Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



ПАМФІЛ ДАНИЛОВИЧ ЮРКЕВИЧ
СЕРЦЕ І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ ЗА ВЧЕННЯМ СЛОВА БОЖОГО
Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил людини.
Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її бажань.
Серце є центром усіх пізнавальних дій душі.
Нарешті, серце є центром морального життя людини. В серці з’єднуються всі моральні стани людини.
...Серце є вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон…
Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного людського життя, так само як досконалість мислення ще не позначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина», і сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше того фізіолога, котрий став би з’ясовувати явища слуху – звук, тони і слова – із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір і т. д. У відповідності з цим ми можемо вже припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом в тілі не одну голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, а розповсюджується значно далі і глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв’язок з тілом має бути значно багатшим і різноманітнішим, ніж звичайно думають.
...Зв’язок між рухом певної частини головного мозку і уявленням, котре з цього приводу утворює душа, є не механічний зв’язок тисків і поштовхів... а зв’язок доцільний, ідеальний, духовний; душа отримує враження не від просторових рухів мозкової маси, а від доцільної її діяльності, котра, як здається, не потребує просторового збігу діючих один на одного членів.
Наші думки, слова і спроби суть спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи або вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою.
…В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою котрого вони суть прояви не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини.
...Якби людина виявляла себе одним мисленням, яке в такому випадку було б, вірогідно, дійсно справжнім образом зовнішніх предметів, то різноманітний, багатий життям і красою світ відкривався б її свідомості як правильна, але водночас і мертва математична величина. Вона могла б проглядати в цю величину наскрізь і в цілому, але зате уже ніде не зустрічала б буття істинного, живого, яке вражало б її красою форм, таємничістю потягів та безконечною повнотою змісту. Нам здається, що в справжній душі немає такого однобокого мислення. І що було б з людиною, коли б її думка не мала іншого призначення, крім того, що повторювати у своїх рухах події дійсності або відображати в собі сторонні для духу явища? Може статися, що в цьому випадку наші думки відрізнялись би такою ж визначеністю, як математичні величини; але зате ми могли б у нашому. знанні речей рухатися тільки в ширину, а не в глибину. Світ як система явищ життєдайних, повних краси і знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого серця і звідси вже для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, походять врешті-решт не із впливів зовнішнього світу, із спонук і нездоланних вимог серця.
...Уже в простому уявленні, яке тільки-но утворюється нашим мисленням на основі вражень, що йдуть ззовні, ми повинні розрізняти дві сторони: 1) знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні, і 2) той душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Ця остання сторона не підлягає жодному математичному розрахунку: вона виражає безпосередньо і своєрідно якість і винятковість нашого душевного настрою. У виключному прагненні до знання ми часто забуваємо, що таке поняття входить у нашу душу як її внутрішній стан, і оцінюємо наші поняття лише по тому, в якій мірі вони є для нас образами речей. Між тим ця сторона в понятті, що нею визначається стан і настрій душі, має для цілісного життя духу більшу ціну, ніж уявлення, оскільки воно є образ речі. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне і нашого знання, то в інтересах вищого морально-духовного утворення цілком справедливим було б положення, що ми повинні знати тільки те, що гідне нашої моральної і богоподібної істоти. Дерево пізнання не є дерево життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання.
...Нам ніколи не вдасться перевести в чітке знання того руху радості й печалі, страху і надії ті відчуття добра і любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого серця. Коли ми одержуємо насолоду від споглядання краси в природі чи в мистецтві, коли нас зачіпають задушевні звуки музики, коли ми дивуємося величі подвигу, то всі ці стани більшого чи меншого натхнення вмить відбиваються в нашому серці, і причому з такою самобутністю і незалежністю від нашого звичайного потоку душевних станів, що людське мистецтво, мабуть, вічно буде повторювати справедливі нарікання на недостатність засобів для виразу і зображення цих сердечних станів.
Якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактну думку людина може вступити в боротьбу з обставинами і людьми; тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.
Із цих зауважень ми виводимо два положення: 1) серце може виражати, знаходити і розуміти досить своєрідно такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, переважаючою духовністю і життєдайністю не доступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати і помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою і рушієм нашого духовного життя.
В живій оцінці людей і їхніх вартостей ми не обмежуємося вказівкою на їхні знання і поняття. Істина, оскільки вона існує лише в абстрактній думці людини, не відноситься нами при цій оцінці прямо і безпосередньо до її духовного єства. Нам хотілося б насамперед знати, чи хвилює ця істина її серце, які її духовні спонуки і прагнення, чим викликаються її симпатії, що її радує і печалить і, взагалі, в чому полягає цінність її серця.
...Закон для душевних процесів не визначається силою розуму як його винахід, а передує людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морального життя людини і людства, і притому наперед даний він, за апостолом, у серці як найглибшій стороні людського духа... Самозаконність не притаманна людському духу ні в якому смислі. Між явищами і діями душі розум має значення світла, котрим осявається не ним встановлене, а Богом створене життя людського духа з його Богом даними законами. Душа існує не тільки як це світло, а й як освітлювана ним істота з багатоманітними духовними здібностями, для яких закони встановлені творчою волею Бога. Життя духовне зароджується раніше від цього світла розуму – в мороці і темряві, тобто в глибинах, не доступних для нашого обмеженого погляду. Якщо з основ цього життя виникає світло знання і розуміння як наступне його виявлення, то цим повністю виправдовується біблейський погляд на значення людського розуму, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини.
...Людська душа має первісний і особливий зміст, що відкривається і проявляється, безперечно, в загальних і родових формах душевного життя, таких як уявлення, почуття, бажання і т. д. Тільки при цьому допущенні можна пояснити, чому ці родові форми набувають у людини особливого і найдосконалішого характеру, чому в цих родових формах відкривається родова особливість людини, для вияву котрої марно шукали б ми в душі людини визначеного, діючого за загальними законами механізму, чому, зрештою, в цих кінцевих родових формах присутнє почуття й усвідомлення безконечного, для якого знову немає визначеного і окремого носія чи представника в явищах душевного життя. Проте ми маємо зробити ще один крок далі і допустити, що кожна окрема людська душа має свої особливості, їй притаманний своєрідний розвиток, який проявляється, в свою чергу, в загальних і родових формах людського душевного життя. В історії творення світу розповідається, що Бог створив безсловесні живі істоти згідно з їх родом... а людину згідно з власною неподільною природою, як окрему і індивідуальну особистість... Цей образ творення повністю відповідає призначенню людини,, котра як істота безсмертна не зникає в роді, а володіє власним особистим існуванням у часі і у вічності. Тому людина ніколи не може бути пасивним виявом або органом загального родового життя душі. Наші слова, думки і діла народжуються не з загальної родової сутності людської душі, а з нашого власне-розвинутого своєрідно-уособленого душевного життя; тільки з цієї причини вони визначають нашу особисту провину чи нашу особисту заслугу, якої ми ні з ким не поділяємо. Тоді як наука вказує загальні і родові умови для явищ душевного життя взагалі, священні письменники мають на увазі те конкретне й особливе джерело цих явищ у серці людини, виходячи з якого вони, при всій своїй загальності, робляться нашим особистим станом і надбанням.
…В людській душі є щось первісне і просте, є прихованого серця людина, є глибина серця, котрого майбутні рухи не можуть бути розраховані за загальними і необхідними умовами і законами душевного життя. Для цієї найсуттєвішої сторони людського духу наука не може знайти загальних і назавжди визначених форм, які були б прив’язані до тієї чи іншої пари нервів і виникали б з необхідністю з її руху.
Якщо серце є таким центром духовного життя людини, з якого походять прагнення, бажання і задуми безпосередньо або тією стороною, яка не випливає з математичною рівністю із зовнішніх діючих причин, то найправильніша теорія душевних явищ не може визначити особливостей і відмін, з якими вони проявляються в цій окремій душі за певних обставин. Як ми вже сказали, людина не є таким екземпляром роду, в якому тільки повторювався б загальний зміст інших екземплярів. Вона, і в цьому відношенні вона єдина у відомому нам світі, є особистість, або, як говорять, індивідуум. Такою особливою, що не зникає в роді, істотою знає себе людина в безпосередній самосвідомості, яка, отже, відкриває їй не душу взагалі, не всяку душу, а цю особливу, з особливими настроями, прагненнями і задумами; загальна ж теорія душевного життя постає, як і всяка теорія, через порівняння, узагальнення й абстрагування від окремих досвідів. Звідси ми можемо зробити висновок, що, навіть коли б в історії природи все було підпорядковане чіткому механізмові, який не дозволяє вилучення, в історії людства можливі факти, події і явища, які будуть засвідчувати про себе своїм простим існуванням, і можливості яких не можна ні допускати, ні заперечувати на підставі загальних законів, відомих нам із науки про душу. Коли наука з’ясує для себе справжнє значення і межі цього положення, тоді, можливо, вона зуміє поставити себе в правильне відношення до божественного одкровення. Досі вона розмірковувала майже в такий спосіб. Відома історична подія, судячи із переконливих свідчень, мала б бути визнана дійсною, проте наявність її суперечить загальним законам, за якими пояснюємо ми душевне життя всякої людини; отож, немає підстав приймати її за дійсність. Ми протиставляємо цьому міркуванню наступний порядок думок. У серці людини міститься джерело для таких явищ, котрим притаманні особливості, що не випливають із жодного загального поняття чи закону. Згідно із загальними законами душевного життя ми можемо обговорювати лише щоденні, звичні, обумовлені буденним плином речей явища людського духу, тому що ці закони зняті або абстраговані від цих однакових чи одноманітних явищ. Тому там, де ми зустрічаємо явища, що випадають із цього звичного ряду, ми маємо дослідити насамперед їх просту дійсність, не закриваючи її загальними законами, бо ще ніхто не довів, щоб душа підкорялася цим загальним законам з механічною необхідністю, як мертва і бездіяльна маса. Причому, якщо не можна допустити, щоб тут, як у галузі фізики, дія і протидія були рівні, то з іншого боку, незвичні події, як доводить досвід, завжди відбуваються за якихось особливих обставин. З нашого погляду, решта світу уявляється нам, як річка, котрої ширину й глибину легко виміряти за загальними правилами; але, пливучи вгору по цій річці, ви, можливо, раптово зустрічаєте такий вир, такий швидший, заплутаний рух хвиль, які то відкидають в ширину, то занурюють в глибину, що загальні правила виміру можуть бути прикладені тут дуже неточно. Можливо, подібна аналогія керувала думкою того великого психолога, який сказав: «Джерело природи в серці людини», тому що й справді ми тут стоїмо біля джерел, направленість яких усередину й у глибину невідома для нас: явища можна помітити тут лише після того, як вони виникли, а з якої визначеної глибини, в якому напрямку, яким буде їхнє спрямування й порядок і в яких особливих видозмінах виникнуть вони, цього не можна визначити ні за якими загальними законами.
...Положення Блаженного Августина, що душа людини, звідки вона не походила б, є від Бога, відоме і загальному почуттю людства, котре, у всякому разі, не хоче бачити між душею людини і Богом союзу, обумовленого рядом сторонніх, чужих для душі і зовнішніх членів, і котре так охоче розглядає цей союз, як щось близьке й безпосереднє: тут, у цьому сподіванні людства бути в живому союзі з Богом, лежить природна схильність до молитви, до віри. Основа релігійної свідомості людського роду знаходиться в серці людини: релігія не є чимось стороннім для духовної природи, вона утверджується на природному ґрунті. Справедливо, що одкровення повідомляє людині істини, не доступні для її розуму, проте також справедливо, що людина не є тварина, котру лише Бог навчає; сама душа носить у собі зародки і схильності до цього незвичайного научення. Те, що, між іншим, цих зародків і схильностей ми не можемо віднайти у сфері уявлень і понять, те, що вони відкриваються нам, як щось таке, що не піддається описові й визначенню, як справжнє почуття безконечного, тільки в серці, – це можна допустити уже без усякого доведення. ...Проте ми не заперечуємо, що релігія, утверджуючись головним чином у серці людини, знаходить більш чи менш міцні засади і в інших пунктах світу. Значно рішучіше виступає значення серця у сфері людської діяльності, тому що ми по-різному судимо про людські вчинки, зважаючи на те, чи визначаються вони зовнішніми обставинами і відповідними міркуваннями, чи виникають із безпосередніх і вільних рухів серця. Тільки останнім по-справжньому ми можемо приписати моральну вартість, тоді як перші мають більшою чи меншою мірою характер фізичних дій. Християнське одкровення говорить нам, що любов є джерело всіх істинно моральних вчинків. Як це вчення про корінне моральне явище, із котрого, як із джерела, виникають всі інші моральні явища, перебуває в ясному причинному зв’язку з біблейським ученням про серце, то ми сподіваємось, що і воно, в свою чергу, може бути виправдане із начал моральної філософії так само, як учення про серце набуло міцних засад у психології.
Моральні вчинки можливі для людини, тому що їй притаманна свобода. Ця свобода проявляється в здатності душі самовизначатися до діяльності. Наприклад, праведні справи може людина робити і з необхідності, в цьому випадку вони мають значення лише юридичне, а не моральне, у явіть тепер, що ті ж самі праведні справи ця людина робить вільно, охоче, із любові чи від серця, сумлінно; тоді ці справи, як такі, що випливають із любові, із серця, наповнюються високою моральною цінністю... Так, у всього людства панує переконання, що моральна вартість вчинку визначається виключно ступенем свобідної любові серця до добра, заради якого він здійснюється, а все інше, чим обумовлюється окрім цього такий вчинок, зокрема: хист або уміння, яке передбачає зрілість і досвід, глибоке й правильне міркування, що доводить розвинутий розум, – усе це ціниться у вчинку як фізична сила духу, котра без благодаті любові здатна втілюватися в найнедостойніші дії.
Безперечне наукове значення має прийняте в моральній філософії поняття морального закону і вчення про обов’язок або необхідність виконувати його. Як совість, так і всі релігії розглядають моральні вчинки як такі, що продиктовані законодавством, і тому здійснення їх визнають обов’язковим. Так, і в одкровенні справи правди і любові називаються заповідями або повеліннями Бога. Так, Ісус Христос дав людству новий заповіт. Взагалі людство вірить, що здійснення всякого доброго вчинку є виконанням волі Божої або що в цьому випадку наша воля узгоджена з волею Бога. Проте з цим справді істинним вченням поєднується у філософії нічим не виправдане допущення, нібито первісним джерелом морального законодавства є розум. Вище ми вже говорили про вдавану самозаконність розуму і про вдавану єдність вчинків розумних і морально добрих. Оскільки ми маємо тут справу з одним із найскладніших питань моральної філософії, то для пояснення нашої думки і усунення непорозумінь зробимо ще наступні зауваження.
...Закон, згідно з яким здійснюється моральна діяльність, не є уже тільки через це причиною цієї діяльності, як, наприклад, закон падіння тіл не є причиною їх падіння. Отже, з раціоналістичного погляду назавжди залишиться нез’ясованим, звідки, з якого джерела походять ті справи, які знаходяться у відповідності з моральним законом як повелінням розуму. Всяке моральне повеління розуму, всяка настанова розуму стосовно того, що я повинен робити, відкриває мені перспективу справ тільки-но очікуваних, поки що не здійснених; а чи можу я здійснити ці справи, чи маю я моральні сили як джерела цих справ, – це зовсім інше питання, з приводу якого моральне законодавство розуму нічого не скаже. Дійсно, розум може диктувати, повелівати і – скажемо так – командувати, але тільки тоді, коли він має перед собою не мертвий труп, а живу й одухотворену людину і коли його настанови та повеління зняті з натури цієї людини, а не нав’язуються їй, як щось чуже, «несродне»; тому що жодна істота на світі не приходить до узаконеної діяльності на підставі сторонніх для неї спонук.
...Висловимо остаточно нашу думку про значення начал і загальних правил розуму в царині моралі за допомогою євангельського образу, який за своєю точністю завжди буде викликати здивування у байдужого спостерігача: для живої – а не лише уявної – моральності потрібен світильник і єлей... У залежності від того, як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник гасне: моральні начала й ідеї затьмарюються і, зрештою, зникають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм – між головою і серцем – є найзвичайнісіньким явищем у моральній історії людства.

ІЗ НАУКИ ПРО ЛЮДСЬКИЙ ДУХ
Коли грецький філософ Платон учив, що тіло людини створено з вічної матерії, котра не має нічого спільного з духом, то він у такий спосіб допускав дуалізм метафізичний як у будові світу взагалі, так і в будові людини. Християнське світоспоглядання усунуло цей метафізичний дуалізм: матерію визнає воно витвором духу; отже, вона має носити на собі сліди духовного начала, з якого вона виникла. У явищах матеріальних ви бачите форму, закономірність, присутність мети й ідеї. Якщо людський дух розвивається в матеріальному тілі, якщо його вдосконалення пов’язане з віковим станом тіла, то цей зв’язок не є примусовим, продиктованим безмежними можливостями божественної волі: він визначається сенсом людського життя, його призначенням або ідеєю. Матерія, як говорить Шеллінг, прагне, поривається народити дух і вона не байдужа до цілей духу, вона має первісне і внутрішнє відношення до них. Вивчіть добре тілесний організм людини, і ви можете розгадати, які форми внутрішнього, духовного життя відповідають йому. Вивчіть добре це внутрішнє життя, і ви можете розгадати, який тілесний організм відповідає йому.
...Відомо, що після усунення дуалізму метафізичного залишається ще дуалізм гносеологічний, дуалізм знання. Скільки б ми не говорили про єдність людського організму, завжди ми будемо пізнавати людську істоту двома способами: зовнішніми відчуттями – тіло і його органи та внутрішнім відчуттям – душевні явища. У першому випадку ми будемо мати фізіологічне пізнання про людське тіло, а в другому – психологічне пізнання про людський дух.
...Здається, ясно, що думка не має просторової ні протяжності, ні просторового руху, не має фігури, кольору звуку, запаху, смаку, не має ні ваги, ні температури; отже, фізіолог не може спостерігати її жодним із своїх тілесних відчуттів. Тільки внутрішньо, тільки в безпосередньому самоспогляданні він знає себе як істоту мислячу, відчуваючу, прагнучу. Ці дві величини, тобто предмети зовнішнього і внутрішнього досвіду, суть, як говорять психологи, неспівмірні: наукового, послідовного переходу від однієї з них до другої ви не знайдете. Фізіолог буде спостерігати найскладніші рухи нервів, проте ці рухи, доки вони існують для зовнішнього досвіду, тобто доки вони суть просторові рухи, що відбуваються між матеріальними елементами, не перетворяться у відчуття, уявлення і думку.
...Отже, коли говорять, що рух нерва перетворюється у відчуття, то тут завжди обходять того діяча, котрий володіє цією чудесною перетворюючою силою, або котрий має здатність і властивість народжувати в собі відчуття з приводу руху нерва: а сам цей рух, зрозуміло, не має в собі ні можливості, ні потреби бути чимось іншим, окрім руху.
Природі не притаманна така чудодійна сила, щоб перетворювати кількості в якості.
…Очевидно, щоб хвилеподібний рух повітря перетворився на звук, коливання ефіру – у світло, потрібна відчуваюча істота, в якій, власне, відбувається це перетворення кількісних рухів у якість звуку і світла. Так само, щоб рух нерва перетворився у відчуття, знову потрібен відчуваючий суб’єкт, натура якого народжує якість відчуттів з приводу цих кількісних рухів. Хто говорить, що «деяким нервам властиве відчуття», той стверджує таку ж нісенітницю, як коли б ми сказали: «Деяким хвилям властивий звук, деяким коливанням ефіру властиве світло». Словом, кількісні відміни перетворюються у якісні не в самому предметі як речі в собі, а у відношеннях предмета до відчуваючого суб’єкта. Явище тому і є явище, що воно є продукт складний, а саме: його фактори дані, з одного боку, в предметі спостерігаємому, а з іншого – у формах споглядання і уявлення спостерігаючого духу. Тому досить дивно пояснювати якості цього духу із зовнішніх явищ, котрі самі, оскільки вони суть явища, обумовлені цими якостями. Перетворення кількісних відмін у якісні зовсім не пояснює того, яким чином рух нерва перетворюється у відчуття: навпаки, воно саме пояснюється лише з натури і форми наших відчуттів і уявлень: поза цими формами споглядання й уявлення кількість ніяк не перетвориться в якість, вона лише буде більша чи менша кількість, швидший чи менший рух; щоб перейти їй із цього математичного елемента в якість тепла, кольору, звуку тощо, потрібен відчуваючий і уявляючий суб’єкт, в середовищі котрого відбувається це перетворення.
Ми займалися цим ученням про перехід кількісних відмін у якісні досить довго тому, що воно часто повторювалось у нашій літературі як закон, яким нібито легко пояснюється виникнення явищ психічних із фізіологічних. Ми бачимо, що, навпаки, виникнення цього закону слід пояснювати із первісних форм та умов відчуваючого й уявляючого духу і що лише в такому разі цей закон перестає бути, якимось чудом чи примхою природи і входить у загальний порядок природних пізнаваних явищ.
...Безодня, що відділяє в предметі одну якість від другої, лежить не в самому предметі, а у вас, у формах вашого чуттєвого споглядання. Між світлом і звуком, між фарбою і тоном немає нічого схожого, відстань між цими якостями безконечна. Але причиною цього є ваше вухо і ваше око, які так оригінально відповідають на зовнішні враження, а не самі речі, що створюють ці враження. Кількісні відміни, що виникають в речах і породжують у вашій душі ці відчуття, суть відміни співмірні, котрі підпадають під загальний закон і котрі перебувають між собою в логічних відношеннях подібності і протилежності, цілого й частин, загального й окремого, підстави і наслідку тощо. Отже, взагалі природа має логіку, як і дух має її, і саме в явищах природи відкривається розум математичний: Бог створив її мірою, числом і вагою. З цього визначеного боку вона й досліджується природничими науками. Але щоб зрозуміти світ явищ у його повноті та його найглибшій істині, ви маєте взяти ще до уваги розум самосвідомий, який відкривається уже не в матерії, а в дусі. Так ви одержите філософські знання про світ явищ, котрі будуть відрізнятися від знання наук природничих. Якщо взагалі, як ми бачили, дyx переводить явища природи на свою власну мову, то, з іншого боку, самосвідомий розум її виправляє і витлумачує чуттєві споглядання у відповідності з вищими інтересами істини або, як кажуть, у відповідності зі своїми метафізичними припущеннями про сутність світу явищ.
...Якщо Арістотель учив, що бачення є форма всього того, що ми бачимо, мислення є форма всього мислимого, то ці положення, які завжди будуть означати істинно філософську точку зору на світ явищ, можна коротко виразити так: дух зі своїми формами споглядання та пізнання є начали, з якого слід пояснювати зовнішнє, а не навпаки; смисл зовнішніх явищ може бути розгаданий тільки з одкровень самосвідомості, а не навпаки.

МАТЕРІАЛІЗМ І ЗАВДАННЯ ФІЛОСОФІЇ
Справедливо, що в наш час особливо матеріалізм має партію, сильну принаймні своєю чисельністю й значенням у царині природознавства. Подібно до того, як при пануванні в суспільстві ідеалістичних настроїв у ньому виникає схильність до міфології, до віри в примари, у витвори фантазії, що закривають собою дійсність, так нинішній матеріалізм можна розглядати як похідний продукт реалістичного настрою нашої цивілізації. Ми настільки зобов’язані мертвому механізму природи, де рушійні сили видаються тим досконалішими, чим вони пасивніші, що фантазія мимоволі малює образ простої, пасивної матеріальності, як чогось основного, такого що знаходиться на самому дні явищ: вона хотіла б пояснити всі процеси так званого життя так само просто і зручно із механічних відношень матеріальних частин, як пояснює вона рухи парової машини. Зваблива думка, що на випадок успіху цих пояснень ми змогли б так само просто керувати долями своїми й інших людей, як зараз керуємо рухом машин, є чи не найбільшим збудником до матеріалістичних поглядів. Коли б дійсність була у всіх своїх одкровеннях матеріальною, то основний закон механіки, яким виражається рівність дії та протидії в усіх процесах матеріальної природи, поширювався б без жодних обмежень на все існуюче: а оскільки цей закон лежить в основі всіх винаходів у царині механіки, то ми уже не знаходили б у природі явищ, котрі б не підкорялися винахідницькому генію людини.
…Отже, нездоланна жадоба знання, прагнення зробити все буття наскрізь прозорим, не залишити жодного пункту в дійсності не розкладеним, не виведеним, прагнення розрахувати і наперед визначати думкою всяке явище і його майбутнє з математичного точністю – ось її психологічні мотиви, що, з нашого погляду, обумовлюють сьогодні явище матеріалізму.

З ПРИВОДУ СТАТЕЙ БОГОСЛОВСЬКОГО ЗМІСТУ, ВМІЩЕНИХ У «ФІЛОСОФСЬКОМУ ЛЕКСИКОНІ»
(критично-філософські уривки)
Ясність, визначеність і загальнопридатність математичних висновків ґрунтується, між іншим, і на тому, що предмет математики не зачіпає живих і найглибших інтересів духу; він є чимось далеким від того естетичного і морального змісту світу явищ, до якого зовсім не байдуже серце людини і перед яким людська думка нерідко обриває чітку нитку логічного аналізу, щоб прийняти цей зміст безпосередньо, в усій його неповторності, – прийняти простим почуттям, простим усвідомленням його вартості для цілей духу.
...Філософія, котру частіше за все називають наукою абстрактною, якраз не має цього абстрактного характеру, що робить математичні дослідження придатними для всіх народів, для всіх духів, як би не різнилися вони за своїми переконаннями, настроями і внутрішніми вартостями. Кожна філософська думка пробуджує в духові особливі інтереси, які будуть відрізнятися від інтересів, пов’язаних з іншою думкою. При огляді різноманітних явищ філософ сприймає різні рухи серця, різні почуття; в його душі виникають певні настрої, які в свою чергу будуть давати особливе спрямування його дослідженням, його мисленню. Тому жодна наука не наповнюється так рішуче характером духу особистого, національного і характером епохи, як філософія. Це спрямування філософії, котре охоплює в своєму науковому русі всі прояви людського духу і його життя, надає їй особливого значення в історичних долях людства: ви вивчаєте в ній не окремі явища духовного життя людства, а цілісний стан духу в дану історичну епоху.
...Очевидно, що ця спрямованість філософії може збігатися з найґрунтовнішим аналізом і науковими вимогами. Тільки слід визнати, що ця можливість досить часто залишається простою можливістю. Філософія набуває однобічного спрямування, коли науковий елемент у ній, так би мовити, долається впливами духу особистого, національного, а також впливами епохи. Часто також трапляється, що мислитель зупиняється на шляху аналізу, ніби лякаючись сам його кінцевого результату. Яскравий приклад цього романтизму в філософії ми знаходимо в історії цієї науки після Канта. Незалежним висновкам критики чистого розуму Якобі протиставив живе почуття, безпосередню віру, естетичну та моральну проникливість, голос серця – і з його легкої руки в Німеччині стали навчати, що окрім розсудочного мислення, яке, згідно з Кантом, є єдиним органом, що перероблює споглядання в пізнання, є ще в людському дусі вища здатність, котра немовби внутрішньо, безпосередньо і відразу споглядає саму сутність речей, котра апелює до надчуттєвого, підслуховує його... приймає від нього враження так само легко, просто і природно, як око бачить речі, не чекаючи аналізів і висновків абстрактного мислення. Тому немає нічого дивного, якщо філософські системи ідеалізму останнього часу мають образ більш поетичних творінь, аніж наукових побудов аналізуючого розсуду. Ці системи слід оцінювати не лише з наукового погляду, але й брати також до уваги ті особливі потреби духу, котрі виявилися в них так енергійно, тому що тільки в цих багатосторонніх відношеннях вони складають чудове явище в історії розвитку людства.

РОЗУМ ЗА ВЧЕННЯМ ПЛАТОНА І ДОСВІД ЗА ВЧЕННЯМ КАНТА
Два і тільки два основні переконання можливі для духу, наскільки він відкриває свою діяльність у пізнанні й вивченні явищ. Одне з них. полягає в тому, що йому, як духу взагалі, притаманні начала, які роблять можливим пізнання самої істини, друге – в тому, що йому, як духу людському, пов’язаному із загальним типом людської тілесної організації, притаманні начала, які роблять можливим лише отримання загальнопридатних даних. Поза цими переконаннями залишається поле для скептицизму, котрий, руйнуючи науку, повинен, щоб узгоджуватися з собою, сумніватися і в тому, що він руйнує науку і таким чином безвихідно обертатися в недомислимому колі, заперечуючи свої власні положення.
У відповідності з особливою властивістю цих двох переконань неозорий світ досвідів розпадається перед спостерігачем на дві форми. Кожна з цих форм має цілком особливе значення; кожна з наук, у залежності від своїх принципів, має належати до однієї з цих форм, змістом якої буде визначатися її питома вага в загальній освіті людства.
Справді, коли нам усі вчені говорять одностайно, що ми пізнаємо лише явища, то ще залишається невизначеним, у якому розумінні коло предметів, що вивчається, є явищем: чи в тому, що чистий розум або розум сам по собі не знаходить у цих предметах повної реалізації своїх думок про справжнє буття і внаслідок цього бачить у них лише подобу і неясний образ того, що існує в істині; чи в тому, що якість цих предметів, яку ми спостерігаємо, зумовлена формами нашого чуттєвого споглядання, так що ці предмети суть не феномени сутності, а феномени нашої свідомості. Перший погляд розвинутий у зразковій для всіх часів досконалості Платоном у його вченні про розум і про ідеї, другий – Кантом у його вченні про досвід. Перший проводить межу між предметами, як вони дані в досвіді, і предметами, як вони дані в розумі; другий – між предметами, як вони дані в нашому суб’єктивному погляді, і предметами, як вони є самі по собі або в самій натурі речей. Перший знаходить можливим знання істини, другий – лише знання загальнопридатне.
Багато відчуттів, зовсім неспівмірних за своєю дійсною якістю, стають співмірними для розуму, тому що вони поєднуються в ідеях буття, того ж і другого, – в ідеях, що їх душа знає сама по собі і тільки завдяки цій єдності або завдяки тому, що душа сама по собі знаходить у них загальне, можливий той щоденний досвід, у якому ми відрізняємо речі та зміни, знаходимо їх існуючими, схожими, різними, тотожними і т. д. Єдність свідомості, яка охоплює всі свої стани і яку ми мусимо допустити у будь-якій відчуваючій істоті, ще не пояснює можливості здорового глузду, підстава котрого знаходиться тільки в істині, безпосередньо знайомій духу, і яка ним застосовується для порівняння відчуттів. Зустрічі уявлень в одній неподільній свідомості було б достатньо, щоб утворити байдужу до істини механічну асоціацію, завдяки якій ці уявлення могли б лише викликати байдужу до істини механічну асоціацію себе із свідомості; але будь-яка відміна, що її допускає здоровий глузд між є і не є, між тим же і другим, будь-яка форма предметності й істини є власне справа душі, що послуговується знанням наддосвідних ідей. Тільки тоді, коли плинні відчуття об’єднуються не просто в існуючій свідомості, а в свідомості про буття чи небуття, про подібне чи різне, словом, у свідомості загального, тоді виникає здоровий глузд і досвід, як дві відповідні сторони одного й того самого процесу або як світло і його відображення на каламутних хвилях відчуттів.
...Отже, хоча здоровий глузд і відповідний йому досвід можливі завдяки істині ідей, яку душа знає сама по собі, проте істина, отримувана здоровим глуздом, нестійка і мінлива, як чуттєві явища, з якими він перебуває у зв’язку вона не свобідна від невідповідності самій собі і не захищена від софістики.
Ми маємо підставу відрізняти логічну правильність думок від їх істинності, але основа цього приховується єдино в недосконалостях та різній обмеженості розуму, а не в його позитивній натурі. Сам по собі, в своїй абстрактній загальності розум є розуміння або знання істини, і правильність думок є безпосередньо їх істина. Ніде так яскраво не було розвинуте це поняття про розум, як у платонівському вченні про ідеї.
Для розуміння Плітона необхідно абстрагуватися від усіх феноменальних станів мислення, від звичок суб’єкта, від його особистого досвіду, від різноманітних ступенів напруги при мисленні і т. д. і дивитися тільки на те, що має бути мислиме про предмет. Цей ідеальний пункт, до якого суб’єкт прагне піднятися на основі і із кола свого особистого досвіду, є істина, є ідея. Вона існує для загального розуму. Вона виражає не те, що ми можемо відчути про річ, а те, що є в самій речі або що є сама річ, істинно-сущі, отже, розум чи насправді, чи за своєю тенденцією є споглядання метафізичної істини, споглядання ідей.
Визначення ідеї як постійної, незмінної, рівної самій собі і загальній сутності є чисто формальним, що не дає одкровення про надчуттєву сутність речей. Але, по-перше, цим ученням філософія ставить лише вимоги стосовно істинного знання. Забувають, що є науки позитивні та конкретні, – науки, які в своїй роботі спостереження, аналізу і синтезу поступово виконують і здійснюють ці вимоги істинного знання. Ці науки відкривають загальні підвалини і загальні закони явищ, знаходять у них єдність, зв’язок і смисл і в такий спосіб пізнають ідеї речей. Всяка наука підпадає під умови істинного знання, і в цьому найширшому розумінні вирішене питання про пізнання в «Теететі». Само собою зрозуміло, що вимога, яка лежить у визначенні ідеї, як тільки вона здійснюється позитивними науками в царині досвіду, дає нам ідеї чуттєві, тобто такі, що утворюються з поєднання небагатьох найголовніших ознак явища, що вивчається. Ці ж ідеї будуть загальними поняттями логіки... Філософія, яка для виконання своїх вимог стосовно істинного знання не .відсилала б нас до позитивних наук, була б неістинною. Передусім вона є наука про науку;або дослідження про те, в чому полягає істинне знання. По-друге, як у народній релігії, що вважає богами увіковічених людей, сама думка про Бога і про вічність є загальна релігійна істина, так у кожному емпіричному понятті думка про загальне і єдине є істина метафізична. Щоправда, загальне поняття ми завжди мислимо через суму головних ознак явища, за яким спостерігаємо. Але це не означає, що воно є ця сама сума, стосовно якої Арістотель називає ідеї чуттєвими. Загальне саме по собі є думка розуму, є метафізична істина. Воно... є визначення, необхідне в кожній системі речей, яка існує більш істинно, ніж марево сонного. Тільки віра в цю метафізичну істину взагалі дає змогу покладатися вченому на закони логіки. Взагалі значення кожного найбіднішого загального поняття полягає в тому, що воно стосується самої природи речей, а не кола наших досвідів: досвіди лише обумовлюють можливість виникнення його в суб’єкті, а істина, пізнана в ньому, є приналежністю чистого розуму або розумінням самої натури речей. Ця думка про значення понять панує в кожній позитивній науці, котра дає свідчення не про те, що відбувається в свідомості вченого, який обробляє її, а про те, що є, що необхідне і що неможливе в самій натурі речей. По-третє, те єдине, яке в логічному понятті охоплює суму головних чуттєвих ознак речі, залишається для кожної емпірії і формальної логіки пустою, нічим не підтвердженою вимогою єдності. Філософія шукає той особливий зміст, яким наповнюється це темне місце єдності понять, і лише тут ідеї суть одкровення вищої сутності речей або того змісту, котрий відповідає формі метафізичної істини, – єдності, незмінності, тотожності, загальному.
...Взагалі ідеї як начала науки позитивної суть гіпотези, підвалин котрих вона не вказує. Натомість філософія розглядає ці гіпотези не як начала, а як дійсні гіпотези, вона запитує про їхні підвалини, вона осмислює ці допущення, на які так рішуче покладається досвідна наука; вона піднімається від них до начала необумовленого, до начала всього, не користуючись при цьому нічим чуттєвим, а рухаючись тільки від ідей через ідеї до ідей. Отже, логічне і загальне поняття або, за Арістотелем, чуттєва ідея є стійке начало наук досвідних, проте для філософії воно ще є припущенням, котре має бути пояснене із начала необумовленого, із начала всіх речей. Воно, за точним визначенням Платона, знаходиться посередині між здоровим глуздом і розумом; воно є вершиною для першого і вихідним пунктом для останнього. Це відношення дає привід відрізняти розсудок від розуму.
Діяльність, за допомогою якої ми підводимо уявлення під категорії, не тотожна з собою, а, навпаки, буває такою безконечно різною, як різні дані категорії і як тільки можуть бути різними дані уявлення; взагалі всяка діяльність у природі і в дусі є конкретна й індивідуально визначена, і як різні види руху не стають тотожними від того, що вони підходять під загальну ідею руху, так різні дії мислення не перетворюються в одну тотожну діяльність від того, що всі вони супроводжуються загальною свідомістю: я мислю.
...Тотожна із собою функція, яка однаково притаманна усім випадкам підведення уявлень під категорії, є свідомість істини. Ця свідомість істини є загальне чи загальний розум, тому що йому немає ніякого діла до емпіричних визначень внутрішнього почуття: в усьому останньому уявлення дані завжди як події, а не як істина. Але коли ми поєднуємо ці уявлення під категорії в судженнях, ми відносимо їх до первісної і незмінної свідомості істини, а не до свідомості Я, як стверджує Кант. В судженні «Земля кулеподібна» немає й слідів його відношення до Я – ні до емпіричного, ні до чистого, але воно перебуває в необхідному відношенні до істини. Увесь цей смисл вичерпується тим, що суб’єктивні уявлення ми перетворили в істину за допомогою категорій субстанції і якості. Отже, категорії як носії єдиної, загальної і незмінної істини розуму суть платонічні ідеї.
Безпідставно стверджувати з Кантом, що предмети дані нам через чуттєвість... або що предмет може бути даний поняттям не інакше як у спогляданні... і, нарешті, що чуттєвість реалізує розум... Усі ці положення слід перетворити: через чуттєвість дані нам психологічні міражі, а предмети дані нам лише через розум; для чуттєвості предмет може бути даний тільки через поняття; нарешті і особливо розум реалізує чуттєвість. Коли розум підпорядковує суб’єктивні збудження чуттєвості своїм категоріям, тоді, а не раніше цього, дається для нашої чуттєвості предмет, відмінний від її власного стану, тоді, а не раніше цього, нашому зору протистоять речі видимі, нашій руці – речі жорсткі чи м’які і т. д. Предмети через чуттєвості не дані, а, так би мовити, задані розуму. Своїми збудженнями вона дає розуму завдання і вирішення цих завдань, у відповідності зі змістом ідей є місцем народження предметного світу. Наприклад, усвідомлення, що перед нами знаходиться зараз річ певного кольору, певної фігури і розмірів і т. д., є наслідком вирішення такого завдання. Воно обумовлено питанням про сутність речі, питанням про те, що вона таке, отже, прагненням розуму пізнати ідею речі. Чуттєвість же своїми збудженнями дає привід до цього питання, а образами фантазії супроводжує цю ідею чи цей ідеальний предмет, так що останній хоч і є невидима думка, одначе при цьому – носій якостей чуттєвості, наприклад, цих певних кольорів, цих певних запахів і т. д.
...Предмет пізнання – будь-якого пізнання – завжди є єдине і надчуттєве, і нам тільки здається, що ми зустрічаємо його в досвіді.
Вчення Канта про досвід, відмежоване від скептицизму, котрий взагалі неможливий у значенні філософського принципу, є відкриттям і блискучим розвитком однієї безумовної метафізичної істини, а саме, що розум, який переробляє чуттєві дані за своїми ідеями, може визнавати і пізнавати лише явища речей. Але коли – таким було вчення Платона – свідомий рефлекс піддає критиці ці явища речей і шукає в такий спосіб того, що могло б бути утримане чистим розумом як його предмет, то звідси походить пізнання самої сутності речей. Ці дві думки не тільки не суперечать одна одній, а, навпаки, остання з них і була принципом для самого Канта, – принципом, істина якого дала йому можливість викласти форми, умови і закони пізнань чуттєво-розумного суб’єкта, як вони є, а не як вони здаються чи уявляються нам. Іншими словами, істина Кантового вчення про досвід можлива лише внаслідок істини Платонового вчення про розум.
Переклад з російської мови М. І. Лука

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  335-358.
pamfil_jurkevycz.rar [30.5 Kb] (викачувань: 50)

 (голосів: 2)

Автор: Admin 22 січня 2012 | Переглянуто: 5142 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ