Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



ІНОКЕНТІИ ГІЗЕЛЬ

ТВІР ПРО ВСЮ ФІЛОСОФІЮ

Метафізичний трактат

Підрозділ про “єдинеˮ перше явище сутнього

Треба гадати, по-перше, що “єдинеˮ та “численнеˮ протиставляються. Звідси, філософ у першому розділі п’ятої [книжки] “Метафізикиˮ каже: “те, що не має поділу, оскільки воно неподільне, є єдинимˮ, тобто тому, що поділ передбачає численність, або множинність (pluralitatem). Тому Арістотель описує єдність, протиставляючи [її] поділові. Адже поділ, взятий у судженні чи у факті буття, є самою множиною, яка звичайно називається “єдинимˮ. Те, що неподільне в собі й відокремлене від чогось іншого, є також відокремленим. Але за цим визначенням “єдністьˮ передбачає “дваˮ, тобто протиставлення “численномуˮ. Це протиставлення відокремлюється неподільною назвою, а відокремлення від чогось іншого виражається подільною часткою.

Треба гадати, по-друге, що “єдинеˮ не додає до сутнього нічого реального й позитивного, яке, власне кажучи, формально або суттєво відрізнялося би від нього. Бо коли до сутнього могло б бути доданим щось реальне й позитивне, яке суттєво відрізнялось би від нього, то випливало б, що щось позитивне й реально суттєве не є сутнім формально, що є суперечливим. Адже ніщо не може бути або називатись реально суттєвим, якщо реальної сутності його не існує, а тому воно не може бути й формально сутнім.

Треба гадати, по-третє: хоч “єдинеˮ існує також на підставі самої речі й формально разом з сутнім, однак воно існує як поняття на розумовій підставі, що зовнішньо відрізняється від поняття сутнього, тому що осягнути “єдинеˮ як таке − це одне, а осягнути “сутнєˮ як таке, що існує, − це зовсім інше. Бо в противному разі не було б підстави, чому “сутнєˮ називалось би суб’єктом, а “єдинеˮ називалось би явищем суб’єкта або властивістю.

Треба гадати, по-четверте, що “єдинеˮ надає сутньому заперечення поділу в собі самому через його усунення настільки, що матеріально “єдинеˮ позначує “сутнєˮ, а формально − заперечення поділу в собі самому. Звідси випливає, що єдине не є нічим іншим, як неподільним сутнім, бо те, що називається “єдинимˮ, є не лише неподільним у собі, але й одночасно відділеним від усього іншого. Однак у тому [попередньому], переважно, а не в цьому [останньому] полягає зміст трансцендентальної єдності. Коли досліджуватиметься, чи вказує “численністьˮ, що протиставляється “єдиномуˮ, на досконалість, то відповідають, що коли вона розглядається матеріально, то вказує на досконалість, бо саме так вона позначує численне сутнє, але коли вона розглядається формально, то не включає ніякої досконалості, бо саме так вона не позначує нічого іншого, як численні неподільності.

Треба гадати, по-п’яте, що звичайно встановлюється п’ять родів єдностей, а саме трансцендентальна, категорична, кількісна, формальна та універсальна. Трансцендентальною є та, що насамперед збігається з сутнім, оскільки воно є таким, що існує, і з іншими речами, оскільки вони є сутніми. Категоричною є та, яка є буттям властивостей дискретної кількості, так що з такої складної єдності виникає ця дискретна кількість або число. Кількісною є та, яка серед численно менших надає природі некомунікативності, або яка йде за індивідуальною різницею всякої природи, хоч та природа, кількісно одна, може бути комунікативною для багатьох супозитів. Як видно з божої природи, вона, хоч є суттєво єдиною, передана трьома особами. Формальною єдністю є та, що йде за формальним значенням кожної речі й абстрагується [як] від універсальної, [так] і від кількісної. Через це формальна єдність серед нижчих у створених речах є дуже різною. Бо може статися, що її природа є тією формальною єдністю, [яка] урізноманітнюється настільки, що скільки буде формальних єдностей, стільки буде частин тієї природи, [які можуть бути суб’єктом]. Таким чином, принаймні у цьому формальна єдність настільки відрізняється від трансцендентальної, що остання йтиме за вузьким значенням сутнього, а формальна − за власним значенням кожної речі. Нарешті, універсальною єдністю вважається певна єдність значення, яка узгоджується з природою за допомогою дій інтелекту, II абстрагованих від нижчих і зіставлюваних з ними. Ба шляхом цього абстрагування та зіставлювання речі називаються універсальними завдяки певній єдності значення.

Підрозділ про “істинністьˮ — друге явище сутнього

Довести, що “істиннеˮ є притаманною властивістю сутнього, можна на підставі того, що ті три [ознаки], які необхідні для належного розуміння [цієї] властивості, є у самій природі. Істинне йде за сутнім і навіть повертається до нього самого, й, нарешті, надає сутньому якогось формального поняття, неадекватно відокремленого від самого поняття сутнього. Далі, істинне передовсім предикується щодо сутнього, але не як принцип або причина, або різниця, або єднальний модус (modus contrahens), або частина, а [як] її властивість. Звідси всяке сутнє − неадекватне сутнє, бо, оскільки воно є або може бути, воно узгоджується з божим розумом. А це не означає нічого іншого, як “бути істиннимˮ. Від логіків відомо, що істинністю є якась узгоджуваність або адекватність речі та розуму. Узгоджуваність речі з розумом є метафізичною істинністю, а вже узгоджуваність пізнання з самою річчю є логічною істинністю. Виклавши це, допитуємось: в чому ж полягає сенс трансцендентальної істинності? Деякі [філософи] вважають, що істинність є нічим іншим, як узгоджуваністю речей з їх визначенням або суттєвими принципами. Вони кажуть, що це узгоджування не надає сутньому нічого іншого, крім позитивного модусу, відокремленого від сутнього самим лише мисленням, який [модус] вони пояснюють, заперечуючи буття фіктивного або вигаданого.

Ще інші вважають, що ця істинність є формально в самих речах без підпорядкування чи то божому, чи людському розумові.

Першу частину вони доводять так: явище є формально в своєму об’єкті. А істинне є явищем сутнього, а тому формально воно є в сутньому й через консеквент − в самих речах. Вони доводять також другу частину: до значення істинності не стосується те, при усуненні чого істинність у речах залишається непохитною. Зрештою, з усуненням того підпорядкування й відношення до розуму, чи то божого, чи людського, річ не перестає бути істинною. Тому істинність не потребує підпорядкування інтелектові. Істинне має перевагу над знанням. Доводиться, що істинністю є узгоджуваність речей з божим розумом або з їх формальними значеннями, які є в божому розумі. Бо істинність кожної речі є її узгоджуваністю з власною й першою її мірою. Адже ці формальні значення, що існують у божому розумі, й які є самим божим розумом, є власними й першими мірами всіх речей. Отже, істинність є узгоджуваністю кожної речі з цими формальними значеннями чи божими ідеями. Додай, що речі не називаються істинними, хіба що при підпорядкуванні розумові, в якому власне й формально перебуває істинність. Звичайно, вони не називаються істинними на підставі цієї істинності, тобто трансцендентальної істинності, тому що вони узгоджуються зі створеним інтелектом. Створений інтелект міг би помилитись, по-перше, коли інтелектуальна істинність залежала б лише від істинності самих речей. Тому необхідно, щоб вони називались істинними залежно від узгоджуваності з божим інтелектом. Але треба зауважити, що істинне не вказує на розумове відношення, ані на предикаментальне відношення, ані не полягає у зовнішньому називанні. Не перше [не вказує на розумове відношення] тому, що кожне сутнє є істинним без якогось витвору нашого розуму. Не друге [істинне не вказує на предикаментальне відношення] тому, що значення істинного узгоджується з Богом, який немає жодного реального відношення до інтелекту інших [тобто людей] , бо він не підпорядковується тим, що існують, ані за визначенням, ані за терміном. Але для доведення істинного не потрібно ні існування сутнього, ні [його] актуального пізнання. Адже можливе передбачення є істинним передбаченням, бо сутнє за своїм поняттям, коли усунути всяке інше відношення, є пізнаванним (cognoscibile), оскільки воно є, а пізнавання буття не є відношенням, але сутнім, яке не позначує пізнання, ані не може [ним] називатись.) По-третє: саме тому істинне суттєво вказує на сутнє. Отже, випливає, що трансцендентальна істинність є сутністю речі (entitas геі), яка співпозначує пізнання в божому інтелекті, з яким така сутність узгоджується або в якій така річ репрезентується.

Закидається, по-перше: камінь є істинним трансцендентально, а пізнання каменя є неможливим, і тому істинність не можна пояснювати через співпозначування пізнання. Відповідають: пізнання каменя було б все ще неможливим, доки камінь, оскільки він є самим собою, зберігав би здатність визначати пізнання. Звідки [випливає]: співпозначування (connotatio) пізнання, за допомогою якого пояснюється істинність, не є абсолютним, але умовним.

Доводиться, по-друге, істинне взаємозв’язується з сутнім і є також разом з ним, але сутнє не вказує на внутрішнє відношення до інтелекту, тому й істинне не вказує на відношення до нього. Відповідають, заперечуючи висновок, бо достатньо зовнішнього й неадекватного розрізнення розумового значення сутнього від істинного для того, щоб щось повідомлялось про одне, чого не говориться про інше.

 

Підрозділ про “добреˮ — третю властивість сутнього.

“Добреˮ є властивістю сутнього, як і “єдинеˮ та “істиннеˮ. Ним є все, що є або може бути, принаймні оскільки воно може бути. Воно узгоджується з божим розумом і тому є істинним, а крім того, узгоджується з божою волею й тому [є] добрим.

Закидається, по-перше: численні сутні не здаються добрими. Адже Арістотель у другому розділі третьої книжки “Метафізикиˮ заперечує, що значення добра міститься в метафізичних сутніх. Далі, “добреˮ та “досконалеˮ взаємозв’язуються, й більшість сутніх є недосконалим, як, наприклад, перша матерія: а, крім того, деякі [сутні] за своїм родом є поганими, як, наприклад, деякі дії та стани за [своєю] природою є хибними. І нарешті, у божих [справах] персональне розуміння всякої досконалості й добра є не припустимим, бо в однієї особи було б щось [таке], чого не було б в іншої. Однак на перше відповідають, що для метафізичних сутніх, оскільки вони є істинними сутніми, є необхідним трансцендентальне добро, притаманне кожному істинному та реальному сутньому, а не добро або мотральний Обов’язок, про що, здається, говорить Арістотель у цитованому місці, коли коротко й ясно зазначає, що математичні дисципліни не мають жодного значення доброго і чи злого.

На друге відповідають: хоч перша матерія й не досконала в розумінні моральної досконалості, або моральної сутності, однак вона досконала в розумінні трансцендентальної досконалості, яку вона має, вносячи заперечення недосконалості кожної речі в своєму роді. Таким же чином треба сказати про кожне сутнє, що [є] досконалим у якомусь роді.

На третє відповідають: те, що стосовно моралі є поганим, щодо сутнього його субстанція або сутність завжди може називатись трансцендентально доброю. На останнє відповідають: суперечливе буття у теологів і, очевидно, особисті властивості, а найчастіше особисті відношення обмежують досконалість, оскільки вони є персональними. Обидва ймовірні не є істинними, коли такі відношення не були б сутніми, хіба що вони ідентичні з божою природою, яка є самим суттєвим добром. Адже немає нічого абсурдного в тому, що всі вони в цьому розумінні називаються добрими. З цього стає очевидним, що немає нічого сутнього, що не було б таким добрим.

Якщо вже досліджуватиметься, чим є й у чому полягає трансцендентальне добро, то виявляється, що воно полягає в узгоджуваності речей з Богом. Бо коли ти розумітимеш добро як нестворене, то воно полягатиме в узгоджуваності Бога з самим собою й усіх речей з ним самим. Адже хоч Бог є істинним, тому що цілком узгоджується з поняттям, яке він має щодо найдосконалішого сутнього, однак все інше за своїм значенням істинне, оскільки воно більш або менш узгоджується з тим одним поняттям, яке виразно охоплює поняття всіх речей. Таким чином, він є добрим на підставі трансцендентального добра, оскільки він найкраще узгоджується сам з собою. Однак все інше ні в чому не є добрим, оскільки воно ні в чому не узгоджується з божою волею. Твердження підкріплюється: як боже пізнання переважає всяке створене пізнання, так боже бажання [переважає] всяке інше бажання, й тому речі є бажаними Богом раніше, ніж іншими речами. Але речі не є бажані Богом, хіба що вони узгоджуються з ним. Отже, перше добро речей полягає в тому, що вони узгоджуються з божим бажанням. Бо коли знову досліджуватиметься, чи добрим є те, що є досконалим, то відповідають, що як добре й сутнє є одним і тим на підставі самої речі, але відрізняються на підставі якогось розуміння, то де [можна сказати] на підставі цих модусів про добре та досконале. Адже досконале не додає нічого, що принципово відрізнялось би від самого розуміння реального сутнього. Бо досконале позначує те, якому нічого не бракує для його розуміння, або те, що має свою сутність і досконалість. Таким чином, річ є досконалою трансцендентально, [а] річчю є те, що повинно входити в розуміння сутнього. З цього слід зрозуміти, що досконале не є властивістю сутнього, бо зрозуміло також, що саме сутнє, а тому й формальне значення доброго не є формальним значенням досконалого. В противному разі добре як таке не включало б трансцендентального відношення бажання.

Якщо питатимуть, по-третє, чи можна виявити якесь зло без добра, то відповідають, що нічого не буває такою мірою злом, щоб не мало чогось властивого для добра. Так, не можна припустити злого без доброго, бо всяке зло, наприклад, позбавлення, але не повне заперечення, завжди виявляється в якомусь сутньому. Адже всяке позбавлення співпозначує суб’єкт, в якому воно є. А той суб’єкт, що називається злом, є сутнім, а тому як такий він є добром, у всякому разі на підставі трансцендентального добра, яке випливає із значення сутнього, оскільки воно є таким, що існує. Звідси буває, що те, яке вважається найгіршим, завжди відкрите для якогось розуміння доброго. Отже, виникала б суперечність: коли було б безмежне зло, то воно було б і одночасно не було б. Було б воно за припущенням, але й не було б, бо несумісно, що є щось таке, що не було б істинно й реально сутнім, а тому, не було б добрим, у всякому разі трансцендентально. На підставі цього випадку, бо ми сказали, що всяке сутнє є добрим, а добре є бажаним, треба з’ясувати, чи для засуджених є більш бажаним буття чи небуття. И доводиться, що засуджені краще воліли б небуття, ніж буття з його труднощами. По-перше, коли що-небудь вибирають, то рішення буде завжди правильним, якщо вибір падає на моральне добро. А бажання буття, що наче несумісне з божим вченням, є моральна справедливим і почесним добром. Тому засуджені завжл повинні   приймати правильне рішення. Із вченням Бога більш [сумісне] небуття, ніж буття. По-друге, засуджену радше вибирають те, до чого вони схильніші. А схильніші вони до небуття, бо небуття для них вигідніше, оскільки за його допомогою вони уникають всього невигідного. Однак вонйі є майже пекельниками та відвернені від Бога, що є [для них] найнесуміснішим тоді, як радість і звертання до Бога є найсуміснішим. По-третє: те є кращим, що більш узгоджується з господнім милосердям. Але з божим милосердям більш узгоджується знищення, бо для божого правосуддя справедливо, щоб той, хто зовсім відвернеться від Бога, був зовсім залишений Богом. Однак Бог його цілком не покидає, хіба знищуючи, тому це все одно, що бути знищеним. По-четверте: краще, щоб Бог усіх любив негативно, ніж ненавидів позитивно. Але злочинців Бог ненавидить позитивно. Однак він любить негативно лише тих, які відійшли в небуття. Тому для злочинців краще небуття, ніж буття. Тепер, на противагу, доводиться, що для засуджених кращим було б буття, ніж небуття. Доводиться: по-перше, те є кращим, чого можна бажати. А буття можна бажати, тому це [буття] краще, ніж те небуття. Більший [засновок] очевидний, а менший доводиться: те має сутність, що має значення бажальності, бо воно має значення добра. А засуджені мають сутність, а тому − й значення бажальності, але з подвійним лихом, яке їх мучить: адже ж, коли гріха не було б, то вони не мали б ніякої сутності, а тому ніякого добра, а отже й жодного значення бажальності. Доводиться, по-друге: якщо самі засуджені бажали б небуття, то це було б лише внаслідок зла − провини. Але це не так, а тому й не [так, як сказано] раніше. Більший [засновок] очевидний, а менший доводиться: не можна розумно бажати того, чим би порушувалось боже правосуддя. А зло − провина вимагає, щоб за неї карали. Однак коли б він не знищував злочинців, то боже правосуддя було б відсутнім. Доводиться, по-третє: що має суттєву залежність від іншого необхідного, те повинне прагнути До нього як до свого принципу. А засуджені мають своє буття залежно від Бога, тому вони обов’язково повинні прагнути до Бога й, наскільки можуть, уподібнюватись до нього, у всякому разі, завжди бути. Адже те, що певною мірою уподібнюється до Бога, є кращим, ніж те, що ніяким чином не уподібнюється до Бога. Але те, що має буття, певною мірою уподібнюється до Бога, а те, що не має буття, жодним чином не уподібнюється до Бога, а тому те [буття] краще, ніж це [небуття]. Відповідають на перше, визнаючи більший [засновок] і розрізнюючи менший: якщо всяке буття є недосконалим, то [перше твердження] визнається, а якщо воно є досконалим, то заперечується.

Коли ти наполягатимеш: недосконале буття, оскільки воно є, має якесь добро, але яке зв’язане з меншим нещастям та лихом, ніж те зло та нещастя [що було б], коли було б позбавлення буття. Але це треба заперечити, бо нещастя самого небуття не є таким великим, яким є нещастя, що супроводжує це добро сутнього. Однак меншому нещастю треба віддавати перевагу перед більшим нещастям.

На друге: визнавши більший [засновок], заперечується менший. А для доведення заперечення слід сказати, що боже правосуддя здійснюється щодо цього вчинку, а не щодо себе самого. Але в цьому немає нічого суперечливого, бо стільки разів Бог прощає злим, скільки разів його правосуддя здійснюється щодо вчинку. На третє: вони повинні прагнути до нього одного або вільно, або примусово. Засуджені прагнуть саме до Бога, але примусово. Однак для самого звинуваченого було б краще, коли б не залежало не від судді, а від нього.

 

Трактат про душу загалом

Питання: Про розумну душу

Розділ: Про її походження

Щодо походження душі були різні авторитетні судження. Платон 1 вважав, що Бог сам створив усі розумні душі і навчив їх наукам, але через провину за гріх скинув їх у тіла, неначе у в’язниці.

Наш же перший висновок полягає у тому, що розумні душі не створюються до тіл. Доводиться: по-перше, позаяк те, що відповідає природі, передує тому, що їй суперечить. Але бути у тілі відповідає природі душі, адже вона самоорганізується і призначена для природи. Бути ж поза тілом суперечить її природі. Отже, розумна душа не виникла перше, ніж вона поєдналася з тілом. По-друге, творення [сгеа t іо] завершується чимось викінченим. Але якби душі в результаті творення перебували у незавершеному стані, оскільки мали б тяжіння до своєї матерії, вони були б у стані, так би мовити, вимушеному. По-третє: оскільки форма сама по собі [forma de se] призначається для матерії, вона не повинна створюватися до утворення матерії, в якій вона має знаходитися. А душа створюється для того, щоб сформувати тіло, є ж бо формою органічного тіла. Отже ж, розумна душа не повинна утворюватися до тіла.

Висновок другий: Душа не виникає без провідника, а безпосередньо утворюється і створюється Богом. Доводиться: по-перше, жодна тілесна сила не може утворити силу спіритуальну. А сила людини, яка народжує, – тілесна. Отже, вона не може утворити розумну душу, що є виключно спіритуальною. Справді, не доводиться сумніватися, шо, оскільки тілесному притаманне формування потягу до спіритуального, воно не може піднестися до утворення якоїсь спіритуальної речі. По-друге: характерні дії виявляють природу речі. А властиві їй дії розумної душі незалежні від тіла. Отже, і природа, якою продукуються ці дії.

Оскільки, отже, така природа, тобто розумна душа не залежить від тіла за своєю природою, вона також не буде залежати і за своїм виникненням, і відповідно утворюватиметься якоюсь вищою причиною через творення. Позаяк же творить тільки Бог, вважатиметься, що розумна душа утворюється лише Богом.

Проти такого висновку робиться закид: по-перше, будь-який чинник діє через форму. Але людина є чинником [agens], а саме тим, що народжує людину. Отже, [діє] через душу, яка є її формою. Але чинник утворює подібне до себе. Отже, людська душа породжує подібну до себе душу. Відповідається підтвердженням того, що чинник діє через форму, але запереченням того, що форма мусить продукувати подібну до себе форму засадничо [principaliter]. Достатньо, щоб вона продукувала [її] лише спонукально [dispositive]. Отже, людина, діючи через душу, тобто через добродійність душі, продукує тіло з відповідними органами, щоб згодом у нього проникла і поєдналася з ним розумна душа.

Ти наполягатимеш: вважається, що людина породжує людину. Але вона не породжує ні матерію, ні сполучення [unio] матерії з формою. Адже нічого подібного не випливає з нашої думки, а надто з твердження про породження форми, коли ця форма є розумною душею в людині. Відповідається: людина вважається породжувальним [чинником] не тому, що вона породжує матерію або форму, а через те, що сприяє зв’язку однієї з другою, себто матерії і форми, а також тому, що утворює органи в матерії.

Висновок третій: Розумна душа – це організуюча форма [forma informans]. Цей висновок заперечує Платонові, який вважав, що розумна душа є лише присутньою формою [forma assistens] і користується тілом, як возом. [У цьому] є сенс, позаяк для будь-якої речі основною засадою дії є її форма. Але основною засадою діяльності, найбільш природної для людини, а саме розуміння [intellectio], є розумна душа. Отже, вона є формою людини. По-друге: якщо розумна душа стосовно людини є лише присутньою фор­мою, вона поводить себе щодо людини як рушій [ m оvens ] до рухомого [admobile ] , тобто як моряк стосовно корабля і вершник щодо коня. Таким чином, як дія моряка не приписується кораблеві, а вершника – коневі, так людині не належить дія розумної душі і, отже ж, людина не розумітиме, яким   саме чином вона відрізнятиметься від них.

Висновок четвертий: Розумна душа і ангели мають різну видову відмінність [di f ferentia specifica]. Доводиться; справді розумні душі мають однакове відношення до формування тіл, а ангели цього позбавлені. Отже, вони розрізняються суттєво. Ангели створені раз і назавжди, душі і тепер творяться.

 

Розділ: Чи безсмертна і спіритуальна розумна хуша?

З огляду на віру безсмертність душі безсумнівна, стосовно ж розуму – доводиться. По-перше, Божого гніву не буває лише тоді, коли чесних людей винагороджують, а злочинців карають. Але ні чесні не отримують винагороду за свої вчинки, ні нечестиві за провину, хіба в рідкісних випадках у цьому житті, бо насамперед ніщо не видається більш звичним, як бідність, знедоленість і ніби приреченість до нещасть людей, наділених доброчесністю, і, навпаки, надлишок всілякого добра у грішників. Отже ж, вона зберігається у потойбічному житті праведникові як винагорода за добрі справи, грішнику ж – як кара за провину. Таким чином, наша душа є безсмертною. По-друге, те, що не може бути знищеним жодним природним чинником, є безсмертним і незнищенним. Але такою є розумна душа. Доводиться менший засновок. Розумна душа незнищенна природним способом, і їй відокремленій належиться ще існування. Отже, з того, що вона поза тілом може займатися своїми відповідальними справами, випливає, що вона є безсмертною. Робиться закид до антитези: якби наша душа була безсмертною і незнищенною, вона так легко не підкорялась би почуттю, насамперед почуття навіть не протидіяло б їй, бо що вдіяло б смертне проти безсмертного? Відповідається. Якщо почуття долає розум, то цю перемогу воно здобуває нe силою, а привабливістю, завдяки якій подужаний розум іде на жертву. І це дається [йому] неважко, бо відчутна користь до смаку одному і другому, себто розумові і почуттю, доброчесність же, щоправда, бажана для розуму, але навряд чи почуттю.

Закид другий: розумна душа як розумна є актом органічного тіла. Отже, її власна діяльність буде органічною. Антецедент розділяється. Розумна душа як розумна є актом органічного тіла за субстанцією. Підтверджується. За будь-якою своєю дією – заперечується.

Закид третій: між актом і потенцією має бути якесь співвідношення. Отже, душа разом з тілом мусить бути знищенною. Відповідається: між актом і потенцією необхідне таке співвідношення, якого потребує мета, задля якої поєднуються. Далі розумна душа поєднується з тілом для того, щоб з ним самим рости і відчувати. Тому вона сумірна з огляду на ці функції.

Закнд четвертий: сприймання [intellectio ] своїм органом має усе тіло. Отже, воно є органічним. Відповідається шляхом заперечення висновку. Адже, випадково [per accidens ] душі належить мозок, позаяк думка, сприймаючи, споглядає мислені образи [phantasmata ] . Водночас недивно, що за умов пошкодження мозку спотворюються функції фантазії, бо фантазія – це тілесне відчуття [sensus corporeus] і, отже, залежне від органа. Таким чином, розуміння залежить від мозку випадково [per accidens ] , тобто в сенсі поєднання [unio ] , а не саме по собі і безпосередньо. Не підлягає сумніву також і те, що душа, спіритуальна. Доводиться більший засновок.

Природа кожної речі є такою, якою є її дія. І справді діяння є наслідком буття. Але дії розумної душі підносять її над природою і створенням тіла й матерії. Отже, розумна душа не є природною і тілесною, а безсмертною і спіритуальною. Менший засновок доводиться в частині й інтелекту, і волі. Стосовно інтелекту тому, що інтелект не отримує знання про загальні й абстрактні природи від одиничної матерії. Далі, він формулює концепти речей нематеріальних, скажімо Бога, а також різних субстанцій, і пізнає він такі об’єкти у будь-якому вільному вимірі, незважаючи на будову, високу температуру чи інший стан тілесної маси. Ці ж концепти не є матеріальними. Тому вони походять від нематеріальної потенції. Стосовно ж волі через те, що приборкувати виключно з допомогою високої моралі чуттєвий потяг і керувати ним, вільно виявляти бажання і небажання, здійснювати акти правосуддя, милосердя і релігійного культу, сподіватися і т. ін. – це вище відчуття [sensus] . І тому воля, а поряд з нею душа, потенцією якої вона є, спіритуальна. Якщо б ти спробував вияснити, в чому полягає формальна основа [ratio formalis] спіритуальної речі? Відповідається. Поняття [conceptus] про спіритуальну річ грунтується на тому, що вона неподільна на інтегруючі частини і в жодний спосіб не входить до сполучення таких частин. У цьому сенсі дехто стверджує, що вона полягає у тому, що вона (спіритуальна річ) позбавлена протяжності і не має до неї жодного відношення.

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C .   155-180 .

inokentij_gizel_tvir_pro_filosofiju.rar [57.31 Kb] (викачувань: 136)



 (голосів: 1)

Автор: Admin 7 грудня 2011 | Переглянуто: 4510 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ