Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



ПАМФІЛ ДАНИЛОВИЧ ЮРКЕВИЧ
ІДЕЯ
Нелегко схопити в одному загальному визначенні ті особливості й відтінки, з якими застосовується слово ідея в системах філософії ...ми говоримо про ідею там, де предмет, що підлягає нашому вивченню, знаходиться в розвитку із внутрішнього в зовнішнє, тому що розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлювали в ідеї.
...Для ясності ми можемо розрізнити форми нашого пізнання, що різко виділяються: уявлення, поняття і ідею. Уявлення, так як воно утворюється за суб’єктивною асоціацією, має характер зовсім випадкового образу, в якому відображається не стільки річ, скільки людина, котра бачила і відчула цю річ, або, щонайменше, випадкове відношення людини до речі. Якщо воно і має свою необхідність, то ця необхідність є психічна, суб’єктивно-обумовлена.
В понятті ми маємо об’єктивну свідомість передуючого нам явища; суб’єктивізм виключається в ньому, і на його місце виступає усвідомлення необхідного зв’язку і необхідного співвідношення в елементах, які утворюють явища.
В уявленні ми визнаємо суттєвим те, що значиме для споглядання, в понятті – те, що значиме для буття речі, і коли від явища, пізнаного в його необхідності, ми піднімаємося до пізнання сутності його чи коли, досліджуючи далі і загальну необхідність явища, ми знаходимо в ній і під нею необхідність розумну, котра дає явищу внутрішню єдність, життя і душу, то ми переходимо від поняття до ідеї. В уявленні мислення і буття зустрічаються ніби випадково і уявлення окреслює граничне незбігання думки та предмета. В понятті мислення і буття хоч і пов’язуються необхідно, проте рухаються, так би мовити, паралельно одне до одного: тут мислення є спокійний і байдужий глядач і спостерігач явища, воно пізнає й усвідомлює подію, яка є для нього чимось чужим, чимось зовнішнім за змістом і формою. В ідеї мислення і буття збігаються одне з другим: думка, або розум, визнається об’єктивною сутністю речей; ідея пізнається як основа, закон і норма явища, словом, розум вважається дійсним і дійсність розумною. В уявленні ми ще не виходимо із психічних обмеженостей у сферу досвіду; в понятті ми рухаємося виключно в сфері досвіду; в ідеї ми виходимо за межі досвіду. Якщо уявлення говорить, що таке річ по відношенню до нас, чи говорить про річ як наш особистий психічний стан, якщо поняття виражає річ згідно з її дійсною, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ в її відношенні до безумовної основи явищ. Звичайно, людина переважно визначається в своїй діяльності і в своєму пізнанні властивістю і характером явищ, які її оточують. Переважно духовне начало виступає в ній як несамостійне, залежне, як таке, що отримує свої визначення ззовні. І коли нам радять співвідносити наші потреби і бажання з дійсністю як правилом волі, перевіряти наші поняття і пізнання предметом як критерієм істини, то ці поради не тільки мають достатню підставу у властивостях нашого духу, не тільки виправдуються життєвими інтересами, але й не стоять у необхідній суперечності з вищими духовними прагненнями, як це могло б здатися з платонівської точки зору, тому що навряд чи повинен людський дух зраджувати вказаним вимогам емпіричного знання і відповідної йому діяльності, щоб виступити діячем вільним, котрий у собі знаходить вище духовне законодавство знання і діяльності. Як зерно в поступовому розвитку дає плід, котрий в свою чергу дає зерно, так, можливо, людський дух у явищі і силою явища виховується до тієї духовної самосвідомості, яка носить у собі насіння або основи всякого феноменального життя, котре виносить із себе нефеноменальні, незмінні закони, щоб по них визначати приналежну його розумінню і діяльності сферу явищ. Коли ми говоримо: наші дійсні душевні стани, наші нахили, потяги і бажання, як і зовнішні явища, що викликали їх, несумісні з найчистішими вимогами морального закону, усвідомлення якого ми носимо в глибині нашого духу; коли ми говоримо: це явище, ця подія не відповідає своїй ідеї, його розвиток відбувався неправильно і ненормально, то в цих ходячих висловлюваннях ідея береться як об’єктивне поняття, яке не саме визначається предметом, а, навпаки, визначає предмет, мислиться як його закон і умова його правильного розвитку. Психологія могла б довести, що те, що ми називаємо світом явищ, відкривається спершу нашій свідомості як наш психічний стан, як одержуване нами задоволення або печаль, як приємне або неприємне відчуття. Якщо, все ж, при подібній дії на нас з боку світу ми усвідомлюємо цей світ як щось протилежне нашому духу, як систему істот, підпорядкованих порядку і закону, то це, вірогідно, доводить, що цей світ підкоряється духовному законодавству самосвідомості раніше, ніж ми абстрактним мисленням пробуємо вказати в ньому присутність духовних чи ідеальних зв’язків, – отож пояснення світу явищ із ідеї є просте продовження тієї роботи, яку здійснює дух безперервно упродовж свого розвитку в часі. В усякому разі, ідея є факт загальнолюдської свідомості, факт, якого необхідність так само зрозуміла, як зрозуміле нездоланне прагнення людського духу підніматися від людської вседозволеності до моральної свободи, від випадкових уявлень До необхідних пізнань, від емпірично-визначеної свідомості до духовної, наповненої не випадковим змістом самосвідомості. Два розглядувані нами стани людського духу – визначення ззовні і самовизначення – так само передбачають один одного, як прийнятність і самодіяльність, як рух від явища до сутності і від сутності до явища, як перехід від окремого випадку до загального правила, і навпаки.
Марно ми пробували б, в ім’я наукової строгості і послідовності, розділити ці члени одного цілісного людського світоспоглядання: в живому і діяльному дусі вони так само нероздільні, як душа і тіло; ідея відкривається в плоті і крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, в якому виховується людський дух до її усвідомлення. Якщо в цьому положенні ідея втрачає якусь частину свого світла, то зате вона виступає в діяльному дусі з тією життєвістю й енергією, яких не вистачає абстрактній свідомості ідеї в науці взагалі і в філософії зокрема.
Отже, якщо філософія намагається пояснити явища світу, що знаходиться перед нами або відкривається в нас із ідеї і за допомогою ідеї, якщо вона розглядає явища світу, як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерело, основа, закон і тип явищ дійсності, то в цьому напрямку вона пробує з’ясувати і обґрунтувати те світоспоглядання, котрого початки знаходяться в будь-якій людській душі і котре необхідно допускається релігійним і моральним життям людства. Питання про основу і цілі світу, про відношення світу і людини до Бога, – питання, вирішення яких потребує допущення ідеї, хвилює з нездоланною енергією загальнолюдську свідомість раніше за всяку науку; вони виникають у свідомості з необхідністю не тимчасової цікавості, а як завдання власне духовне, що зачіпає вічні потреби людства. Перш ніж ми свідомої спрямовуємо нашу думку на вирішення цих питань, вони в якийсь спосіб уже вирішені в нашому дусі, якщо не строго логічно, то завжди у відповідності з тими інтересами, які хвилюють наше серце, – і світло, що виходить із одного рішення, як би не було воно спотворене невіглаством і пристрастями людини, неодмінно для нас самих осяває і окрашує навколишню дійсність. Цим спрямуванням загальнолюдської свідомості доводиться право філософії на ідеальне світоспоглядання, водночас як звідси ж видно, що заперечення ідеї як дійсної сили світу поставило б науку в тяжкий і марний для неї розбрат із загальними й очевидними вимогами людського духу.
Без визнання ідеї ми отримали б такий образ світу, до якого нелегко привчати живу і діяльну свідомість людини, тому що для діяльного засвоєння цього образу людський дух мав би розлучитися з тим, з чим він у істині ніколи не може розлучитися: ми маємо на увазі естетичні, моральні і релігійні потяги людського духу. Світ, котрий і суперечив би цим потягам, не мав би для людини ніякого інтересу, і ми думаємо, що таким виявився б для нашої свідомості навколишній світ, якби в ньому не було інших сил, крім механічних. Оскільки явище обумовлюється діючими причинами або утворюється механічно, воно не є щось із себе і від себе, воно є щось безумовно пасивне, витворене силами, які не належать до суті його, не є його життям, його душею, тому що самі ці сили в свою чергу несамостійні, пасивні витвори інших діючих причин. Увесь світ при цьому уявляється нам, як вічноплинна річка; частини світу, значні і вражаючі нас своєю життєдайністю і красою, наділені в істині примарним існуванням хвиль, які не мають нічого самобутнього, нічого внутрішнього, нічого живого і які суть ніщо перед байдужою силою піднімаючого і знищуючого їх потоку. Увесь всесвіт є безумовна зовнішність, в якому ми марно шукали б зосереджених пунктів як джерел його життя та розвитку, – є реальність повністю пасивна, в якій немає місця тому, що ми називаємо діяти, жити, одержувати насолоду від життя, як нашого блага, як нашого скарбу. Високе творіння, котре вражає нас багатством сил, грою життя, вишуканістю форм і глибиною думки, походить від мертвих елементів (атомів), які зовсім чужі своїй власній роботі, зовсім байдужі до неї, тому що вони так само охоче і легко, входять у створення явищ, принизливих для нашого почуття, болісних для серця і несумісних з вимогами розуму. Закономірна єдність і пластична діяльність в натурі, життєві потяги і доцільні інстинкти, душа і розум суть феномени, котрі існують тільки в нашій суб’єктивній уяві. Природа не розраховує ні на що подібне; в ній немає ні можливості, ні потягу до діяльності зсередини, до живого розвитку, до народження істот прекрасних чи розумних. Не визначена думкою, вона сама не знає, що народиться з її несвобідних і незадуманих рухів. Всі істоти мають для неї однакове значення, як події однаково необхідні або, вірніше, неминучі, – як події, однаково обумовлені попередніми механічними процесами. Вічні сили природи стоять до своїх творінь в негативному відношенні байдужості.
...І цей світ, в якому відсутнє дихання життя і в якому не відбиваються промені розуму, виховує нас до почуття життя, до досконалості істот розумних, – виховує нас до моральних і естетичних потягів, тобто до того, що таке чуже і несуттєве світові. Щоб вступити у сферу непідробної, суттєвої дійсності, нам залишається одне з двох: або визнати все багатство нашого духовного життя примарним, в істині не існуючим, або ж погодиться, що світ, який розвиває наше духовне життя з його багатством, не такий матеріальний, не такий безжиттєвий і бездушний, як він зображається в механічному світоспогляданні. Перше допущення залишиться нічого не значущим словом, доки нам не вдасться звести до простих фізіологічних феноменів або – ще нижче – до загальних законів механіки всі різноманітні форми і явища мислення, волі і почуттів в людині і всю справу цивілізації в людстві. І хто не плекав звабливої надії, що це завдання колись може бути розв’язане, той уже цим самим виражає переконання, що світ, який виступає необхідною умовою і допущенням духовного розвитку людини і людства, не є в своїй кінцевій основі сліпим механізмом, котрому було б невластиве це духовне і розумне призначення.
...Внутрішня суперечність, що лежить в основі механічного світоспоглядання, закінчується в категорії випадку згасанням і цілковитим зникненням усякої думки і всякого розуміння, тому що випадок і є власне те, що не піддається ніякій думці, що тікає від неї, як тінь від світла, і що повністю зникає там, де виникає думка і розуміння. Так, якщо можна заперечувати ідею, то уже в істині не можна знайти того позитивного принципу, в ім’я якого здійснювалося б заперечення.
...Після того як перші грецькі філософи, запитуючи про основні елементи космосу, визнавали в цих елементах щось божественне і розумне чи вбачали основу гармонії явищ в моральних мотивах любові і ворожнечі; після того як Емпедокл основу чуттєвого космосу покладав у нечуттєвому сферосі, де панує любов, єдність, безсмертя і блаженство; після того як Анаксагор визнав, що розум є джерело якщо не елементів, то гармонії космосу, – Платон, немовби висловлюючи в ясному слові те, що не могли висловити його попередники, ніби схоплюючи їхню ж задушевну думку і підносячи її в світлі самосвідомості, учить, що божественне і розумне не може бути несамостійне, що воно не є якість одного з елементів, що воно не потребує фізичних носіїв і що повнота буття не ділиться між ним і його протилежністю. Божественне і розумне самодостатнє і безумовне, воно відкривається нашій самосвідомості як первинна і вічна сутність всякої феноменальної дійсності. Те, що робить космос чуттєвим і механічним, є щось несуттєве, неіснуюче. Справжня непідроблена дійсність належить божественному і розумному як такій духовній сутності, яка виступає джерелом буття і його пізнання. Як сонце є причина того, що ми бачимо, й того, що речі стають видимими, так Благо подає пізнаваному істину, а пізнаючому – силу знання. І якщо подібне пізнається подібним, то божественне і розумне – ця вічна сутність і форма всякої дійсності – повинно бути однорідним, одноякісним з тими поняттями, в яких і за допомогою яких ми пізнаємо дійсність, що перед нами; або божественне і розумне в космосі є ідея. В ідеї ми бачимо речі в їх справжній натурі. Ідея є, так би мовити, справжнє місце речі і справжня річ. Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні предмета, а в ідеї предмета, а звідси випливає, що й сама вона ідеальна.

Переклад з російської мови М. І. Лука

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  335-358.
pamfil_jurkevycz.rar [30.5 Kb] (викачувань: 25)

 (голосів: 1)

Автор: Admin 22 січня 2012 | Переглянуто: 2196 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ