Uahistory.info

ПАМФІЛ ДАНИЛОВИЧ ЮРКЕВИЧ
ІДЕЯ

Нелегко схопити в одному загальному визначенні ті особливості й відтінки, з якими застосовується слово ідея в системах філософії ...ми говоримо про ідею там, де предмет, що підлягає нашому вивченню, знаходиться в розвитку із внутрішнього в зовнішнє, тому що розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлювали в ідеї.
...Для ясності ми можемо розрізнити форми нашого пізнання, що різко виділяються: уявлення, поняття і ідею. Уявлення, так як воно утворюється за суб’єктивною асоціацією, має характер зовсім випадкового образу, в якому відображається не стільки річ, скільки людина, котра бачила і відчула цю річ, або, щонайменше, випадкове відношення людини до речі. Якщо воно і має свою необхідність, то ця необхідність є психічна, суб’єктивно-обумовлена.
В понятті ми маємо об’єктивну свідомість передуючого нам явища; суб’єктивізм виключається в ньому, і на його місце виступає усвідомлення необхідного зв’язку і необхідного співвідношення в елементах, які утворюють явища.
В уявленні ми визнаємо суттєвим те, що значиме для споглядання, в понятті – те, що значиме для буття речі, і коли від явища, пізнаного в його необхідності, ми піднімаємося до пізнання сутності його чи коли, досліджуючи далі і загальну необхідність явища, ми знаходимо в ній і під нею необхідність розумну, котра дає явищу внутрішню єдність, життя і душу, то ми переходимо від поняття до ідеї. В уявленні мислення і буття зустрічаються ніби випадково і уявлення окреслює граничне незбігання думки та предмета. В понятті мислення і буття хоч і пов’язуються необхідно, проте рухаються, так би мовити, паралельно одне до одного: тут мислення є спокійний і байдужий глядач і спостерігач явища, воно пізнає й усвідомлює подію, яка є для нього чимось чужим, чимось зовнішнім за змістом і формою. В ідеї мислення і буття збігаються одне з другим: думка, або розум, визнається об’єктивною сутністю речей; ідея пізнається як основа, закон і норма явища, словом, розум вважається дійсним і дійсність розумною. В уявленні ми ще не виходимо із психічних обмеженостей у сферу досвіду; в понятті ми рухаємося виключно в сфері досвіду; в ідеї ми виходимо за межі досвіду. Якщо уявлення говорить, що таке річ по відношенню до нас, чи говорить про річ як наш особистий психічний стан, якщо поняття виражає річ згідно з її дійсною, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ в її відношенні до безумовної основи явищ. Звичайно, людина переважно визначається в своїй діяльності і в своєму пізнанні властивістю і характером явищ, які її оточують. Переважно духовне начало виступає в ній як несамостійне, залежне, як таке, що отримує свої визначення ззовні. І коли нам радять співвідносити наші потреби і бажання з дійсністю як правилом волі, перевіряти наші поняття і пізнання предметом як критерієм істини, то ці поради не тільки мають достатню підставу у властивостях нашого духу, не тільки виправдуються життєвими інтересами, але й не стоять у необхідній суперечності з вищими духовними прагненнями, як це могло б здатися з платонівської точки зору, тому що навряд чи повинен людський дух зраджувати вказаним вимогам емпіричного знання і відповідної йому діяльності, щоб виступити діячем вільним, котрий у собі знаходить вище духовне законодавство знання і діяльності. Як зерно в поступовому розвитку дає плід, котрий в свою чергу дає зерно, так, можливо, людський дух у явищі і силою явища виховується до тієї духовної самосвідомості, яка носить у собі насіння або основи всякого феноменального життя, котре виносить із себе нефеноменальні, незмінні закони, щоб по них визначати приналежну його розумінню і діяльності сферу явищ. Коли ми говоримо: наші дійсні душевні стани, наші нахили, потяги і бажання, як і зовнішні явища, що викликали їх, несумісні з найчистішими вимогами морального закону, усвідомлення якого ми носимо в глибині нашого духу; коли ми говоримо: це явище, ця подія не відповідає своїй ідеї, його розвиток відбувався неправильно і ненормально, то в цих ходячих висловлюваннях ідея береться як об’єктивне поняття, яке не саме визначається предметом, а, навпаки, визначає предмет, мислиться як його закон і умова його правильного розвитку. Психологія могла б довести, що те, що ми називаємо світом явищ, відкривається спершу нашій свідомості як наш психічний стан, як одержуване нами задоволення або печаль, як приємне або неприємне відчуття. Якщо, все ж, при подібній дії на нас з боку світу ми усвідомлюємо цей світ як щось протилежне нашому духу, як систему істот, підпорядкованих порядку і закону, то це, вірогідно, доводить, що цей світ підкоряється духовному законодавству самосвідомості раніше, ніж ми абстрактним мисленням пробуємо вказати в ньому присутність духовних чи ідеальних зв’язків, – отож пояснення світу явищ із ідеї є просте продовження тієї роботи, яку здійснює дух безперервно упродовж свого розвитку в часі. В усякому разі, ідея є факт загальнолюдської свідомості, факт, якого необхідність так само зрозуміла, як зрозуміле нездоланне прагнення людського духу підніматися від людської вседозволеності до моральної свободи, від випадкових уявлень До необхідних пізнань, від емпірично-визначеної свідомості до духовної, наповненої не випадковим змістом самосвідомості. Два розглядувані нами стани людського духу – визначення ззовні і самовизначення – так само передбачають один одного, як прийнятність і самодіяльність, як рух від явища до сутності і від сутності до явища, як перехід від окремого випадку до загального правила, і навпаки.
Марно ми пробували б, в ім’я наукової строгості і послідовності, розділити ці члени одного цілісного людського світоспоглядання: в живому і діяльному дусі вони так само нероздільні, як душа і тіло; ідея відкривається в плоті і крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, в якому виховується людський дух до її усвідомлення. Якщо в цьому положенні ідея втрачає якусь частину свого світла, то зате вона виступає в діяльному дусі з тією життєвістю й енергією, яких не вистачає абстрактній свідомості ідеї в науці взагалі і в філософії зокрема.
Отже, якщо філософія намагається пояснити явища світу, що знаходиться перед нами або відкривається в нас із ідеї і за допомогою ідеї, якщо вона розглядає явища світу, як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерело, основа, закон і тип явищ дійсності, то в цьому напрямку вона пробує з’ясувати і обґрунтувати те світоспоглядання, котрого початки знаходяться в будь-якій людській душі і котре необхідно допускається релігійним і моральним життям людства. Питання про основу і цілі світу, про відношення світу і людини до Бога, – питання, вирішення яких потребує допущення ідеї, хвилює з нездоланною енергією загальнолюдську свідомість раніше за всяку науку; вони виникають у свідомості з необхідністю не тимчасової цікавості, а як завдання власне духовне, що зачіпає вічні потреби людства. Перш ніж ми свідомої спрямовуємо нашу думку на вирішення цих питань, вони в якийсь спосіб уже вирішені в нашому дусі, якщо не строго логічно, то завжди у відповідності з тими інтересами, які хвилюють наше серце, – і світло, що виходить із одного рішення, як би не було воно спотворене невіглаством і пристрастями людини, неодмінно для нас самих осяває і окрашує навколишню дійсність. Цим спрямуванням загальнолюдської свідомості доводиться право філософії на ідеальне світоспоглядання, водночас як звідси ж видно, що заперечення ідеї як дійсної сили світу поставило б науку в тяжкий і марний для неї розбрат із загальними й очевидними вимогами людського духу.
Без визнання ідеї ми отримали б такий образ світу, до якого нелегко привчати живу і діяльну свідомість людини, тому що для діяльного засвоєння цього образу людський дух мав би розлучитися з тим, з чим він у істині ніколи не може розлучитися: ми маємо на увазі естетичні, моральні і релігійні потяги людського духу. Світ, котрий і суперечив би цим потягам, не мав би для людини ніякого інтересу, і ми думаємо, що таким виявився б для нашої свідомості навколишній світ, якби в ньому не було інших сил, крім механічних. Оскільки явище обумовлюється діючими причинами або утворюється механічно, воно не є щось із себе і від себе, воно є щось безумовно пасивне, витворене силами, які не належать до суті його, не є його життям, його душею, тому що самі ці сили в свою чергу несамостійні, пасивні витвори інших діючих причин. Увесь світ при цьому уявляється нам, як вічноплинна річка; частини світу, значні і вражаючі нас своєю життєдайністю і красою, наділені в істині примарним існуванням хвиль, які не мають нічого самобутнього, нічого внутрішнього, нічого живого і які суть ніщо перед байдужою силою піднімаючого і знищуючого їх потоку. Увесь всесвіт є безумовна зовнішність, в якому ми марно шукали б зосереджених пунктів як джерел його життя та розвитку, – є реальність повністю пасивна, в якій немає місця тому, що ми називаємо діяти, жити, одержувати насолоду від життя, як нашого блага, як нашого скарбу. Високе творіння, котре вражає нас багатством сил, грою життя, вишуканістю форм і глибиною думки, походить від мертвих елементів (атомів), які зовсім чужі своїй власній роботі, зовсім байдужі до неї, тому що вони так само охоче і легко, входять у створення явищ, принизливих для нашого почуття, болісних для серця і несумісних з вимогами розуму. Закономірна єдність і пластична діяльність в натурі, життєві потяги і доцільні інстинкти, душа і розум суть феномени, котрі існують тільки в нашій суб’єктивній уяві. Природа не розраховує ні на що подібне; в ній немає ні можливості, ні потягу до діяльності зсередини, до живого розвитку, до народження істот прекрасних чи розумних. Не визначена думкою, вона сама не знає, що народиться з її несвобідних і незадуманих рухів. Всі істоти мають для неї однакове значення, як події однаково необхідні або, вірніше, неминучі, – як події, однаково обумовлені попередніми механічними процесами. Вічні сили природи стоять до своїх творінь в негативному відношенні байдужості.
...І цей світ, в якому відсутнє дихання життя і в якому не відбиваються промені розуму, виховує нас до почуття життя, до досконалості істот розумних, – виховує нас до моральних і естетичних потягів, тобто до того, що таке чуже і несуттєве світові. Щоб вступити у сферу непідробної, суттєвої дійсності, нам залишається одне з двох: або визнати все багатство нашого духовного життя примарним, в істині не існуючим, або ж погодиться, що світ, який розвиває наше духовне життя з його багатством, не такий матеріальний, не такий безжиттєвий і бездушний, як він зображається в механічному світоспогляданні. Перше допущення залишиться нічого не значущим словом, доки нам не вдасться звести до простих фізіологічних феноменів або – ще нижче – до загальних законів механіки всі різноманітні форми і явища мислення, волі і почуттів в людині і всю справу цивілізації в людстві. І хто не плекав звабливої надії, що це завдання колись може бути розв’язане, той уже цим самим виражає переконання, що світ, який виступає необхідною умовою і допущенням духовного розвитку людини і людства, не є в своїй кінцевій основі сліпим механізмом, котрому було б невластиве це духовне і розумне призначення.
...Внутрішня суперечність, що лежить в основі механічного світоспоглядання, закінчується в категорії випадку згасанням і цілковитим зникненням усякої думки і всякого розуміння, тому що випадок і є власне те, що не піддається ніякій думці, що тікає від неї, як тінь від світла, і що повністю зникає там, де виникає думка і розуміння. Так, якщо можна заперечувати ідею, то уже в істині не можна знайти того позитивного принципу, в ім’я якого здійснювалося б заперечення.
...Після того як перші грецькі філософи, запитуючи про основні елементи космосу, визнавали в цих елементах щось божественне і розумне чи вбачали основу гармонії явищ в моральних мотивах любові і ворожнечі; після того як Емпедокл основу чуттєвого космосу покладав у нечуттєвому сферосі, де панує любов, єдність, безсмертя і блаженство; після того як Анаксагор визнав, що розум є джерело якщо не елементів, то гармонії космосу, – Платон, немовби висловлюючи в ясному слові те, що не могли висловити його попередники, ніби схоплюючи їхню ж задушевну думку і підносячи її в світлі самосвідомості, учить, що божественне і розумне не може бути несамостійне, що воно не є якість одного з елементів, що воно не потребує фізичних носіїв і що повнота буття не ділиться між ним і його протилежністю. Божественне і розумне самодостатнє і безумовне, воно відкривається нашій самосвідомості як первинна і вічна сутність всякої феноменальної дійсності. Те, що робить космос чуттєвим і механічним, є щось несуттєве, неіснуюче. Справжня непідроблена дійсність належить божественному і розумному як такій духовній сутності, яка виступає джерелом буття і його пізнання. Як сонце є причина того, що ми бачимо, й того, що речі стають видимими, так Благо подає пізнаваному істину, а пізнаючому – силу знання. І якщо подібне пізнається подібним, то божественне і розумне – ця вічна сутність і форма всякої дійсності – повинно бути однорідним, одноякісним з тими поняттями, в яких і за допомогою яких ми пізнаємо дійсність, що перед нами; або божественне і розумне в космосі є ідея. В ідеї ми бачимо речі в їх справжній натурі. Ідея є, так би мовити, справжнє місце речі і справжня річ. Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні предмета, а в ідеї предмета, а звідси випливає, що й сама вона ідеальна.


Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  335-358.
pamfil_jurkevycz.rar [30.5 Kb] (викачувань: 1)