Uahistory.info

З перемогою в кінці 1920 р. радянської влади в Україні умови для творчого розвитку філософської думки різко погіршуються. Щоправда, не були вони сприятливими й до цього, за доби колоніального гноблення України російським царатом. І все ж попри жорстку русифікацію та цькування національної культури маємо у XVIII – XIX ст. в Україні таких мислителів, як Г. Сковорода, М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, П. Юркевич, творчість яких справедливо оцінюємо як епоху української класичної і філософії з її виразною українською ментальністю. На рубежі XIX – XX ст. нова генерація українських мислителів – М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський разом з інтелектуальною елітою УНР М. Грушевським, В. Винниченком, І. Огієнком та ін. – дає вагому заяву на новий сплеск української світоглядної духовності. Не судилося...

Нова влада, від самого початку поставивши завдання «побороти весь опір капіталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший», вдалася до жорстоких, репресивних заходів. Було взято курс на якнайшвидше досягнення ідеологічної «одностайності» народу, «уніфікації» його світоглядних уподобань на базі вже на той час здогматизованого і дегуманізованого марксистського вчення, через декілька років офіційно найменованого Сталіним «марксизмом-ленінізмом». Будь-яка відмінна від офіційного «марксизму» позиція кваліфікувалася «буржуазною» і підлягала «викоріненню». У своєму філософському «заповіті» – статті «Про значення войовничого матеріалізму» – Ленін прямо називає носіїв подібного роду «буржуазних» поглядів «сучасними освіченими кріпосниками», пропонуючи молодій пролетарській владі «випровадити» цих «кріпосників» у країни буржуазної демократії. Ця порада не забарилася з реалізацією – в листопаді 1922 р. з Петрограда до Німеччини на двох пароплавах було депортовано близько двохсот представників «буржуазної» інтелігенції (серед них філософи зі всесвітньо відомими іменами – М. О. Бердяєв, С. М. Булгаков, М. О. Лосський, Л. П. Карсавін, І. О. Ільїн та ін.), У звіті ЦК РКП (б) XII з’їздові партії ваголошувалося: «Зростання приватного видавництва, вплив буржуазних публіцистів, поетів, художників, таких груп «розумової праці» як професори, лікарі, агрономи, студенти і т. п., наскрізь просякнутих отрутою буржуазного виховання й освіти, ставить нашу партію перед необхідністю всебічної і, зокрема, ідеологічної відсічі цим впливам на трудящі маси.. Зростання впливу в молодій Радянській республіці буржуазної ідеології, що відроджується, поставило нас перед необхідністю використання рішучих заходів боротьби з цим злом. Крім посилення виховно-марксистської та політико-просвітницької комуністичної роботи, радянський уряд вдався до заходів по відправленню в адміністративному порядку за межі Радянської республіки значних груп ідеологів «нової» буржуазії». На початку 20-х років були ліквідовані в Україні університети (у Києві, Харкові й Одесі) з метою усунення «цитаделей ворожої буржуазно-кадетської професури», а у створених на їх базі «інститутах народної освіти», інститутах народного господарства, медичних інститутах та ін. провадилася «демократизація» студентства – набір студентів з «робітничо-селянського середовища» (організація робітничих факультетів, кількість яких з 1921 до 1926 р. зросла з 7 до 31; введення у вузах і технікумах інституту політ-комісарів з широкими повноваженнями, проведення з 1921 р. регулярних «чисток» серед студентів, а згодом і серед викладачів тощо). Вища школа офіційно була проголошена полем «ідеологічної боротьби». У листі ЦК КП(б)У «Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах)» (кінець 1922 р.) пропонувалося губкомам і осередкам вузів «вести постійну роботу серед студентства по підриву авторитету немарксистських професорів у їхньому трактуванні суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржуазним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм, опортунізм, теорія «наука для науки» і т. д.) нашу теорію революційного марксизму і не перейматися тим, що не завжди вдається глибоко обґрунтувати заперечення...» Класовий підхід до формування нового покоління інтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелектуального рівня, до дегуманізації. Політична система вимагала від нової інтелігенції не високого професіоналізму, а насамперед вірності системі.

Процеси дезинтелектуалізації і дегуманізації нового покоління інтелігенції, формування натомість у її свідомості догматичних ідеологічно-політичних стереотипів були водночас і процесами руйнування української світоглядної ментальності з її екзистенціально-особистісним, поліфонічним, кордоцентричним, антеїстичним баченням реальності. Зрозуміло, що всі ці характеристики не просто не вкладалися у «прокрустові» рамки пріоритету соціально-класового над національним, але й суперечили догматичному ленінському тлумаченню Марксового матеріалізму, як «суб’єктивно-ідеалістичні», «плюралістичні», «ірраціоналістичні», і т. д. і т. п. До речі, зі справді Марксовою позицією «матеріалістичного розуміння історії», для якої природні речі «у теоретичному відношенні... є частиною людської свідомості... є її духовною неорганічною природою», а у «практичному відношенні... становлять частину людського життя і людської діяльності», названі риси української світоглядної ментальності мають численні «точки дотику», про що, між іншим, свідчать марксистські уподобання Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Винниченка та ін. Остання обставина немалою мірою сприяла формуванню в Україні у 20-ті роки вже в «офіційно марксистських» рамках, але за специфічних обставин «українізації» унікального культурного феномена, влучно названого згодом Г. Лавриненком «розстріляним відродженням».

А. Авторханов, відомий західний радянолог (емігрант з СРСР), у книжці «Імперія Кремля» (1988) писав, що в перші роки радянської влади значна частина комуністів союзних республік прийняла за «чисту монету» ленінську ідею «суверенності» цих республік, права їх народів на розвиток національної мови, культури тощо. Тенденції подібного роду спостерігаємо в Україні ще у 1919 – 1920 pp., але вони на перших кроках зустріли великий опір, адже більшовицька партія в Україні складалася на початку свого існування переважно з неукраїнців (на І з’їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 р. у Москві, переважну більшість делегатів становили росіяни, євреї, поляки, латиші). Становище змінюється у 1923 р. – у червні Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

М. Хвильовий висунув концепцію «азіатського ренесансу», згідно з якою західноєвропейське суспільство йде до духовної імпотенції, хоча ще й сповнене творчої сили. Тому потрібна творча енергія Сходу, щоб заново «збудити Європу». Україна (Хвильовий називає її «наша Євразія»), звільнившись від колоніального гніту, перестає бути «неісторичною» (у гегелівському розумінні) країною, вона орієнтується на західний ідеал «громадянської людини» як людини діяльної всупереч пасивно-страждальному ідеалу культури російської (у цьому, до речі, сенс відомого гасла Хвильового, за яке він отримав ярлик не тільки «націоналіста», але й «соціал-фашиста», – «Геть від Москви!»), Художньо-філософські погляди М. Хвильового викладено у його памфлетах «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» та ін. Цікавий аналіз української літератури у її зв’язку зі світовим літературним процесом, підтримку Хвильового у його орієнтаціях на гуманістичні традиції європейської культури знаходимо у творчості М. Зерова, зокрема у працях «Українське письменство XIX ст.», «Від Куліша до Винниченка. Нариси з новітнього українського письменства», «Ad Fontes» та ін. Широковідомою в Україні аж до початку 30-х років була творчість В. Винниченка.

Сказане стосувалося і сфери професійної філософії. В галузі суспільно-економічних знань офіційно допустимою була лише марксистська точка зору. Тож одразу після перемоги радянської влади в Україні починають виникати навчальні та науково-дослідні установи, що готували кадри фахівців із суспільних дисциплін і вели відповідні наукові розробки. У 1922 р. у Харкові був заснований Комуністичний університет ім. Артема, а також організована науково-дослідна кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої у 1924 р. створюється Український інститут марксизму (з 1927 p. – Український інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ), який з 1931 р. входить до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-Ленінських інститутів – ВУАМЛІН). У 1927 р. починає виходити теоретичний орган УІМЛ – журнал «Прапор марксизму» (згодом – «Прапор марксизму-ленінізму», у 1934–1936 pp. – «Під марксо-ленінським прапором»). До УІМЛ входив філософсько-соціологічний відділ, керівним органом якого була Президія – С. Семковський (голова), В. Юринець (заст. голови), Р. Левик, Я. Блудов, Н. Білярчик, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С Генес, Ф. Беляев, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко. Відділ складався з кафедри філософії (С. Семковський – зав. кафедрою, В. Юринець, В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юринець – зав. кафедрою, С Семковський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).

Серед професійних філософів України 20-х років особливу увагу привертають такі імена, як С.   Семковський, В. Юринець, П. Демчук та ін. Так, Семен Семковський (Бронштейн) цікавився головним чином проблемами філософії науки (див.: Семковский С. Теория относительности и материализм. X., 1924; Семковский С. Диалектический материализм и принцип относительности. М.; Л., 1926 та ін.), хоча займався й іншими проблемами (див.: Семковский С. Марксизм как предмет преподавания. X., 1923; Семковский С. Конспект лекций по историческому материализму. X., 1924 та ін.). Володимир Юринець вивчав проблеми історії філософії і сучасної світової філософії, особливо феноменологію Е. Гуссерля, психоаналіз З. Фрейда та ін. В. Юринець плідно працював не тільки над суто філософськими проблемами, а й над проблемами літературно-художньої критики (див.: Юринець В. Українська жовтнева література в марксистському освітленні // Більшовик України. 1926. № 1; Юринець В. О. Павло Тичина. X., 1928; Юринець В. До проблеми соціалістичної культури // Червоний шлях. 1930. № 2 та ін.). Він заперечував жорстку відокремленість наукового та художнього пізнання, вважаючи, що логічне й образно-інтуїтивне тісно переплітаються і в науці, і в мистецтві. Петро Демчук розглядав головним чином проблеми сучасної світової філософії, зокрема характерний для філософії XX ст. поворот до ірраціоналізму (див.: Демчук П. І. Розклад сучасної буржуазної філософії. X.; К., 1931; Демчук П. І. Поворот на філософському фронті. X.; К., 1932 та ін.), не забував, проте, і проблем вітчизняної філософії (див.: Демчук Т. Шевченко та його вчителі філософії // Гарт. 1931. № 4).

Спільним для діячів українського відродження 20-х років було прагнення творити у характерному для української національної ментальності софійно-екзистенціальному «ключі». Ми помічаємо у літературно-художньої інтелігенції – передусім у М. Хвильового, М. Зерова та ін. – надзвичайно серйозний потяг до філософської постановки проблем і узагальнень; з боку ж філософів – зустрічний порив працювати в екзистенціально-романтичній манері «есе».

На жаль, ситуація сприяння процесам культурного відродження тривала недовго. Вже з середини 20-х років на Україну насувається нова хвиля репресій проти інтелігенції. У квітні 1924 р. в Києві починається судовий процес над так званим «Центром дії», на якому звинувачено 18 чоловік у «шпигунстві» і «державній зраді» (серед них відомий вчений, академік УАН М. П. Василенко). У тому ж році в Харкові відбувся процес над спеціалістами Кадіївського рудоуправління, у 1925 р. – процес над спеціалістами Дніпровського заводу. У 1929 р. розпочалася боротьба з так званою «яворщинок» – звинувачення відомого українського історика, академіка ВУАН М. Яворського у створенні «правої платформи на історичному фронті» («крамола» полягала у визнанні Яворським революційності селянської буржуазії в революції 1905 і лютневій революції 1917 р. і визнанні ним же революційними деяких дій Центральної Ради). Яворського було виключено з партії, потім заарештовано і вислано на Соловки.

9 березня 1930 р. в приміщенні Харківського оперного театру розпочався горезвісний процес Спілки визволення України (СВУ)). На лаві підсудних опинилося 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, письменники, викладачі вузів, студенти, вчителі. Академік С. Єфремов та інші звинувачувалися нібито в підготовці антирадянського заколоту та сприянні іноземній інтервенції в Україні.

У 1931 р. дійшла черга і до філософів. У грудні 1930 р. на зустрічі з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін заявив, що серед філософів є два «ухили», котрі неправильно тлумачать марксистську філософію. У 1931 р. розгорнулася широка дискусія з цього пи­тання, яка не минула й Україну. Дискусія в УІМЛ (січень 1931 р.) привела її учасників до висновку, що в Україні має місце механістична ревізія марксизму-ленінізму в особі Семковського та ідеалістична – на чолі з Юринцем.

Наприкінці 20-х років в СРСР відбувалися процеси подальшої деградації марксизму у напрямі остаточної втрати тих істотних гуманістично-екзистенціальних моментів, які становили філософське ядро вчення Маркса. Силою нав’язуючи країні і міжнародному комуністичному рухові (через Комінтерн) ленінізм як сучасну (епохи імперіалізму і пролетарських революцій) «єдино істинну» модель марксизму, Сталін утверджував власну вкрай догматизовану, фанатично непримиренну до будь-якого «інакомислення» версію марксизму – сталінізм.

Від ленінського «принципу партійності» почався процес політизації суспільної теорії. Сталін доводить його до логічного завершення, офіційно проголосивши у статті «Про діалектичний та історичний матеріалізм» марксистську філософію «світоглядом марксистсько-ленінської партії». Звідси вже досить «логічно» можна вивести «правомірність» політичних репресій за відхід від політичного (партійного) світогляду.

З дискусії 1931 р. не забарилися «оргвисновки»: у 1933 р. репресовано завідуючого кафедрою діалектичного матеріалізму ВУАМЛІН «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука, спеціальною постановою ЦК КП(б)У звільнено з роботи професора В. Юринця (репресовано у 1936 р.). На сторінках всесоюзного журналу «Под знаменем марксизма» заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс зарахував Я. Білика, П. Демчука, Є. Гірчака, В. Юринця, Т. Степового, Г. Овчарова, М. Логвина до групи «націоналістів-фашистів»; О. Бервицького, Р. Левика, Я. Блудова, О. Адріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатюка – до «контрреволюційной групи меншовицько-зінов’євських елементів»; М. Нирчука, Я. Розанова та інших – до «блоку націоналістів і троцькістів»; С. Семковський, Г. Єфименко, Ф. Гофман – це «болото», яке «йшло за троцькістами і націоналістами». Таким був кінець філософської дискусії.

У жовтні 1933 р. було розгромлено творчий колектив театру «Березіль», а його керівника Леся Курбаса заслано на Соловки. У 1935 р. був заарештований письменник М. Куліш і члени «націоналістично-терористичної групи професора Зерова» (М. Зеров, М. Лебідь та ін.). У 1937 р. припинив своє існування ВУАМЛІН. У пресі повідомлялося, що тут звила собі гніздо банда контрреволюціонерів – троцькістів і націоналістів.

Культурне відродження в Україні припинилося, набувши того страшного, трагічного епітету, з яким воно ввійшло в історію – «розстріляне відродження». Звичайно, певні події у філософському житті України відбувалися – у 1944 р було відкрито філософський факультет у Київському університеті, у 1946 р. створюється Інститут філософії АН УРСР, у 1950 р. – Інститут підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті (з кафедрою філософії); але аж до 60-х років давалися взнаки результати репресій 30-х – нічого помітно творчого у філософському житті України не спостерігалося.

Після смерті Сталіна (1953) і критики культу його особи на XX з’їзді КПРС (1956) створюється ситуація послаблення жорсткості тиску більшовицько-партійної диктатури на духовне життя суспільства. У цей час до Києва з Москви приїздить молодий талановитий філософ, професор Павло Копнін, який з 1959 р. очолює кафедру філософії політехнічного інституту, потім (1960 – 1964) – кафедру діалектичного та історичного матеріалізму Київського університету, а з 1964 до 1968 р. працює директором Інституту філософії АН УРСР.

П. Копнін виступає з серією публікацій – «Диалектика как логика» (1961), «Гипотеза и познание действительности» (1962), «Введение в марксистскую гнесеологию» (1966), «Логические основы науки» (1968), у яких підкреслює, що діалектика вивчає не саму матерію, так само як і не саму свідомість, вона вивчає їх взаємодію. Тому процес пізнання тлумачиться як момент, функція практичної взаємодії суб’єкта з об’єктом. Отже, не може бути «чистої» гносеології (як і «чистої» онтології), вона може бути тільки «людською» гносеологією. Тим самим реалізується «вихід» на тематику філософського гуманізму – таку співзвучну українській світоглядній ментальності. Проголошення такої позиції означало фактично початок полеміки з офіційним діаматом (який ще з 30-х років «відторгав» будь-який натяк на гуманістичну орієнтацію, оскільки, мовляв, вона «розмиває» чіткість класових позицій). Навколо П. Копніна поступово згуртовується талановита філософська молодь – аспіранти, молоді викладачі і наукові співробітники. У 1964 р. робиться спроба створити творчий колектив на базі розробки певної наукової теми – створюється колективна монографія: «Проблема мышления в современной науке» (1964). Проте остаточно перше коло учнів і однодумців П. Копніна визначається при написанні другої колективної монографії – «Логика научного исследования» (1965). її авторський колектив: П. Копнін, А. Артюх, І. Бичко, Є. Жаріков, П. Йолон, В. Косолапов, С. Кримський, М. Попович, В. Чорноволенко.

З цього почалося нове відродження української світоглядної культури. В загальних рамках марксистської парадигми (з якої на той час із зрозумілих причин неможливо було вийти) філософи-шестидесятники звернулися до гуманістично-екзистенціальних мотивів раннього марксизму. З невеличкого гурту першого кола учнів Копніна на рубежі 60–70-х років сформувалося кілька напрямів творчого розвитку української філософії. Це, насамперед, група логіків, група світоглядно-гуманістичних проблем філософії, група загальної історико-філософської (і загальних проблем сучасної світової філософії) тематики, група з проблем української історії філософії.

До наукових результатів київської школи логіки слід віднести праці М. Поповича «О философском анализе языка науки» (1966), «Логіка і наукове пізнання» (1971), «Философские вопросы семантики» (1975); С. Кримського «Генезис форм та законів мислення» (1964); П. Йолона «Системність наукових знань і дійсність» (1967); Є. Лєднікова «Проблема конструктов в анализе научных теорий» (1966), «Критический анализ номиналистических и платонистских тенденций в современной логике» (1973); В. Мельникова «До питання про природу філософських категорій» (1959); С. Васильєва «Философский анализ гипотезы лингвистической относительности» (1974); Б. Парахонського «Стиль мышления» (1982); А. Ішмуратова «Логические теории временных контекстов» (1981); А. Артюха «Категоріальний синтез теорії» (1967); а також монографії авторських колективів «Логико-философский анализ понятийного аппарата науки» (1977) та «Логико-гносеологические исследования категориальной структуры мышления» (1980). З проблем логіки вийшли праці одеських учених A. Уйомова «Аналогия в практике научного исследования» (1970), «Логические основы метода моделирования» (1971) та В. Костюка «Підтвердження та вибір гіпотези в науковому дослідженні» (1973), «Логика» (1975), «Методология научного исследования» (1976), «Элементы модальной логики» (1978).

Великий доробок українських філософів, очолювани. академіком В. І. Шинкаруком, з світоглядно-гуманістично тематики. Це насамперед колективна монографія «Человек и мир человека» (1977), а також праці В. І. Шинкарука і О. І. Яценка «Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения» (1984), В. Ф. Чорноволенка «Мировоззрениє и научное познание» (1980), «Практика – познание – мировоззрение» (1980), В. Ґ. Табачковського «Критика идеалистических интерпретаций практики» (1976), В. П. Іванова «Человеческая деятельность – познание – искусство»; (1977), О. I. Яценка «Целеполагание и идеалы» (1977), Ю. В. Осичнюка «Идеал и деятельность» (1981), М. Ф. Тарасенка «Філософські аспекти відношення людина – природа» (1975), «Природа, технология, культура» (1985), B. А. Малахова «Культура и человеческая целостности» (1984), колективна праця «Философия гуманизма» (1987) та ін.

Низка праць репрезентує історико-філософську (включаючи проблеми сучасної світової філософії) тематику. Це – дослідження М. В. Поповича «Похід проти розуму» (1960), І. В. Бичка «На філософському роздоріжжі» (1962), «Познание и свобода» (1969), «В лабиринтах свободы» (1976), В. В. Ляха «Рационализм и иррационализм в современной буржуазной социальной философии» (1986); М. М. Берникова «Методологический анализ кризиса философского идеализма» (1978). В. С. Горського «Соціальне середовище та історико-філософський процес» (1969), «Историко-философское истолкование текста» (1981), Є. М. Причепія «Феноменологічна теорія свідомості Е. Гуссерля» (1971), «Буржуазная социология знания» (1983), В. В. Косолапова «Під маскою науки» (1963), Н. П. Поліщука «Плюралізм і сучасна буржуазна філософія» (1985).

А. К. Бичко «Критический анализ философских концепций молодежного бунтарства» (1985), А. Т. Гордієнка «В борьбе за человека» (1977), В. Г. Табачковського «Криза буржуазного раціоналізму та проблема людської особистості» (1974), Л. Т. Левчук «Психоанализ и художественное творчество» (1980), Н. В. Гончаренка «Критика современных буржуазных концепций искусства» (1981), В. I. Шинкарука «Логика, диалектика и теория познания Гегеля» (1964), «Теория познания, логика и диалектика Канта» (1974), «Критические очерки по философии Канта» (1975), «Очерки по философии Л. Фейербаха» (1982), Ю. В. Кушакова «Историко-философская концепция Л. Фейербаха» (1982), В. А. Малініна та В. I. Шинкарука «Левое гегельянство» (1983), М. В. Поповича «Очерк развития логических идей в культурно-историческом контексте» (1979), Г. А. Заіченка «Философия Джона Локка» (1959), «Джон Локк» (1973), «К вопросу о критике современного английского позитивизма» (1971), Т. А. Коломієць «Концепция человека во французском материализме XVIII века» (1978), К. К. Жоля «Сравнительный анализ индийского логико-философского наследия» (1981), I. В. Огородника «Философские взгляды Ламетри» (1979) та ін.

Особливий інтерес становлять дослідження українських філософів з історії вітчизняної філософської думки. Вони почалися ще з 20-х років, але, на жаль, впродовж півстоліття, світоглядні погляди українських філософів минулого старанно затискувалися у більшовицько-діаматівське «двомірне» бачення (матеріалізм – ідеалізм, діалектика – метафізика і т. д.), при цьому погляди найбільш відомих, авторитетних мислителів (Сковорода, Шевченко та ін.) «підтягувались» під «матеріалістичні» «атеїстичні», «інтернаціоналістські» тощо, а погляди мислителів кінця XIX– початку XX ст. (Франко, Леся Українка, Коцюбинський та ін.) – навіть під «марксистські». В результаті нерідко втрачалася їх індивідуальна та національна унікальність, неповторність.

Ситуація дещо змінилася наприкінці 60 – на початку 70-х років: історико-філософські дослідження набувають більшої адекватності, вірності історичній правді. Немалою в цьому відношенні є заслуга П. Копніна, який надавав великої ваги дослідженням з історії вітчизняної філософії. Так, у 1966 р. вперше за всю пожовтневу історію було видано «Нарис історії філософії на Україні» (К., 1966), який попри всі недоліки став серйозним кроком у розвитку вітчизняної історико-філософської думки. Серед інших праць в історії філософської думки в Україні можна назвати такі: «Философская мысль в Киеве» (1982), «Розвиток філософії в Українській РСР» (1968), дослідження А. I. Пащука «Соціологічні та суспільно-політичні погляди С. А. Подолинського»   (1965), «Іван Вишенський – мислитель, борець» (1990), О. П. Павелка «З історії суспільно-політичної і філософської думки на Україні» (1971), Д. X. Острянина «Розвиток матеріалістичної філософії на Україні» (1971), В. С. Дмитриченка «Соціалістична думка на Україні в 70 – на початку 80-х років XIX ст.» (1974), В. Л. Лукеренка «Світогляд М. П. Драгоманова» (1965), М. П. Редька «Світогляд Г. С. Сковороди» (1967), «Від Вишенського до Сковороди» (1972), І. П. Головахи і І. П. Стогнія «Філософ-гуманіст Г. С Сковорода» (1972), І. О. Табачникова «Григорий Сковорода» (1972), І. В. Іваньо «Філософія і стиль мислення Г. Сковороди» (1983), І. Ф. Драча, С. Б. Кримського, М. В. Поповича «Григорій Сковорода» (1984), А. М. Почапського «Развитие философской мысли на Украине. Первая половина XIX века» (1984), В. М. Нічик «Феофан Прокопович» (1977), «Из истории отечественной философии конца XVII – начала XVIII в.» (1978), М. В. Кашуби «Георгий Конисский» (1979), Я. М. Стратій «Проблемы натурфилософии в философской мысли Украины XVII в.» (1981), Я. М. Стратій, В. Д. Литвинова та В. А. Андрушко «Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии» (1982), I. С. Захари «Борьба идей в философии на Украине на рубеже XVII – XVIII вв.» (1982), В. Д. Литвинова «Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України» (1984), І. В. Паславського «З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI – першій третині XVII ст.» (1984), О. Ф. Замалєєва і В. П. Зоца «Мыслители Киевской Руси» (1981), A. К. Бичко «Народная мудрость Руси» (1988), В. С. Горського «Философские идеи в культуре Киевской Руси XI – начала XII в.» (1988) та ін.

Значним є доробок українських філософів і в галузі етики та естетики. Тут за останні 20 – 30 років маємо праці О. І. Фортової «О диалектическом единстве нравственного и эстетического» (1985), О. Ф. Плахотного «Свобода и ответствениость» (1972), В. О. Кудіна «Естетика» (1967), B. П. Іванова «Практика і естетична свідомість» (1971), П. I. Гаврилюка «Про природу прекрасного» (1972), А. С. Канарського «Диалектика эстетического процесса. Диалектика эстетического как теория чувственного познания» (1979), «Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культуры» (1982), Є. С. Жарикова «Эстетика научного поиска» (1966), Ю. П. Сікорського «Естетична цінність техніки» (1970), Д. Ю. Кучерюка «Естетичне сприймання предметного середовища» (1973), В. І. Мазепи «Художня творчість як пізнання» (1974), К. П. Шудрі «Художественное предвосхищение будущего» (1978), Р. Гром’яка «Естетика і критика» (1975), А. Т. Гордієнка «Суспільне життя і художній талант» (1972), В. П. Михальова «Видовая специфика и синтез искусств» (1984), О. М. Семашка «Социально-эстетические проблемы развития художественных потребностей» (1985), І. В. Іваньо «Очерк развития эстетической мысли Украины» (1981), монографію колективу авторів «Морально-эстетические проблемы творчества» (1981) та ін.

Велика група українських філософів займається дослідженнями у галузі філософії науки. Тут можна назвати такі праці, як: «Мировоззрение и естественнонаучное познание» (1983), «Научная картина мира: логико-гносеологический аспект» (1983), «Гносеологический анализ естественнонаучного знания» (1981), публікації П С. Дишлевого, В. М. Найдиша «Материалистическая диалектика и проблемы научных революций» (1981), Е. П. Семенюка «Общенаучные категории и подходы к познанию» (1978), В. С. Полікарпова «Символізм у фізиці» (1974), В. I. Кузнецова «Философский анализ оснований физики элементарных частиц» (1977), О. I. Кедровського «Методологические проблемы развития математического познания» (1977), В. С. Лук’янця «Философские основания математического познания» (1980), Л. А. Солов’я «Алгоритмичность практики, мышления, творчества» (1980), Н. П. Депенчук «Симметрия иасимметрия в живой природе» (1963), Т. Д. Пікашової «Генезис и методология неовитализма» (1978), М. М. Кисельова «Объект экологии и его эволюция» (1979), А. А. Герасимчука «Человек и природа» (1981), В. І. Онопрієнко «Природа геологического исследования» (1981) та ін.

Ми лише у загальних рисах окреслили важкий, протягом тривалого часу навіть трагічний, процес розвитку філософії в Україні у 20 – 80-ті роки. Слово «розвиток» тут вжито умовно, оскільки впродовж цього непростого періоду було більше падінь і втрат, аніж здобутків і досягнень. І все ж і перше (у 20-ті роки), і друге (започатковане «шестидесятниками») відродження української світоглядної культури дало змогу філософам України зустріти суверенність батьківщини озброєними набутками попередніх періодів. Вони вступають нині в нову, справді творчу добу розвою філософської думки, творчого і натхненного її злету.

 

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C. 542-553.

filosofia_v_ukraini_19201980.rar [22.77 Kb] (викачувань: 2)