Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ
У ТИХОМУ БОЛОТІ
(«Гоголь і чорт»)
(Дослідження)
Частина перша
І
«Як виставити чорта дурнем» – це, за власним свідченням Гоголя, було головною думкою усього його життя і всієї творчості. Вже здавна я лише тим і заклопотаний, щоб після мого твору вдосталь насміялась людина над чортом» (Лист до Шевирьова з Неаполя від 27 квітня 1847 p.).
У релігійному розумінні Гоголя чорт є містичною і реальною істотою, в якій зосередилося заперечення Бога, вічне зло. Гоголь, як художник, при світлі сміху досліджує природу цієї містичної сутності; як людина, зброєю сміху бореться з цією реальною істотою: сміх Гоголя – боротьба людини з чортом.
Бог є нескінченне, кінець і початок сущого; чорт – заперечення Бога, а відтак, і заперечення нескінченного, заперечення всякого кінця і початку, чорт є почате і незакінчене, яке видається безначальним і безконечним; чорт – нуменальна середина сущого, заперечення всіх глибин і вершин – вічна площина, вічна вульгарність. Єдиним предметом творчості Гоголя і є чорт саме в цьому розумінні, тобто як явище «безсмертної вульгарності людської», що споглядається за всіма умовами місцевими і часовими – історичними, народними, державними, суспільними, – явище безумовного, вічного і всесвітнього зла; вульгарність sub specie acterni, «під виглядом вічності».
...Гоголь першим побачив невидиме і найстрашніше, вічне зло не в трагедії, а у відсутності всього трагічного, не в силі, а у безсиллі, не у божевільних крайнощах, а у надто поміркованій середині, не у гостроті і глибині, а у тупості і пласкості, вульгарності всіх людських почуттів і думок, не у найбільшому, а у найменшому. Гоголь зробив для моральних вимірів те саме, що Лейбніц для математики, – відкрив ніби диференціальне числення, нескінченно велике значення нескінченно малих величин добра і зла. Він першим зрозумів, що чорт і є найменше, яке лише внаслідок нашої власної малості здається великим, – найслабше, яке лише внаслідок нашої власної слабкості здається сильним... Гоголь першим побачив чорта без машкари, побачив його справжнє обличчя, страшне не своєю незвичайністю, а звичайністю, паскудством; першим зрозумів, що обличчя чорта є не далеким, чужим, дивним, фантастичним, а щонайближчим, знайомим, взагалі реальним «людським, занадто людським» обличчям, обличчям натовпу, обличчям «як у всіх», майже нашим власним обличчям у ті хвилини, коли ми не насмілюємося бути самими собою і погоджуємося бути «як усі».
Два головних герої Гоголя – Хлєстаков і Чичиков – два суто сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла – «безсмертної вульгарності людської». За словом Пушкіна: То двох дияволів зображення були.
II
...У Хлєстакова, крім реального людського обличчя, є «привид». «Це фантасмагорична особа, – говорить Гоголь, – яка, як облудний персоніфікований обман, щезла разом із трійкою Бог знає куди». Герой «Шинелі», Акакій Акакійович, так само, як Хлєстаков, але не за життя, а після смерті своєї, стає привидом-мерцем, який біля Калінкіного мосту лякає перехожих і стягає з них шинелі. І герой «Записок божевільного» стає особою фантастичною, примарною – «королем іспанським Фердинандом VIII». У всіх трьох вихідна точка одна і та ж: це – дрібні петербурзькі чиновники, знеособлені клітинки величезного державного тіла, нескінченно малі дроби безконечно великого цілого. Саме з цієї вихідної точки – майже абсолютного поглинання живої людської особистості мертвим позбавленим індивідуальності цілим – поринають вони в порожнечу, у простір і описують три різні, але однаково жахливі параболи: один у неправді, другий – у божевіллі, третій – у забобонній легенді. В усіх трьох випадках особистість мститься реальному запереченню; відмовляючись від реального, мститься примарним, фантастичним самоствердженням. Людина намагається бути не тим, що вона є, тому що не хоче, не може, не повинна бути нічим. І в мертвому обличчі Акакія Акакійовича, і в божевільному обличчі Поприщина, і у брехливому обличчі Хлєстакова крізь неправду, божевілля і смерть блимає щось істинне, безсмертне, надрозумове, що у кожній людській особистості і що волає із неї до людей, до Бога: я – один, іншого подібного до мене ніколи ніде не було і не буде, я сам для себе все, – «я, я, я!» – як у нестямі кричить Хлєстаков.
...Епікурейське вільнодумство, відроджена язичницька мудрість, принцип «життям користуйся, живий!» – скорочується у Хлєстакова у виречення нової позитивної мудрості: «Адже на те живеш, щоб зривати квіти втіхи». Як просто, як загальнодоступно! Це звільнення від усіх моральних уз чи не перетвориться згодом на ніцшеанське, карамазовське: «немає добра і зла, все дозволено». І тут і там – один початок: крила орла і крила мошки борються з одними і тими ж законами всесвітнього тяжіння.
...Привид росте, мильна бульбашка надувається, виграючи чарівною веселкою. «Та й що справді? Я такий! Я не подивлюсь ні на кого... я говорю всім: «Я сам себе знаю, сам». «Я скрізь, скрізь». Ось нуменальне слово; ось уже обличчя чорта майже без машкари: він поза простором і часом, він всюдисущий і вічний. «У палац що не день їжджу. Мене завтра ж зроблять зараз фельдмарш...» (підсковзується і ледь-ледь не падає на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
До чого б дійшов він, якби не підсковзнувся? Чи назвав би себе, як кожен самозванець, – самодержцем? А, можливо, в наші дні не задовольнився б і царственим, взагалі жодним людським іменем і вже прямо назвав би себе «надлюдиною», «Людинобогом»: сказав би те, що у Достоєвського чорт радить сказати Іванові Карамазову: «Де стане Бог – там уже місце Боже; де стану я, там зараз же буде перше місце – і все дозволено». Адже це Хлєстаков майже і говорить, принаймні, хоче сказати, а якщо не вміє, то лише тому, що слів таких іще немає: «Я сам себе знаю, сам... я, я, я»... Від цього безтямного самоствердження особистості лише один крок до самообожнення, яке у хворій голові Поприщина дає божевільний, але все іще відносно скромний висновок: «Я король інспанський Фердинанд VIII, а у метафізичній голові Ніцше і нігіліста Кирилова, героя «Бісів», – уже остаточний, наскільки більш величний, висновок: «Якщо немає Бога, то я – Бог!».
Недаремно бідні чиновники повітового містечка пригнічені ніби «надлюдською» величчю Хлєстакова. «Генерал» це ж для них і означає – майже «надлюдина». «Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий стосовно чину?» – «Я гадаю, заледве не генерал».– «А я так гадаю, що генерал-то йому в підметки не годиться! А коли генерал, то чи хіба що сам генералісимус!.. Оце, Петре Івановичу, людина – а! – робить висновок Бобчинський. – Ось воно, що значить людина!» А знищений Артемій Пилипович Земляніка тільки лепече, тремтячи та бліднучи: «Страшенно просто. А чому – і сам не знаєш». І справді, по сцені проноситься ніби подих якогось надприродного жаху.
Глядачі сміються і не розуміють страшного в смішному, не відчувають, що вони, можливо, обдурені ще більше, ніж дурні чиновники. Ніхто не бачить, як росте за Хлєстаковим велетенський привид, той, кому власні пристрасті наші вічно служать, якого вони підтримують, як ревізора, що підсковзнувся, – чиновники, як великого Сатану – дрібні чорти. Здається, і дотепер ніхто не побачив, не впізнав його, хоча він уже являється «у своєму власному вигляді», без машкари або у найпрозорішій із масок, і безсоромно сміється людям в очі і кричить: «Це я, я сам! Я – скрізь, скрізь!»
ІІІ
...«Минає страшна імла життя, – пише Гоголь в одній із своїх «заміток на клаптиках», – і ще глибока прихована в тім таємниця. Чи не жахливе це явище – життя без підпори міцної? Чи не страшно велике воно явище? Так – сліпе...». У цій страшній імлі засліплені люди блукають і здаються одне одному привидами. «Нічого не бачу, – стогне Городничий, приголомшений туманом. – Бачу якісь свинячі рила замість облич, а більше нічого». Згадайте Єгипетські Тьми, – пояснює Гоголь з іншого приводу у статті «Страхіття і жахи Росії», – це марення чорта. Сліпа ніч обняла їх раптом, серед білого дня; з усіх боків уп’ялися у них жахаючі образи; старезні страховиська із сумними обличчями стали непереборно в очах їхніх; без залізних кайданів скував їх усіх страх і позбавив усього; всі спонукання, усі сили в них погинули, окрім одного страху».
І ось «ява остання» не лише в звичайному, сценічному, а й у більш глибокому, символічному значенні – «остання ява», видіння, яким закінчується все, – «Ті ж і Жандарм»: «Чиновник, що приїхав згідно з іменним повелінням із Петербурга, викликає вас зараз же до себе». Вимовлені слова ці, як громом, вражають всіх. І далі страшна «німа сцена» – закам’яніння жаху. Ми мусимо вірити, за задумом Гоголя, що цей петербурзький чиновник, що з’являється, як «бог із машини», як янгол у середньовічних містеріях, є справжнім. Ревізор – втілений фатум, совість людська, правосуддя боже. Ми, однак, не бачимо його; він залишається для нас ще більше, ніж Хлєстаков, особою фантастичною, примарною. Але якщо б ми побачили його, хто знає, чи не виявилася б дивна подібність між двома «чиновниками з Петербурга», великим і маленьким, чи не промайнуло б у грізному обличчі цього неначе б і справжнього Ревізора знайоме обличчя людини світської, значно вищого польоту, ніж Іван Олександрович, але настільки ж спритного, «доконечного comme il baut, розумного, навіть, хай і так, доброчесного» і водночас такого, який абсолютно «нічим не відрізняється від інших», від усіх? У його начальницькому окрику, коли заходиться він шпетити з висоти буцімто непогрішимого правосуддя своїх менших братів, бідних повітових чиновників, чи не пролунає знайомий, тільки-но почутий окрик: «Та ж у мене: ані-ні! Та ж у мене пильнуй!.. О, я жартувати не люблю, я вам задам острашки!»? Що, якщо в образі другого Ревізора повертається, здійснивши одне із своїх вічних кіл, перший, що тільки-но помчав геть, Іван Олександрович, як Хлєстаков вищого польоту, у новій і докінчено останній яві своїй? «Згідно з повелінням із Петербурга» – ось що приголомшує «як громом» усіх, не лише дійових осіб і глядачів, а, здається, і самого Гоголя. Повеління із Петербурга? Але звідки ж, як не з Петербурга – цього найбільш примарного, туманного, «найфантастичнішого з усіх міст земної кулі», повзе і розстилається по всій Росії той приголомшливий «туман», та страшна імла життя, «єгипетські тьми», чортове марево, у яких «нічого не видно, видно лише якісь свинячі рила замість облич, а більше нічого». Обидва ревізори, перший і другий, звичайний «єлістратишка» і справжній «генералісимус», чи не однаково законні діти того самого «табелю про ранги», чи не плоди того самого «петербурзького періоду» російської історії? Та й усе це жахливе повітове місто чи не частина великого всеросійського «Граду», громадянства, чи не крихітне відображення, зворотне, але абсолютно точне, як у краплині води, самого Петербурга? Петербург створив, викликав із небуття це місто. На якій же підставі, з якої висоти буде він судити і карати його? В самому Петербурзі за гоголівських часів, що, власне, трапилося такого, що могло б вибухнути над цим маленьким Содомом не як хлєстаковський, а справді божий грім, що могло б з’явитися серед цих «свинячих рил» не як обличчя жандарма, все ж частково схоже на обличчя Держиморди, а як справді людське обличчя божого правосуддя? Ні, «Ревізор» не закінчений, не створений до кінця самим Гоголем і його так і не зрозуміли глядачі; вузол зав’язки розв’язано лише умовно, сценічно, але аж ніяк не реально, не релігійно. Одна комедія закінчена, починається або мала б початися інша, вища, настільки смішніша і страшніша. Ми її так і не побачимо на сцені; але і досі розігрується вона за сценою, у житті, в дійсності. Це, щоправда, визнає частково і сам Гоголь. «Ревізор» – без кінця»,– говорить він. Ми могли б додати: «Ревізор» – нескінченний. Це сміх не який-небудь випадковий, тимчасовий, історичний, а саме нескінченний і вічний сміх російської совісті над російським сучасним «Градом».
«В результаті, – говорить знову сам Гоголь вустами однієї з дійових осіб у розв’язці «Ревізора», – в результаті залишається щось отаке... я вам навіть пояснити не можу, – щось страхітливо-похмуре, якийсь страх від безладдя нашого. Саме ця поява жандарма, що з’являється у дверях, це закам’яніння, до якого спричинилися для всіх його слова, що сповіщають про приїзд справжнього ревізора, який має стерти їх з лиця землі, винищити доконечно – все це якось незвичайно страшно».
Чому, справді, це так страшно? Чи не містить у собі це закам’яніння, як і все у «Ревізорі», якогось глибокого «прообразуючого змісту»?
«Агов, зальотні!» – чути за сценою голос фурмана наприкінці четвертої дії. «Дзвіночок дзвенить», трійка мчить, і Хлєстаков, «фантасмагорична особа, як персоніфікований ї обман, прямує разом з трійкою Бог знає куди». Ця трійка. Хлєстакова нагадує трійку Поприщина: «Дайте мені трійку швидких, як вихор, коней! сідай, мій фурмане, дзвени, мій дзвонику, здіймайтеся, коні, і несіть мене з цього світу! Подалі, подалі, щоб не видно було нічого, нічого». Так само і Хлєстаков мчить на трійці своїй у невизначений простір, у порожнечу, у небуття, з яких він вийшов, сам втілення небуття і порожнечі, у ніщо. І між тим, як усе реальне, існуюче, минуле і теперішнє перед невідворотною «останньою появою» містичного Держиморди завмерло у нерухомості, закам’яніло у безглуздому жахові, – один лише примарний Хлєстаков, з «надзвичайною полегкістю в думках», у вічному русі мчить у незмірні простори майбутнього. «Немов невідома сила підхопила тебе на крило до себе, і сам летиш, і все летить». Вперед, вперед! Що означає, кажучи словами Гоголя, «цей рух, що наводить жах», з одного боку, і ця жахаюча нерухомість – з іншого? Невже закам’янілий російський «Град», без залізних ланцюгів скутий «єгипетською тьмою» – це вся стара і сучасна Росія, а Хлєстаков, що летить десь під три чорти, – це Росія иова? Кам’яний тягар, примарна легкість, реальна вульгарність сьогодення, фантастична вульгарність прийдешнього, і ось два однаково жалюгідні кінці, два однаково страшні шляхи Росії до «чорта», в порожнечу, у «нігілізм», у ніщо. І в цьому розумінні яким жахливим, несподіваним для самого Гоголя глузуванням звучить його порівняння Росії із трійкою, що мчить; «Русь, куди ж мчиш ти, дай відповідь? Не дає відповіді. Чудовим дзвоном заходиться дзвіночок. («Дзвени, мій дзвіночку», – марить Поприщин; у четвертій дії «Ревізора» «дзвіночок дзвенить»). Летить мимо все, що тільки є на землі, і скоса поглядаючи відходять набік і дають їй дорогу інші народи і держави». Божевільний Поприщин, дотепний Хлєстаков і благовидний Чичиков – ось кого мчить ця символічна російська трійка у своєму страшному польоті у неосяжний простір або безмежну порожнечу. «Обрій без кінця... Русь! Русь! бачу тебе... Що пророкує цей неосяжний простір? Чи не тут, чи ж не в тобі мала б народитися безмежна думка, коли ти сама без кінця? Чи не тут бути богатиреві, коли є місце, де розвернутися і пройтися йому?». На жаль, на це питання нещадно відповів пророчий сміх . Гоголя. Як велетенські видіння, як «старезні страховиська із смутними обличчями» постали перед ним лише два «герої нашого часу», два «богатирі», породжені неосяжним російським простором, – Хлєстаков і Чичиков.
IV
У Хлєстакові переважає початок руху, «прогресу»; у Чичикові – початок рівноваги, усталеності. Сила Хлєстакова у ліричному пориві, сп’янінні; сила Чичикова – у розумному спокої, тверезості. У Хлєстакова «надзвичайна полегкість», у Чичикова надзвичайна вагомість, розважливість у думках. Хлєстаков – споглядач; Чичиков – діяч. Для Хлєстакова все бажане – дійсне; для Чичикова все дійсне – бажане. Хлєстаков – ідеаліст; Чичиков – реаліст. Хлєстаков – «ліберал»; Чичиков – «консерватор». Хлєстаков – «поезія», Чичиков – «правда» сучасної російської дійсності.
Але, незважаючи на всю цю явну протилежність, таємна суть їх та ж сама. Вони – два полюси єдиної сили; вони – брати-близнюки, діти російського середнього стану і російського XIX століття, найбільш серединного, буржуазного з усіх віків; суть обох – «вічна середина», «ні те, ні се» – абсолютна вульгарність. Хлєстаков стверджує те, чого немає, Чичиков – те, що є, – обидва однаково вульгарно. Хлєстаков задумує, Чичиков виконує. Фантастичний Хлєстаков опиняється винуватцем найреальніших російських подій, так само як реальний Чичиков винуватцем найфантастичнішої російської легенди про «Мертві душі». Це, повторюю, два сучасних російських обличчя, дві іпостасі вічного і всесвітнього зла – чорта.
«Найбільш справедливо, – зазначає Гоголь, – називати Чичикова – господар, набувач. Набуток – вина всього». « – Так он як! Отаким-то чином, Павле Івановичу! Так от ви надбали, – говорить голова після звершення купчої на мертві душі.
– Набув, – каже Чичиков.
– Добре діло! далебі, добре діло!
– Так, я бачу сам, що більш доброго діла не міг би здійснити. Як би там не було, мета людини все ще не визначена, якщо вона не стала, зрештою, твердою ступнею на міцний підмурок, а не на якусь вільнодумну химеру юності».
Чи не висловлює тут вустами Чичикова уся європейська культура XIX століття свою внутрішню сутність? Вищий смисл життя, остання мета людини «не визначена» на землі. Кінець і початок світу недоступний для пізнання; тільки середина – світ явищ – доступна для пізнання, чуттєвого досвіду, а відтак і реальна. Єдиним і остаточним мірилом для оцінки всього є тривкість, обґрунтованість, «позитивність» цього чуттєвого досвіду, тобто звичайної, «здорової» – середньої людської чуттєвості. Усі філософські та релігійні сподівання минулих віків, усі їх поривання до безначалого і безкінечного, надпочуттєвого – є, за визначенням Канта, лише «метафізична» і «теологічна» маячня, «вільнодумні химери юності». Але герой наш (герой нашого часу, як і сам час) уже був середнього віку і обачливо розхолодженого характеру. Він задумався «положительнее», отже «позитивнее». І от головна позитивна думка Чичикова і є думкою саме про те, як знехтувати всім, що здається йому «химерою», облудною примарою безкінечного, безумовного, «стати твердою ступнею на міцний підмурок» умовного, скінченного, відносного, єдиного, нібито реального. «Але чудово, – додає Гоголь, – що у словах його була все якась-то непевність, немовби тут-таки сказав він собі «Ех, брате, брешеш ти, та ще й добряче!» Так у глибині і чичиковського «позитивізму» така ж всесвітня «брехня», І як у глибині хлєстаковського ідеалізму. Бажання Чичикова «стати твердою ступнею на міцний підмурок» – це саме те, що тепер пішло в хід – а тому – вульгарно, як, зрештою, і бажання Хлєстакова «взятися, нарешті, до чогось! високого». Обидва вони лише говорять і думають «як усі»; а насправді ні Чичикову немає ніякого діла до «міцних»; основ, ні Хлєстакову – до гірських високостей буття. За консервативною розважливістю у одного приховується така ж «химера», порожнеча, ніщо, як за ліберальною «полегкістю думок» – у іншого. Це не два протилежні кінці і початки, не божевільні, але все ж чесні крайнощі, а дві «безчесні, тому що занадто розсудливі» середини, дві однакові площини і вульгарності нашого століття.
Якщо немає в людському житті ніякого певного сенсу, вищого, ніж саме це життя, то немає для людини на землі і жодної певної мети, крім реальної перемоги у реальній боротьбі за існування. «Так їсти хочеться, як іще ніколи! не хотілось!» – цей несвідомий, стихійний зойк Хлєстакова, і «голос природи», перетворюється на свідому, громадсько-культурну думку у Чичикова, думку про надбання, про власність, про капітал. «Більше за все бережи й накопичуй копійку: ця річ надійніша за все на світі... Копійка не підведе... Все зробиш і все проб’єш на світі копійкою». Ось заповіт батька і всієї духовної батьківщини Чичикова – XIX століття. Ось «найпозитивнішого» із століть, з його промислово-капіталістичним, буржуазним ладом, який наскрізь пронизав усю культуру; ось нібито єдино «міцний підмурок», знайдений якщо не в абстрактній споглядальності, то у життєвій дії і протиставлене всім «химерам» минулих віків. Тут немає, звичайно, правди божої, зате є «людська, занадто людська», правда, можливо, почасти навіть виправдання.
Мандрівний лицар грошей, Чичиков здається іноді такою ж мірою, як Дон Кіхот, справжнім, не лише комічним, а й трагічним героєм, «богатирем» свого часу. «Призначення ваше – бути великою людиною», – каже йому Муразов. І це почасти правда: Чичиков так само, як Хлєстаков, все росте й росте на наших очах. У міру того як ми применшуємося, втрачаємо всі свої «кінці» і «начала», усі «вільнодумні химери», наша розважлива середина, наша буржуазна «позитивність», Чичиков, здається все більшою і більшою, навіть достоту безконечною.
V
...Так званий «комфорт», тобто вищий культурний цвіт сучасного промислово-капіталістичного і буржуазного ладу, комфорт, якому служать усі підкорені наукою сили природи – звук, світло, пара, електрика, – всі винаходи, всі мистецтва – ось останній вінець земного раю для Чичикова. «Більше за все у спокійних достатках жити любите, – це більше за все», – визначає лакей Смердяков панові Івану Карамазову його глибинне духовне єство. Не захват, не розкоші, не сп’яніння, не остання межа щастя, – а лише серединне благополуччя, помірна ситість духу і тіла, «спокійні достатки» – ось потаємна мрія, що поєднує Івана Карамазова, трагічного героя, з героєм комічним, Чичиковим, через Смердякова.
«Ви, як Федір Павлович (тобто батько Карамазова), – каже Іванові Смердяков (Ви, як Павло Іванович, міг би він сказати з цілковитою і ще більшою на те підставою), – найбільш поміж усіх дітей, найбільш вийшли на нього схожі, з однією з ними душею». Бунт Івана, надлюдська гординя, з якою він вигукує: «Все дозволено; якщо немає Бога, то я – Бог!» – це все ще «вільнодумна химера юності», хлєстаковська «полегкість у думках», тобто все ж таки більш-менш «брехня» чи самообман. Але Хлєстаков утомиться брехати, буря стихне, хвилі вляжуться, і виявиться знову середній рівень століття, його нуменальна серединність, його нездоланна гребля – «міцний підмурок»; «більш за все у спокійних достатках жити». І навіть у страшному обличчі Великого Інквізитора мелькає знайоме обличя не лише батька Федора Павловича, а й діда Павла Івановича. I царство антихристове, що Великий Інквізитор протиставляє царству Христовому – ці «тисячі мільйонів щасливих немовлят», помірна ситість, «спокійні достатки» всього людства у комфортабельних «алюмінієвих палацах», у вавилонській вежі соціал-демократії є не що інше, як царство Чичикова, всесвітнього і вічного Чичикова sub specie Acterni (з погляду вічності), ба царство його саме і є царство «сьогосвітнє»: у Чичикова, – каже Гоголь, – було «все, що потрібно для цього світу».
VI
Замість блаженства – благополуччя, замість благородства – благопристойність, тобто зовнішня, умовна доброчесність, бо для Чичикова, як для істинного позитивіста, немає ні у добрі, ані в злі нічого безумовного. Так як єдиною визначеною метою і вищим благом людини на землі є «спокійні достатки», а єдиний шлях до них – набутки, то вся моральність і підкоряється цій меті і цьому благу, бо «якщо вже вибрано мету – потрібно йти напролом». «Вперед, вперед! Excelsiom» – цей бранний клич сучасного прогресу – клич не лише Хлєстакова, а й Чичикова...
Російська культура – це повелося ще від Петра – зриває із всесвітньої лише хлєстаковські «квіти насолоди», знімає з неї ласу пінку чи накип: плоди вищого західноєвропейського просвітництва проникають в Росію разом з іншим «галантерейним товаром», нарівні з «голландськими сорочками» і «особливим сортом французького мила, яке надає надзвичайної білизни і свіжості» російській дворянській шкірі. Із всесвітньої культури вибирає Чичиков те, що потрібне йому, а все інше, занадто глибоке і високе, з такою ж геніальною полегкістю, як Хлєстаков, зводить до двох вимірів, полегшує, скорочує, розплющує до останнього ступеня пласкойті і стислості. Міркування Чичикова «про блаженство двох душ» і читання Собакевичу послання у віршах Вертера до Шарлотти варті певною мірою хлєстаковського «під покровом струменів». «Серце у нього було жалісливе, і він не міг ніяк утриматися, щоб не подати бідній людині мідного шеляга». Отаке християнство Чичикова, його любов до інших. А ось і язичництво, його любов до себе: стоячи перед дзеркалом, він робить собі безліч приємних сюрпризів, підморгує бровою і губами, робить щось навіть язиком, зрештою, злегка торсає себе за підборіддя» й вигукує із зворушливою ніжністю: «Ех ти, мордочка отакий!» Християнство, яке розщедрюється на мідний шеляг «благодійності», язичництво, що закінчується любов’ю до власної «мордочки», дуже легко поєднати у розсудливій і безпечній середині, у «комфортабельному» служінні Богу і Мамону разом.
Несвідома сутність усякого позитивізму, як вчення про смисл життя, від Конфуція (Конфуцій (Кун-цзи) (близько 551 – 479 р. до н. є.) – давньокитайський засновник етико-політичного вчення, що виражало інтереси спадкової аристократії (книга «Бесіди і судження:»).) до Конта (Конт Огюст (1798 – 1857) – французький філософ, один із основоположників позитивізму) є запереченням кінця, утвердженням безконечного продовження роду людського, безконечного прогресу: нам добре, дітям нашим буде краще, онукам, правнукам ще краще і так без кінця. Не людство у Богові, а Бог у людстві. Саме людство є Бог, і іншого Бога немає. Немає особистого безсмертя, а є лише безсмертя в людстві. Кожне століття «турбується», «набуває» для наступних століть; безконечний набуток, накопичення мертвого капіталу – скарбу «мертвих душ», який ніколи не витрачається, – ось неусвідомлена, але й безумовна суть прогресу. Звідси – «поклоніння предкам»: у китайському – поклоніння нащадкам у європейському позитивізмі, звідки – шлюб, дітородіння, «родина, як релігія». «Дружина, діти» – ось вічне виправдання всіх жахливих безглуздостей буржуазного ладу, вічне заперечення проти релігії, яка говорить: «Вороги людини – домашні її»,– ось «міцний підмурок», об який нібито розбиваються усі крилаті «химери», усі християнські пророцтва про кінець світу...
...Померти, не народивши, – все одно, що не жити зовсім, тому що будь-яке особисте життя є «пухир на воді»; він лопне – помре людина – і нічого не залишиться, крім «пари». Особисте життя має сенс лише в родині, у роді, в народі, в державі, у людстві, як життя поліпа, бджоли, мурашки лише у поліпняку, вулику, мурашнику. З цією несвідомою метафізикою Чичикова погодився б усякий «жовтолиций позитивіст», учень Конфуція, і усякий «білолиций китаєць» – учень О. Конта: тут крайній Захід сходиться з крайнім Сходом, Атлантичний океан – з Тихим. «Що я тепер? – думає розорений Чичиков. – Куди я годжуся? якими очима я стану дивитися тепер усякому поважному батькові сімейства? як не почувати мені докорів сумління, знаючи, що даремно обтяжую землю? І що скажуть потім мої діти? От, скажуть, батько-тварюка: не залишив нам жодної маєтності!» «інший, можливо, – зазначає Гоголь, – і не настільки б глибоко запустив руку, якби не питання, яке невідомо чому приходить саме собою: а що скажуть діти? І ось майбутній родоначальник, як обережний кіт, косуючи лише одним оком убік, хапає поспіхом усе, що до нього поближче». Коли Чичиков уявляє себе власником, володарем капіталу і маєтку, тут-таки уявляється йому і «свіжа, білолиця молодичка, і молоде покоління, що мається увічнити прізвище Чичикових: пустунчик хлопчина і красуня дочка чи навіть двоє хлоп’ят, дві, або навіть і три дівчинки, «щоб було всім відомо, що він справді жив та існував, а не те, що пройшов якоюсь тінню чи привидом на землі, – щоб не було соромно і перед вітчизною». «Мрія моя втілиться, але щоб уже остаточно, безповоротно», – говорить чорт Іванові. Це і є головна «позитивна» мрія Чичикова: «молодичка і Чичинки» потрібні йому, щоб «остаточно втілитися», щоб «усім було відомо», що він «справді існував» (немовби інакше для всіх і для нього самого реальність його сумнівна), а не був лише «тінню», «привидом», «пухирцем на воді». Існування «позитивіста» Чичикова, позбавлене «нащадків», лопається такою ж мильною бульбашкою, як існування «ідеаліста» Хлєстакова, позбавлене  фантастичної «химери». Прагнення Чичикова до «молодички і Чичинків» і є прагнення чорта, найпримарнішої з примар, – «до земного реалізму». І пророковане Великим Інквізитором «царство сьогосвітнє», «мільйони щасливих немовлят» – не що інше, як «Серединне Царство» нечисленних маленьких позитивістів, всесвітніх майбутніх китайців (тут духовний «пантонголізм», який так лякав Вол. Соловйова), «мільйони щасливих Чичинків», у яких повторюється, як сонце у краплях «Тихого» океану, єдиний «родоначальник» цього царства, безсмертний «господар» мертвих душ, нуменальний Чичиков.
VII
...«Мертві душі» – це було колись для всіх звичним казенним словом у канцелярській мові кріпосного права. Але нам тепер зовсім не потрібно бути чулими Маніловими, а треба лише справді відчувати, «розуміти предмет таким, яким він є», тобто треба розуміти не умовний, казенний, «позитивний», чичиковський, а безумовний, релігійний, людський, божий зміст цих двох слів – «душа» і «смерть», щоб вислів «мертві душі» зазвучав «предивно» і навіть престрашно, як неймовірне блюзнірство. Не лише мертві, а й живі людські душі як бездушний товар на ринку, – і хіба це не дивно і не страшно? Тут мова найближчої і реальної дійсності чи не нагадує мову найбільш чужої і фантастичної казки? Неймовірно, що за якимись канцелярськими «казками», за якоюсь «ревізією» мертві душі вважаються живими; а можливо, і навпаки, живі – мертвими, так що зрештою не виявляється жодного вічного, позитивного «підмурку» для того, щоб відрізнити живих від мертвих, буття від небуття. Тут жахлива суміш слів від жахливої суміші понять. Мова вражає поняття: якою можуть бути цинічна вульгарність понять для того, щоб утворилась така цинічна вульгарність мови. І незважаючи на цей внутрішній цинізм, Чичиков і вся його культура зберігає зовнішню «благопристойність, гідну подиву». Звичайно, люди, повні здорового глузду і навіть розуму державного, прийняли у казенний вжиток це ходяче слівце «мертві душі»: а між тим яка безодня хлєстаковської легкості відкривається тут у чичиковській «обґрунтованості»! Повторюю, не потрібно бути Маніловим, потрібно лише не бути Чичиковим, щоб відчути, що у цьому сполученні слів приховане щось «інакше» – за явно пласким – глибокий, потаємний зміст, і щоб стало лячно від цих двох змістів.
«...У Бога всі живі», – так каже Христос. А чорт – чи то пак Чичиков – заперечує: «Мертві душі – справа не сьогосвітня. Це порох, просто порох. Ціна ганчірки на паперовій фабриці більша, ніж ціна душі людської у вічності. Адже це мрія. Предмет, просто, фу, фу!» Кому ж ми, діти позитивного століття, віримо більше – Христу чи Чичикову? Не згідно з тим, що ми говоримо і думаємо, а згідно з тим, як живемо і помираємо, – це, здавалося б, легко вирішити. У нашому позитивному чичиковському «фу, фу!» чи не відкривається знову ж таки замість «міцного підмурку» все та ж безодня хлєстаковської «полегкості в думках», безмежного цинізму? І хіба наше єдине щире слово над усяким мертвим тілом – не слово Собакевича: «Мертвим тілом хоч паркан підпирай». Древні елліни, іудеї, єгиптяни жахнулися б безбожного позитивізму, який висловлено у цьому християнському прислів’ї. «Далебі, у вас душа людська все одно що парена ріпа», – говорить вічний покупець мертвих душ Собакевичу. Ми знищили кріпацтво, ми не торгуємо ні живими, ні мертвими душами. Але хіба і в сучасних державах з їх страхітливим пролетаріатом, проституцією не буває іноді так само – «душа людська все одно що парена ріпа»?..
«Коли я почав читати Пушкіну перші розділи із «Мертвих душ», то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні (адже він був охочий до сміху), почав потроху хмурніти і, зрештою, геть спохмурнів. Коли ж читання закінчилося, він промовив тужним голосом: «Боже, яка сумна наша Росія!» «Тут-таки я зрозумів, – додає Гоголь, – у якому жахливому для людини вигляді може бути представлена йому пітьма». «Вульгарність усього разом злякала читачів. Злякало їх те, що один за одним проходять у мене герої, один вульгарніший за іншого, що немає жодного втішного явища, що ніде навіть і перепочити чи віддихатися бідному читачеві і що після прочитання всієї книги здається, ніби точно вийшов із якогось задушливого льоху на світ Божий».
Після «Мертвих душ» складається таке ж враження, як після «Ревізора»; «щось жахливо-похмуре», «все це якось незбагненно страшно». Навіть у по-дитячому ясній душі Пушкіна цей «страх» спочатку приглушений сміхом, мало-помалу розгорається, як зловісна заграва. Не смуток, не сльози, а саме страх крізь сміх.
...В одній юнацькій казці Гоголя, у «Страшній помсті», – «мерці гризуть мерця» – бліді, бліді, один одного виший, один одного косматіший». Серед них «ще один вищий від усіх, від усіх страшніший, що вріс у землю, великий, великий мрець». Так і тут, у «Мертвих душах» серед інших мерців «великий, великий мрець» Чичиков росте, піднімається, і реальний людський образ його, відбиваючись у тумані чортового марева, стає неймовірним «страховищем»...
VIII
«Ну, брате, зладнав ти чорта!», – міг би сказати собі Гоголь, як у нього ж у «Портреті» товариш каже художнику, що написав портрет старого лихваря, з обличчям, схожим на самого диявола. «Намалюй з мене портрет, – каже лихвар. – Я, можливо, скоро помру... Але я не зовсім хочу померти, я хочу жити». У художника, в міру того, як він пише, пробуджується «така дивна відраза, така незрозуміла туга», що він кидає пензля і відмовляється писати. Старий падає йому до ніг, благає закінчити портрет, «кажучи, що від цього залежить доля його та існування на світі; що він уже доторкнувся своїм пензлем до його живих рис; що якщо він їх правильно відтворить, життя його надприродною силою утримається в портреті; що він через те не помре зовсім, що йому потрібно бути присутнім на світі».
Чи не нагадує це страх Чичикова «пропасти як пухир на воді, без жодного сліду», його бажання «щоб усім було відомо, що він справді існував, а не те, що пройшов якоюсь тінню чи привидом по землі», чи не нагадує і слова чорта до Івана Карамазова: «Адже й я сам, як і ти ж, страждаю від фантастичного, а тому й люблю ваш земний реалізм...».
У долі героя цієї юнацької повісті ніби напророковано, «прообразовано» долю самого Гоголя. Враження, яке справляє на всіх і на самого художника портрет, нагадує враження від «Ревізора» і від «Мертвих душ»: «в результаті залишається щось жахливо-похмуре... все це незбагненно страшно»...
«...«Ревізор» зіграно, – зізнається Гоголь, – і в мене на душі так смутно, так дивно... Моє творіння видалося мені огидне, дике і немовби зовсім не моє... Я втомився і душею, і тілом. Присягаюсь, ніхто не знає і не чує моїх страждань. Бог з ними з усіма! нудьга! Не знаю сам, чому долає мене нудьга». Так само, як під час роботи над «Мертвими душами», Гоголь, за власним зізнанням, «не міг відчути любові до справи». «Навпаки, я відчував щось на зразок відрази... Все виходило у мене вимушено, силоміць». Художник у «Портреті», зрештою, біжить від власного творіння. Так само як Гоголь біжить від «Ревізора». «Я хотів би втекти тепер Бог знає куди, і подорож моя, що має відбутися, пароплав, море і інші, далекі небосхили можуть одні лише освіжити мене. Я жадаю їх, як Бог знає чого». І від «Мертвих душ», як і від «Ревізора», Гоголь тікав, поневіряючись по всьому світі, від Парижа до Єрусалима. Художник не закінчив портрет. І «Мертві душі», і «Ревізор» – «без кінця». Художник постригся у ченці. І мрія Гоголя всієї другої половини його життя – абсолютне зречення світу, чернецтво.
«Стоїть переді мною людина, яка сміється з усього, що тільки не є в нас... Ні, це не осліплення розпусти: це огидна насмішка над Росією», можливо, не лише над Росією, але й над усім людством, над усіма створіннями Божими, – ось у чому виправдовувався, а відтак, і чого боявся Гоголь. Він бачив, що «із сміхом жартувати не можна». «Те, над чим я сміявся, – говорить він, – ставало сумним»; можна б додати: ставало страшним. Він відчував, що сам сміх його страшний, що сила цього сміху здіймає якісь останні запони, оголює якусь останню таємницю зла. Зазирнувши занадто прямо в обличчя «чорта без машкари», побачив Гоголь те, що недобре бачити очам людським: «старезне страховисько із сумним обличчям вп’ялося йому у вічі», він злякався і, не тямлячись від страху, закричав на всю Росію: «Співвітчизники! Страшно!.. Завмирає від жаху душа при однім лише передчутті замогильної величі... Стогне весь умираючий склад мій, чуючи велетенські зростання і плоди, сім’я яких ми сіяли у житті, не прозріваючи і не чуючи, які страховиська від нього здіймуться...».
IX
...Щоб вирвати із серця свого уламок диявольського дзеркала, готовий він вирвати і саме серце; щоб воскресити світ, готовий умертвити себе; щоб врятувати інших, готовий віддати себе на поталу своєму вбивчому сміхові. Ні, ви не над собою смієтеся, бере він назад своє слово, ви смієтеся лише наді мною. «Ніхто з читачів не знає того, що, сміючись над моїми героями, він сміявся наді мною... У мені містилася сукупність усіх можливих бридот і до того ж у такій кількості, у якій я ще не зустрічав досі в жодній людині... Якби вони відкрилися раптом і разом перед моїми очима, я б повісився... Я став наділяти своїх героїв своїм власним паскудством. Ось як це робилося: узявши лиху властивість мою, я переслідував її в іншому званні і в іншому поприщі, намагався зобразити її у вигляді смертельного ворога, що завдав мені найвідчутнішої образи, переслідував її злістю, насмішкою, абичим. Якби хтось бачив ті страховиська, які виходили з-під пера мого спочатку для мене самого, він би точно здригнувся». Два головних «страховиська», які ближчі за всіх і страшніші за всіх для Гоголя, яких він тому й переслідує з найбільшою злістю, – Хлєстаков і Чичиков. «Герої мої ще не відокремились уповні від мене самого, а тому не одержали справжньої самостійності». Менше за всіх відокремилися від нього саме ці двоє – Хлєстаков і Чичиков. «Я розмахнувся у моїй книзі («Листування з друзями») таким Хлєстаковим, що не маю духу зазирнути в неї», – пише Гоголь Жуковському (з Неаполя, 6 березня 1847). «Далебі, – робить висновок він, – є в мені щось хлєстаковське». Якого страшного значення набуває це зізнання, якщо порівняти з ним інше – те, що в Хлєстакові бачив він чорта. Чичиковського було у Гоголі, можливо, ще більше, ніж хлєстаковського. Чичикову, так само як Хлєстакову, міг би він сказати те, що Іван Карамазов каже своєму чортові: «Ти втілення мене самого, тільки однієї, щоправда, моєї сторони... моїх думок і почуттів, тільки найогидніших і дурних... Ти – я, сам я, тільки з іншою пикою». Але Гоголь цього не сказав, не побачив чи тільки не хотів, не посмів побачити у Чичикові свого чорта, можливо, саме тому, що Чичиков ще менше «відокремився від нього самого і отримав самостійності», ніж Хлєстаков. Тут правда і сила сміху раптом зрадили Гоголю – він пожалів себе у Чичикові: щоб було у «земному реалізмі» Чичикова, чого Гоголь не подолав у самому собі. Відчуваючи, що це принаймні не звичайна людина, захотів він зробити його людиною великою: «Призначення ваше, Павле Івановичу, бути великою людиною», – промовляє він вустами нового християнина Муразова. Врятувати Чичикова Гоголю потрібно було б за будь-яких обставин – йому здавалося, що він рятує себе в ньому.
Але він його не врятував, а лише себе погубив разом з ним... Велике покликання Чичикова було останньою і найхитрішою засідкою, останньою і найспокусливішою машкарою, за якою заховався чорт, справжній господар «Мертвих душ» чатує на Гоголя.
Як Іван Карамазов бореться із чортом у своєму кошмарі, так і Гоголь – у своїй творчості, теж свого роду «кошмарі». «Кошмари ці давили мою власну душу: що було в душі, те з неї й вийшло». «Уже здавна я тільки й заклопотаний тим, щоб вдосталь насміялася людина над чортом» – ось головне, що було в душі його. Чи вдалося це йому? Зрештою, хто над ким посміявся у творчості Гоголя – людина над чортом чи чорт над людиною?
В усякому разі, виклик було прийнято, і Гоголь відчував, що не можна йому відмовлятися від поєдинку, пізно відступати. Але ця страшна боротьба, яка почалася в мистецтві, у відстороненому від життя спогляданні, мала вирішуватися в самому житті, в реальній дії. Перш ніж подолати вічне зло у зовнішньому світі як художник, Гоголь мусив був подолати його в собі самому як людина. Він це зрозумів і справді переніс боротьбу із своєї творчості у своє життя; у боротьбі цій побачив він не лише свої художнє покликання, але і «справу життя», «душевну справу».
Переклад з російської мови М. Ю. Русина
Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  298-315.
gogol_mykola.rar [27.48 Kb] (викачувань: 14)



 (голосів: 1)

Автор: Admin 22 січня 2012 | Переглянуто: 1693 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ