Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ
КНИГИ БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
По многих летах стало в Слов’янщині три неподлеглих царства: Польща, Литва і Московщина. Польща була в поляків і кричали поляки: «У нас буде рівність і свобода». Але поробили панство і одурів народ польський...
Московщина була з москалей... і запановав над Московщиною цар, а той цар узяв верх, кланяючись і ноги цілуючи хану татарському бусурману і с бусурманами закріпив народ москалей. І одурів народ московський, і попав у ідолопоклонство, бо царя свого назвав земним богом і усе, що цар робив, теє уважав за добре, так уже цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу за один день, а літописці, розказуючи теє, звали його христолюбивим.
А в Литві були литв’яки, та ще була й Україна. І Україна, поєднавшись с Польшею як сестра з сестрою, як одно плем’я слов’янське також с другим людом слов’янського братства; вони не сотворили ні царя, ні пана, а сотворили братство-козацтво... і незабаром були б усі на Вкраїні козаками, себто вільні і рівні, не мали над собою царя і пана, тільки бога єдиного... і всякий чужестранець, заїхавши туда, дивувався, що ні в одній стороні на світі не було такого братства, такої віри, нігде муж не любив так щиро своєї жони, а діти родителей.
І хотіла Україна... жити по-братерськи з Польщею, але Польща жодним побитом не хотіла покинуть своє панство. Тоді Україна пристала до Московщини... так щоб жити укупі, зарівно, як колись буде віки між слов’янськими людьми. Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, вона по своїй простоті ще не знала, що то єсть цар, а цар московський значе усерівно, що ідол і мучитель. І одбилась Україна од Московщини, і не знала бідна, куди їй схилити голову. Бо вона любила і Польщу, і Московщину, як братів своїх і не хотіла з ними розбрататься, хотіла вона, щоб всі три жили вкупі в союзі... Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі. І бачать ляхи і москалі, що нічого не зроблять з Україною, і сказали між собою: не буде вона ні тобі, ні мені, роздерли її пополам, по ліву сторону Дніпра москалеві, по праву – ляхові.
...цар Петро положив сотні тисяч козаків в канавах і на костях їх збудував собі столицю. А цариця Катерина – німка, курва всесвітня, безбожниця явна – доконала козацтво...
І так пропала Україна, але так здається. Вона не пропала... Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо уже приходить голос і пробудить. ...вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщину, і почують крик її. І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім.
МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ
ДВІ РУСЬКІ НАРОДНОСТІ

В українсько-руського народу ніби украдено його прізвище.
Українсько-руська суспільність із давніх давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм... До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистості над громадскістю. На Україні-Русі не видно й найменшого змагання підвертати під себе чужинців, або щоб тих чужоземців, що сиділи поміж українським народом, привподобити до тубільців... В Українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики; не було холодного вирахування, не було твердості на шляху до визначеної собі мети.


Після прийняття християнської віри перейшла на Україну молода християнська цивілізація... Українці, перейнявши від греків нову віру, не перейняли від них тої неприхильності до західної церкви, що водилась у Греції. Перші архипастирі на Україні, самі чужинці силкувались пересадити ту неприхильність на українську цілину, та не вельми пощастило їм у цьому; в уяві Українця католик не являвся йому ворогом. Особи княжого роду побіралися з дітьми володарів католицької віри; ймовірно, що в народі діялось те ж саме. Чужинці – Греки, Вірмени, Жиди, Німці, Поляки, Угри, живучи по українських містах, добували собі вільний захист і жили в добрім ладі з тубольцями; Поляки, зайшовши з Ізяславом у Київщину, любувалися веселим життям у чужій землі. Отой дух терпимості, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й живе й досі в народі. ...Походи козаків на Турків і Кримців викликав не сліпий фанатизм до невірних, а помста за напади, за полон українських людей... Пам’ять про часи крівавого ворожування з Поляками й досі ще не зникла в народі, але ворогування спеціально до римсько-католицької віри, безумовно ворогування до польської народності, в українському народі немає. Українець із обережності кривди не забуває, але він не мстивий. Ні католицький костел, ні жидівська синагога не видаються йому гидкими місцями; він не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом, але і з Жидом, і з Татарином. Але ж нехай тільки він замітить, що чужовірний, або чужинець починає глумитися над його власними святощами, в нього ворожнеча спалахує ще сильніше, ніж у Москаля. Видима річ: коли даєш волю другим і шануєш їх, то це натурально вимагати й собі такої ж волі й обопільної поваги. ...
Український народ... насправді лишився вірним до своєї церкви більш, ніж Великоруси і він усе обхоплював більш духа її, ніж форму.


Таємничий родовід і дитячий вік великоруської народності повитий густою, непросвітною хмарою... Занесені з півдня на чужий ґрунт парости під північним похмурим небом інакше виросли, не те дерево вийшло з них, і не ту садовину воно вродило. ...На північному сході Росії формувалася нова слов’яно-руська народність, із своєрідною вдачею, з одмінними умовами й ознаками життя. ...в цих сторонах жили фінсько-туркські племена.
Татарське завоювання додало нової стихії до політичного складу Росії. При всіх особливих прикметах життя північно-східної Росії ми ще не бачили там у дотатарські часи зародків монархізму... Але ми вже добачаємо такі риси народної вдачі, що вказують на нахил до розвитку того політичного ладу, який запанував тут після татарського завоювання. ...Зневажувані довгі літа в ярмі в чужовірних і чужинців, вони, вибившись з ярма, визначалися пихою й нехтуванням інших: відома річ, що ніхто так не пиндючиться, як визволений раб...
Москву... населили різні волоцюги, й довго вона зростала з того, що до неї напливали нові приблуди з усіх усюд руських земель... Така мішанина мешканців усе швидше визначає нахил поширити свій край, зростати на чужий кошт, проковтнути сусідів: її тягне до хитрої політики, до завоювання.
Громадською стихією Москви є загальність («общинность»), знищення особистості, навпаки тому як на Україні... де принцип особистості раз-у-раз виявляв свою живучість.


З церквою в Великоросії сталося якраз навпаки тому, що було на Україні. ...В історії Великоросії доволі зустрічаємо прикладів, де церковні святителі потурають світським монархам і освячують їх учинки, цілком противні церковним канонам.
В релігійності Великорусів визначається та риса, що стала відмінною їх прикметою, а потім виступила як суперечність тому релігійному світоглядові, який стався на Україні: ...нахил до обрядів, до формул, зосередження на зверхніх формах. Таким побитом, на північному сході б’ють собі голову над тим: чи можна у свята вживати м’яса й молока? Це – «толк», що належить до тої безлічі сект (раскол), що й за нашого часу існують, стоячи за саму лишень назверхню сторону... Латинську й лютеранську, вірменську й усяку іншу віру, аби вона хоч трохи чим різнилася від православної, Москалі вважали за прокляту. Вони вважали себе за єдиний на весь світ вибраний щодо віри народ – рез те не дуже легким духом дихали на одновірні народи – на Греків, Українців. Якщо тільки хоч трохи що було на схоже на їх народність – то в Москалів заслуговувало на погорду, вважалось за єресь, і на все несвоє вони дивились згори.


У громадських розуміннях історія витиснула на двох руських народностях свої сліди й установила в них poзуміння цілком супротивні. Прямування до тісного зв’язку частин, знівечення особистих спонук під владою загальних, непорушна законність спільної волі, висловлена немов розумінням тяжкої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім’євого життя і знехтованням особистої волі ідеєю «міра». Це все відбилося в народному житті тим, що… власність у них спільна... там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого...
Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпнішею неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про мір, одповідати за другого, не маючи до того жадної власної охоти, – до всього цього історія не привчила українського народу. В розумінні Українця – громада – цілком не те, що в Великорусів мір. Громада це добровільне товариство людей; хто хоче – належить до громади, а не хочить – виходить з неї... Великорус розуміє, що мір – є немов абстрактний вислів загальної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного. Видима річ, що головна різниця виходить тут із земельної спільності. Коли член міра не може назвати своїм отой шматок землі, який він обробляє, то він уже не вільна людина. Устрій великоруського міра – є обмеження, тим то форма останнього, запроваджена владою, перенялася тим духом і значінням, що панують в Великорусів, коріння його лежало вже у глибині народного життя. ...власників (землі) у стислому значенні цього слова не було. Те що цар давав – він міг і відібрати в усякий час і наділити кому іншому, як це воно раз-у-раз і водилось.
На Україні історичне життя йшло іншою стежкою, там не могло витворитись сталих поглядів про громаду (мір). Давні удільно-вічеві розуміння розвивалися далі й зустрілися з польськими; а в основах польських було чимало схожого зі староруськими розуміннями... Кожний хлібороб був самостійним власником свого добра... Українець любить працю більш, аніж Великорус, і він завжди визначається цим тоді, коли тільки є воля для його праці.


...у вдачі українського народу переважає особиста воля, а в великоруськім переважає загальність. На корінний погляд Українця, спільна згода зв’язує людей, а незгода розлучає, Великоруси прямували завести неминучість і нероздільність раз заведеного зв’язку, і саму причину такого заводу звернути на божу волю й тим відгородити її від людської критики. В однакових стихіях громадського життя перші засвоювали собі духа його, останні дбали дати йому тіло; в політичній сфері Українці здібні були створити поміж собою добровільні товариства, зв’язані не більш, як того вимагала щоденна потреба, й міцні настільки, наскільки існування їх не шкодило незмінному праву особистої волі; Великоруси старалися спорудити на вікових підвалинах міцне загальне тіло, проникнуте єдиним духом. Перше прямування вело до федерації, але не вдало довести її до кінця; друге повело до одновладдя й до міцної монархії: довело до першого, і збудувало другу... Великоруський елемент має в собі щось величезне, творче, має духа суцільності, свідомість єдності, панування практичного розуму, Великорус уміє перебути тяжкі обставини, вибрати час, коли гаразд буде діяти й покористуватися ним, скільки йому треба. Цього не виявив наш український нарід, його вільна стихія призводила або до розкладу громадських зв’язків, або до виру стремлінь, котрі немов те колесо крутили народним історичним життям. Отаким показало нам наше минуле дві руські народності.


...великоруська філософія, спізнавши потребу громадської єдності, визнала, що на жертву їй треба віддати особистість, що це умова всякої загальної справи, й повірила народну волю на волю своїх підручників, оддаючи освячення успіху вищому виразові мудрості, і таким шляхом прийшла у свій час до формули: «Бог да царь во всем!», формули, що визначає остаточний тріумф панування загальності («общинности») над особистістю.

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  315-322.
kostomarov_mykola.rar [11.97 Kb] (викачувань: 114)


 (голосів: 5)

Автор: Admin 22 січня 2012 | Переглянуто: 6896 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ