Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 
Джерела з історії України 
Українська історіографія 
Українська археологія 
Українська етнографія 
Історія української філософської та суспільно-полі 
Історія України 
Історія української культури 
Таємниці української історії 
Спеціальні історичні дисципліни та історія України 
Історичні наукові і краєзнавчі конференції 



Похід війська князя Олега на Київ (882 р.)

Року 882 пішов Олег в похід, взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерю, весь, кривичів, і прийшов до Смоленська з кривичами і взяв місто, і посадив у ньому свого мужа (управителя), звідти пішов вниз і взяв Любеч і посадив у ньому свого мужа (управителя). І підійшли вони до гір київських, і довідався Олег, що княжать у Києві Аскольд і Дір, і поховав частину воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам підійшов до гір, несучи маленького Ігоря. І підпливши під Угорське 1 і сховавши своїх воїнів, він прислав посла до Аскольда і Діра, кажучи: «Я є купець, а йдемо ми в Грецію від Олега і від княжича Ігоря. Прийдіть до нас, родичів своїх». Аскольд і Дір прийшли, і повискакували з човнів всі інші (приховані воїни), і сказав Олег Аскольдові і Дірові: «Ви не князі і не княжого роду, а я княжого роду». І вбили Аскольда і Діра, і винесли на гору, і поховали Аскольда на горі, яка тепер називається Угорською, де тепер Ольмин двір; на тій могилі поставили церкву святого Миколи; а Дірова могила – за церквою святої Ірини. І осів Олег, княжачи в Києві, і сказав Олег: «Хай це (Київ) буде матір’ю городам руським».



Розмістив: Admin 29 грудня 2011 | Переглядів: 1501 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Пріск Палійський 1 про Аттілу і гунів

Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси. За царськими хоромами виставали хороми Овігісія, теж оточені дерев’яною огорожею; але вона не була оздоблена баштами подібно до Аттілиної. Недалеко від огорожі була баня, яку влаштував Онігісій, що мав у скіфів 2 велике значення після Аттіли...

При в’їзді в це село Аттілу зустріли дівчата, що йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами; під кожним покривалом, підтримуваним руками жінок, що йшли по обидва боки, було по сім і більше дівчат, які співали скіфських пісень... Коли Аттіла наблизився до дому Онігісія, повз який пролягала дорога до палацу, назустріч йому вийшла жінка Онігісія з юрбою слуг, з яких одні несли страви, другі – вино (це найвища шана у скіфів), вітала його і просила покуштувати доброзичливо принесеного нею частування. Бажаючи зробити втіху жінці свого улюбленця, Аттіла з’їв, сидячи на коні, причому варвари, що йшли за ним, підняли блюдо (воно було срібне). Пригубивши також і принесену йому чашу, він пішов у палац, який відрізнявся висотою від інших будівель і стояв на підвищеному місці.



Розмістив: Admin 29 грудня 2011 | Переглядів: 1484 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Приєднання деревлян, сіверян, радимичів, уличів і тиверців до Київської держави за князя Олега (883 – 885 pp.)

В лето 883. Поча Олег воевати деревляны, и примучив а, имаше на них дань по черне куне 1.



Розмістив: Admin 29 грудня 2011 | Переглядів: 1140 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Йосиф Флавій про війну з сарматами

До римлян дійшла звістка про скіфську зухвалість. Ті із скіфів, що звуться сарматами, у великій кількості



Розмістив: Admin 29 грудня 2011 | Переглядів: 1532 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Страбон про міста і населення узбережжя Чорного моря

Якщо пливти з Таміракської затоки 2, то ліворуч буде містечко і друга гавань херсонесців. Потім, якщо пливти вздовж берега, на південь вистає великий мис, що становить частину цілого Херсонеса. На ньому розташоване місто іраклеотів 3, колонія тих, що живуть на південному березі Понта, яке зветься також Херсонесом (тобто півостровом) і міститься за 4400 стадій 4 плавби від гирла Тіри. В цьому місті є святилище Діви, якоїсь богині, ім’ям якої зветься і мис, званий Парфенієм (тобто Дівиним), що міститься перед містом на віддалі 100 стадій. У святилищі є храм богині і статуя. Між містом і мисом є три гавані, потім іде стародавній Херсонес, що лежить у руїнах, а за ним бухта з вузьким входом, коло якої переважно влаштовували свої розбійницькі кубла таври, скіфське плем’я, які нападали на тих, що рятувались у цій бухті; зветься вона бухтою Символів. Вона з другою бухтою, що зветься Ктенунтом, утворює перешийок в 40 стадій. Це і є той перешийок, який замикає малий Херсонес, що становить, як ми сказали, частину великого Херсонеса і має на собі місто з однаковою з півостровом назвою – Херсонес.



Розмістив: Admin 26 грудня 2011 | Переглядів: 4379 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
Гіппократ (бл. 460 до н. е. – бл. 370 до н. е.) давньогрецький лікар.

Народився близко 460 р. до н.е на острові Кос, Греція. Гіппократ був з роду Асклепіадів – династії лікарів, що вела свій рід від Асклепія – бога медицини.

Сім’я Асклепіадів, що також називають Косською школою, зберігала в V ст. до н. е. релігійні форми та звичаї, так наприклад у них була заведена клятва, що тісно пов’вязувала учнів з вчителем, з побратимами по професії. Першу науку медицини Гіппократ отримав від батька – лікаря Геракліта. З метою наукового вдосконалення в молодості Гіппократ багато мандрував та вивчав медицину в різних країнах з практики місцевих лікарів та з обітниць, що вивішувалися на стінах храмів Асклепія – асклепейонів.

Гіппократ жив за часів Перикла, сучасник Сократа і Платона, лікував від удаваного божевілля усміхненого філософа Демокрита. Розглядається як одна з видатних фігур в історії медицини. Він визнаний «Батьком медицини» та засновником власної медичної школи. Ця інтелектуальна школа революціонізувала медицину в Древній Греції, відокремивши її як окрему дисципліну, від чаклунства і філософії, з якими вона традиційно була асоційована, зробивши медицину професією.

Гіппократу приписують авторство відомого Кодексу Гіппократа. Утім, це збірка трактатів практикуючих фахівців медицини, що належали до Школи Гіппократа, і особистих творів Гіппократа; тому дуже мало відомо про те, що Гіппократ справді думав, написав й зробив. Але без сумніву, Гіппократ протягом багатьох віків сприймається як взірець лікаря. Зокрема, з ним пов’язують систематичне вивчення клінічної медицини, систематизацію медичних знань попередніх шкіл та інші роботи. Регламентування діяльності лікарів через Присягу, що пов’язують з ім’ям Гіппократа , де вперше були сформульовані етичні засади медицини.

Імовірно він помер у місті Лариса, де тривалий час жив та працював, у віці 83 чи 90 років, хоча деякі підрахунки свідчать про те, що він жив понад 100 років.

Гіппократа сприймають як першого лікаря, який відкинув забобони, легенди і віру, що хвороба надприродна та є породженням божественної сили. Гіппократа критикували послідовники Піфагора які поєднували теологію та медицину. Він відокремив медицину як дисципліну від релігії, стверджуючи та переконуючи, що хвороба не була покаранням, божою карою, але скоріше продуктом зовнішніх чинників, дієти та шкідливих звичок. Справді, у текстах, що належать до Кодексу Гіппократа, немає жодної згадки про містичні причини хвороб. Проте у Гіппократа є роботи з поглядами, які були засновані на недосконалому знанні анатомії та фізіології.

Школи давньогрецької медицини сперечались, про те як мати справу з хворобою. Медицині за часів Гіппократа майже нічого не було відомо про людську анатомію і фізіології, через грецьке табу, повну заборону на розтин тіла людини. Тому лікарі були не в змозі розрізнити, коли одна хвороба викликала багато різних симптомів. Школа Гіппократа домоглася більшого успіху, використовуючи узагальнені діагнози і нешкідливе лікування. Акцент був на догляді за пацієнтом і прогнозі, а не діагнозі. Це допомогло фактично лікувати хвороби і викликало великий прогрес у клінічній практиці.

До важливих положень Гіппократа належать вимоги чистоти (для пацієнтів і лікарів), помірність в їжі і питві, можливість надати природі вести своє лікування, жити там, де чисте повітря: він був упевнений, що здоров’я залежить від балансу «рідин» в організмі людини, а порушення викликає хворобу. Ці ідеї пізніше були сприйняті Галеном.

 



Розмістив: Admin 26 грудня 2011 | Переглядів: 2424 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
Скіфи та їх походження

Описані багатьма античними істориками та географами скіфи проживали в Північному Причорномор’ї – в степах і лісостепах теперішньої України. Скіфський період історії України починається в другій половині VII ст. до н.е. і закінчується в ІІІ ст. до н.е. приходом на історичну арену сарматів.

Північне Причорномор’я було в той час місцем грецької колонізації: греки торгували і конфліктували з оточуючим їх світом – як з порубіжним населенням, так і з тим, що мешкало далі на північ. Власне, з цих теренів дана інформація і потрапляла до писань античних географів та хроністів.

Більш-менш вагомі повідомлення про населення, що тоді мешкало на території нашої країни, знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485 – 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. – бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 – 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 – 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.).

Етнографічне ім’я скіфів та, пізніше, сарматів стало позначати різноманітні народи, що входили до скіфського об’єднання племен. Згадаємо, наприклад, що в Радянському Союзі проживало багато народів, які в часи холодної війни деякими іноземцями жартома, а деякими – серйозно (з різних причин) називалися совєтами. Можливо, подібна ситуація була і в скіфські часи – в період держави Великої Скіфії (Скупії, що тримала багато народів вкупі).

Деякі історики і археологи кажуть, що кіммерійці та їхня культура розчинилася у скіфській культурі у другому періоді епохи раннього заліза (друга половина VII ст. до н.е. - ІІІ ст. до н.е.). Північне Причорномор’я заселили скіфи, які були іраномовними кочовими племенами.

В той час на території від Карпат до Монголії панівною формою господарства стало кочове скотарство. Набули великого поширення близькі між собою предмети озброєння, кінського спорядження, побутові речі, одяг та, очевидно, духовна культура (про що свідчить один з найхарактерніших її проявів – “звіриний стиль”). Вважають, що основою цієї скіфо-сибірської спільності були іраномовні племена: у Північному Причорномор’ї – скіфи, між Уралом та Волгою – савромати, на схід від Каспію – масагети, у Киргизстані – саки.

За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько 700 км). Її територія була рівнинною, єдиний лісовий район – урочище Гілея – розміщувався у степу й був пов’язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська – багатими. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай), а найкориснішою (крім Нілу)– Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході – кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон).

У гирлі Гіпанісу (Південного Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії. Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище Ексампеї ("Святі шляхи"), що знаходилося на відстані чотирьох днів плавання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався з Тірасом (Дністром).

За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди. Описи Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скіфії.

За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу Причорномор’я від Дунаю та Бухаресту до Дону. Хоча іноді під цим терміном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, візантійські джерела інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні (враховуючи висновки про існування держав на території України у ранньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, калліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами – населення у Молдові, скіфами-орачами– у Лісостепу Правобережжя, скіфами-землеробами – у Лісостепу Лівобережжя.

У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі – до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму – царські скіфи, на північному сході від Дніпра андрофаги та меланхлени. Сусідами скіфів у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю – фракійці, у Карпатах– агафірси, на Правобережному Поліссі – неври, на Лівобережному Поліссі– меланхлени, на схід за Доном– савромати, у Середньому та Верхньому Подонні – будини та гелони, у гірському Криму – таври.

Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв’язки з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Геродоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор’я й, переслідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близького Сходу, їм вдалося дійти до Сирії (цар Єгипту Псаметих відкупився від них) й, захопивши Мідію, утворити там державу "Ішкуза". Ця держава існувала, очевидно, в 652–625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорномор’я.

За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували деякий час "до Нілу". Походи на Близький Схід, міцні зв’язки з народами Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор’я, що почалася також у VII ст. до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспільства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм (у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. В одній із них стверджувалося, що скіфи з’явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія (тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов’язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи – дочки Борисфена (Дніпра).

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф – син Геракла та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша).

На сьогодні питання походження скіфів остаточно не розв’язане. Як правило, посилаючись на те, що основний комплекс матеріальної культури скіфів – Степу – був чужорідним місцевим традиціям, степових скіфів вважають прийшлими. При цьому враховують повідомлення Геродота та Арістея про прихід скіфів із Азії.

Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів, причому не лісостепових скіфів, а скіфів узагалі. У зв’язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор’я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імовірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.

http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=39



Розмістив: Admin 26 грудня 2011 | Переглядів: 5037 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ГЕОРГІЙ ЩЕРБАЦЬКИЙ

(1725 – ?)

Георгій (Григорій) Щербацький народився 1725 р. у селі Рогозів Переяславського полку в козацькій родині. Він доводився небожем митрополиту Київському Тимофію Щербацькому (1748 – 1757). З 1737 по 1747 р. навчався у Києво-Могилянській академії. По закінченні працював учителем синтаксими в Академії, згодом викладав поетику, риторику, грецьку мову та філософію. Тоді ж написав шкільну п’єсу під назвою «Трагедокомедия, нарицаемая Фотий, т. є. об отступлении западной церкви от восточной». Зміст п’єси зачіпає актуальну для України проблему відношення між православ’ям і католицизмом. Трагікомедія, мабуть, справляла велике враження на сучасників, адже втілення загальної ідеї твору супроводжувалося використанням народних і міфологічних мотивів з натяками на сучасні події. Як блискучий знавець грецької мови Г. Щербацький відредагував створену Варлаамом Лащевським грецьку граматику, що згодом, 1779 p., видав у Лейпцігу М. Бантиш-Каменський.

Георгій Щербацький брав участь у комплектуванні найкращої на той час у Російській імперії бібліотеки Києво-Могилянської академії. Відомо, що для бібліотеки він замовляв у Бреславського книгопродавця Якоба Корна книг на суму 1000 рублів.

1749 р. Г. Щербацький став ієромонахом, а 4 серпня 1753 р. за наказом Святійшого синоду був переведений до Московської академії для викладання там богослов’я. Курс лекцій з філософії, уривки якого публікуються нижче, зберігається у ЦНБ АН України (шифр 454/П 1698).



Розмістив: Admin 13 грудня 2011 | Переглядів: 2759 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
ГЕОРГІЙ ЩЕРБАЦЬКИЙ

(1725 – ?)

Георгій (Григорій) Щербацький народився 1725 р. у селі Рогозів Переяславського полку в козацькій родині. Він доводився небожем митрополиту Київському Тимофію Щербацькому (1748 – 1757). З 1737 по 1747 р. навчався у Києво-Могилянській академії. По закінченні працював учителем синтаксими в Академії, згодом викладав поетику, риторику, грецьку мову та філософію. Тоді ж написав шкільну п’єсу під назвою «Трагедокомедия, нарицаемая Фотий, т. є. об отступлении западной церкви от восточной». Зміст п’єси зачіпає актуальну для України проблему відношення між православ’ям і католицизмом. Трагікомедія, мабуть, справляла велике враження на сучасників, адже втілення загальної ідеї твору супроводжувалося використанням народних і міфологічних мотивів з натяками на сучасні події. Як блискучий знавець грецької мови Г. Щербацький відредагував створену Варлаамом Лащевським грецьку граматику, що згодом, 1779 p., видав у Лейпцігу М. Бантиш-Каменський.

Георгій Щербацький брав участь у комплектуванні найкращої на той час у Російській імперії бібліотеки Києво-Могилянської академії. Відомо, що для бібліотеки він замовляв у Бреславського книгопродавця Якоба Корна книг на суму 1000 рублів.

1749 р. Г. Щербацький став ієромонахом, а 4 серпня 1753 р. за наказом Святійшого синоду був переведений до Московської академії для викладання там богослов’я. Курс лекцій з філософії, уривки якого публікуються нижче, зберігається у ЦНБ АН України (шифр 454/П 1698).

 



Розмістив: Admin 13 грудня 2011 | Переглядів: 1580 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ

(1677 чи 1681 – 1736)

Дата народження Ф. Прокоповича точно невідома. На думку Т. З. Байера, він народився 17 червня 1677 p., за Д. Руднєвим – 9 червня 1681 р. Через втрату батьків у малолітньому віці його вихованням займається дядько по матері професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович 1, який віддав хлопця спочатку до трирічної школи, а згодом до Києво-Могилянської академії. Не прослухавши до кінця курсу теології, Ф. Прокопович з освітньою метою розпочинає звичну для тогочасних українських інтелектуалів подорож до Європи. Він відвідує Польщу, Німеччину, вивчає філософію у колегії св. Афанасія у Римі. Повернувшись 1702 р. в Україну, Прокопович викладає в Київській академії поетику, риторику, філософію, теологію. Після Прутського походу 1711 р. Петро І забирає його спочатку до Москви, а згодом до Петербурга. Там він разом з Я. Брюсом, В. Татищевим, А. Кантемиром, А. Волинським та іншими засновує літературно-філософський гурток – «вчену дружину», допомагає в організації наукових і навчальних закладів, чим значною мірою сприяє піднесенню і розвитку духовної культури тодішньої Росії. Політик і історик, філософ і математик, поет і публіцист, Ф. Прокопович зробив значний внесок у розвиток різних галузей знання, насамперед філософії, поетики, риторики, історії, у своїх працях обгрунтував теорію освіченого абсолютизму, був автором низки поетичних творів, трагікомедії «Володимир». Помер Ф. Прокопович 8 вересня 1736 p., похований у Новгороді в Софійському соборі.

Філософський курс Ф. Прокоповича відображає тенденцію переходу тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до системи координат, у яких розвивалися філософія і наука нового часу, радше визрівання в межах схоластики ідей, суголосних філософії Відродження і Просвітництва. Це спостерігається, зокрема, на прикладі очищення ідей Бога від особистісної форми і перетворення його у філософський надчуттєвий абсолют, на тенденції до визнання непорушності законів природи, до утвердження сили людського розуму, до критики авторитаризму і догматизму, на усвідомленні корисності і необхідності практичного застосування знання.

Нижче подаємо в перекладі з латинської мови частину курсу лекцій з логіки та натурфілософії, або фізики за виданням: Прокопович Феофан. Твори: У З т. К., 1980. Т. 2.



Розмістив: Admin 12 грудня 2011 | Переглядів: 2652 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
1 2 [3] 4 5
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ