Uahistory.info

            Сучасна українська історіографія базується на роботах не лише істориків Х V ІІ – ХІХ ст., чи радянських дослідників, але й враховує позитивні досягнення науковців, які з різних причин опинилися поза межами України, СРСР, і продовжували вивчати історію Київської Русі. Частина висновків, схем, створених поза межами України, зараз використовується провідними вітчизняними дослідниками. З цієї причини, вважаємо, за необхідне розпочати розділ з короткого огляду досягнень істориків з української діаспори.

            Перш за все привертають до себе увагу науковці, яких важко назвати емігрантами, чи представниками діаспори. Вони жили і працювали поза межами УРСР, але на етнічних українських землях, що входило до складу Польщі з 1920 р. по 1939 р.. Йдеться, насамперед, про львівську школу М.С.Грушевського – М.Кордубу, М.Чубатого, І.Крип’якевича, С.Томашівського, І.Джиджору та ін.

            Всі вони послідовно в своїх працях стверджували і пропагували історичну схему М.С.Грушевського. Зокрема, М.М.Кордуба в своїх статтях “Перша держава слов’янська”, “Початки української нації” та ін. виводив початки українського народу з післяантського періоду, а Київську Русь вважав, насамперед, українською державою [68, с.15]. С.Томашівський вважав, що першою справді українською національною державою було Галицько-Волинське князівство, що виникло на уламках Русі в кінці ХІІ ст. При цьому він був прихильником думки, що саме українці були панівним прошарком в Київській Русі [ с.15] . В середині 30-х рр. ХХ ст. між М.Кордубою, В.Заїкиним, К.Чеховичем та С.Томашівським з одного боку, і С.Смаль-Стоцьким, Н.Полонською-Василенко та ін. істориками, що на той час перебували в Празі, з іншого тривала дискусія про початки української нації. С.Смаль-Стоцький та його прихильники вважали, що українці як народ появилися не в ХІІ, а в VІ ст. і були відомі під назвою “анти” [ 68, с.16] .

            В 1938 р. І.П.Крип’ якевич завершив написання праці “Історія України”. Він не дав чіткого визначення Русі : “Київська держава була найбільша в Європі – це був прояв її могутності, але одночасно й джерело слабкості. При рідкому населенні і невиробленій комунікації важко було ці величезні простори утримати під однією владою” [ 33, с.71] . І.П.Крип’ якевич не ставив під сумнів, що це була феодальна держава, що згодом розпалася на ряд окремих князівств. Цьому сприяли і відсутність здібних керівників, і хрестові походи, і внутрішні кризи Візантійської та Німецької імперій, і економічне посилення місцевої знаті [33, с.72].

            Друга світова війна і протистояння між СРСР та США, що розпочалася після неї, активізували вивчення давньоруської історії в Західній Європі та США. Однак таке вивчення часто було суб’ єктивним, і мало на меті применшити внесок Київської Русі у світову історію. Так, німецький історик О.Хітце писав : “Те що ми надибуємо в Росії перед монгольською навалою, не є, строго кажучи, єдиною державою, яка могла би розпастися. Це швидше рихле поєднання малих східнослов’ янських племінних держав. Воно було скріплене й організоване північногерманськими вікінгами і перетворене на певну хитку конфедерацію, наявність якої втім не виключало військових зіткнень” [32, с.23].

            Французький історик Л.Альфан та американець К.Менінг писали про “громадянські війни”. Л.Альфан називав при цьому Русь “сімейною федерацією”. Ще один американський дослідник Е.Лемберг розглядав Київську Русь як сукупність “ворогуючих між собою держав” [ 32, с.23] .

            Українські історики в діаспорі, за таких умов, опинилися у важкому становищі. Їм доводилося спростовувати і праці російських істориків ХІХ ст., і радянських дослідників, і дослідників із Західної Європи і США, але водночас їм було необхідно подати історію Київської Русі у вигідному для України контексті. Під впливом цих обставин у праці дослідників почали проникати й суттєві недоліки.

            І. Борщак наполягав на імперському характері Русі : “Домонгольську Русь населяли, користуючись сучасними термінами, українці, білоруси, росіяни, фінські і тюркські народності, але українці займали найбільшу частину населеної території. Вони... також довго грали керівну роль. Культурна спадщина домонгольської Русі збереглася головним чином в Русі литовській і польській і лише частково – в московській... Таким чином, історія домонгольської Русі цілком входить в історію України і частково – в історію Росії” [32, с.415].

            І.М.Лисяк-Рудницький вважав, що до княжої доби необхідно підходити з загальною українською перспективою, застосовуючи термін “Україна” до тих історичних епох, коли українського народу ще не було, і зосередити всю увагу дослідників до вивчення змісту і суті історії, а не історичної термінології [34, с.43].

            Досить своєрідною видалася робота М.Чубатого “Княжа Русь – Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй”. Автор вважає, що Північна Русь була колонією Південної Русі [ с.16] . Кордон між Північчю і Півднем він проводить дуже сворідно (Дивіться додаток А). М.Чубатий вважав антів предками виключно українців. Окрім них в Київській Русі існувало ще три “види людності” : 1) ільменські словени в районі Новгорода; 2) населення Полоцької землі (предки білорусів); 3) “східні фіни”, що жили на “землях вже частинно сколонізованих слов’янським елементом...” – “це ядро території російського народу”   [68, с.58-59] (Дивіться додаток Б.). У світлі своєї теорії М.Чубатий подає і взаємина між північними і південними князівствами. Він виключно негативно змальовує Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, порівнює їх з відомими агресорами з ХХ ст. [68, с.72-75,95]. Деякі оцінки та висновки М.Чубатого наскільки заполітизовані, що, на наш погляд, справедливою є їх критика І.С.Хмілем та О.М.Майбородою [ 64, с.119] . Все ж таки теорія М.Чубатого має право на існування. В ній є ряд об’ єктивних моментів, зокрема, спроба показати населення Русі як конгломерат племен, що в ХІІ ст. починають перетворюватися на народи.

            Не витримують критики погляди на ХІІ ст. О.Пріцака. Цей дослідник у своїй фундаментальній праці “Походження Русі” аналізує десятки різних скандинавських джерел, які мають відношення до історії Київської Русі, але були невідомими в Україні. Хоча він і вказує, справедливо на наш погляд, на вплив скандинавського елементу у формуванні державності на Русі в ІХ-ХІ ст., його погляди на феодальні міжусобиці, як внутрішню справу роду Рюриковичів потребують більш глибокого й наукового обгрунтування. Окремої уваги заслуговує думка О.Пріцака про вплив хозарського елементу на міжкнязівські стосунки [ 48, с.932] .

            Науковою за своїм характером є праця Н.Полонської-Василенко, “Історія України”, написання в 1973 – 1976 рр. в Мюнхені. Дослідниця присвятила вивченню історії Русі в ХІІ ст. 2 розділи : “Початок розкладу Української держави” та “Відокремлення земель”. Значну її увагу привертає Любецький з’їзд 1097 р., оскільки “головною ухвалою” цього з’їзду було : “кожен володіє своєю вотчиною”. Н.Полонська-Василенко заявляє : “Ця ухвала поклала в теорії кінець концентраційній політиці, кінець “збиранню” земель, виявленому Ярославовичами” [ 47, с.144-145] . Для неї Любецький з’ їзд – це не лише укладення оборонного союзу між князями, але і заборона сепаратних союзів з половцями.

            Н.Полонська-Василенко вважає, що Любецький з”їзд започаткував новий елемент у міжкнязівських відносинах, якого раніше не було. З’ їзди князів, чи “снеми” відбувалися після 1100 р. дуже часто, “майже щороку”. На з’їздах вирішувалися 2 питання : міжкнязівські відносини і боротьба з половцями [47, с.146]. В центрі уваги Н.Полонської-Василенко перебували події, пов’ язані з боротьбою князів за Київський стіл. Вона позитивно оцінює діяльність Володимира Мономаха, його синів Мстислава та Ізяслава. Дослідниця вказує, що “жодних законних прав” Мономах на Київ не мав, але він був “сильніший за всіх князів, і зробив останню спробу сконцентрувати землі України навколо Києва” [ 47, с.147] .

            Н.Полонська-Василенко підкреслює, що в ході боротьби між Юрієм Довгоруким та Ізяславом ІІ проявилася вперше національна ворожнеча між росіянами та українцями [47, с.154]. Вона ж вказує на факт, який залишався поза увагою російських і радянських дослідників, - на перемогу українських князів в 1173 р. над армією Андрія Боголюбського. Ця перемога була і закономірною і справедливою, оскільки ні Юрій Довгорукий ні Андрій Боголюбський, на думку Н.Полонської-Василенко, не мали прав на Київ [ 47, с.155,176] . Підводячи підсумки, дослідниця заявляє : “Хоч зі смертю Андрія припинилися безпосередні втручання суздальських князів в українські справи, його наступник Всеволод увесь час інтригував серед князів і нацьковував їх одного на одного. Велике князівство стало номінальним титулом, позбавленим реальної сили” [ 47, с.155] . Одним з доказів справедливості, поміркованості та науковості поглядів та висновків Н.Полонської-Василенко може бути, на наш погляд, відсутність критики її праці в радянській історіографії.

            На початку 1991 р. було видано українською мовою, можливо одне з останніх загальновизнаних видань, представника української діаспори. Ним стала праця О.Субтельного “Україна : історія”. В ній ХІІ ст. присвячено параграф “Занепад Києва”. О.Субтельний перераховує серед причин роздробленості Київської Русі розбрат серед князів, відсутність правил престолонаслідування, “економічний застій” внаслідок зміни міжнародної торгової кон’юктури [54, с.47-48].

            Можна сміливо твердити, що українські історики, представники діаспори, зуміли зберегти, на відміну від радянських дослідників, плюралізм наукової думки. Вони продовжували розвивати історичні концепції М.С.Грушевського, хоча й роблячи окремі помилки, що було спричинення як обставинами, так і відсутністю джерельної бази.

Зі здобуттям Україною незалежності перед дослідниками відкрилися можливості об”єктивного вивчення минулого свого народу. Вже на початку 1992 р. було видано перший том підручника для вузів “Історія України”. Його автори вбачали причину феодальної роздробленості “у тогочасних виробничих і суспільних відносинах”, “розвиткові феодального ладу і його утвердженні на всій території Русі”. Роздробленість трактується як “природний наслідок розвитку феодального ладу”. Автори наголошують на наявності навіть вже в ХІІ ст. “Централізаторських тенденцій, зокрема в межах окремих регіонів Русі : Північно-Східного, Південно-Західного і Західного. Тут утворювалися передумови дальшого формування споріднених народів – російського, українського та білоруського” [ 18, с.56-57] . Це вже був відхід від теорії В.Мавродіна.

            Яскравим прикладом впливу праць істориків діаспори виступає публікація Я.Р.Дашкевича “Україна на межі між Сходом і Заходом”. В ній автор, очевидно під впливом ідей М.Чубатого, описує ХІІ ст., оперуючи чотирма моделями східнослов’янських етносів : “альфа” – символізує українців, включає іранський субстрат і норманський суперстрат; “бета” – символізує новгородсько – псковський етнос, включає балтський субстрат і норманський суперстрат; “гамма” – символізує великоросів на угрофінській підкладці; “дельта” – білорусів на балтському субстраті [11, с.37-43].

            Несподіване продовження одержала концепція М.Ю.Брайчевського у працях Л.Залізняка. Він не вважав Київську Русь аморфним утворенням. У своїх “Нариси стародавньої історії України” Л.Залізняк назвав безпосередніми предками українців не антів, а склавінів. Русь він визначив як “імперію ранньосередньовічного типу”, в якій “старшим братом” виступав український етнос. Початок великоруського етногенезу автор датує ХІ ст. [14, с.136-137]. Він пише : “Остаточне дозрівання білорусів, псково – новгородців, росіян сталося в Х-ХІІІ ст. у складі праукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині ХІІ ст. знаменував собою унезалежнення від київської метрополії згаданих молодих постімперських етносів”. Тому “... білоруси та росіяни, образно кажучи, походять від українського батька та балтської і фінської матерів” [ 14, с.327] .

            В 1996 р. появилося одразу кілька хороших видань, в яких вивчалися події і процеси ХІІ ст. Зокрема було видано у Львові “Історію України”, за загальною редакцією Ю.Зайцева. Автором відповідного розділу є Я.Ісаєвич. Його погляди є своєрідним кроком назад у вивченні ХІІ ст. Зокрема він категорично заявляє : “Київська Русь залишалася об”єднаною державою до 1132 р. Пізніше князівства починають порівняно самостійно проводити свою внутрішню і зовнішню політику” [   , с.71] . Я.Ісаєвич дотримується думки, що в ХІІ ст. йде посилення окремих князівств, хоча визначальним для тієї доби “... був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком згуртування споріднених племен...” [   , с.71]. До негативних явищ автор зараховує міжусобні війни між окремими князями, коаліціями князів, а також змінення на фоні цих війн місцевих боярських верхівок [19, с.72]. Переможною подією в історії Русі Я.Ісаєвич називає взяття Києва в 1169 р. Андрієм Боголюбським. Він під впливом створених раніше стереотипів заявляє : “Це небуване за масштабами спустошення завдало нищівного удару і політичному значенню Києва. Якщо дотепер найвпливовіші князі, щоб домогтися провідної позиції серед інших князівств, прагнули оволодіти київським престолом, то приблизно з 70-х років ХІІ ст. вони стали діяти цілком інакше, добиваючись об”єднання інших земель навколо своїх спадкових володінь” [19, с.73]. Такі заяви Я.Ісаєвича були спростовані ще М.С.Грушевським і Б.А.Рибаковим. Так, М.С.Грушевський звернув увагу на те, що окремі князі вели боротьбу за збільшення своїх вотчин, а Б.А.Рибаков доводив, що літописні свідчення про спустошення Києва в 1169 р. є перебільшеними. Про це вже йшла мова в попередньому розділі.

            Того ж таки 1996 р. побачила світ книга В.Й.Борисенка “Курс української історії”. Автор в лекції 4 “Україна в період політичної роздробленості Київської Русі й монголо – татарської навали” виключно позитивно оцінив діяльність Володимира Мономаха. Він дає загальну характеристику цього періоду : “З ХІІ ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з”їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського” [2, с.70]. В.Й.Борисенко не називає форму правління, що склалася на Русі в ХІІ ст., лише звертає увагу на те, що “після поразки прибічників Юрія Довгорукого у Києві відновилася “корпоративна форма управління” [2, с.73], маючи на увазі дуумвірат.

            Важливою віхою української історіографії стала фундаментальна монографія П.П. Толочка “Київська Русь”. В ній окремі розділи розглядають соціальний, економічний та етнічний розвиток Русі в межах ІХ-ХІІІ ст. Концепція політичної історії Русі тут повторює виклад монографії “Древняя Русь” (1987р.) [ 31, с.130] .

            В 1996 р. також було написано Р.Іванченко працю “Історія без міфів. Бесіди з історії української державності”. В ній, за словами С.Д.Федаки, Київська держава ХІІ ст. постає виключно як пасивний об’єкт злодіянь “з боку Довгорукого, Боголюбського і Всеволода ІІІ” [61, с.34].   

            Наступного, 1997 р. було видано підручник для вузів за редакцією В.І.Смолія “Історія України”. Автором відповідного розділу в ньому є М.Ф.Котляр. Він позитивно оцінював постать Володимира Мономаха ще в 1996 р., пишучи : “Кончина Володимира Всеволодича ознаменувала завершення цілої епохи в історії Давньої Русі. Ранньофеодальна єдиновладна монархія Мономаха через кілька років втратила свою колишню цілісність і розділилася на півтора десятки земель і князівств, володарі яких суперничали за першість в Руській землі” [29, с.124]. В своєму розділі в “Історії України” він уточнює : “Історики минулого називали не одну причину настання роздробленості й феодальних воєн на Русі. Головними вони вважали надмірну кількість нащадків Володимира і Ярослава, яким просто не вистачало князівських престолів, і вони збройно добували їх собі... Проте Давньоруська держава у середині ХІІ ст. зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі історики минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. З середини ХІІ ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв’язували питання внутрішньої і зовнішньої політики на з’їздах... Такий порядок сумісного правління Руссю князями Ярославичами дістав у історичній науці назву “колективного сюзеренітету” [ 20, с.37] .

            Той же М.Ф.Котляр вважає, що справа йшла до утвердження за однією з ліній мономахового потомства виключних прав на володіння Києвом, Переясловом і Новгородом. Включно до 1146 р., на його ж думку, при розподілі княжих столів дотримувався порядок родового старійшинства. Лише в 1146 р. його порушив Ізяслав Мстиславович, “... котрий сів на київський престол в обхід старших у раді – своїх дядьків В’ячеслава та Юрія, це завдало непоправної шкоди пануванню нащадків Мономаха на Русі, централізації держави й знаменувало початок феодальної роздробленості на Русі” [28, с.27].         

            Досить своєрідною роботою став “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця Х V ІІІ ст” Н.Яковенко. Вона вважає, що рішення Любецького з’їзду 1097 р. були спочатку сприйняті вороже окремими князями, але до середини ХІІ ст. стали загальновизнаними. В своєрідному іронічному тоні Н.Яковенко пише : “Процес “приватизації” колективної спадщини Рюриковичів після смерті Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно : до середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття “старійшинства” взагалі щезає зі сторінок літописів, і це опосередковано може засвідчити занепад самого політичного інституту верховенства київського престолу над удільними князями” [70, с.42]. Н.Яковенко, вслід за С.Томашівським, називає роки княжих міжусобиць на Русі в ХІ – ХІІІ ст. : 1068-1069, 1078-1079, 1094-1097, 1116-1119, 1132 – 1139, 1146-1157, 1169-1174, 1199, 1202-1203, 1211, 1234. Більшість цих війн припадає на ХІІ ст. В Києві, за її словами, з 1146 по 1246 рік правителі мінялися 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне [ 70, с.43] . Київ, на її думку залишався об’ єктом політичних амбіцій аж до татаро-монгольської навали.

            Під “Руською землею” Н.Яковенко розуміє лише Київщину і Переяславщину [70, с.44]. Вона вважає,   що з утвердженням поняття “отчини” й зі зміцненням удільних князівств, їх правителі вже з першої половини ХІІ ст. почали самі здійснювати роздачу волостей у межах власної юрисдикції на тих же засадах, як досі це робив великий князь в межах всієї Русі. Ці процеси привели до появи “самостійних регіональних організмів, але “втриматися на уламках Київської Русі вдалося тільки Русі – Московії вигасання полоцької та галицько – волинської династій, підсилене зовнішніми несприятливими факторами, надовго перервали самостійне державне життя Русі – Білорусі та Русі – України...” [70, с.44].

            Водночас, Н.Яковенко відзначила, що концепція єдиної народності базується переважно на лінгвістичних аргументах, але “це те саме, що на підставі, скажімо, спільного латиномовного шкільництва проголосити існування “єдиної латинської народності”. На її думку Русь Х-ХІІІ ст. в етнічному плані ще “аморфна” і лише з Х V ст. “з Русі став вичленятися український народ” [ 70, с.59] .

            Львівський дослідник О.М.Домбровський, виступаючи за розмежування української та російської історії, відзначив, що свого часу Іспанія входила до Римської імперії, але “яка була б реакція представників світової науки, якби іспанські історики починали історію Іспанії від Ромула і Рема ?!” [ 13, с.227] .

            Д.Наливайко, порівнюючи Русь із Західною Європою, прийшов до висновку, що “насправді ж східнослов’янський світ Х-ХІІ ст. являв собою об’єднання племен і племінних союзів під зверхністю Києва, далеке від того, щоб злитися в одну народність. Як державне утворення Київська Русь трималася на військовій силі великих князів, у вассальній залежності від яких перебували місцеві князі. У ХІІ-ХІІІ ст. на Русі виникли місцеві державно-політичні утворення лише номінально залежні від Києва” [ 39, с.25] .

            В 1998 р. побачило світ багатотомне видання “Україна крізь віки”. Четвертий його том під назвою “Київська Русь” написали П.П.Толочко і О.П.Толочко. Їхні позиції в цій роботі суттєво зблизилися. На їхню думку, Любецький з”їзд став розподілом сфер впливу на Русі. Найбільше від його рішень виграли Святополк і Володимир Мономах. Цей з’їзд дав те, що “при попередніх кількох поколіннях Рюриковичі досягли лише усобицею – він чисельно звужував “рід”, видавлюючи за його межі частину родичів”. [ 57, с.200] .

            Найбільше від рішень Любецького з’їзду потерпіли Святославичі – Давид, Олег і Ярослав, а також князі – ізгої. Автори намагалися об’ єктивно показати діяльність Володимира Мономаха, не замовчуючи деяких її темних сторінок. Вони доводять, цей князь послідовно крок за кроком усунув усіх конкурентів на великокняжий стіл [ 57, с.208-210] . Син Володимира Мономаха Мстислав взагалі виявився “найуспішнішим князем свого покоління. Він настільки міцно тримав у руках і власну родину, і решту руських князів, що за його правління літописець знаходив мало поживи для своєї “повісті”, - а після його смерті, - кожна земля перетворюється на Русь в мініатюрі, в них ідуть численні усобиці” [57, с.214].

            О.П.Толочко і П.П.Толочко вважають, що “у ХІІ – ХІІІ ст. відбулося певне загострення державно – політичної ситуації, але нічого такого, чого б не знала попередня історія Русі, не сталося. Як і раніше, князі, відстоюючи свої обласні інтереси, в підсумку змагаються за політичну першість на Русі. Головним вузлом міжкнязівських відносин, як і раніше, залишався Київ, котрий, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, був єдиним символом цілісності держави” [57, с.220].

            Досить об’єктивно, з висвітленням історіографії, автори оцінюють взяття Києва в 1169р., лише як одну зі сторінок міжкнязівської боротьби, а зовсім “не поворотним пунктом як це прийнято було вважати” [57, с.239-241]. На сьогодні, на наш погляд, робота О.П.Толочка і П.П.Толочка є найбільш повною, науковою і досконалою з поміж усіх що висвітлювали історію Русі в ХІІ ст.

            В 2000р. в Ужгороді невеликим тиражем вийшла праця С.Д.Федаки “Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)”. Ця книга, як і попередня, є спробою по-новому оцінити події 1097-1203 рр., враховуючи досягнення попередньої історіографії.

            С.Д.Федака приходить до ряду висновків. На його думку, Русь епохи Ярослава Мудрого була імперією і об’єднувала більше 20 етносів. В кінці ХІ ст. розпочався розпад цієї імперії, але він був на деякий час призупинений Володимиром Мономахом і Мстиславом Великим [ 61, с.42] . В роки правління Ярополка імперія перетворилася на федерацію земель. Завершила процес перетворення Велика Усобиця 1146-1154 рр. [ 61, с.63] . За правління Ростислава (1161-1167) Русь, на думку автора, перетворилася на конфедерацію князівств, в кожному з яких правила окрема династія [ 61, с.69] .

            С.Д.Федака вважає, що “на теренах колишньої імперії Рюриковичів формувалося кілька етнотериторіальних держав, чия стабільність грунтувалася на співпадінні в основному їхньої державної території і меж розселення основного державотворчого етносу” [61, с.296]. Він виділяє 4 комплекси земель : Україна-Русь (5 великих князівств поділених на менші уділи); Суздаль (до якого тяготіли Рязань і Муром); республіка св.Софії (Новгород); Полоцько-Мінська земля. Особливе місце при цьому займала Смоленська земля, що не відігравала самостійної ролі, а приєднувалася до одного, то до іншого комплексу земель [ 61, с.339] . В кожному з комплексів проходила внутрішня консолідація. В Україні-Русі політичним механізмом, що забезпечив консолідацію, був дуумвірат Святослава і Рюрика. Лише війна 1194-1196 рр. ослабила Придніпров”я і на перше місце вийшла Волинь. Роман Волинський в 1199 р. приєднав Галич, в 1202 р. встановив свій контроль над Києвом і Переяславом. Для створення етнотериторіальної держави йому залишалося ще приєднати чернігово-сіверські землі. “Проте цьому завадила, - як пише С.Д.Федака, - випадкова загибель Романа”. Він підсумовує : “Але не випадковою була сама еволюція Русі від імперії через федерацію і конфедерацію до системи суверенних держав, що мало багато об’єктивних причин : подальший розвиток східнослов’янських народностей, які доросли до створення власних держав; різкі зміни геополітичного і геоекономічного становища Русі внаслідок хрестових походів, упадку Візантії, розквіту католицьких держав” [61, с.339].

            Вцілому, робота С.Д.Федаки справляє дуже хороше враження, якби не одно “але”. Він частину своїх висновків базує на питанні “Що було б якби?”, яке сам формулює і на яке сам намагається дати відповідь. А це, на нашу думку, в науковій роботі заважає об’ єктивному вивченню подій, явищ та процесів. Не зважаючи на цей недолік, дана монографія є новаторською і потребує, щоб концепції викладені в ній і далі вивчалися.

            Однак, поряд з цією тенденцією до серйозного наукового дослідження ХІІ ст., в українській сучасній історіографії існує й негативна тенденція до спрощення уявлень про минуле, що часто межує з непрофесійністю окремих науковців. Прикладом такого ставлення до історії є курс лекцій “Історія України від найдавніших часів до 21 століття”, що побачив світ у 2001 р. в Харкові. Автори цією книги запозичують свої висновки з праць Б.Рибакова, а текст теми “Давньоруське суспільство в ІХ – ХІІ століттях” пересипаний “перлами” на зразок : “ізгой – це князь, що осиротів”, чи “Володимир Мономах установив мир з половцями, який фактично забезпечив на 130 років русько-половецький союз” [ 24, с.90-91] та ін., що не витримують жодної критики.

            Сучасна українська історіографія, не дивлячись на деякі недоліки, продовжує розвиватися. З поглядами українських істориків М.Ф.Котляра, П.П.Толочка, О.П.Толочка, Н.Яковенко на ХІІ ст. в історії Русі починають рахуватися й зарубіжні історики. Сучасні українські історики намагаються запозичити позитивні досягнення попередньої історіографії, внести в дослідження щось нове. І хоча це іноді приводить до невиправданих спрощень, створення нереальних конструкцій, навіть до деякого наукового нігілізму, часом приносить позитивні результати. Свідченням останньому є роботи О.П.Толочка. Н.Яковенко, С.Д.Федаки т.ін. Все це свідчить про наявність наукового плюралізму, наукової дискусії. Завдяки цим елементам можливо вже в недалекому майбутньому ми прийдемо до об’ єктивного сприйняття і розуміння фактів, подій, явищ, тенденцій та процесів, що відбувалися в ХІІ ст. на Русі.         

Список використаних джерел та літератури

1. БагалійД.І. Нарис Історії України. – К.: Час, 1994-288 с.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – 616 с.
3. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України. – К., 1993. – 328 с.
4. Брайчевський М.Ю. Рец. на : Рыбаков Б.А. «Слово о полку Игоревом» и его современники. – М., 1971 // Український історичний журнал. -   1971. - №12. – с.137-139.
5. Винар Л.Силуети епох. – Дрогобич : Відродження, 1992. – 186 с.
6. Греков Б.Д. Киевская Русь. – М., 1953. – 538 с.
7. Грушевський М.С. Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич, 1992. – с.168-175.
8. Грушевський М.С. Історія України – Руси. – Т.2. – К.: Наукова думка, 1992. – 634 с.
9. Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІ V сторіччя. – К.: Наукова думка, 1991. – 542 с.
10. Гуслистий К.Г. До питання про утворення української нації. – К.: Знання, 1967. – 54 с.
11. Дашкевич Я.Р. Україна на межі між Сходом і Заходом //Записи НТШ. – Т. 221. – 1991. – с.28-44.
12. Довженок В.Й. Київ – центр Русі // Український історичний журнал. – 1959. - №6. – с.89-98.
13. Домбровський О.М. Студії з ранньої історії України. – Львів, 1998. –534 с.
14. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – 256 с.
15. История СССР с древнейших времен до наших дней: В 2 сериях, в 12 т. – Т.1 / Под.ред. С.А.Плетнева, Б.А.Ры бакова. – М.: Наука, 1966. – 718 с.
16. История Украинской ССР : в 10 т. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1981. – 496 с.
17. Історія України. – К., 1940. – 410 с.
18. Історія України : у 2 т. /За ред. Л.Мельника. – К.: Либідь, 1992. – 574 с.
19. Історія України /За ред. Ю.Зайцева. – Львів: Світ, 1996. – 488 с.
20. Історія України /За ред. В.І.Смолія. – К. : Альтернатива, 1997. – 422 с.
21. Карамзин Н.М. История государства Российского – М.: Книга, 1988. – Кн.1. – Т.2. – 192 с.
22. Карамзин Н.М. об истории государства Российского / Под. ред. А.И.Уткина. – М.: Просвещение, 1999. – 384 с.
23. Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М.: Мысль , 1987. – Т.1.- 432 с.
24. Кормич Я.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2001. – 310 с.  
25. Костомаров М.І. Галерея портретів. – К., 1993. – 260 с.
26. Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в Древней Руси // Український історичний журнал. – 1993. - №10. – с.121-132.
27. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М., 1990. – 320 с.
28. Котляр М.Ф. Давньоруська державність кінця ХІ – початку ХІІст. // Український історичний журнал. – 1997. - №2. – с.18-27.
29. Котляр М.Ф. Історія України в особах : Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. – 240 с.
30. Котляр М.Ф. Проти буржуазно-націоналістичних перекручень спільного історичного минулого російського, українського та білоруського народів //Український історичний журнал. – 1973. - №8. – с.3-14.
31. Котляр М.Ф. Рец. на : П.П.Толочко Київська Русь. – К.: Абрис, 1996.-360 с. // Український історичний журнал. – 1996. - №6. – с.128-132.
32. Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 520 с.
33.  Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів : Світ, 1991. – 520 с.
34. Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. – т.1. – К.: Основи, 1994.- 540 с.
35. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы . – М., 1952. – 240 с.
36. Мавродин В.В. Образование Древнерусского государства. – М., 1945. – 192 с.
37. Мавродин В.В. Основные этапы этнического развития русского народа // Вопросы истории. – 1950. - №4. – с.55-70.
38. Майборода О. Критика буржуазных концепций этногенеза украинского народа. – К., 1987. – 192 с.
39. Наливайко Д. Очима Заходу. – К. : Основи, 1998. – 578 с.
40. Ответ т. Сталина на письмо Г.Санжаева // Вопросы истории. – 1950. - №8. – с.4-5.
41. Очерки истории СССР: период феодализма ІХ – ХУ вв. – 4.1. – М., 1952. – 276 с.
42. Павлов – Сильванский Н.П. Феодализм в России. – М.: Наука, 1988.-690 с.
43. Пашуто В.Т. Давньоруська спадщина й історична доля східного слов’ янства //Український історичний журнал. – 1982. - №4. – с.77-87.
44. Пашуто В., Рыбаков Б. Примечания // Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., 1987. – Т.1. – с.401-430.
45. Пашуто В.Т., Шульгин В.С. Комментарии // Соловьев С.М. Сочинения в восемнадцати книгах. – Кн.1. – М., 1988. – с.703-760.
46. Платонов С.Ф. Учебник русской истории. – М.: Прогресс, 1992 – 400 с.
47. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – т.1. – К.: Либідь, 1993. – 262 с.
48. Пріцак О. Походження Русі. – К.: Обереги, 1997. – 1080 с.
49. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. – М., 1963. – 363 с.
50. Рыбаков Б.А. Спорные вопросы образования Киевской Руси // Вопросы истории. - №9. – с. 23 -26.
51. Смирнов И.И. Общие вопросы периодизации истории СССР //Вопросы истории. – 1950. - №11. – с.77-99.
52. Соловьев С.М. Сочинения в восемнадцяти книгах. – Кн.1. – Т.1-2. – М.: Мысль, 1988. – 798 с.
53. Софонович Ф.Хроніка з літописців стародавніх. – К.: Наукова думка, 1992. – 334 с.
54. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1991. – 510 с.
55. Тихомиров М.Н. Значение древней Руси в развитии русского, украинского и беларусского народов // Вопросы истории. – 1954. - №6. – с. 19-26.
56. Толочко А.П. Князь в Древней Руси : власть, собственность, идеология. – К.: Наукова думка, 1992. – 224 с.
57. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь : Україна крізь віки. – Т.4. – К., 1998. – 352 с.
58. Толочко П.П.   Древняя Русь. – К.: Наукова думка, 1987. – 246 с.
59. Толочко П.П. Этническое и государственное развитие Рус и Х ІІ-Х ІІІ вв. // Вопросы истории. – 1974. - №4. – с.52-62.
60. Устрялов Н.Г. Русская история до 1955 года. – Петрозаводск, 1984. – 958 с.
61. Федака С.Д. Політична історія України – Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). – Ужгород, 2000. – 340 с.
62. Федака С.Д. П’ ять томів : здобутки й недоліки //СІЧ. – 1997. - №7. – с.75-77.
63. Фроянов И.Я. Киевская Русь : очерки отечественной историографии. – Л., 1990. – 328 с.
64. Хміль І.С., Майборода О.М. Антинаукові тлумачення буржуазної історіографії //Український історичний журнал. – 1982. - №5. – с.116-125.
65. Черепнин Л.В. Исторические условия формирования русской народности до конца Х V ст. // Вопросы формирования русской народности и нации. – М., 1958. – с. 5-74.
66. Черпнин Л.В., Пашуто В.Т. Образование русского централизованного государства в сравнительно-историческом аспекте // Вопросы истории. – 1978. - №2. – с.41-52.
67. Черепнин Л.В. Основны е этапы развития феодальной собственности на Руси // Вопросы истории. – 1953. - №4. – с.38-53.
68. Чубатий М. Княжа Русь- Україна та виникнення трьох східнослов”янських націй. – Нью-Йорк-Париж, 1964. – 160 с.
69. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. – М. : Госюриздат, 1949. – 544 с.
70. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ століття. – К. : Генеза, 1997. – 312 с.
71. Янин В.Л.Предисловие //Ключевский В.О. Сочинения в девяти томах. – М., 1987. – с.3-13.
72. Яновський А.М. Юрий Долгорукий. – М., 1955. – 204 с.

bakalavrska_robota.rar [49.38 Kb] (викачувань: 1)