Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 
Джерела з історії України 
Українська історіографія 
Українська археологія 
Українська етнографія 
Історія української філософської та суспільно-полі 
Історія України 
Історія української культури 
Таємниці української історії 
Спеціальні історичні дисципліни та історія України 
Історичні наукові і краєзнавчі конференції 



Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.


Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1460 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.


Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1319 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.



Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1366 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Історія появи Велесової книги

Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.




Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1400 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Історія появи Велесової книги

Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.

Наше життя рухається вперед, та іноді треба озиратися назад, щоб згадати минулі часи і зробити правильні висновки, такому вчить нас Велесова Книга – збірка священних текстів руського Роду. Ми вчитуємося в її слова аби зрозуміти призначення свого життя, згадати свій Рід, звідки походимо і куди йдемо. Це надає нам впевненості в собі, дає зрозуміти, що ми не самі, а з нами Боги і наші Предки.

Ми не знаємо, хто писав чи пізніше переписував Велесову Книгу, де вона зберігалася і як потрапила до маєтку останніх господарів. Це залишається в таємниці, і ми можемо тільки припускатися різноманітних версій. Для нас найголовніше, що її таки віднайшли випадково в буремні роки громадянської війни 1919 року.

Серпневого дня полковник царської армії Федір (Алі) Артурович Ізенбек потрапив на розгромлений маєток. Сам полковник не міг точно пригадати, де був маєток і кому він належав (згадував, що належав маєток чи князям Задонським, чи Донським, чи Донцовим). Вдалося відновити бойовий маршрут за свідченнями офіцерів полку Маркова, де служив Ізенбек командиром батареї. Цей маєток, на думку Бориса Ребіндера, знаходиться в Великому Бурлуку (нині Харківська обл.) і належав Олександру Івановичу Задонському, предводителю дворянства в повітових містечках Волчанськ, і пізніше, Куп’янськ. Ребіндер повідомляє, що його сім’я добре знала Задонських, яка була знищена у серпні 1919 (за іншими свідченнями у грудні 1918) року.

Перекладач і дослідник Борис Яценко встановив, що 1680 р. помістя Великий Бурлук придбав полковник ізюмський і харківський Григорій Донець-Захаржевський (пом. 1691 р.). Згодом, аж до ліквідації української автономії, ізюмськими полковниками були його сини Федір та Костянтин і внук Михайло. На початку ХХ ст. помістя також належало старовинному родові Донців-Захаржевських.

Праві обидва дослідники: нащадок роду Андрій Якович Донец-Захаржевський побудував при садибі Преображенський храм (знищений), він же розпочав і будівництво палацу, який був закінчений його зятем – генералом Воїном Дмитровичем Задонським, героєм війни 1812 року.

Полковник Ізенбек блукаючи спустошеними кімнатами будинку, зайшов до бібліотеки, де на підлозі валялися розкидані книжки. Там його увагу пригорнули древні дерев’яні дощечки з вигравіруваними незнайомими літерами. Деякі дощечки були в доброму стані, інші трухляві або надщерблені. Ізенбек колись захоплювався археологією, і тому відразу зрозумів, що дощечки можуть становити історичну цінність. Він гукнув солдата і наказав зібрати дощечки до похідної сумки і оберігати їх.

За перебігом громадянської війни полковник Ізенбек разом з білогвардійцями потрапляє до Криму, звідти евакуювалися до Константинополя. І нарешті, у 1922 році, Федір Ізенбек зі своєю дорогоцінною сумкою опинився спочатку у Франції, а потім у Бельгії. Там він заробляв на хліб тим, що малював східні візерунки для фабрики килимів, не оженився і часто пиячив. Знайдені і збережені дощечки нікому не показував.

Федір Ізенбек подружився з таким же емігрантом Юрієм Миролюбовим, який цікавився стародавньою історією як Росії так і України. Окрім того Миролюбов був поетом і письменником та шукав сюжети, які б допомогли йому щось написати про культуру древніх слов’ян.

Одного дня 1925 року Ізенбек запросив Миролюбова зайти до нього розглянути картини, а під час розмови письменник сказав, що мріє написати епічну поему про «Святослава Хороброго», але йому бракує текстів з подробицями про життя стародавніх слов’ян та їх мову. Федір показав йому дощечки, які здивували Миролюбова і він відразу взявся за їх дослідження та копіювання.

Як згадує Миролюбов, дощечки були зв’язані ремінцем, пропущеним крізь дірочки, приблизно однакового розміру, тридцять вісім сантиметрів на двадцять два, товщиною в пів-сантиметра. Поверхня була подряпана від довгого зберігання. Місцями вони були зовсім зіпсовані, якимось плямами, місцями пожалобилися, надулися, немовби від вологи. Лак, що їх покривав, або ж олія, повідставав, зійшов. Під ним була темна деревина. Ізенбек думав, що дошки березові.

Краї були відрізані нерівно. Подібно, що їх різали ножем, а не пилкою. За розмірами одні були більшими, інші – меншими, так що дошки прилягали один до одного нерівно. Поверхня очевидно також скоблена перед писанням, була нерівна, з поглибленнями.

Текст був написаний або надряпаний шилом, а потім натертий чимось бурим, потемнілим від часу, після чого покритий лаком чи маслом. Можливо, текст дряпали ножем, чого Миролюбов не міг сказати з певністю.

Кожного разу для рядка була проведена лінія, досить нерівна, а текст був писаний під нею. На другому боці текст немовби продовжував попередній, так що треба було перевертати зв’язку дощечок.

На полях деяких дощечок були зображення голови бика, на других – сонця, на третіх – різних тварин, можливо лисиці, або собаки, або вівці, важко було розпізнати ці фігури. Миролюбов гадав, що це були символи місяців року.

Букви були не всі однакові за величиною, були рядки мілкі, а були й крупніші. Видно, що не один чоловік їх писав. Деякі дощечки потріскалися від часу, інші протрухлявіли, і Миролюбов їх склеював за допомогою силікатного лаку.

Ізенбек заборонив Миролюбову виносити дощечки зі своєї квартири, тому справа затяглася на роки. Миролюбов зумів розшифрувати літери, хоч і не обійшлося без помилок. Вдалося скопіювати близько сорока дощечок. Точна кількість невідома, бо деякі були поламані і можливо не правильно склеєні їхні шматочки.

Миролюбов перемальовував букву за буквою, не завжди розуміючи значення слова чи речення, та потроху робота просувалася і десь у 1939 році була переписана остання дощечка. Завдяки цій роботі ми маємо тепер тексти цієї безцінної пам’ятки руської історії та духовності.

Існує лист, з якого відомо, що Миролюбов пересилав копії дощечок на зберігання до Музею Російського мистецтва у Сан-Франциско. Припускають, що це він робив в міру того, як закінчував копіювати чергову табличку. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, якого знали під іменем А.А. Кур. Він почав досліджувати тексти дощечок і опублікував свої перші розвідки у 1954 році в літературній газеті «Жар-птиця». Це було перше публічне знайомство з дощечками, винайденими полковником Ізенбеком.

Доля самих дощечок дослідникам невідома. Коли 1938 року почалася війна, Ізенбек залишився у Брюсселі, де й помер в серпні 1941 року. Коли до Миролюбова перейшло те, що залишив у спадок Ізенбек, дощечок уже не було.

Близько 1954 року Миролюбов переїхав до Сан-Франциско, де й почалося його співробітництво з А.А. Куром. Він навіть став редактором газети «Жар-птиця». Юрій Миролюбов помер 6 листопада 1970 року на кораблі в дорозі до Європи.

Серед тих, хто зацікавився дощечками Ізенбека був професор біології Парамонов. Саме йому вдалося просунути дослідження дощечок і назвати їх «Велесовою Книгою», бо за змістом 16 дощечки саме Велесу присвячувалася ця книга. Парамонов добре знав історію Русі, старослов’янську мову, шляхом логічного аналізу пояснював тексти. Він видав дві книжки під псевдонімом Сергій Лісний. У першій, під назвою «Русь, звідки ти прийшла?», йдеться про історію відкриття дощечок Ізенбека. У другій – «Велесова Книга» – вміщено аналіз десяти перших табличок, опублікованих у «Жар-птиці» в 1957–1959 роках. Ці праці пізніше увійшли до книги «Русь, откуда ти?». Професор Лісний-Парамонов помер в Австралії у 1968 році.

В 1968 і 1970 роках стараннями Миколи Федоровича Скрипника (Голландія) з’явилися й українські публікації Велесової Книги у видавництві «Млин» (Гаага) і на сторінках «Календаря канадійського фермера», вони включили переклад виконаний Андрієм Кирпичем (Велика Британія). Саме з цим текстом ознайомив читача України київський журнал «Дніпро» (1990. – № 4).

Повний автентичний текст Велесової Книги був зібраний і опублікований 1972 і 1975 рр. М. Скрипником, який передав Борису Ребіндеру (Франція) повне зібрання текстів Велесової Книги з перекладом на українську, російську, англійську мови. Борис Ребіндер видав книжку на французькій мові «Велесова Книга: життя та релігія слов’ян» (Париж, 1980).

Значний внесок у дослідження Велесової Книги зробив професор Володимир Шаян. Його праця «Аналіза «Велес книги» розкриває космогонічне мислення нашого народу. Як фахівець-мовник, В. Шаян переклав кілька дощечок, висловив свої думки щодо правильності перекладу, провів паралелі з Рігведами. Він висловив, що Книга Велеса – це перший документ, який дозволяє заглянути безпосередньо у саму суть Віри наших Предків.

В Україні окремим друком вийшли повні і удосконалені переклади з численними коментарями Бориса Яценка (Київ, 1995 р.) та Галини Лозко (Київ, 2002 р.). Ці дві праці зробили великий крок в популяризації древньої пам’ятки. Завдяки наполегливій праці визначних вчених вдалося затвердити значимість Велесової Книги для руського народу на державному рівні і ввести її в шкільну навчальну програму. І лише 2009 року за наполяганням "науковців", які виконували змову недоброзичливців Руської Духовності, книгу вилучили з програми, тим самим позбавили молоде покоління осягнути велике богонатхненне письмо, яке допомагало вижити нашому народові у тяжкі роки. Ще прийде час, коли Велесова Книга посяде своє гідне місце у свідомості русинів.

 

Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 1 68 с.

 



Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1435 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

«Правда Руська»

«Правда Руська» – пам’ятка юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя. З огляду на унікальність і синкретичний характер твір має численних дослідників і велику наукову літературу. «Правда Руська» потрапила в поле зору не тільки дослідників історії права, а й істориків України і слов’янщини, соціологів, визначних філологів. І всі вони мають до неї свій законний інтерес.

Тривалий час єдиним науковим виданням «Правди Руської» була публікація текстів пам ’ятки російським ученим Н. Калачовим «Попередні юридичні відомості для повного пояснення Руської Правди» (СПб., 1846).

Після 1846 р. науково підготовлене видання текстів «Правди Руської» було здійснено в Україні професором С. Юшковим: «Правда Руська». Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій» (К.: ВУАН, 1935). Це видання залишається найавторитетнішим і сьогодні. Четверту редакцію «Правди Руської» ми подаємо саме за цим виданням.

Українські вчені в Україні були фактично позбавлені можливості займатися вивченням «Правди Руської», але значний внесок у цю справу внесли вчені української діаспори – проф. Ярослав Падох («Ідеї гуманності і демократизму в карному праві княжої України». – Мюнхен, 1949), проф. Микола Чубатий («Огляд історії українського права». – Ч. I, 3 вид. – Мюнхен, 1947), проф. Леонід Білецький («Руська правда» й історія її тексту». – Вінніпег, 1993) та ін. Їхня праця не дала загинути в умовах комуністичного тоталітаризму зацікавленню історією карного права українського Середньовіччя, чи, як ми традиційно образно називаємо, – Київської Русі.

Українські та російські вчені впродовж XIX – XX століть зібрали близько 100 списків «Правди Руської», зроблених у XIII – XVII ст., які в кінцевому підсумку згрупували в три редакції: Коротка Правда, Широка Правда і, окремо виявлена Л.Білецьким, Скорочена Правда.

До сьогодні остаточно не з’ясовано, яка з редакцій – Коротка чи Широка – є старішою. Але безсумнівно те, що будь-яка з редакцій, кожен її список є пам’яткою надзвичайної ваги.

«Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона постала в Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів і римського права. Отже, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого київського князя Ярослава Мудрого.

У Новгородському літописі (Софійському Временнику чи Софійському першому літописі) є під 1019 р. запис, якого нема в «Повісті врем’яних літ». Після опису битви на Альті та перенесення мощів святих великомучеників Бориса і Гліба йде повідомлення: «І почав Ярослав ділити: старостам по 10 гривень, а смердам по гривні, а новгородцям по 10 гривень, і відпустив їх усіх додому і дав їм правду і устав, списав грамоту і сказав: так ходіть і тримайте, як списав для вас». Тут ідеться про три документи, які одержали новгородці від Ярослава: «Правду Руську», «Статут Великого князя Ярослава Володимировича про суди» і «Грамоту» Ярослава новгородцям. Це були новгородські святині, які ретельно зберігали, на яких присягали. Відомо, що й через 110 років, у 1229 р., Михайло Всеволодович (Чернігівський) після цілування хреста «на всіх грамотах Ярославових» присягав, а наступного, 1230 року покликаний новгородцями на князювання Ярослав Всеволодович цілував ікону Богородиці «на грамотах на всіх Ярославових».

Академік О.Шахматов вважав, що в 1017 році новгородський посадник Костянтин Добринич (пізніше за порушення новгородських і княжих прав Ярослав Мудрий скарав його на смерть) і місцевий єпископ Іоаким вирішили вписати Ярославову грамоту як «Правду новгородську» про привілеї і вольності новгородців в подяку за службу Великому київському князю. Слова ж Ярослава «тому йдіть і тримайте, як списав для вас» говорили про права та обов’язки перед князем, про непорушність звичаїв і вольностей новгородських.

За Леонідом Білецьким, висновки якого в названій монографії досить аргументовані, грамота Ярослава була списана з Правди, що вже діяла в Києві, на Русі, майже 200 років, задовго до приходу Ярослава у Київ, як перший і найстаріший кодекс діючих законів, що до нас не дійшов. Але до нас дійшла списана з нього Ярославова грамота для новгородців, що збереглася в тексті, наново написанім у XV ст. у період Пізнього Середньовіччя, коли активно переписувалися й оновлювалися давніші пам’ятки. Очевидно, саме так і було. Точної дати постання «Правди Руської» ми не маємо. Називають 1019, 1032, 1049, 1051 роки. Академік Д. Лихачов солідаризується з професором Л. Білецьким: «Руська Правда» створена, очевидно, до християнізації Русі». В одному зі списків «Статуту князя Ярослава» маємо й таке свідчення: «Це Я, великий князь Ярослав, син Володимира, радився з митрополитом Іларіоном». Тобто випливає, що Ярослав з Іларіоном працювали над «Правдою Руською» не раніше 1051 р., коли останній став митрополитом. Але за іншим списком стверджується, що вони радилися про «Правду Руську» ще в 1032 році.

Сьогодні історія «Правди Руської» виглядає так, що існував з язичницьких насів неписаний карний кодекс. Князь Ярослав записав і упорядкував його, значно обмеживши кровну помсту, гармонізував суспільні стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. І, очевидно, яким би роком ми її не датували, – це найдавніша пам’ятка княжої України-Русі, а наступна – Остромирове Євангеліє 1056 – 1057 рр. із післямовою диякона Григорія.

Ярославова «Правда Руська» в наступні десятиліття і століття доповнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за Володимира Мономаха. Після нього і його «Статуту» в «Правді Руській» мало що змінювалося, себто формування Широкої правди закінчилося в XII ст. Далі вона дала життя «Литовському статуту», «Правам, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року. Її сліди помітні в «Соборному уложенні 1699 року».

Судоустрій в Україні-Русі розбудовувався на демократичних засадах рівності й загальності. У цьому питанні наші предки залишили далеко позаду такі держави, як Візантія, Польща, Німеччина та інші. Так, вищі класи в Київській Русі не добилися для себе ніяких правом гарантованих привілеїв: злочинець будь-якого соціального стану підлягав тим самим карам. У «Правді Руській» злочинець не індивідуалізується. Для середньовічного права байдуже, хто він: боярин, городянин, дружинник, смерд, холоп, закуп. Частіше індивідуалізується за соціальним становищем жертва злочину.

Державне керівництво здійснювалось на принципах дуалізму: князь – віче. Верховенство і першість навіть Великого київського князя були досить позірними, бо зумовлювалися лише непересічністю індивідуальності князя. Але тільки князь виявлявся «не на висоті» свого становища – народне віче кликало на княжий стіл саме того, хто не лише мав родове право зайняти княжий престол, а й здавався їм найідеальнішим володарем. Віче складало з претендентом на престол договір на керівництво князівством, а при порушенні такої домовленості-договору – усувало князя.

Князь відповідав перед судом князівського зібрання. У літописі є такий присуд: «Рішення наше таке: якщо князь вибачиться, то може йти У волость». Іноді князь ставав підсудним народного віча. На основі цього Ярослав Падох у названій праці робить таке узагальнення: «Цей ранній демократизм був такий глибокий і сильний, так органічно пов’язаний із світоглядом української людини, що він витримав у затяжній драматичній і дуже цікавій боротьбі, що століттями велася поміж староруською вічевою доктриною державною і чужою візантійською теорією цезаропанізму, принесеною і поширюваною на Україні священиками і єпископами грецькими». Це, між: іншим, і зумовлювало противізантійську діяльність Ярослава Мудрого і таких його однодумців-книжників, як Іларіон, ігумен Іван, літописець Нестор та інші. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття «Правди руської» не фіксує наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя. Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно, заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на покарання.

«Правда Руська» цікава з різних точок зору.

По-перше, це своєрідний літопис соціально-побутового життя України-Русі XI – XII ст. Кожна стаття «Правди Руської», як Короткої, так і Широкої редакції, – це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а також моральною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У статтях документа зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле суспільство боролися. Скажімо, в карному кодексі обійдені правовою увагою інтелектуали-книжники, творці духовності. Можемо тільки говорити, що першою ознакою феодалізму є брак законотворчого інтересу до духовності, що не може не викликати певних асоціацій та історичних паралелей. За кожною статтею Статуту Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха стоїть живе поняття, конкретна історія. Історія «Правди Руської» – це наповнена живою конкретикою історія Ярослава Мудрого, його синів та онуків. Один приклад того, як карний кодекс доповнює «Літопис Руський». Ми знаємо, що в 1113 році після смерті Великого київського князя Святополка Ізяславича в Києві вибухнуло повстання проти тисяцького Путяти, дім якого був розграбований, і проти лихварів, які здирали зі своїх боржників високі відсотки (різи). Запрошений удруге на Київський престол Володимир Мономах не відразу в’їхав у Київ, а зупинився у заміській резиденції великих князів на Берестовому і з вірними йому мужами прийняв низку правових актів, зокрема про різи, щоб відразу заспокоїти розбурхану громадську думку, фактично обмеживши сваволю лихварів.

За розширенням карного кодексу ми можемо документально говорити про стан суспільно-політичної думки і становище самої держави та її володарів.

По-друге, головний об’єкт «Руської Правди» – людина. До людини, її вільних чи невільних переступів спрямовано і карний кодекс «Правди Руської». Як і література, карне право пройняте панівною ідеологією суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну державу та інші народи. «Правда Руська» – це невичерпне джерело для української історичної романістики, повістевої літератури.

По-третє, «Правда Руська» цікава як лексикографічне джерело, надзвичайно багате історичною термінологією: видок (свідок, що бачив), послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв, віра, дика віра, куна, ногата, вікша, гривня, продажа, урок, різа, куна прикладна, головажень, уборок і т. д.

По-четверте, всі статті «Правди Руської» перейняті ідеями гуманізму, що характеризує не тільки рівень судочинства, а й зближує його з передренесансними ідеями в літературі, суть яких ми бачимо в акцентації на людині, її праві на життя. «Не дозволяй, щоби сильний нищив слабкого», – повчав князь Володимир Мономах. І він же: «Не вбивайте і не наказуйте вбивати нікого, хоч буде повинен смерті».

Дослідники історії права у стародавній Україні-Русі поспіль відзначають ідеї гуманізму та демократизму, закладені в «Правді Руській» і подальших правових документах, що злагіднювали взаємини в суспільстві із чужинцями, яким часом надавалося привілейоване становище порівняно зі своїми громадянами.

«Правда Руська», безперечно, відбиває характер і вдачу українців, в яких закорінені глибокий гуманізм і демократизм наших предків. Це засвідчує літопис: «В полян обичай їх батьків є лагідний» (Нестор, «Повість врем’яних літ»). Це було записано за часів, коли боротьба зі степом мала особливо жорстокий характер, бо половці, на відміну від полян, «зберігали звичай батьків своїх – проливати кров». Усе, що зафіксовано в карному кодексі, стало однією з головних рис української духовності, дзеркалом суспільної ідеології, філософських поглядів людини на природу і державу, а також гармонізувало їхні взаємовідносини через карне право.

Як видно з пам’яток, ще з поганських часів склалася найстаріша епоха карного права – епоха кровної помсти. Помста – це жадоба відплатити за понесену чи завдану кривду, і ще з язичницьких часів була засобом правового порядку між представниками родів і племені. Ще князь Володимир Великий за намовою ієрархів увів смертну кару, але швидко скасував її. Ярослав Мудрий надав кровній помсті характеру державної інституції, апробованої і контрольованої державою. Себто значно обмежив кровну помсту, а його сини скасували її назавжди, бо акт помсти, за «Правдою Руською», зводився вже до виконання судового вироку. Для виконання «помсти» вже стали потрібними докази злочину через видоків і послухів та очну ставку їх зі злочинцем, щоб запобігти наклепу, який карався особливо суворо. Було введено приватноправове відшкодування матеріальних та моральних збитків (головщина, урок) та публічно-правову кару (віра, продажа, поток).

Отже, Україна-Русь відмовилася від кровної помсти і смертної кари, запровадивши державне судівництво і публічну кару ще з середини XI ст.

У «Повісті врем’яних літ» під 912 роком у тексті договору Олега з греками читаємо: «А коли хто уб’є, – християнина русин чи християнин русина, – хай помре на місці вбивства». Цим стверджували наявність кровної помсти і в християнській Візантії, і в язичницькій Русі. Існувала вона і в Польщі, де ще і в XV ст. жадобою кровної помсти були охоплені цілі роди, польська шляхта і пізніше вважала право на помсту своїм становим привілеєм.

У Німеччині кровна помста була заборонена в 1495 році, а впродовж усього Середньовіччя ще виявляло себе жорстоке право таліону, запозичене зі старожидівського права.

У Київській Русі кровна помста також була інститутом судочинства і морально-етичною нормою впродовж: Раннього Середньовіччя, і на самому початку епохи Високого Середньовіччя була скасована. Європейські ж народи ще кілька віків дотримувалися кровної помсти. Встановлена Ярославом Мудрим норма обмежувала коло тих, хто мав помщатися, вона не змушувала до помсти і давала змогу близьким покривдженого прийняти викуп. Крім того, помста дозволялася лише при повному доведенні злочину.

«Руська Правда» репрезентує систему суспільних і правових уявлень українського народу у найдавніші часи, і в цьому її неабияке значення.

Василь Яременко

  Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. – Том I. – С.173-185.

http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm



Розмістив: Admin 30 грудня 2011 | Переглядів: 1907 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Загибель князя Ігоря та його дружини (945 р . )

945 р . У цей же рік сказала дружина Ігореві: «У отроків Свенельда доволі і зброї, і одягу, а ми голі. Піди, князю, з нами по данину: ти добудеш і ми».



Розмістив: Admin 30 грудня 2011 | Переглядів: 2612 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Смерть князя Володимира Великого

П’ятниця 15. VII. 1015. Помер же Володимир, князь великий, на (селі) Берестові, і потаїли (смерть) його, бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями міст (і) в ковер загорнувши, верьовками опустили його на землю.



Розмістив: Admin 30 грудня 2011 | Переглядів: 2273 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Початок князювання Ярослава Мудрого

У рік 6524 (1016). Прийшов Ярослав на Святополка, і стали вони насупроти обаполи Дніпра. І не одважувалися ні сі на тих рушити, ні ті на сих, і стояли вони три місяці одні проти одних.



Розмістив: Admin 30 грудня 2011 | Переглядів: 1540 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Військові походи князя Володимира (980 – 983 рр.)

У рік 6488 (980). Прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополковим: «Ідіте до брата мойого і скажіте йому: «Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися».



Розмістив: Admin 30 грудня 2011 | Переглядів: 1470 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
[1] 2 3 4 5
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ