Uahistory.info

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше – здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , – стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше – здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , – стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.

Багатогранна особа Григорія Сковороди зазнала різноманітних, часом протилежних оцінок. Більшість сучасних дослідників його творчості погоджується, що наука Сковороди містить платонічні елементи та є дуже близькою до так званого «внутрішнього християнства». Ця строката духовна течія, що веде своє походження від містики доби Відродження, заперечує авторитет Церкви та звертається до безпосереднього алегоричного витлумачення Святого Письма. Образам Біблії надається значення космічних символів-ідей, котрі ведуть світ до божественного першоджерела. Проте знайомство з творами середньовічних грецьких теологів – Отців Церкви – відторгає думку Сковороди від поширеної на Заході магічної містики й надихає його на глибоку постановку світоглядних проблем у плані внутрішнього гнозису людського духу.

За Сковородою, вся дійсність (всесвіт, людина, символічний світ Біблії) складається з двох «натур»: вічної, єдиної, невидимої «божественної» натури та видимої, роздрібненої, минаючої «матерії». Ця остання не має власного коріння існування, вона є тільки вічною «тінню» Бога. Щастя та справжнє блаженство людини – не в гонитві за швидкоплинними благами зовнішнього світу, а в єднанні з джерелом буття – вічною божественною натурою. Найкоротший шлях до Бога – через самопізнання, через «обожнення» та «переображення» власного серця. Біблійні символи (розкриттю деяких з них і присвячений діалог, уривки з якого подаються в ці й книжці) немовби пробуджують внутрішнє духовне життя, сприяють «другому народженню» людини. Той, хто пізнав себе (тобто «образ Божий» у власній душі), хто зрікся егоїстичної особистої волі та зробив себе провідником волі «природної» або божественної, стає «сином Божим» – «вічною людиною», непідвладною ні гріху, ані стражданню... Основні праці Сковороди: поетична збірка «Сад божественных пєсней» (1753 – 1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769 – 1774), курс катехізичних лекцій «Начальная дверь ко христіанському добронравію» (1768), близько п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, серед яких – «Наркісс» (1769 – 1771, пролог – 1794 ?), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773 ?), «Кольцо» (1773 ?), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775 ?), «Икона Алківіадская» (або «Израилскій змій», 1775 – 1776?, друга ред. – 1780), «Жена Лотова» (після 1780), «Брань архистратига Михаила со сатаною» (1783 – 1788), «Благодарный Еродій» (1787), «Убогій Жайворонок» (1787 ?), «Потоп зміин» (1791), а також переклади та листування.

Нижче подаємо уривки з твору Сковороди «Діалог. Имя ему – Потоп зміин» за виданням: Сковорода Г. С Повне зібр. творів: У 2 т. К., 1973. Т. 2.

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше – здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , – стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.

Багатогранна особа Григорія Сковороди зазнала різноманітних, часом протилежних оцінок. Більшість сучасних дослідників його творчості погоджується, що наука Сковороди містить платонічні елементи та є дуже близькою до так званого «внутрішнього християнства». Ця строката духовна течія, що веде своє походження від містики доби Відродження, заперечує авторитет Церкви та звертається до безпосереднього алегоричного витлумачення Святого Письма. Образам Біблії надається значення космічних символів-ідей, котрі ведуть світ до божественного першоджерела. Проте знайомство з творами середньовічних грецьких теологів – Отців Церкви – відторгає думку Сковороди від поширеної на Заході магічної містики й надихає його на глибоку постановку світоглядних проблем у плані внутрішнього гнозису людського духу.

За Сковородою, вся дійсність (всесвіт, людина, символічний світ Біблії) складається з двох «натур»: вічної, єдиної, невидимої «божественної» натури та видимої, роздрібненої, минаючої «матерії». Ця остання не має власного коріння існування, вона є тільки вічною «тінню» Бога. Щастя та справжнє блаженство людини – не в гонитві за швидкоплинними благами зовнішнього світу, а в єднанні з джерелом буття – вічною божественною натурою. Найкоротший шлях до Бога – через самопізнання, через «обожнення» та «переображення» власного серця. Біблійні символи (розкриттю деяких з них і присвячений діалог, уривки з якого подаються в ці й книжці) немовби пробуджують внутрішнє духовне життя, сприяють «другому народженню» людини. Той, хто пізнав себе (тобто «образ Божий» у власній душі), хто зрікся егоїстичної особистої волі та зробив себе провідником волі «природної» або божественної, стає «сином Божим» – «вічною людиною», непідвладною ні гріху, ані стражданню... Основні праці Сковороди: поетична збірка «Сад божественных пєсней» (1753 – 1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769 – 1774), курс катехізичних лекцій «Начальная дверь ко христіанському добронравію» (1768), близько п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, серед яких – «Наркісс» (1769 – 1771, пролог – 1794 ?), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773 ?), «Кольцо» (1773 ?), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775 ?), «Икона Алківіадская» (або «Израилскій змій», 1775 – 1776?, друга ред. – 1780), «Жена Лотова» (після 1780), «Брань архистратига Михаила со сатаною» (1783 – 1788), «Благодарный Еродій» (1787), «Убогій Жайворонок» (1787 ?), «Потоп зміин» (1791), а також переклади та листування.

Нижче подаємо уривки з твору Сковороди «Діалог. Имя ему – Потоп зміин» за виданням: Сковорода Г. С Повне зібр. творів: У 2 т. К., 1973. Т. 2.

З’їзд князів у Любечі

У 1097 році прийшли Святополк...

Смерть Ярослава Мудрого. Поділ Київської держави між його синами (1054 р.)

Князівські міжусобиці

Року 1169. Після смерті Ростислава 1 почали слати по Мстислава брати, Володимир Мстиславич, Рюрик 2, Давид 3 і кияни від себе послали, чорні клобуки 4 від себе послали. Мстислав 5 же послав Володислава Воротиславича перед собою до Василька Ярополковича, наказуючи йому сидіти в Києві

Битва київського князя Святополка і переяславського князя Володимира з половцями (1096 р.)

В се же время приде Боняк 1 с Половци кь Кыеву, в неделю от вечера, и повоева около Кыева, и пожже на Берестовемь двор княжь. В се же время воева Куря 2 с Половци у Переяславля, и Устье пожже, месяца мая 24 день.