Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Аренда на горілку у Малій Росії.

Того ж року, щоб було чим платити піхоті та кінному війську, а також тому, що перейшло від Гоголя, гетьман Самойлович по всій Малій Росії увів аренду на горілку.

Тоді ж таки весною військові сили його царської величності під командою царевича Косимовського та князя Ромоданівського і добрячий-таки загін на чолі з гетьманом Самойловичем вийшли і, з'єднавшися 10 травня, прийшли до Дніпра на Бужинську пристань. Вони хотіли знову іти на Чигирин, оскільки турок, маючи намір поквитатися за минулорічні свої втрати та за минулорічну ганьбу, знову вислав великі татарські і турецькі загони на чолі з візирем Мустафою та з силою пашів і прямував під Чигирин. Прийшли вони туди 8 червня і почали штурмувати місто. Брали приступами, обстрілом, гарматами та підкопами. Брали всяким промислом не один день. Нудилися будь-що свого наміру доскочити. Проте військо великоруське під орудою благорозумного командира Івана Івановича Ржевського та військо запорізьке на чолі з ловким у справах ратних вождем Григорієм Григоровичем Коровченком відважно стріляло ворога з міських мурів і хоробро відбивало. Не раз на вилазки ходило і в шанцях силу яничарів перебило, а живих начальників та рядових ловило, їхній мужності та дерзновенності навіть турки дивувалися. А війська великоруські та малоруські, що прийшли на перехват на чолі з боярином та гетьманом стали під Бужином біля перевозу і почали чекати на князя Булата з калмиками та на донських козаків. Дізнався про підмогу ворог і став і собі підстерігати її. Кілька тижнів турки і татари невперемінку стерегли. Та незабаром калмики прийшли. Відразу ж після приходу калмиків військо рушило на Чигирин. Супроти нього на Вітрову річку з артилерією та величезним військовим загоном виступив паша Каплун. Тут, на річці, на переправі, зійшлися вони і вели страшну битву, аж поки обидва табори не покрила ніч. На ранок росіяни та козаки переправили табір, прийшли під гору, а турки відкрили по них згори артилерійську стрілянину і стріляли так, що отам, в пеклі страшного бою, змусили їх перебувати аж до ночі. Опівночі вдалося-таки вирядити чернігівського полковника Бурковського, придавши йому чимало москалів, до Чигирина. Та вони, ще не дійшовши до гори, перелякалися і, переполошені стріляниною, страшенно збудоражили турок, а ті ще дужче почали палити з гармат по козацькому табору. Отак цілий день ведучи страшенну битву, вони знову змушені були нидіти ніч. А на ранок, в суботу, росіяни та козаки лавами пішли на турка, вибили його з гори і захопили двадцять сім гармат з різними риштунками. Це страшенно перелякало турок. Та військо не пішло услід. Тоді турки огляділися на козацьку погоню, повернулися і почали її гнати, рубаючи в чистому полі москалів та козаків, і отак аж до табору. Проте один московський полковник, обкидавшись рогатками, не без знатної відваги утримався на горі. Отоді до нього підтягнули усе військо, увесь табір і знову цілий день билися. Побачив турок, що проти нього стоїть велика сила, страшенно перелякався, перейшов за Тясмин, а всі мости за собою попалив. А великоруські та малоруські війська підступили під Чигирин, стали під бором коло озера і, жодного промислу не чинячи, цілий тиждень стояли. Турок за цей час підбадьорився і ще старанніше почав штурмувати місто. І хоч гетьман послав у Чигирин свіжі сили, проте вони ще не звиклися з підкопами і вельми їх боялися. А ті, що призвичаїлися до всіх штурмів турецьких — козаки гадяцького полку та інші — і що увесь час сиділи в облозі, ті прийшли у гетьманський табір до своїх родичів у гості. І ось в п'ятницю, якраз біля оцих свіжих сил у місті підкопу було вирвано дірку, а гранатою вбито чигиринського воєводу Ржевського, чоловіка справного і військового.

Чигирин взято. Опісля ж, 10 серпня в неділю, в полудень, коли військо у таборі напилося і, повернувшися в місто, після обозу заснуло, тоді під містом було зірвано кілька підкопів. Військо, що щойно прийшло в місто, побачило турок, проте не кинулося на підкопні проломи (як те завжди робили звичні до цієї справи козаки, коли турок в проломі рубали, проломи ж закидали мішками з землею), а кинулося з міста навтьоки, стовпилося на мосту, обломалося і почало тонути. Ті ж, які тікали греблею, навіть самі дивувалися, що їх старшина ніяк не може повернути назад. Тоді загинуло кілька тисяч козаків. Тільки козацька піхота, що була під горою за церквою, та москалі в замку боронилися до самої ночі. Тих козаків, що ще якось залишалися в місті і за містом, коло Тясмина і за Тясмином, турки до вечора рубали, нікого в живих не залишали. Проте сердюки до ночі боронили перехід на греблі. Коли ж настала ніч і коли до них підійшли москалі, вони в гармати вшерть понабивали пороху, підпалили замок і з козаками, що були під горою, через турецьке військо, яке саме перейшло Тясмин і приєдналося до своїх, пішли напролом. І прорвалися, оскільки турків на той час полонив панічний жах. Бо вони побачили, як гармати, набиті порохом, та порохові запаси замку почали рватися і, освітивши все небо, почали з страшенним тріском піднімати замок і падати на табір.

А в понеділок зранку, ще не сходило сонце, великоруське та малоруське військо, долаючи напади турок і татар, повернуло до Дніпра і за два дні пройшло всього дві милі. У вівторок окопалося поблизу Дніпра. Услід за ними з усіма своїми силами приспіли візир, хан та Юрій Хмельницький. Оступили і невтомно, витрачаючи страшенні зусилля, вдень та вночі йдучи на приступ, впродовж тижня штурмували боярина і гетьмана. Отут, навчені вправністю свого вождя, вправністю гетьмана запорізького Івана Самойловича, козаки таку битву дали туркам, якої на протязі усього віку ще ніхто не бачив. У цій битві не тільки силу силенну турків було перебито, а навіть під самим візирем двох коней було забито. Козаки ж не лише оружно, а й врукопаш з турками билися. Бо турки, прагнучи ще більшої слави, наступали так, щоб взяти табір разом з вождем. Проте з божою допомогою спромоглися лише на невідшкодовані втрати і змушені були від наших військ відступити на Чигирин. Відходили швидко. Тільки на третій день, коли переправляли обозні тяжари, уповільнили рух і пішли в свою землю лише з третиною своїх бусурманських сил. Про все це, читачу, ти можеш детальніше дізнатися в Синопсисі Київському. Ото тоді, після того, коли в час прориву взяли у таборі верблюдів з опудалами та порожні намети, тоді козаки зрозуміли, що турки, аби створити видимість великої сили і заради того, щоб росіяни та козаки побільше набоїв вистріляли, ставили порожні намети та верблюдів сідлали опудалами.

Коли Юрій Хмельницький побачив, що турки, повергаючи все на дорозі, рушили додому, то попросив у них невелику частину легких своєвільних людей (турок і татар) і разом з Яненком пішов на Канев, спалив його, людей вирубав, а в церкві монастирській мурованій люд подушили вогнем. Ті ж, що вціліли, присягнули Хмельницькому і здалися. Так здалися і інші міста — Черкаси, Мошни, Корсунь, Жаботин. Вони поклонилися Хмельницькому і залишились під турецькою владою. Потім поляки відступили з Калмика, Немирова, Іллінець, Жорниш: і Хмельницький в Немирові, а Яненко в Корсуні ставши з татарами, свої залоги по містах залишили. Хмельницький тоді писався з турецької ласки князем руським та гетьманом запорізьким.

 

ГЕТЬМАНСТВО ЯНЕНКА ЗА ДНІПРОМ

 

Року 1679. Яненко оголосив себе гетьманом, закликав численні Білгородські орди і з-за Дніпра прийшов під Козелець, ба навіть по саму Носівку вони села повибирали. А відразу ж за ними і Кримські орди, очолені чотирма султанами, та Хмельницький пішли на Черкаси та на Малу Росію землі розоряти. Тільки сніги великі їм стали на заваді і їхні загони добралися до Яблунівки та до Лукомля. Прочувши ж, що проти них стоїть уже напоготові військо, що воно вже рушає від Ірклієва та від Миргорода, вони кинулися назад, гублячи силу коней і татарського люду. Після того, як вони відійшли, гетьман Самойлович послав свого сина Семена за Дніпро. Від нього втік з Корсуня Яненко, а гетьманович Семен Корсунь, Мошни, Драбівку, Черкаси та Жаботин з усім людом на свій бік Дніпра переправив.

Того ж року у Гродно проходив вальний сейм. На нього навіть папа прислав свого представника і всіляко спонукав, аби король та Річ Посполита розірвала з турками мир, а замирилася з царською величністю та з усим християнством. Він обіцяв з своєї казни виділити кошти на військо. Говорив, що турок на той час, пожерши силу християнства, страшенно збагатився і що зараз треба все християнство об'єднати і не давати турку далі поширюватись.

Того ж року велике військо ходило на Київ. Про це дивися у Київському Синопсисі.

В той же рік турецькі війська змурували Казикерман і Тавань; а москва та козаки, очолені кошовим Іваном Сірком, ходили руйнувати ті міста, і перед турком запорожці з січі в луги дніпровські тікали.

Року 1680. На початку року вийшов хан з ордою, став біля Мерла і на тридцять миль навкіл у московьских слободах почав юрмами людей в ясир брати.

Того ж року весною, в день св. Миколи, а потім на св. Трійцю Білгородська орда забрала силу людей поблизу Києва.

В той же рік велике військо московське під проводом князів Голицина та Ромоданівського прийшло під Путивль і поглядало на турка, дивилося, що ще він супроти християнства затіватиме. До них їздив гетьман Самойлович з старшиною і радилися, як примиритися з турком.

Того ж року турки, не чекаючи сейму, що до нього ляхи відкладали визначення кордону, взяли й розмежували Поділля. Все за Стрий до Чорткова та Трембовля підгорнули під себе і кордон означили мідними стовпами.

Року 1683. Польський король Ян Собєцький розірвав мир з турками, оскільки турок пішов на цісаря християнського і підкорив всю землю угорську, а потім візир прийшов до стольного міста цісарського Відня і там добре-таки його добував. Навіть цісар, після того як кілька разів сходився з турками в битві, змушений був відступити з міста, поїхати і найняти солдатів-найманціз, а потім знову організувати відсіч. Заради загальної християнської справи, заради звільнення того християнського міста, туди з власної охоти ходило чимало і козаків. Там козакам знатно заплатили. Коли ж польський король Ян Собєцький з військом польським підійшов до Відня, то вони так силу турецьку розбили, що сам візир, залишивши напризволяще табір, гармати і намети, з невеличким загоном заледве втік. Услід за ним було послано погоню. Вона безбоязненно заходила у перше-ліпше місто, не боялася відсічі і руйнувала та пустошила його.

 

ГЕТЬМАНСТВО КУМИЦЬКОГО ЗА ДНІПРОМ

 

Року 1684. Король Собєцький в Немятові (Немирові) поставив запорізьким гетьманом Куницького, а той з дозволу короля настановив у всіх Задніпровських полкових містах полковників та сотників і, прийнявши з відома короля під козацькі корогви посполитих людей, пішов у Білгородщину, коло Тагина спалив посад і чимало всякого лиха накоїв татарській землі. Та коли син хана з ордами почав наступати на нього, він, не сподіваючись відбитись, з невеличким загоном втік з війська. Військо ж відбилося від татар і без нього, гетьмана, повернулося ціле і неушкоджене і вбило Куницького.

 

ГЕТЬМАНСТВО ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАКА МОГИЛИ ЗА ДНІПРОМ

 

Опісля в Немирові гетьманом настановили запорізького козака Могилу. А він повиганяв турок з міст навкруги Кам'янця і там свої залоги поставив. Потім чимало козаків з обох берегів Дніпра пішли на службу до цісаря. Цісар же в Угорщині разом з Текелієм, вождем мадярським, розбили кількох турецьких пашів, землю ж волоську на цю годину ляхи, татари та козаки вкрай спустошили.

Того ж року гетьман запорізький Іван Самойлович з відома їхньої царської величності проклав польсько-руський кордон — по річку Сож, від Гомеля аж до Рославля. Потім у містах залишив свої залоги, а окреслені волості передав у відання Стародубівського полку.

Року 1685. Після того як цісар та поляки розбили турецьке військо, взяли п'ятсот гармат та міста Буду, Решич та Стрикон, поляки вертали додому. В дорозі їх перестріли турки і татари, намертво осадили. Коронний гетьман, не маючи сил вирватись з осади, дозволив татарам пограбувати Волинь, а людей тамтешніх забрати в ясир.

Того ж року турків розбили на морі венети на фриційці і стало у тій частині туркам дуже тісно.

Року 1686. Польський король та їхня царська величність уклали Вічний Мир, його в Яворові підписав і скріпив присягою Шеремет. За цим договором поляки зобов'язувалися не допоминатися України та Смоленська. З цим погодився також і цісар і, зі згоди папи, підтвердив угоду. Тільки з умовою, щоб росіяни розрівали мир з турками і рушили з своїми та козацькими силами на Крим і відбили в татар охоту ходити на цісаря та ляхів. Відразу ж Косогов з російським військом вирушив у похід. Він зимував нижче Запоріжжя.

Року 1687. Під Перекоп з великоруським військом ходив Василь Васильович Голицин. З ним у цій компанії був також і гетьман Самойлович з шістдесятитисячним загоном мушкетерів добірного війська козацького. А оскільки татари підпалили в степу траву і випалили її пожаром, то військо змушене було відступити від Кунської річки. З голоду почали мерти коні та люди. Тоді, добравшись до Коломака, 23 червня, генеральна старшина та полковники взяли свого гетьмана і віддали Голицину під караул. Отак і закінчилося гетьманування Самойловича.

 

ГЕТЬМАНСТВО МАЗЕПИ В МАЛІЙ РОСІЇ

 

Після того як Самойловича взяли під арешт, 25 червня на гетьманування настановили Івана Мазепу. Мазепа, взявши владу, невдовзі послав за Дніпро за гетьманичем Григорієм, який в цей час перебував там і успішно воював татар. Без всякого спротиву взяли його, потім відвезли у Сивськ і там відрубали на пласі голову. А його брата Якова, генерала смоленського, що був зятем Швайковського, заслали в Сибір. Все це було справою рук підступного Мазепи.

Року 1688. Росіяни та козаки збудували місто Самару.

Того ж року цісар розбив турецьке місто і взяв сербську столицю Бєлград, взяв Соленик та інші міста. А козаки спалили увесь Очаківський посад і забрали людей.

Року 1689. Рано навесні Василь Васильович Голицин та гетьман Мазепа і бояри Шейн, Долгорукий, Змійов, Шереметов та Шепельов уже вдруге ходили з російським військом у Крим. Вирушили так рано, що уже в квітні місяці добралися всіма основними силами і обозом до Самари і, відпочивши там таки добре та привівши в порядок обоз, з божою допомогою до святої трійці підійшли під Перекоп. В час походу татари не раз нападали на табір, проте кожного разу великоруське та малоруське військо давали їм відсіч і відбивало. Одного разу навальним нальотом вони таки пробилися в табір, Сумському та Охтирському полкам заподіяли відчутної шкоди в людях та возах, проте сердюки гетьмана, що саме нагодилися на цей час, боєм вигнали татар з обозу. Потім татари побачили, що таку велику силу їм не сила утримати, повтікали у Крим і почали хитрувати. Коли наші війська з своїми окопами почали під Перекоп підступати, тоді татари запросили миру, пообіцяли великому боярину викуп і обдурили його. Вони насипали в бурдюк, замість червінців, ремінців, а зверху прикрили їх справжніми грішми і дали Голицину. Тоді військо, що добралося до Криму з такими труднощами і з охотою добуло славу та здобич, змушене було неохоче виступати, на чім світ лаючи гетьмана. Гетьман змушений був виїхати до війська і вимовляти свою невинність та лагідними словами угомоняти воїнів. Опісля Мазепу та полковників покликали в Москву, там царі Іван та Петро Олексійовичі щедро обдарували їх і тримали гостями від дня святого пророка Іллі до покрови святої богородиці. А в цей час там за зраду скарали бояр, а Голицина заслали в Сибір.

Року 1690. Козацьке військо ходило під Очаків, де попалило посади та чимало лиха накоїло татарам. Відтоді у нове місто Самару почали ходити на сторожу полками поперемінно. Кожен полк сторожував чверть року.

Року 1692. Орди Кримські та Білгородські взимку взяли в полон людей навкіл Домонтова та прочувши, що козацьке військо на чолі з гетьманом стоїть напоготові, повернули назад. За ними аж за Дніпро погнався осаул Гамалія з немалим кінним загоном та так і не догнав. Однак градське військо та компанея пішли під Очаків, спалили посад, взяли ясир і повернули назад.

Того ж року Мазепин канцелярист Петрик утік на Запоріжжя, а звідти в Крим. Навесні взяв підняв орду і запорожців, прийшов на Полтавщину, почав її пустошити та міста скоряти під свою руку. Та варто було Мазепі зібрати малоруські полки і виступити проти орди та Петрика, як вони відразу ж покинули Малоросію і втекли в Крим.

Року 1693. Взимку ханський син та Петрик з ордами прийшли під Полтаву. Проте заставши там гетьмана Мазепу і військо напоготові, побоялися і, небагато лиха окіл Полтави накоївши, безуспішно повернулося в свої краї.

 

ЧОМУ ПОВСТАВ ПАЛІЙ

 

Після того як польський король, зі згоди та з відома папи і цісаря, замирився з російським монархом і коли поклали вони силами усіх християнських монархів воювати турка і татар, тоді багато хто із малоросійських та запорожських звитяжців зібрали собі охочих козаків і, ставши ватагами, тобто полковниками, з власної волі подалися на бусурман, стали на захист християн та їхніх кордонів. Вони нишпорили степами по обох берегах Дніпра, кормилися м'ясом дичини, переховувалися і піджидали татарські загони, які гнали ясир з Польщі та Росії у Крим та в Білоградщину. Нападали на них, розбивали, забирали коней і зброю, а християн — жінок і чоловіків — відпускали у свої землі і супроводжували в дорозі додому. Тим козакам, що добровільно несли службу у широких і безмежних степах, має завдячувати все християнство і з подивом має говорити про них. Бо й справді у тих диких та широких степах не має ні доріжки, ні сліду, як у морі. Однак ватаги добре знали шлях і ходили там немов добре схоженою дорогою. Ходили з великою опаскою, аби їх не могли виявити татари, по кілька місяців не палили вогню і тільки раз на день їли. Їли толокно та потовчені сухарі. Не даючи своїм коням навіть іржати, вони немов дика звірина ховалися по тернах та в комишах і з великою опаскою, то з'їжджаючись то роз'їжджаючись, верстали свою путь. У тих безмежних та диких степах вони відшукували дорогу вдень по сонцю, по високих гірських кряжах та могилах, а вночі — по зорях, вітрах та річках. Отак ходячи, вони видивлялись татар, неждано нападали на них і невеликими загонами величезні купи їхні розбивали, християн звільняли та додому відпускали, а самих турок і татар відвозили в Москву або в Польщу до короля, їх там приймали і добре обдарувавши, по доброті монаршій і шануючи вольності всього війська запорізького на Запоріжжя в Малу Росію відпускали.

З-посеред тих вільноохочих запорізьких ватагів або охочих полковників виділявся Семен Палій, що був родом з Борзни. Він одружився на Задніпров'ї у Фастові і, тримаючи при собі військо вільноохочих, не тільки не допускав, щоб татари Польщу та Росію воювали і опустошали, але й сам ходив і свої загони посилав на села татарські — на Бучаки, в Білгородщину та на Очаків — і руйнував їх. Коли ж супроти нього виходили татари, то він мужньо і щасливо ось уже на протязі кільканадцяти років побивав їх, побивав з великою користю для корони польської та для всього християнства. Втихомиривши Задніпров'я, і пообсаджувавши численні міста своїми залогами, він жив як удільний пан. його вільно-охоче військо стояло постоєм на Поліссі аж до кордону з Литвою і збирало на його користь десятину з пасік, з продукту та з усякого прибутку по всьому Задніпров'ю, навіть аж біля Дністра та Случі. Супроти нього не раз ходили походами Кримські та Білгородські татари, ведучи з собою як підмогу яничар. Вони підходили навіть до Фастова (де була резиденція Палія), хотіли тут його взяти. Проте він так їх побивав і проганяв, що навіть одного разу щонайголовнішого султана живцем взяв. Потім татари вирішили замиритися з ним і почали обдаровувати багатими дарунками. А ляхи, забувши оті тяжкі спустошення, що їх накоїли татари, забувши тих, завдяки чиєму військовому промислу і чиєю мужністю вони звільнилися від тієї напасті і деякий час в тиші та супокої жили, забулися про все те, і заздрячи своєму визволителю, підступом напали на нього, взяли і в темницю у місто Майборок відіслали. Просидівши там доволі довго, він сів прямо в кайданах на коня, якого зумисне підвели йому, і втік до свого війська. Тоді коронний гетьман послав з кварцяним військом, з німецькою та польською піхотою рейментара. Усім загоном при артилерії та гранатах вони підступили до Фастова. Та Палій не вислав своє військо зустрічати ворога, а сховав його в лісах, сам замкнувся у Фастові. Коли ж поляки пішли на місто, тоді те військо, що було сховане, вдарило на них з поля, а сам Палій з міста напав на шляхетські окопи і так всипав ляхам, що вони заледве в таборі утрималися. Не зволікаючи, вони замирилися з Палієм і понесли ганьбу у свою землю. Опісля Палій завжди відчував ворожість польського панства та маючи приязнь царської величності та польського короля, жив не тужив, владарював над усім Задніпров'ям аж до Дністра та Случі, владарював немов гетьман, проте гетьманом не був. Був тільки полковником, щонайпершим серед усіх полковників і щонайвідважнішим у всіх битвах. А гетьманом на Задніпров'ї був Самусь.

 

САМУСЕВЕ ГЕТЬМАНСТВО НА ЗАДНІПРОВ'Ї

 

Після Могили король Собєцький настановив в Задніпров'ї гетьманом Самуся. Він видав йому привілей на гетьманство та на вольності, вручив військові клейноди — бунчук та булаву — і поклав з папського скарбу плату за службу. Оскільки саме тоді папа намовив християнських монархів стати на турка і на свій кошт наймав війська. Прийнявши гетьманство, Самусь зробив своєю резиденцією Вінницю на Придністров'ї. Коли ляхи, обурюючись Палієм, направили супроти нього та супроти його полковників рейментара Рустича з польським військом і коли разом з тим військом пішли родовиті панове, аби повернути на Україні свої маєтності, то Палій вирішив не йти на ляхів. Він передав своє військо гетьману Самусю. А гетьман Самусь з полковниками Абазиним та Іскрою й іншими пішов зустрічати польського рейментара Рустича. Зустрів його під Бердичевим, розбив, загнав у Манжелівський замок, а потім і в замку дістав. Тоді рейментар Рустич полишив напризволяще своє військо, а табір віддав козакам у здобич та, спустившись з муру, скочив на приготованого коня і втік, з великим риском рятуючи життя.

Після отих неладів та незгод жили всі полковники задніпровські, а також Палій в тиші та супокої, визнаючи над собою гетьманське верховенство Мазепи. Однак на підмову ляхів, Мазепа почав проти Палія замишляти. І після численних образ таки приписав йому зраду, арештував, віддав москалям під караул, а опісля заслав у Сибір. Отак і закінчилася Палієва влада у Задніпров'ї. А гетьман Самусь здав Мазепі задніпровське гетьманство — передав і булаву, і бунчук, і королівські привілеї, — а сам вдовольнився богуславським полковництвом. Та після того як Мазепа зрадив, государ Петро Олексійович наказав викликати Палія з Сибіру і виявив до нього свою щиру монаршу увагу. Палій дожив до старості і удостоївся бачити перемогу царської величності над шведами під Полтавою. В час битви, уже немічний, підтримуваний з обох сторін, він сидів верхи на коні і проїжджаючи бойовими порядками, підбадьорював військо, закликав гнати переможеного ворога без оглядки, кликав бити шведів, аж поки зовсім не знесиляться і не запросять у росіян пощади.

Року 1694. Несподівано на масляну налетіли орди на Переяславщину і заподіяли селам великого лиха. Тоді козацьке військо — Київський та Переяславський полки та компанея — на чолі з Палієм і собі пішли походом, напали на Очаків, спустошили його, перебили до останньої людини кілька корогов турецького війська, а триста чоловік бранців з корогвами пригнали в Батурин. Гетьман Мазепа тоді ж таки послав чернігівського полковника Якова Лизогуба з двадцятитисячним загоном на Бучаки. Полковник пустошив татарські села, набрав коней і ясиру, взяв здобич і цілий-цілісінький повернувся додому. Це було якраз тоді, коли всі татарські сили пішли в похід проти цісаря на підмогу турецькому цареві.

Тоді ж таки і Запорожці ходили на Перекоп. На Гнилому морі вони брали вежі, взяли вісім гармат, здобич та ясиру набрали, а потім, вертаючи від Неруди, кілька разів знатно сходилися в битві з султаном, побили його і цілі-цілісінькі повернулися до коша.

Року 1695. Взимку орди взяли язика під Кропивною і дізналися, що гетьман Мазепа з малоросійським військом перебуває на Україні. Тоді вони налетіли на польські землі, безбожно опустошили їх. А навесні спалили Львівське передмістя, сам гетьман Яблуновський заледве встиг вскочити до Львова, у повітах заподіяли великої шкоди.

Тоді ж таки великий государ всеросійський, цар Петро Олексійович сушею та Доном ходив з військом під Азов. Кілька тижнів пробував здобути місто, проте самого Азова таки не взяв, а здобув тільки каланчу. Залишив у тій вежі під Азовом військо на зиму, нагромадив у Черкаську військові припаси, а сам повернувся зимувати в Москву.

Тоді ж таки, влітку, Борис Петрович Шереметов разом з полками Білгородським, Путивльським, Сівським та Слободським, а також гетьман Мазепа разом з усіма малоросійськими, компанейськими та сердюцькими полками, з козаками низового війська запорізького, що були з ними під проводом свого кошового, взяли над Дніпром чотири турецькі фортеці з каменя змуровані, взяли якраз на Спасів м'ясопуст, а градоначальників з їхніми жінками та з дітьми в яничар полонили, їхні всі скарби, а також гарматні і військові турецькі припаси забрали та поділили і у Велику та в Малу Росію спровадили. Міста ж Казикерман, Муберек та Аслам зрівняли з землею. І тільки на Таванському острові залишили мурований замок Тавань чи Муштрит, розширили та укріпили земляний вал в ньому і поставили залогу з великоруського, малоруського та низового запорізького війська. Ще думали були піти під Очаків. Проте військо зголодніло і тому цей намір облишили.

Року 1696. У лютому хан, маючи намір поквитатися за Казикерман та інші турецькі міста, з великою татарською силою та з Петриком пішов на малоруські міста. Він почав плюндрувати Палтавщину, Миргородщину, дійшов до Говтви і над рікою Пслом напав на Гадяцький полк, якраз у місцевості, що непридатна для оборони. Правда, з великими втратами для себе, він таки потріпав козаків, однак все ж полку не здолав, оскільки козаки билися відважно і відчайдушно. Їхній полковник Михайло Борохович таки зумів вивести полк разом з гарматами і обозом до Говтви і, там, укріпившись, вони відбили напад. До того ж миргородський полковник Данило Апостол і полтавський полковник Павло Герцик підоспіли йому на підмогу з горішньої частини Говтви і вже разом вони всю татарську силу відбили і знищили. Після бою, розпавшися на невеличкі загони та везучи свою шкоду, орди потім не скоро зважилися ступити в Малу Росію. А коли ж вони ще прочули, що гетьман з малоросійським військом підійшов до Лохвиці, що Борис Петрович Шереметов з великоросами вийшов з Білгороду, а тоді ще й самі побачили неподалік од Сорочинець у поході Шереметову дивізію калмиків, то чимдуж пішли назад. Та оскільки якраз на той час наступила весна, сніги розтали і почалося половоддя, а татари, чуючи погоню за собою, чимдуж почали перебиратися через річки, то чимало їх там і потонуло — білгородських у Дніпрі, а кримських — на Ворсклі.

Після відходу татар гетьман Мазепа доручив гадяцькому полковнику Михайлу Бороховичу, переяславському полковнику Івану Мировичу та київському полковнику Кості Макієвському доставити усіх казикерманських турків разом з їхнім верховодою у Москву. Доставили вони їх і, одержавши великі почесті та щедро обдаровані царською величністю, незабаром повернулися додому, оскільки треба було готуватися до повторного походу на Азов.

Того ж року, після смерті царя Івана Олексійовича, — цар-государ Петро Олексійович повторно вирушив на Азов. Він ішов з великими силами, мав на озброєнні дивні різні німецькі штуковини військові, гармати з гранатами та з незліченними припасами тощо. Наказав він також виділити для цієї компанії і п'ятнадцять тисяч малоросійського війська. На виконання цього наказу гетьман Мазепа якнайскоріше спорядив козацький загін на п'ятнадцять тисяч, а наказним гетьманом загону настановив чернігівського полковника Якова Лизогуба. З ним разом послав полковників — гадяцького Михайла Бороховича, прилуцького Дмитра Горленка та лубенського Леонтія Свічку, а також придав їм Федьків полк компанеї та сердюцький полк Кожуховського. Цей загін, роблячи скорі переходи, прибув під Азов якраз у Петрів піст і був поставлений за Азовом від Дону, з боку моря і з боку Кубанської орди. Поставивши свій табір понад самісіньким Доном, він перерізав комунікацію між польовим татарським військом та азовськими обложенцями. Саме цим шляхом обложенці тримали зв'язок, поповняли запаси і приводили підмогу якраз в оту прогалину на суші та на воді. В свою чергу царська величність стала суднами в гирлі Дону і не пустила турок, що морем прийшли з своїм флотом. Коли ж татари побачили, що, всупереч сподіванню, їм перекрили отой потаємний вільний прохід до обложенців, то відразу ж почали щодень усією силою своєю нападати на козацький табір. Вони хотіли, узявши турок з кораблів, хоча б кінно прорватися до Азова і допомогти йому. Проте хоробрість та пильність козаків стала їм на заваді. Наостанку турки з Азову посеред ночі змогли проїхати водою і дали про себе знати польовій орді, а орда — туркам на кораблях. Проте козаки проїзд цей побачили і поставили над рікою ще сильнішу сторожу і все-таки не дали обложенцям ні вість послати, ні про скруту передати.

І хоч кілька разів турки з міста робили вилазки, хоч орди нападали з поля на козацький табір і дошкуляли, все ж козаки з божою допомогою, не чекаючи різних там німецьких підкопів та штурмів, що мали розпочатися за кілька тижнів, спонукувані своєю давньою жагою, через вал Азовський зухвало зав'язали з турками великий бій. Протягом дня, посеред пекельної стрілянини, вони звалювалися на ворога і являли вірність царській величності та зневагу до невірних. Вони билися до темноти, непохибно стріляли, нещадно вбивали і, немов снопи, відважно скакали на вал, вони не лише у турків зброю ламали, не лише їхні корогви хапали, не лише канати на палі закидали і ті палі з міського валу вивертали та робили пролом до міста, а ще й один одного спонукали кинутися в той пролом, заохочували увірватися до міста. Посеред отакого марсового весілля багатьом була миліша смерть, а не життя. Турки, не будучи спроможні зброєю вибити козаків, почали кидати лантухи з порохом (до лантуху сипали порох і підпалювали) та опікати їх. Проте й цим нічого не добилися. Тоді вони взяли і понад валом, з боку міста, викопали глибокий рів. Це на випадок, якщо козаки прорвуться в місто, то щоб вони в той рів попадали. Проте й рів не допоміг, оскільки козаки вночі взяли турецький блокгауз, перетягли звідти у свої шанці чотири гармати та різний дріб'язок прихопили. Назавтра все це побачили жителі Азову, побачили турки і тільки дивилися, що козаки, сповнившися ще більшою відвагою, знову збираються великими гуртами і, не шкодуючи життя, навіть не підкріпившись сніданком, знову йдуть на місто, аби ще більший напад вчинити. Ось уже перед його царською величністю стоять начальники і просять дзоволу послужити йому, а матір свою Малу Росію, що у своєму лоні їх виносила, прославити. Цар дозволив. І, забувши про життя, козаки подерлися на міські стіни. Забачивши козаків, і знаючи, що то йде їхня вкрай розпашіла конечна погибель, турки запросили миру. І царська величність погодилась замиритися.

Цією послугою війська малоросійського царська пресвітла величність була страшенно вдоволена і не тільки до свого столу, що був вельми багато споряджений, запросила наказного гетьмана та полоквників і всю старшину, не тільки знатне товариство частувала, а також і до табору малоросійського стільки прислала наїдків і напитків, що їх козаки не те що спожити чи з собою забрати не могли, а навіть і перепродати всіх не були спроможні. Крім того государ видав для сіроми п'ятнадцять тисяч карбованців грошей, а кожному знатному козакові та сотникам видав по п'ятнадцять червінців. Наказного ж гетьмана та всіх полковників щедро обдарував і з великою приязню відпустив додому. На доказ про вищезгадані події подаю тут грамоту царської величності до патріарха московського (копія).

 

Всесятому кир архимандриту божою ласкою архиєпископу московському і всієї Росії та усіх північних країв патріархові, у святому дусі батькові нашому та богомольцеві, глибокого спокою та твердого стоянія во благочестивій церкві христовій східній здоров'я та довгих літ, а заразом і душевного спасіння у господа бога, що його на трійцю славимо, щиросердно сподобитися зичимо.

У раніше писаних наших листах я вже доволі старанно писав вашому святительству про цілісність здоров'я нашого та про наші військові справи. Зараз же повідомляємо, що з ласки превеликого Христа бога нашого, якого на трійцю славимо, дякуючи клопотам пресвятої богоматері діви Марії та дякуючи молитвам усіх святих ми дійшли до радісного полегшення всіх наших зусиль і дійшли ось як. За нашим повелінням, стараннями і сумлінно-відданими зусиллями боярина нашого та воєводи старшого полку Олексія Семеновича Шейна великоруські та малоруські наші війська облягли Азов. Ведучи облогу, наші війська звідусюди підвели вал до ворожої канави, потім закидали її, зарівняли і своїм валом перейшли через рів і підійшли до валу ворога так, що майже з'єднали їх, уже доводилося землю перекидати через ворожий вал у місто і вже з ворогом ніяк було битися, окрім як врукопашну. І ось 17 липня цього року, у п'ятницю, малоруські наші війська, що їм доля судила також взяти участь у тій роботі (ними орудує наказний гетьман Яків Лизогуб, людина вишукана і у військовій справі знаюча) випередили підкоп ворожого блокгаузу. Вони добралися до нього і там, відважно змагаючись з ворогом, запанували. Потім, діждавши ночі, вивезли з того блокгаузу чотири гармати. А в суботу 18 числа вранці ворог побачив, як наші малоруські війська ідуть на приступ, на здобич, побачив свою погибель і замахав шапками та опустив корогви. Він вислав від себе для переговорів двох знаючих людей і попросив, щоб ми осаженим подарували життя та відпустили з жінками і дітьми. На знак щирості і правдивості своїх слів ворог залишив заложниками двох атаманів та передали німця Якова, котрий минулого року зрадив нам, утік до них в Азов і побасурманився. 19 числа, в неділю, о другій годині дня азовці здали місто нашому боярину та старшому полку воєводі Олексію Семеновичу Шейну, здали з корогвами, гарматами, з пороховою казною і з усім, що в ньому було. Усіх же їх, разом з жінками та дітьми, ми відпустили на волю, випроводивши вниз Доном до річки Кагамлик і аби їх, осаджених, згідно з словом нашим відпустити та оберегти цілими від малоросійського війська, ми наказали видати з нашої казни для рядових козаків п'ятнадцять тисяч карбованців, а полковій старшині і сотникам, усьому знатному товариству по п'ятнадцять червоних золотих, а наказного гетьмана і полковників ми одарили окремо. Двадцятого ж числа, згідно з відомостями, усіх людей, що вийшли з Азову (в тому числі комонників), ми відвезли на турецькі кораблі, що стояли супроти наших суден. Після цього турецькі кораблі попливли далеко, а їхні комонники розбіглися на чайках.

Отак нашому господу богу, що творить дивні чудеса з власної волі, за його святе й невимовне милосердя до роду християнського ми радо в сльозах вдячності чинимо молебен і про цю молитву сповіщаємо ваше святитальство в дусі святім батька нашого і богомольця та просимо, щоб ви за таке незмірне боже милосердя соборно і келейно молебен справили та помолилися за наше здоров'я та за благополуччя всього війська».

 

Опісля царська величність, повернувшись з-під Азова, повеліла гетьманові Мазепі прибути в Рибне до себе. Бо ж після того, як царська величність з військами вирушила до Азову, гетьман Мазепа та боярин Шеремет рушили з своїм військом на Коломак проти кримського хана, що стояв там з ордами і не пускав государеві війська до Криму. Стали вони там і робили наїзди на татар (один наїзд на чолі з Плюкою супостат взяв) і чекали аж поки господь не дарував перемогу над бусурманом. І коли Мазепа прийхав в Рибне до царської величності, то государ його прийняв з приязню, і, обдарувавши, через кілька днів відпустив.

Року 1697. Турецький візир, що минулого літа ходив на перехват до Азова і котрий там нічого не добився, з усією своєю дивізією зазимував у Криму. Тут він дізнався про російські задуми і відразу ж вирядив піше і кінне військо, щоб якнайшвидше поставити в Асламграді залогу, а сам на кораблях підступив до Тавані. Тоді боярин Яків Федорович Долгорукий та гетьман Мазепа з великоруським та малоруським військом припливли по Дніпру туди ж таки на суднах-фуртаках, що їх поробив собі кожен полк. Вони облишили свій намір відбудувати взяті у турків міста — Казикерман та інші — і таким робом тягнути до Очакова, а почали раду радити, як би самим від турків вирватись, та як у містах такі залоги поставити, щоб їх не взяв ворог. Турки, звичні до морської справи, і тому їх повсякчас більшало: вони підходили з суші та з моря, а у своїх військах уже вийшов хліб та й крім того вони ще не призвичаїлись до морського бою. Тому вирішили у містах полишити великоруське, малоруське та запорізьке військо, залишити їм свої запаси хліба та провіанту, а самим з основними силами вертати в Росію. Після відходу основних сил турки почали відчайдушно щодень штурмувати Тавань, а також Казикерман. Та візир, бажаючи якось применшити свою минулорічну ганьбу під Азовом, сподівався хоч тих, що лишилися, здолати, сподівався їх хоч хитрістю взяти і на протязі чотирьох з половиною тижнів кожен божий день ішов на приступ і силу-силенну своїх турків поклав. Тисяч п'ять гранат він закинув у місто, при самій воді якоюсь дивною штуковиною підкоп робив, а коли все ж ніяким способом не зміг взяти обложенців, не зміг здолати їхньої відваги, з сумом переживаючи втрати у людях, почав їх спонукати до штурму ще й платою, не лише тією, що її його цісар виділив, а й від себе ще обіцяв нагороду. А наостанку вдався до хитрості — почав підмовляти обложених здать йому місто. «Оскільки, — казав, — у вас казну, і порохову, і грошову наші гранати спалили і таки доброго завдали вам клопоту, оскільки ваш гетьман вас тут на загин полишив, та й до того ж ви супроти нашої кавалерії не вистоїте, то краще здайте місто. А ми вас з усіма вашими гараздами куди вам треба своїми суднами та кіньми відвеземо та ще кожному по п'ять талярів грішми дамо». Козаки на те не спокусилися, а на бій турка викликаючи, з віри бусурманської кепкували. Забачивши отаку нездоланну дерзновенність в обложенців, забачивши їхню рішучість стояти та не піддаватися на спокуси, турок змушений був на свою ганьбу та сором і з великим людським уроном відступити. А козаки, позбавившись врешті від нездоланної вимушеної облоги, воздали хвалу Всевишньому господу, приписуючи втечу бусурман на карб везучості великого монарха государя-царя Петра Олексійовича.

Року 1698. Навесні боярин Долгорукий та гетьман Мазепа знову пішли з військами на південь, укріпили Казикерман і Тавань і, давши кілька боїв татарам, повернули додому.

Того ж року царська величність повернулася з німецьких земель і звеліла гетьману Мазепі приїхати до нього у Воронеж. Там він на річці Дон будував морські кораблі. Повернувся звідти гетьман щедро обдарований.

Року 1699. З государем всеросійським царем Петром Олексійовичем турки замирилися на тридцять років, а з цісарем та іншими християнськими монархами — на двадцять п'ять.

Року 1700. Війська малоруські нікуди не ходили походами і лишалися вдома. Тоді тільки-тільки почало хилитися на війну зі шведами.

Року 1701. Цар-государ Петро Олексійович пішов війною на шведське місто Ругодєв. З ним у цьому поході був наказним гетьманом полтавський полковник Іскра, правда малоросійським військом більше командував племінник Мазепи — Обидовський. З ласки божої тут невдача великою удачею для росіян обернулась, бо шведський король, залишившися після перемоги, злегковажив і, зневажливо поставившись до війни з росіянами, пішов у Польщу. А царська величність скористалася цим і увесь берег Балтійського моря, з провінціями та добре укріпленими портовими містами, короні російській завоювала.

Того ж року Галицький полк під проводом полковника Бороховича та кілька тисяч запорожців ходили під Псков давати відсіч шведам.

Того ж року до Пскова вирушив був і Мазепа з усім військом та з артилерією. По згаданому тракту він повелів мостити мости. Потім на вконання указу царської величності вирядив туди двадцятитисячний загін миргородського полковника Данила Апостола, а сам з-під Могильова разом з артилерією повернувся додому.

Тоді ж таки Гадяцького полку козаки з-під Пскова з Рєпіним ходили під Ригу.

Водночас миргородський полковник, після того як прибув з своїм козацьким військом до Пскова, вирушив з сином Шереметова Михайлом Борисовичем під Гордев (Юрев) Лівонський і там поколошматили шведа. Тут загинув малоросійський полковник Пашковський.

Року 1702. Під Бихов Мазепа послав наказним гетьманом над малоросійськими полками стародубського полковника Миклашевського. Там він з'єднався з польським військом на чолі з рейментарем Халецьким. Вони не раз ходили на приступ, чимало тоді люду з обох сторін загинуло, проте місто здалося. З нього прямо до малоросійського війська вийшов з своїми людьми Бєлцикевич, а в місто натомість увійшов Халецький із своїм загоном. А Бєлцикевича козаки взяли і доставили в Батурин до гетьмана. Через деякий час, на прохання литовських панів, Мазепа вдруге послав до Бихова охоче козацьке військо під проводом Радича. Тоді на Бихов наступали шведські роти.

Року 1703. Мазепа послав козачий загін на чолі з лубенським суддею Кичкаревським за Волгу до Шеремета, бо там збунтувалися башкири.

Року 1704. Гетьман Мазепа з малоросійським військом до самої осені стояв спершу на Переп'ятисі, а потім під Любарем. Це тоді, коли швед вступив у Польщу і гнав з королівства короля Августа другого. Він там грабував костьоли і шляхту. Якраз тоді у Львові він забрав скарби костольні та шляхетські в сокальському кляшторі.

Року 1705. Мазепа з малоросійським військом ходив у Польщу і був у Замості. Потім розквартирував військо по Польщі і взимку вже послав чернігівського полковника з його полком та з гадяцьким і танською компанею на цісарський кордон, в Спиське князівство. Там вони полковника списького — князя — убили, а полк його розграбували. Тоді ж таки Мазепа з Бродів взимку пішов на Мінськ.

Року 1706. Шведи вбили стародубського полковника Міклашевського. А переяславський полковник Іван Мирович з усим полком втрапив у неволю до шведів.

Року 1708. Сам цар-государ Петро Олексійович заклав Печерську фортецю. Після процесії він своїми руками клав на фундамент дернини.

Року 1709. Мазепа зрадив, а Івана Скоропадського з указу царської величності за давнім звичаєм вільними голосами козаки обрали на гетьманство. Його затвердив і булаву та військову печатку дав сам цар-государ Петро Олексійович, що на той час разом з синклітом своїм перебував у Глухові власною монаршою особою, оскільки всі військові клейноди Мазепа забрав з собою, ідучи до шведа.


 

Джерело: http://litopys.org.ua/grab/hrab.htm


 (голосів: 1)

Автор: Admin 6 червня 2011 | Переглянуто: 1724 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ