Uahistory.info

Верховна Рада України як інститут парламентської влади

В статті 75 Конституції України зазначається, що “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”. Віддаленими прототипами сучасного українського парламенту можна вважати Козацьку Раду Запорізької Січі та Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Однак обидва ці органи формувалися шляхом непрямих виборів, у першому випадку – за станово-майновою ознакою, а в другому – за квотами від партій і громадських організацій. Сучасна Верховна Рада бере свій початок від Верховної Ради УРСР, запозичивши в неї назву, структурну побудову, чисельність депутатів і принципи виборчого права.

Принципи формування та структура парламентів у сучасному світі

Сьогодні парламенти є найважливішою конституційно-правовою основою для здійснення опосередкованої, або представницької демократії. Народне представництво (депутати) обирається в багатьох країнах на підставі вільних виборів і таємного голосування, завдяки чому ефективніше виражає волю народу.

Історія парламентів Європи та світу

Парламент – узагальнююча назва представницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в державі. Питання обрання, структури і повноважень парламентарів були і залишаються визначальними у функціонуванні політико-правових систем. Це пояснюється ключовою роллю парламентів у політико-правовій системі та в організації і здійсненні державної влади.

Сучасна історична думка про причини, хід і наслідки князівських з’їздів в контексті формування державності України-Руси

Вже на початку 1991 р. з ’ являється   український переклад курсу О.Субтельного “Україна: історія”, що на кілька років став основним вузівським підручником. Серед причин роздроблення автор називає суб’єктивні (розбрат серед князів, відсутність правил престолонаслідування) та об’єктивні (економічний застій внаслідок зміни міжнародної торгової кн’юктури). В цьому контексті і оцінюється Любецький з ’ їзд

Проблема князівських з’їздів у науковій думці діаспори

Події І і ІІ світових воєн, розгортання державотворчих процесів на українських землях в ХХ ст. обумовили потужні витки політичної еміграції в країни Західної європи, Америки та Австралії. За кордоном формується і досить впливова в науковому світі   діаспорна історична наука, видатними представниками якої являються В.Липинський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблін, Т.Мацьків, Л.Винар, Л.Окіншевич, М.Антонович, М.Ждан, Б.Крутницький та десятки інших науковців.

Радянська історична думка про роль і значення князівських з’їздів

Революційні події 1917 – 1920 рр. і встановлення радянської влади в Росії, Україні, Закавказзі, Білорусії, Монголії мали значний вплив на становлення нової, радянської, історичної науки. Нова генерація істориків, опираючись на ідеологів свого часу та концептуально-теоретичні здобутки своїх попередників, зайнялась розробкою різних питань стародавньої історії, в т.ч. і проблемою феодального роздроблення і князівських з’їздів.

Розробка питань князівських з’їздів у дореволюційній історіографії

Слід зауважити, що з середини ХІІ ст. кількість літописних   зводів різко зменшується. Змінюється і характер повідомлень, що стосуються подій загальноруського значення, більше уваги відводиться історії окремих князівств, міст чи навіть монастирів. До   початку XIV ст. інтерес літописців до минулого Київської Русі починає зникати. В.І.Буганов пояснює це тим, що в результаті навали татаро-монголів було ліквідовано ряд осередків літописання, а також частково втрачено літописні традиції, особливо в південно-руських князівствах. Натомість, зростає зацікавленість літописців сучасними їм подіями

Князівські з’їзди у джерелах

Особливістю ХІІ-ХІІІ ст. є велика кількість і значне розмаїття джерел з вивчення історії Київської Русі. Велика їх частина була втрачена під час погромів Києва у 1169, 1203, 1240 рр.,чи вилучалася за повелінням київських правителів і піддавалася редагуванню, або ж узагалі знищувалася. Однак, до наших днів зберігся багатий корпус джерел, що свідчить про високу активність всіх суспільних процесів на Русі в зазначуваний період. В ХІІ-ХІІІ ст. до даних літописів і археології додаються численні акти і печатки, все більше зберігається юридичних документів. Значного розмаху набуває й літописання. Літописи ведуться в багатьох князівствах.

Українські портрети XVII – XVIII ст. як історичні джерела

У 1999 р. Національний музей історії України відзначав своє 100-річчя. Цей факт змусив науковців ще раз переглянути фондові колекції, в тому числі збірку історичних портретів. Більшість з них, як свідчать документи, були зібрані саме в перші десятиліття існування музею його аматорами – Миколою Біляшівським та Данилом Щербаківським. Завдяки їх численним експедиціям по Україні, вмінню зацікавлювати та переконувати людей у важливості музейної іконографічної колекції та її розширення до фондів надійшли безцінні історичні реліквії. Поруч з придбанними експонатами надходження поступали через осіб, що дарували цілі колекції або окремі полотна. Слід відмітити тут діяльність історика Олександра Лазаревського, який колекціонував українську старовину, особливо портрети, і був одним з ініціаторів утворення Київського міською музею (нині НМІУ). По смерті О.Лазаревський заповідав передати до музею портрети Адама Киселя, Раїни Могилянки та Кирила Тарновського – «дикого папи», який вінчав імператрицю Єлизавету і графа О.Розумовського. Свого часу він замовляв копії, фотографії портретів, якщо власники не бажали з ними розлучатися. За його ініціативою Яковом Сварочинським були зроблені копії портрету Раїни Могилянки, портрети Вишневецьких – Ієремії та польського короля Михайла [ 9, с.26] . Велику збірку портретів – 28 живописних полотен – передав музею в рік заснування міський голова В.І.Толлі з галереї Вишневецького замку. До сьогодні збереглися тільки 16 портретів з Вишнівця, 12 з них – осіб роду Вишневецьких. З 1884 р. і до передачі в музей портрети зберігались на горищі Київської міської думи і, за свідченням Б.І. Ханенка, перебували в «жахливому стані» [ 13, с.201] . Того ж року з Міської думи на ім’я Б.І. Ханенка до музею було передано портрет Дмитрія Ростовського.

Іконографія як наука. Зображальні джерела з історії України

Іконографія – одна з небагатьох галузей спеціальних історичних дисциплін зорового плану, предмет дослідження якої сягає в сиву давнину. Бо інші зображальні джерела, такі як фотодокументознавство, отримало статус спеціальних історичних дисциплін тільки в 60-х роках XX ст., хоча фотографія була винайдена ще 1839 рр. французьким художником Дагером. Що стосується кінодокументальних зйомок, то перші кінокадри побачили світ 1895-х рр., коли брати Люм’єри запатентували кіноапарат для зйомки й проекції «фотографії, що рухається» і назвали його кінематограф. І третє візуальне джерело, що також пов’язане з технічним прогресом відеозапис – дітище другої половини XX ст.