищі, де всяк гнався за вузькими корисливими цілями, та майже не розуміючи святості права й угоди, один Мономах тримав знамено спільної для всіх правди і збирав під нього сили Руської землі” [25, с.52]. М.Костомаров засуджував діяльність Юрія Довгорукого, оскільки “... Юрій, оволодівши Києвом, тримався в ньому з допомогою прийшлих з ним суздальців. Кияни дивилися на княжіння Юрія як на чужинське панування...” [ 27, с.72] . Це, на його думку, свідчило про початок відокремлення двох окремих народностей. М.Костомаров далі уточнює : “З Андрія (Боголюбського) починає позначатися яскравими рисами самобутність суздальсько – ростовської землі і разом з тим стремління до першості в руському світі” [27, с.72].

            Досить детально М.Костомаров описав і взяття Києва в 1169 р. Андрієм Боголюбським. На цю подію звертали свою увагу деякі його попередники та багато його наступників, зокрема С.М.Соловйов, В.О.Ключевський, М.С.Грушевський та ін. Довгий час в історичних працях панувала фраза “... Київ був взятий ... весь розграбований і спалений протягом двох днів” [ 27, с.83] . Радянські дослідники В.Пашуто та Б.Рибаков пізніше спростують цю подію, звівши до категорії хоча й не другорядної, але і не головної, оскільки не було знайдено археологами слідів занепаду Києва після 1169 р., чи слідів пожежі [44, с.426]. Однак, на наш погляд, абсолютизувати дані археології в даному випадку не варто, оскільки протягом ХІІст. в Києві неодноразово відбувалися пожежі, часто і в мирний час. Під час однієї з них в 1124 р. Київ вигорів повністю. Дещо менші   пожежі були і в наступні десятиліття. Датувати, що саме спалено в Києві в 1169 р. без повідомлень літописів, які є дуже суб’ єктивними, майже неможливо. Інша річ, що в літописах і після 1169 р. Київ посідає чільне місце.

            Характеризуючи правління Андрія Боголюбського, М.Костомаров, наголошує на негативних рисах характеру цього князя, його прагненні переміщати князів з одного уділу на інший як пішаків, перетворити їх на своїх “підручників” [27, с.88].

Протиставлення Дніпровської і Заліської Русі набуває все більшого обгрунтування у працях С.М.Соловйова та В.О.Ключевського. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, несхоже на передуючу їй Київську, набув широкого поширення, і є впливовим в Росії навіть зараз [61, с.15].

Переломною для історіографії ХІХ ст. стала концепція С.М.Соловйова про визрівання нових “державницьких” начал на Півночі на противагу старим, “родовим” началам Київської держави. С.М.Соловйов присвятив другий етап своєї “Истории России с древнейших времен” подіям, що відбувалися в Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого і аж до смерті торопецького князя Мстислава Мстиславовича Удатного. Він коротко називає причини княжих міжусобиць : “Ми бачили початок міжусобиць при першому поколінні (після Ярослава Мудрого), бачили їх причини в намаганнях осиротілих князів добути собі частку в Руській землі, яку їм не давали дядьки, - далі він продовжує, - З вступом на арену внуків Ярослава, причини міжусобиць залишалися тими ж” [52, с. 360].

С.М.Соловйов просто перерозповідає події, відомі йому з літописів, ніяк їх не коментуючи, сліпо ідучи за літописами. Поділ на розділи він, як і М.Карамзін, М.Погодін, М.Костомаров, здійснює за роками життя і правління великих київських князів. Так, третій розділ в його “Истории России...” охоплює 1093-1125 рр. (від смерті батька Володимира Мономаха і до смерті самого Володимира, якого названо “дитям свого віку” [ 52, с.361] ); розділ четвертий – 1125 – 1157 рр. (від смерті Мономаха до смерті Юрія Довгорукого); розділ п’ ятий – 1157-1169 рр. (тобто до початку великокняжого правління Андрія Боголюбського) ; розділ шостий – 1169-1228 рр. (до смерті Мстислава Удатного) [ 52, с.794-795] . Схожу періодизацію застосовували всі історики, дослідники історії Київської Русі, незалежно від політичних й ідейних уподобань та симпатій, аж до 20-х рр. ХХст.

С.М.Соловйов розглядав Київську Русь в ХІІ-ХІІІ ст., як країну, що була державою, але водночас була позбавленою державного устрою [451, с.733]. Першим кроком до державних відносин С.М.Соловйов вважав зайняття Андрієм Боголюбським Києва і правління в ньому через підручників. Він пише : “... цей поступок Андрія був подією великої ваги, подією поворотною, від якої історія почала новий хід, з якої починається на Русі новий порядок речей” [52, с.512]. При цьому С.М.Соловйов випускає зі своєї уваги те, що волинський князь Ізяслав Мстиславович теж правив Києвом через підручників і робив це швидше ніж Андрій Боголюбський. С.М.Соловйов недооцінив елементи єдності в Південно-Західній Русі і переоцінив їх в Русі Північно-Східній [45, с.736]. Помилявся С.М.Соловйов і в тому, що вважав княжі з’їзди вирішенням княжих міжусобиць [52, с.335-336;   6, с.278]. Водночас С.М.Соловйов зміг накопичити значний фактологічний матеріал, чим заклав підвалини для дальшого розвитку історичної науки.

Цікавим продовженням концепції С.М.Соловйова стали роботи М.Устрялова. Він протиставив удільну систему західному феодалізму, котрий трактував, як протистояння короля і вассалів. За М.Устряловим “...удільний період ознаменований квітучим станом міст, успіхами промисловості, пом’якшенням звичаїв, могутністю руської сили у війнах з   сусідніми народами”. Рубежем “розроблення Русі на незалежні князівства” був 1157 рік (смерть Юрія Довгорукого) [ 60, с.92] .

В.Пасек, відомий російський архіограф, бачив головну причину утворення уділів не у княжих стосунках, а прагненні міст до самостійності. Його ж сучасник, К.Бестужев-Рюмін визначив дві проблеми, які постають перед дослідниками ХІІ століття : 1) як утворилася удільна система; 2) Чим підтримувалася єдність Руської   землі [61, с.16]. Б.Чичерін вважав, що після періоду родового ладу не одразу настав період державний. Між ними існував ще дуже тривалий період громадянського суспільства, коли усвідомлення кровного зв’ язку вже минуло, і основою для суспільного побуту до середини ХІІ ст. став приватний інтерес та договірні взаємини [ 57, с.210] .

            Серед більшості російських істориків кінця ХІХ ст. досить своєрідну позицію займав Д.Іловайський. Він, виходячи з вивчення соціально-економічної історії Русі, відстоював думку, що Давня Русь була єдиною державою при своєрідності її окремих частин. Згідно його теорії, держава утримувалася в єдності завдяки особливій системі політичної рівноваги, що не давала жодному князівству посилитися за рахунок інших [61, с.16].

            Панівною в російській історіографії кінця ХІХ ст. все ж таки стала теорія В.О.Ключевського. Він був проголошений “засновником першої справді наукової школи, творцем наукової історії Росії” [71, с.6]. В.О.Ключевський присвятив періоду початку феодальної роздробленості, що припадає на ХІІ ст., в своєму фундаментальному “Курсе русской истории” лекції ХІ, ХІІ та Х V ІІІ. Він звернув увагу на порядок вспадкування княжої влади в Київській Русі, що існувала до Ярослава Мудрого. В.О. Ключевський твердить, що до середини ХІ ст. “єдиновладдя в Київській Русі було політичною випадковістю, а не політичним порядком” [ 23, с.179] . Після смерті Ярослава вперше виникла гостра необхідність створити нову схему престолонаслідування.

            В.О.Ключевський наводить приклади того, що старший князь (за віком та за походженням) одержував найкращий уділ : “Ярослав... розділив її (Руську землю) між синами, узгоджуючи їх взаємне відношення по ступеню старшинства по дохідності цих частин. Чим старший князь тим краща й багатша волость йому діставалась” [ 23, с.181] . Але ця система була дуже невигідною, оскільки : “Князі – родичі не є постійними нерухомими власниками областей, які діставалися їм при розділі : з кожною переміною в особовім складі княжої землі іде пересування, молодші родичі, що йшли за покійним, пересувалися з волості у волость, з молодшого стану на старший” [23, с.183-184]. Це породжувало численні міжусобиці, замахи на життя своїх родичів, хоча і дозволяло зберегти видимість нероздільності княжого володіння Руською землею. [ 23, с.185] .

            Володимир Мономах, згідно поглядів В.О.Ключевського, спробував змінити схему міжкнязівських відносин. Завдяки його пропозиціям, великий князь розділяв володіння між молодшими родичами, опікувався ними, але в більшості важливих випадків діяв не сам, а корився рішенням загальнокнязівської ради, з’їзду. В.О.Ключевський наголошує, що “княжі суперечки про старшинство, й порядок володіння вирішувалися чи радами князів на з’їздах, чи, якщо згада не вдавалася, зброєю, тобто міжусобицями” [23, с.191]. Такий порядок речей закріпив Любецький з’ їзд 1097 р.

            Однак навіть з’ їзди не знімали всіх проблем. Швидше навпаки : “... з’ їзди ніколи не об’ єднували всіх наявних князів і ніколи не було точно визначено значення їх постанов. Князі, що не були присутні на з’їзді, навряд чи вважали обов’язковими для себе їх рішення; навіть князі, що брали участь у з’їзді, вважали, що мають право діяти на перекір його рішенням, на власний розсуд”, - писав В.О. Ключевський   [23, с.209]. Він константує : “Руська земля являла собою не союз князів чи областей, а союз областей через князів. Це була федерація не політична, а генеалогічна”. Лише поява вотчинного спадкування, як наслідок Любецького з’ їзду, привела до зруйнування державної єдності Руської землі [ 23, с.210] .

            В.О.Ключевський, під впливом думок С.М.Соловйова, вважав, що жителі Подніпров’ я з середини ХІІ ст. починають переселятися в двох напрямках : 1) на Галичину і Волинь; 2) на територію Суздальського князівства [ 23, с.285-292] . Більше того, він заявляє, що до ХІІІ ст. була єдина “русская народность”, яка розпалася на 3 гілки [ 23, с.295] . Однак, В.О.Ключевський визнає, що Суздальщина в ХІІ ст. була “більше інородним, ніж руським краєм” [23, с.296].

Оцінюючи діяльність Андрія Боголюбського, В.О.Ключевський, повністю в дусі теорії “Москва – ІІІ Рим”, категорично заявляв: “Князь Андрій з своєю північною Руссю відділився від Русі південної створивши друге велике княжіння, Суздальське, і зробив місто Володимир великокняжим сталом для всіх князів” [23, с.322]. Навіть Всеволод Велике Гніздо (1176 - 1212) “правив південною Руссю з берегів далекої Клязьми; в Києві великі князі сідали з його руки... Великий князь Київський почувався не міцно на цьому столі, якщо не ходив по волі Всеволода, не був його підручником” [ 23, с.331] . Пізніше більшість з наведених тут заяв В.О.Ключевського буде спростована М.С.Грушевським, Б.Рибаковим, П.Толочком та ін.

Слід визнати, що концепція В.О.Ключевського, хоча і була панівною у російській історіографії в кінці ХІХ – початку ХХ ст., але далеко не єдиною. Так, В.Сергеєвич відмовився від поняття “єдина держава” для Давньої Русі, вважав, що там було “чимало водночас існуючих невеликих держав”, що базувалися вже не на “родовому”, як у В.О.Ключевського, а на “договірному началах”. Власне, історія княжих стосунків, це ніщо інше, як історія договорів. Саме договори оформляли і взаємини князя з народом [ 61, с.17] . Ф.Леонтович доводив, що всі ці договори не носили довільного характеру, а в її основі лежало звичаєве народне право. М.Д’ яконов трактував княжу Русь як союз окремих земель, кожна з яких мала суверенітет. С.Платонов заявляв, що “Княжий єдиний рід розпався, замість нього стали існувати кілька взаємноворожих його гілок, що обернулися на якби окремі ради... Кожна сім’ я князів мала свого окремого великого князя. Держава, словом, розкладалася і тому слабшала і біднішала” [ 46, с.53] .

М.Павлов-Сильванський вважав, що “руський феодалізм” не мав принципових відмінностей від західноєвропейського і тривав з 1169 по 1565 р. Розробленість в його концепції не виглядає аномалією, навпаки – вона визнається основною рисою класичного феодалізму [42, с.71].

На заперечення теорій С.М.Соловйова та В.О.Ключевського рішуче виступив М.С.Грушевський. Якщо, ще в своєму “Нарисі історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V ст”, написаному у студентські роки, він не висунув думок, які б різко суперечили з офіційною російською історіографією, то цього не можна сказати про 2-й том його “Історії України - Руси” [9, с.531]. Зокрема в ньому М.С.Грушевський значну увагу присвятив аналізу подій від Любеча до смерті Романа Мстиславовича. Він виділив у ХІІст. три важливі етапи : 1) 1054 – 1132 рр., - доба успішної боротьби сил децентралізації; 2) 1132 – 1169 рр., - доба усобиць, коли “Київ ще був дійсно центром не тільки цілої України, а й цілої Східної Європи”; 3) 1169 – 1203 рр. – період коли появляються два конкуренти Києва – Володимир-на-Князьмі та Галич [8, с.128].     

Справжнім переворотом в російській та українській історіографії стала, за словами Л.Винара, публікація в 1904 р. М.С.Грушевським статті “Звичайна схема “руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов”янства”. В ній М.С.Грушевський відкинув, пануючу тоді, концепцію “загальноруської” народності, історії та культури [ 5, с.88] . Він порівнював взаємини Київської держави з Суздальською землею до взаємин Римської держави з її гальськими провінціями, а “не преємства двох періодів у політичнім та культурнім житті Франції”. М.С.Грушевський заявляв : “Київський уряд пересадив у великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народности” [7, с.170].

М.С.Грушевський розробив нову періодизацію історії України і Росії. Він наголошував, що історію Росії слід починати не раніше серединою ХІІ ст. [ 7, с.171-172] . Майже одразу погляди М.С.Грушевського були піддані критиці О.Преснякова та Г.Коваленка [ 61, с.18-19] . Однак вже в 1911 р. в “Ілюстрованій історії України” М.С.Грушевський продовжив обгрунтування своєї схеми [5, с.101-114].

            За твердженням П.П.Толочка, своїми працями С.М.Соловйов та М.С. Грушевський продовжили тенденції, що панували, відповідно, у північно-східному та південно-західному руському літописаннях, і поглибили їхній суб’єктивізм, відійшли від істини [57, с.216].

            Однак, незважаючи на численні недоліки російської та української історіографій Х VIII – початку ХХ ст. щодо проблем історії Київської Русі ХІІ ст., можна твердити, що в цей період було підготовано більш ніж на 90% фактологічну базу, накопичено і систематизовано сотні розрізнених матеріалів з проблеми міжкнязівських відносин. Було розроблено методологію критичного вивчення джерел, зроблено перші спроби написання узагальнюючих праць, спроби проаналізувати події ХІІ ст. в Київській Русі не лише через призму історії однієї родини, однієї династії, але й у значно ширшому ракурсі. Можливо, що спроби вивчення соціально-економічної, етнічної історії Русі ХІІ ст. були не зовсім вдалими, але вони підготували грунт для подальших наукових досліджень. Вони ж в значній мірі сприяли відродженню національної свідомості українців (особливо це стосується праць М.С.Грушевського), стали однією з духовних передумов Української Революції 1917-1920 рр. Дослідження історії Київської Русі були продовжені далі, але на значно вищому науковому та метадологічному рівні.

Список використаних джерел та літератури

1. БагалійД.І. Нарис Історії України. – К.: Час, 1994-288 с.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – 616 с.
3. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України. – К., 1993. – 328 с.
4. Брайчевський М.Ю. Рец. на : Рыбаков Б.А. «Слово о полку Игоревом» и его современники. – М., 1971 // Український історичний журнал. -   1971. - №12. – с.137-139.
5. Винар Л.Силуети епох. – Дрогобич : Відродження, 1992. – 186 с.
6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 538 с.
7. Грушевський М.С. Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич, 1992. – с.168-175.
8. Грушевський М.С. Історія України – Руси. – Т.2. – К.: Наукова думка, 1992. – 634 с.
9. Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К.: Наукова думка, 1991. – 542 с.
10. Гуслистий К.Г. До питання про утворення української нації. – К.: Знання, 1967. – 54 с.
11. Дашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом і Заходом //Записи НТШ. – Т. 221. – 1991. – с.28-44.
12. Довженок В.Й. Київ – центр Русі // Український історичний журнал. – 1959. - №6. – с.89-98.
13. Домбровський О.М. Студії з ранньої історії України. – Львів, 1998. –534 с.
14. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 256 с.
15. История СССР с древнейших времен до наших дней: В 2 сериях, в 12 т. – Т.1 / Под.ред. С.А.Плетнева, Б.А.Ры бакова. – М.: Наука, 1966. – 718 с.
16. История Украинской ССР : в 10 т. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1981. – 496 с.
17. Історія України. – К., 1940. – 410 с.
18. Історія України : у 2 т. /За ред. Л.Мельника. – К.: Либідь, 1992. – 574 с.
19. Історія України /За ред. Ю.Зайцева. – Львів: Світ, 1996. – 488 с.
20. Історія України /За ред. В.І.Смолія. – К. : Альтернатива, 1997. – 422 с.
21. Карамзин Н.М. История государства Российского – М.: Книга, 1988. – Кн.1. – Т.2. – 192 с.
22. Карамзин Н.М. об истории государства Российского / Под. ред. А.И.Уткина. – М.: Просвещение, 1999. – 384 с.
23. Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М.: Мысль , 1987. – Т.1.- 432 с.
24. Кормич Я.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2001. – 310 с.  
25. Костомаров М.І. Галерея портретів. – К., 1993. – 260 с.
26. Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в Древней Руси // Український історичний журнал. – 1993. - №10. – с.121-132.
27. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М., 1990. – 320 с.
28. Котляр М.Ф. Давньоруська державність кінця ХІ – початку ХІІст. // Український історичний журнал. – 1997. - №2. – с.18-27.
29. Котляр М.Ф. Історія України в особах : Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. – 240 с.
30. Котляр М.Ф. Проти буржуазно-націоналістичних перекручень спільного історичного минулого російського, українського та білоруського народів //Український історичний журнал. – 1973. - №8. – с.3-14.
31. Котляр М.Ф. Рец. на : П.П.Толочко Київська Русь. – К.: Абрис, 1996.-360 с. // Український історичний журнал. – 1996. - №6. – с.128-132.
32. Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 520 с.
33.  Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів : Світ, 1991. – 520 с.
34. Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. – т.1. – К.: Основи, 1994.- 540 с.
35. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы . – М., 1952. – 240 с.
36. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. – М., 1945. – 192 с.
37. Мавродин В.В. Основные этапы этнического развития русского народа // Вопросы истории. – 1950. - №4. – с.55-70.
38. Майборода О. Критика буржуазных концепций этногенеза украинского народа. – К., 1987. – 192 с.
39. Наливайко Д. Очима Заходу. – К. : Основи, 1998. – 578 с.
40. Ответ т. Сталина на письмо Г.Санжаева // Вопросы истории. – 1950. - №8. – с.4-5.
41. Очерки истории СССР: период феодализма ІХ – ХУ вв. – 4.1. – М., 1952. – 276 с.
42. Павлов – Сильванский Н.П. Феодализм в России. – М.: Наука, 1988.-690 с.
43. Пашуто В.Т. Давньоруська спадщина й історична доля східного слов’ янства //Український історичний журнал. – 1982. - №4. – с.77-87.
44. Пашуто В., Рыбаков Б. Примечания // Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., 1987. – Т.1. – с.401-430.
45. Пашуто В.Т., Шульгин В.С. Комментарии // Соловьев С.М. Сочинения в восемнадцати книгах. – Кн.1. – М., 1988. – с.703-760.
46. Платонов С.Ф. Учебник русской истории. – М.: Прогресс, 1992 – 400 с.
47. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – т.1. – К.: Либідь, 1993. – 262 с.
48. Пріцак О. Походження Русі. – К.: Обереги, 1997. – 1080 с.
49. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. – М., 1963. – 363 с.
50. Рыбаков Б.А. Спорные вопросы образования Киевской Руси // Вопросы истории. - №9. – с. 23 -26.
51. Смирнов И.И. Общие вопросы периодизации истории СССР //Вопросы истории. – 1950. - №11. – с.77-99.
52. Соловьев С.М. Сочинения в восемнадцяти книгах. – Кн.1. – Т.1-2. – М.: Мысль, 1988. – 798 с.
53. Софонович Ф.Хроніка з літописців стародавніх. – К.: Наукова думка, 1992. – 334 с.
54. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – 510 с.
55. Тихомиров М.Н. Значение древней Руси в развитии русского, украинского и беларусского народов // Вопросы истории. – 1954. - №6. – с. 19-26.
56. Толочко А.П. Князь в Древней Руси : власть, собственность, идеология. – К.: Наукова думка, 1992. – 224 с.
57. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь : Україна крізь віки. – Т.4. – К., 1998. – 352 с.
58. Толочко П.П.   Древняя Русь. – К.: Наукова думка, 1987. – 246 с.
59. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Рус и Х ІІ-Х ІІІ вв. // Вопросы истории. – 1974. - №4. – с.52-62.
60. Устрялов Н.Г. Русская история до 1955 года. – Петрозаводск, 1984. – 958 с.
61. Федака С.Д. Політична історія України – Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). – Ужгород, 2000. – 340 с.
62. Федака С.Д. П’ ять томів : здобутки й недоліки //СІЧ. – 1997. - №7. – с.75-77.
63. Фроянов И.Я. Киевская Русь : очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.
64. Хміль І.С., Майборода О.М. Антинаукові тлумачення буржуазної історіографії //Український історичний журнал. – 1982. - №5. – с.116-125.
65. Черепнин Л.В. Исторические условия формирования русской народности до конца Х V ст. // Вопросы формирования русской народности и нации. – М., 1958. – с. 5-74.
66. Черпнин Л.В., Пашуто В.Т. Образование русского централизованного государства в сравнительно-историческом аспекте // Вопросы истории. – 1978. - №2. – с.41-52.
67. Черепнин Л.В. Основны е этапы развития феодальной собственности на Руси // Вопросы истории. – 1953. - №4. – с.38-53.
68. Чубатий М. Княжа Русь- Україна та виникнення трьох східнослов”янських націй. – Нью-Йорк-Париж, 1964. – 160 с.
69. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М. : Госюриздат, 1949. – 544 с.
70. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. – К. : Генеза, 1997. – 312 с.
71. Янин В.Л.Предисловие //Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., 1987. – с.3-13.
72. Яновський А.М. Юрий Долгорукий. – М., 1955. – 204 с.

bakalavrska_robota.rar [49.38 Kb] (викачувань: 1)