Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



ПЕТРО ДМИТРОВИЧ ЛОДІЙ
КОРОТКИЙ ВСТУП ДО МЕТАФІЗИКИ
§ 1. Джерела метафізики. Перш ніж приступити до науки метафізики, слід знати, звідки походить слово «метафізика» і яка причина цієї назви. Це питання нам дуже добре пояснює історія творів Арістотеля. Після смерті Арістотеля Нелей забрав написані Арістотелем книги і відвіз їх до Сцепсіна – своєї батьківщини, де, помираючи, передав їх своїм спадкоємцям. У цей час царі Аттали створили у Пергамі знамениту бібліотеку і в зв’язку з цим відчували потребу у книгах славетних авторів. З цієї причини спадкоємці Нелея, злякавшися, що в них можуть забрати твори Арістотеля, як дорогоцінний скарб сховали їх у підземеллі, звідки їх викопали аж через 130 років, уже дуже пошкодженими підземною вологою і черв’яками. Манускрипти продали Апелікону, а він приніс їх до Афін. Коли римський імператор Сулла підкорив Афіни, то серед інших скарбів цього міста вивіз до Рима і рукописи Аристотеля.
Фіраніон Грамматик, прагнучи відновити пошкоджені місця, багато чого додав від себе. Тому Андронік Родоський забрав у Грамматика ті тексти, виправив їх і розташував по-іншому. Оскільки книга, в якій трактувалося про суще взагалі і яка йшла за «Фізикою», не мала назви, то Андронік вирішив назвати її «Мета та фізика» («Те, що за фізикою»). Звідси метафізика дістала свою назву. Першим її почав вживати Александр Афридізей. Арістотелю ця назва була невідома. Цю частину філософії він називав мудрістю і богослов’ям.
§ 2. Про визначення частин метафізики. Щоб мати правильне поняття про метафізику, слід насамперед знати, що всяке людське пізнання народжується за допомогою відчуттів; речі ж, які ми осягаємо за допомогою відчуттів, е одиничними і неподільними, тобто такими, які нерозривно пов’язані з багатьма обставинами місця, часу й особи. Про це докладно говориться в логіці. Хоча всі речі, які ми осягаємо відчуттями, завдяки численним обставинам різняться між собою, однак усі вони містять у собі певні спільні ознаки. Наприклад: Іван, Павло, Петро. Коли ми уявляємо собі такі ознаки і властивості, спільні для багатьох речей, і ці уявлення виражаємо в поняттях, то такі поняття називаються всезагальними, або абстрактними.
§ 3. Тому метафізика є наука, яка досліджує начала всезагальних понять і доказів, на підставі яких можемо утворювати собі найбільш повні поняття про речі.
§ 4. Оскільки всі відомі нам речі насамперед поділяються на три начала, а саме: на Бога, душу і речовину і всі вони збігаються своєю природою у сущому, то, з огляду на ці зазначені чотири першооснови, є чотири частини метафізики: онтологія, або наука про суще взагалі; космологія, або наука про світ взагалі; психологія, або наука про душу, і богослов’я природне, або наука про Бога. З цього неважко бачити, чому Томазій визначає метафізику як науку про суще, світ взагалі і нематеріальні речі.

Частина перша, яка містить онтологію
Вступ
§ 5. Онтологія пояснює те спільне, що властиве Богові, душам і речовині. У Бога, душ і речовини спільним є те, що вони існують. Оскільки онтологія займається з’ясуванням сущого, звідки й походить її назва, то вона визначається як наука про суще взагалі.
§ 6. Поняття сущого взагалі не можна добре зрозуміти, якщо ми не з’ясуємо його властивостей і різних видів. Докази для з’ясування запозичуємо з людського пізнання, але докази ці мусять мати безсумнівне начало. Для цього потрібно, щоб онтологія це загальне начало знайшла, визначила й утвердила, бо на ньому ґрунтуються всякий доказ і людське пізнання. Саме в цьому полягає сила онтології.
§ 7. Ми ясно бачимо, що людське пізнання не може бути твердим, якщо воно не спирається на онтологію. Це випливає з того, що ми не матимемо досконалого знання перших начал і перших істин науки, а на них спираються всі докази, якщо не візьмемо його з онтології, бо крім онтології його з жодної іншої науки взяти не можна.
§ 8. Онтологія використовується в різних науках по-різному, але особливо широко вона використовується в науках філософських. Наприклад, у природному богослов’ї буття Бога можемо розкрити без начала і понять, вироблених онтологією, в психології ж безсмертя людської душі не доведемо, якщо з онтології будемо знати недостатньо, якими є властивості простого сущого.

Розділ перший
Про перші начала людського пізнання
§ 9. Під іменем начала людського пізнання розуміються ясні самі по собі судження або аксіоми, оскільки з них як з основ і безсумнівних істин виводяться інші невідомі істини.
§ 10. Істини, які ми пізнаємо, є двоякого роду, а саме: такі, що необхідні або потрібні якійсь речі і невіддільні від неї і які іншим способом існувати не можуть; інші ж є випадковими, такими, що можуть існувати в інший спосіб. Для цих істин і начала мають бути двоякі. Для необхідних істин таким началом буде судження: «Неможливо одному і тому ж бути і не бути». Для істин випадкових – «Ніщо не існує без достатньої причини».
§ 11. Властивості, притаманні першому людському пізнанню (началу) і які водночас його складають, виразимо такими судженнями:
1. Начало людського пізнання повинне бути судженням чи висловленням настільки ясним, щоб кожна людина зі здоровим глуздом могла його легко зрозуміти.
2. Начало людського пізнання повинне бути серед інших начал настільки достатнім, щоб без утвердження його iстинності істинність жодного іншого судження не могла бути утвердженою і не могла бути постійною. Утвердження ж його істинності служитиме підставою для утвердження істинності й постійності інших начал, що потім будуть з нього випливати послідовно, але не в тому розумінні, коли людина, народжуючись, стає розумною і пізнає щось першим, бо інакше було б стільки начал, скільки речей люди в дитинстві пізнають уперше 1.
3. Начало людського пізнання повинне бути всезагальним, тобто таким, щоб з нього можна було непрямо виводити всі інші начала. Іноді трапляється впертий опонент, який вимагає доказів навіть для очевидної істини, яка закономірно виводиться з найясніших начал. У цьому випадку слід наполегливо потрудитися, щоб випробувати перше начало, з якого б могло правомірно виводитися необхідно істинне.
§ 12. Начало суперечності є настільки очевидно істинним, що навіть людина, яка його заперечує, тим самим підтверджує істинність даного начала. Адже хто заперечує начало суперечності, той говорить, що воно є хибним, бо він виходить з його неістинності. А це означає, що він міркує керуючись началом суперечності, оскільки вважає, що те, що є хибним, не може бути одночасно істинним. Але хто так міркує, той тим самим підтверджує істинність начала суперечності.
§ 13. Положення 1-ше. Началом людського пізнання є начало суперечності: неможливо одному і тому самому одночасно бути і не бути. Тільки те може братися за начало людського пізнання, якому належать вищезгадані властивості. Начало суперечності має зазначені властивості. Отже, воно є першим началом людського пізнання. Таким чином, дане начало є судженням настільки ясним, що коли його хто-небудь заперечує, то тим самим підтверджує його умовивідно (§ 12). Положення 1-ше ґрунтується на такому попередньому міркуванні: коли б у своїй сутності назване начало не було істинним, тоді б воно могло знаходитися серед інших хибних суджень, але коли начало суперечності істинне, то будуть істинними і судження, які з нього виводяться. Саме ж начало суперечності не може бути виведене з жодного іншого начала. Коли ми хочемо довести істинність якогось начала, тоді або визнаємо істинність начала суперечності, або ні. Якщо визнаємо, тоді визнаємо і вимоги, що випливають із цього начала, а якщо не визнаємо, тоді засновки, які ми прийняли на початку доказу як істинні, можуть бути одночасно хибними, як це ми вже бачили раніше. Тоді б з хибних засновків випливали істинні висновки, чого бути не може. Отже, цілком ясно, що начало суперечності з жодних інших начал виведеним бути не може. Таким чином, воно є тим, чим показане у положенні 1-му.
§ 14. Не можна вважати першим началом людського пізнання вислів славного Картезія «Мислю, значить існую». По-перше, з нього не можуть бути виведені всі істини; по-друге, він не є судженням або висловленням 2, а умовиводом у формі ентимеми; по-третє, принцип ясності («що ясне, те істинне») не може бути першоначалом людського пізнання, оскільки «ясність» є поняттям, а не судженням, воно тільки міститься у судженні; по-четверте, поняття «ясне» стосується лише одиничних речей. Отже, воно не може бути началом, оскільки начало повинне бути всезагальним поняттям (категорією).
§ 15. Перш ніж дослідимо начало достатньої причини, треба знати, що ми розуміємо під достатньою причиною. Достатньою причиною є все те, з чого розуміється, чому якась річ є власне такою, а не іншою й існує саме в такий спосіб, а не в інший. Те, що визначається достатньою причиною, називається наслідком (опричиненим).
Достатня причина є троякою: можливості, існування і пізнання. Достатня причина є причиною можливості, якщо вона показує, чому щось є можливим. Причина існування з’ясовує, чому саме щось існує чи не існує. Причина пізнання пояснює, чому щось пізнається саме таким чином, а не іншим. Отже, коли говоримо: «Ніщо не існує без достатньої причини», то тим самим хочемо сказати: «Ніщо не існує без причини можливості, існування чи пізнання».
§ 16. Розглядаючи достатню причину, зверни увагу на таке: всяка річ мусить мати достатню причину, з якої можна зрозуміти, чому річ є саме такою, а не іншою, існує таким способом, а не іншим. Коли б щось не мало достатньої причини, тоді б воно могло одночасно бути і не бути, а це є суперечністю. Сказане можна проілюструвати таким міркуванням. Коли б як для існування, так і для неіснування не було достатньої причини, тоді одне й те саме одночасно могло б і бути, і не бути, оскільки воно не мало & достатньої причини. А це неможливо.
Висновок 1-й. Хоча ми зустрічаємо багато речей, причини яких збагнути не можемо в силу існування певних меж для нашого розуміння, ми не можемо з цього зробити висновку, що ці речі не мають своїх причин.
Висновок 2-й. Все існуюче містить причину свого буття або в самому собі, або поза собою, в іншій сутності. В силу цього достатня причина є або внутрішньою, або зовнішньою.
§ 16.
§ 17. Якщо визнаємо достатню причину, необхідно визнати і наслідок. І навпаки, якщо заперечуємо достатню причину, то заперечуємо і наслідок. Коли б було інакше, то достатня причина була б і одночасно не була б достатньою причиною, оскільки б вона була б причиною без наслідку і водночас містила б у собі свій наслідок, що неможливо.
§ 18. Начало достатньої причини є першим началом усіх випадкових істин, оскільки воно служить для доведення всіх випадкових істин. Начало достатньої причини служить для доведення всіх випадкових істин, отже, начало достатньої істини є першим началом усіх випадкових істин.
М: З: 3 Оскільки всяка випадкова істина випливає логічно з начала достатньої причини, то ця остання служить підставою для всякої випадкової істини.
Б: З: З огляду на те, що в усякій випадковій істині і суб’єкт і предикат збігаються у своїй сутності, то в основі такого збігу знаходимо достатню причину, бо всяка випадкова істина своїм началом має достатню причину.
Примітка. Слід звернути увагу на те, що випадкова істина доводиться за допомогою начала достатньої причини, а необхідна істина – за допомогою начала суперечності.

Розділ другий
Про поняття сущого і несущого
§ 19. Щоб краще зрозуміти, що мається на увазі під іменем сущого і несущого, треба раніше з’ясувати, що можливе і неможливе.
§ 20. Можливим є те, що у своїх істотних ознаках і містить суперечності. Неможливим є те, що в своїх істотних ознаках містить суперечність. Наприклад, для мармуру бути округлим – можливо, але для кола бути чотирикутний неможливо.
§ 21. Можливістю називається здатність речі до існування. Поки можливе не стало буттям, воно є ніщо і це ніщо називається позитивним. Ніщо неможливе філософи називають негативним. Звідси стає зрозумілим вислів: «З нічого нічого не буває», тобто з негативного ніщо нічого виникнути не може.
§ 22. Можливість, розглянута сама по собі чи з боку заперечення її істотних ознак, а також з огляду на її діючу причину, може бути як внутрішньою, так і зовнішньою або ж одночасно обома ними. Наприклад, коли будемо заперечувати, щоб із мармуру зробили колону, то при відсутності каменяра, який зробив би її, колона буде внутрішньо можливою, але коли б такий майстер знайшовся, тоді б вона стала можливою і зовнішньо. Отже, колона є можливою і внутрішньо, і зовнішньо.
§ 23. Зі сказаного ясно, що основою двоякого характеру внутрішньої можливості при її перетворенні в дійсність є узгодженість істотних ознак речі, а основою зовнішньої можливості при її становленні буттям є діюча причина.
§ 24. Серед філософів виникало питання, чи треба визнавати, крім зовнішньої можливості речі, ще й внутрішню. Питання полягає в тому, як саме деякі філософи заперечують внутрішню можливість речі. Що є досконалою і достатньою причиною, яка зумовлює можливість певної речі стати буттям? Єдиною такою причиною може бути тільки Бог, бо тільки він є всемогутнім і може створити річ. Наприклад, питають: «Чому світ є можливим?» І відповідають: одні – «Тому, що Бог є всемогутнім»; інші – «Частково тому, що досконала і достатня причина криється у божественній всемогутності, а частково тому, що річ у своїх істотних ознаках не містить суперечностей». Для з’ясування цього питання висуваємо наступні положення.
§ 25. Положения 1-ше. Достатня причина того, чому щось не може стати дійсністю, криється виключно в божественній всемогутності. Звідси випливає: якщо визнаємо, що достатня причина того, чому щось не може втілитись у дійсність, міститься виключно у всемогутності Бога (і тому без нього ніщо не може стати буттям), то тоді достатня причина свідчитиме про недостатність божественної всемогутності. Але заперечивши існування наслідку, ми заперечуємо існування і самої достатньої причини, яка зумовлює можливість речі стати дійсністю. Але якщо ми визнаємо недостатність божої всемогутності, то це буде суперечити попередньому положенню, в якому твердиться: коли достатня причина перетворює можливість у дійсність тільки завдяки божій всемогутності, то виходить, що лише Бог має силу для цього.
Таким чином, коли хтось заперечує здатність достатньої причини перетворювати можливість у дійсність, то він тим самим заперечує силу Бога творити це, тоді як достатня причина створена Богом. Отже, хто заперечує здатність достатньої причини втілювати можливість у дійсність, той суперечить сам собі, бо в такому разі він і визнає божу всемогутність, і водночас заперечує її.
§ 26.
§ 27. Філософи дають різний поділ можливого і неможливого. Логічна можливість – це та можливість, у якій відсутня суперечність в істотних ознаках і яка в силу цього може існувати вічно. Фізична можливість – це можливість, яка не перевищує силу природи. Наприклад, писати. Надприродною є можливість, яка не суперечить своєму існуванню, хоча й перевершує природну силу. Наприклад, воскресити мертвого. Моральною можливістю називають особливу здатність людини утримуватись чинити те, що суперечить законам і робити те, що їм не суперечить. Напів можливістю є те, що може бути, але ще не існує. Безумовною неможливістю є те, що своєю природою суперечить своєму буттю. Наприклад, чотирикутне коло. Умовною неможливістю називають явище, яке не може існувати стосовно відомої причини або відомих обставин. Наприклад, померлому повернутися до життя. Метафізичною неможливістю є те, що безумовно бути не може. Фізичною неможливістю є те, що виходить за межі природного. Наприклад, воскресити померлого. Моральною неможливістю є вчинок, який хоч і не містить сам у собі суперечності, але в силу існуючих звичаїв і мудрості людських законів не може бути зробленим внаслідок своєї великої тяжкості. Наприклад, убивство доброго батька доброчесним сином.
§ 28. Із усього сказаного насамперед розуміємо, що все те, що є необхідно неможливим за своєю природою, не може не містити неможливість у собі і в своїй природі (натурі).
§ 29. Тепер стає ясним, що розуміється під буттям. Щоб яка-небудь річ стала буттям, то недостатньо наявності самої тільки можливості або відсутності суперечності, а вимагаються додаткові можливості, які складають буття самої речі. Перш ніж яка-небудь річ почне існувати, вона є можливою, тобто може бути. Стан, якого набуває річ, називається доповненням можливості. Наприклад, коли світла ще не було, то воно було можливим у ту мить, у яку з’явилося і стало буттям. Доповнення можливості можна так визначити через буття: це стан речі і той спосіб, яким вона може виникнути і бути здатною до дії або зазнавати впливу від інших речей.
§ 30. Існують дві передумови цього. Положення 1-ше. Те, що дійсно має своє буття, повинне бути можливим. Ще стародавні характеризували буття як можливий наслідок. Наприклад, світло є тому, що може бути. Положення 2-ге. Про те, що є можливим, не можна говорити як про існуюче, тобто про таке, що має буття. Схоласти це виразили таким чином: не можна робити висновку від можливості до буття. Наприклад, душа може бути знищена Богом, отже, вона знищенна. Положення 3-те. Те, що є неможливим, не може мати буття, або від неможливості буття правильний висновок можна робити тільки до небуття. Наприклад, неможливо, щоб тіло мислило, бо воно не мислить і не буде мислити. Положення 4-те. Що не має свого буття, те не може бути зарахованим до неможливого, або буде неправильним робити висновок від небуття до неможливості.
§ 31. Тепер можемо зрозуміти, що є сущим і несущим. Сущим є все те, що має буття або може його мати. Тим самим суще є двояким: дійсністю і можливістю. Дійсність – це те, що справді має буття. Наприклад, Сонце, Місяць, Земля. Можливість – це те, що не існує, але може бути. Сущому протиставиться несуще. Несущим є те, що містить у собі суперечність. Наприклад, чотирикутне коло.
Суще є трояким. Позитивне суще, тобто таке, яке вже має дійсні властивості або може їх мати. Наприклад, Земля. Мислене суще, тобто таке, яке існує лише у нашому мисленні. Наприклад, родовід. Заперечне суще – суще, яке вказує на відсутність позитивного сущого. Наприклад, темрява, невігластво. Перше вказує на відсутність світла, друге – науки.
§ 32. Суще є таким, що існує само по собі або дістає своє буття від чогось іншого. Перше містить достатню причину у самому собі або у своїй сутності. Наприклад, Бог. Друге містить достатню причину не в самому собі, а в іншому або в іншій сутності. Наприклад, цей світ.
Висновок. Явище, яке є сущим від іншого буття тільки у нашому мисленні, недостатньо розуміти тільки як мислену сутність. Оскільки суще від іншого не містить у своїй сутності достатньої причини свого буття, то хоча ми можемо мислити сутність сущого від іншого буття, однак збагнути її не можемо.

Розділ третій
Про властивості і способи сутності сущого
§ 33. У якому-небудь сущому належить розглядати не тільки його існування, а й слід прагнути зрозуміти і пізнати його властивості та з’ясувати, чим є дана річ. Сутність сущого є все те, чим вона є і чим відрізняється від усього іншого або чим окрема річ відрізняється від усіх інших речей. Наприклад, сутність людини є те, що робить людину людиною, тобто розумною істотою.
Висновок 1-й. Сутність сущого не можна вивести із засновків.
Висновок 2-й. Те, що виводиться із засновків, не є сутністю речі.
§ 34. Дійсною сутністю є сутність, яка не тільки можлива, а й реально існує. Наприклад, людина. Мисленою сутністю є сутність, яка ще не існує, але здатна мати буття. Наприклад, стільця ще немає, але він може бути.
Висновок. Звідси стає зрозумілим смисл сформульованої раніше аксіоми: висновок від можливого до дійсного є неправильним з тієї причини, що все те, що стало буттям, тим самим стало неможливим, інакше треба було б визнати, що воно одночасно було б і не було б можливим, а це – суперечність.
§ 35. Із засновків розуміються наступні положення. Висновок 1-й. Сутність кожного сущого заснована на єдності всіх ознак, які у сущому пізнаються першими і які є немов джерелом для інших ознак.
Показується: Оскільки сутність кожного сущого є тим, а не чимось іншим, бо дістає свою сутність або від іншої речі, або від уявної причини, яка дає можливість зрозуміти, чому дана річ є саме цією, а не іншою, то ми повинні зрозуміти, що єдність знаків знаходиться у сущому, і ці знаки пізнаються першими. Ці самі знаки служать основою (джерелом) для інших знаків. Не зрозумівши цього, ми не зрозуміємо, чому суще є саме цим сущим, а не іншим.
Висновок 2-й. У першому положенні показується, що коли не розуміється значення єдності ознак, тоді не розуміється, чому саме щось є сущим, чи несущим.
Висновок 3-й. Якщо не розуміються всі ті ознаки, які у сущому є первинними, тоді не розуміється і те суще, яке може мати буття від інших сущих, які вже існують або можуть існувати.
§ 36. Висновок 1-й. Сутність кожного сущого є необхідно йому притаманною. Сутність необхідно не може існувати окремо від сущого, інакше суще було б і водночас не було б сущим, оскільки суще, позбавлене сутності, не є сущим. А це – суперечність. Позбавлення сущого його сутності відняло б від нього і його можливість, а тим самим і саме суще, бо суще не є сущим, якщо воно не є можливим. З цього випливало б, що суще було б і одночасно не було б.
§ 37. Висновок 2-й. Сутність кожного сущого є незмінною. Все необхідно потрібне є незмінним. Якщо необхідно потрібне незмінне, то і протилежне йому необхідно неможливе теж буде незмінним. Але сутність сущого необхідно потрібна. Значить, його протилежність незмінна. Коли б сутність сущого була мінливою, її протилежність не була б необхідно неможливою. Якщо б сутність сущого була б мінливою, то могло б бути інакше, як є. Отже, сутність сущого незмінна.
Це положення випливає з такого. Якщо б сутність сущого була мінливою, тоді б вона одночасно була б і не була б необхідно потрібною, що неможливо для того самого. З попереднього параграфа також видно, що коли б сутність сущого була мінливою, тоді б вона в сущому могла б не бути або бути іншою, а це протиставиться необхідно можливому. Отже, сутність сущого є незмінною.
§ 38. Сутність кожного сущого вічна. Це доводиться таким чином. Те, що не має ні початку, ні кінця, є вічним. Сутність сущого не має ні початку, ні кінця. Отже, сутність сущого є вічною.
М: З: Протилежним до необхідно потрібного є необхідно неможливе. Сутність сущого необхідно потрібна. Отже, її протилежністю є необхідно неможливе. Якщо б сутність сущого мала або початок, або кінець, тоді б протилежне до неї не було б необхідно неможливим, оскільки тоді б сутність сущого або була б і інколи не була б, або іноді перестала б бути. Отже, сутність сутності є необхідно потрібна.
Висновок. Чи може сутність речі збільшитися чи зменшитися, якщо вона є незмінною? Те, що незмінне, не може ні збільшитися, ні зменшитися.
§ 39. Те, що знаходиться в сущому помимо сутності, називається способом. Властивостями називаються ті ознаки, які необхідно походять від істотних ознак. Способами є ті ознаки, які в сущому можуть бути або не бути, не заперечуючи сутності сущого. Наприклад, розуміння науки людиною є властивістю, яка походить від істотних ознак людини «тваринність» і «розумність». Однак наука не суперечить сутності людини.
Висновок. Визнаючи сутність, слід визнати і властивості. Отже, як сутність, так і властивості є логічно необхідні, незмінні і вічні, бо властивості необхідно походять із сутності, оскільки достатня причина міститься у сутності. Визнавши достатню причину і сутність, необхідно визнати і властивості. Через те, що сутність необхідна, незмінна і вічна, то і властивості також є необхідними, незмінними і вічними.

Розділ четвертий
Про єдність, тотожність і відмінність сущого
§ 40. Під єдиним розуміється все те, що не ділиться на більше частин, які мають ту саму назву. Наприклад, людина єдина, оскільки не ділиться на більше людей.
Висновок 1-й. Поділ сущого на більше частин, але різного імені, не протиставиться єдності. Наприклад, купа каміння єдина, і хоч вона ділиться на більше каменів, більше куп при цьому не утворюється.
Висновок 2-й. Та сама річ, взята в різних відношення може бути єдиною і множинною одночасно. Єдиною може бути та річ, яка ділиться на більше частин того самого імені. І навпаки, вона може бути множинною, коли ділиться на більше частин різного імені. Отже, перша є єдиною друга – множинною.
§ 41. Єдине буде простим, якщо воно не ділиться на складові частини, які складають його видові відмінності. Наприклад, душа. Єдине буде складним, якщо воно ділиться на частини, які є його видовими відмінностями. Наприклад, людина поділяється на тіло і душу. Єдине через себе – це те, що природою своїх складових частин утворює єдине ціле.  Наприклад, людину складають тіло і душа. Єдине випадкове – це річ, природа частин якого не утворює чогось єдиного цілого. Наприклад, купа каміння.
§ 42. Тотожність є досконалою єдністю. Оскільки тотожність полягає в єдності сутності, то кажуть, що ті речі є тотожними, які мають ту саму сутність. Наприклад, дві накладені одна на одну дуги. Речова тотожність стосується явищ, різних за своїм значенням, але однакових за своєю сутністю. Наприклад, розум, пам’ять і воля мають різні значення, але сутність їх та сама – душа. Образна тотожність існує між речами, в яких є така єдність, без якої одна річ не може бути зрозумілою без іншої речі. Наприклад, людина без тварини. Досконала тотожність – це тотожність між такими речами, в єдності яких не міститься нічого чого б не містилося в інших речах, які утворюють дану і єдність. Наприклад, ціле і його частини. Недосконала тотожність – це така тотожність, коли єдине містить у собі щось таке, яке в іншому не знаходиться. Наприклад, людині і її тіло.
§ 43. Різними речами є ті речі, одна з яких містить у собі те, чого в інших речах немає. Такі сущі є відмінними за своєю природою, але відрізняються вони одна від одної тільки завдяки нашій розумовій діяльності. Наприклад, душа від тіла. Образно різними є ті речі, які відрізняються тільки в нашому мисленні, а самі по собі вони єдині. Відмітними ознаками називаються ті ознаки, які дозволяють пізнати річ і відрізнити її від інших речей. Наприклад, відмітними ознаками планет є: небесні тіла, тверді, темні, періодичне набуття і втрата освітленості (Ціцерон. Книга друга, розд. 10).
§ 44. Речі, які мають однакові відмітні ознаки, називаються подібними, а ті речі, які мають різні відмітні ознаки, називаються неподібними. Рівними називаються речі, які мають рівну кількість. Нерівними називаються речі, які мають різну кількість. Кількістю називається сукупність одиниць. Наприклад, стовпи. Стовпи однакової довжини називаються рівними.
§ 45. Із тих понять, пояснених диференційовано, випливають наступні положення.
Положення 1-ше. Якщо кожна з двох речей має спільні ознаки з третьою, то вони мають спільні ознаки і між собою. Наприклад, навчання і доброчесність подібні між собою в тому, що вони примножують людське благо.
Положення 2-ге. Якщо дві речі подібні до третьої або рівні з нею, то вони будуть подібними або рівними між собою.

Розділ п’ятий
Про порядок, істину і досконалість
§ 46. Не зрозуміємо метафізичну істину і досконалість, якщо не визначимо поняття порядок.
§ 47. Порядок є пізнання подібності деяких сущих за допомогою способу, яким вони розміщуються одне біля одного і взаємно слідують одне за одним. Відсутність порядку називається змішуванням. Змішування є способом пізнання неподібних сущих. Правилом порядку називається достатня причина, з якої розуміється порядок. Простим є порядок, який складається з одного правила порядку. Складним є порядок, який заснований на кількох правилах порядку. Чим більше має правил порядок, тим складнішим він буде.
§ 48. Метафізична істина є узгодженість речей з началом суперечності і достатньою причиною. Звідси випливає, що метафізично істинним буде суще, природа якого узгоджується з началом достатньої причини. Всяке суще є метафізично істинним, якщо воно не містить у собі суперечності.
Висновок 1-й. Всяке суще, яке не містить у собі суперечності або узгоджується з началом суперечності, є можливим.
Висновок 2-й. Оскільки ніщо не існує без достатньої причини, то всяке суще є метафізично істинним.
§ 49. Досконалим взагалі є все те, частини якого узгоджуються зі своєю певною метою. Наприклад, часослов буде досконалим, якщо його частини так узгоджуються між собою, що досконало служать своїй меті, тобто визначенню годин (Годинами («часами») називаються відповідні релігійні відправи, які визначаються часословом для певної пори доби.). Отже, досконалість – це узгодженість речі в єдиному, тобто в меті.
Висновок. Для досконалості від речі вимагається:
1) мета, або загальна основа, їй повинні відповідати всі відмінні (різні) речі;
2) вимагаються відмінні речі або багато речей;
3) узгодженість відмінних речей з метою.
§ 50. Началом досконалості є та мета, для досягнення якої в сущому все узгоджується. Якщо досконалість має одне начало, то вона називається простою, якщо більше – складною.
Сутність сущого. Досконалість має місце тоді, коли все те, що складає сутність сущого, знаходиться у сущому. Наприклад, бути твариною закладено в сутності людини. Якщо в незмінному сущому сутність сущого може бути відсутньою, то його називають випадковим.
Зі сказаного розуміється:
1. Якщо що-небудь має буття, то воно має і сутнісну недосконалість.
2. Оскільки сутнісна досконалість називається метафізичною вартістю, то звідси випливає, що всяке суще має метафізичну вартість. А це означає, що й гріхи, які називають пороками, мають метафізичну вартість, бо містять у собі все те, що складає гріх.
§ 51. Суще є свого роду досконалим, якщо воно здатне досягти мети, для якої створене. Все у своєму роді є досконалим, якщо з огляду на загальний хід природи має і те, що притаманне досконалості. Наприклад, людина, яка має міцні і добре розташовані частини тіла.
Отже, в силу першого визначення всяке суще є свого роду досконалим, бо коли б якесь суще не було у своєму роді досконалим, тоді б воно не було здатним досягти визначеної для нього мети. Звідси виходило б, що при створенні його Богом суще не дістало своєї мети, але ж цього про Бога сказати не можемо, бо інакше Богові приписувалась би певна недосконалість, як вона приписується годинникарю, коли той не вміє скласти часослов так, щоб він визначав години.
В силу другого визначення багато сущих є недосконалими.
§ 52. Одне суще може бути від іншого досконалішим:
1) наскільки мета одного перевищує мету іншого;
2) наскільки воно повніше здійснює свою мету;
3) у художніх творах досконалішим буде те, яке є простішим і більше відповідає своїй меті.
Досконалості протиставиться недосконалість, тому вона визначається як неузгодженість різних речей у єдиному, тобто в меті. Звідси розуміємо, що таке краса і що таке потворність. Потворність є недосконалість почуттів при сприйманні пізнаваного. Краса – це досконалість переживання пізнаваного.


За браком місця інших розділів з «Короткого вступу до метафізики» Петра Лодія не подаємо. В обох рукописах (348/Ш і 348/VIII) лекції з метафізики містять лише онтологію. Для ознайомлення з проблематикою інших розділів онтології подаємо назви тих з них, які не ввійшли до цього уривка.
«Короткий вступ до метафізики» (348/Ш)
Розділ шостий: Про суще складне і просте.
Розділ сьомий: Про випадкове суще, стан, суб’єкт та особу.
Розділ восьмий: Про конечне і безконечне суще.
Розділ дев’ятий: Про необхідне суще.
Розділ десятий: Про начала і причини.
Переклад з української книжної мови XVIII ст. Д. П. Кирика

КОМЕНТАРІ
1. У рукописі 348/VII це речення має продовження: «в дитинстві ж різні люди вперше пізнають різні речі, отже, і начала людського пізнання були б різними; (арк. 3, зв.).
2. З точки зору метафізики XVII – XVIII ст. першим началом могло бути тільки якесь судження (висловлення). Див.: 348/VII. Примечание из науки метафизической... § 16. Арк. 4.
3. У працях з логіки, риторики, метафізики XVII – XVIII ст. М:З і Б:3 означають відповідно «менший засновок» і «більший засновок». За правилами прийнятої тоді аргументації менший засновок ставився на першому місці, більший – на другому, а висновок – на третьому. Проте ці правила не були строгими і нерідко порушувалися. Див.: Прокопович Феофан. Що таке аргументація і форми доказів // Філософські твори. К., 1979. Т. 1. С. 187.

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  282-297.
petro_lodij_metafizyka.rar [20.12 Kb] (викачувань: 21)



 (голосів: 1)

Автор: Admin 22 січня 2012 | Переглянуто: 2152 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ