Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



РОЗПОВІДЬ ПРО ПОХІД У ПОЛЬЩУ ШЕРЕМЕТЬЄВА ТА ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ПРО ТЕ, ЯК ПІД ЧУДНОВИМ ПЕРШОГО ВЗЯЛИ У ТАТАРСЬКУ НЕВОЛЮ

 

Потім Юрко, син Хмельницького, зібрав у Кодачку раду, на котрій був присутній також і боярин Василь Васильович Шереметьєв. На раді вирішили, що боярин і наказний гетьман Цюцюра підуть на Польщу через Котельно, а Юрій Хмельницький з обома військами йтиме своєю дорогою, трактом Гончарихи, і зійдуться під Львовом. Тут, у Львові, боярин (покладаючи надії на добре і багате спорядження російських сил) похвалявся взяти короля у полон, а Краків-столицю у облогу. Після ради він пустив в авангарді сильний загін кінноти, а піхоті звелів не відставати від неї і наказав прямувати просто на Варшаву. Прийшли вони туди, взяли у полон без ліку шляхти підляської, маєтки їхні пограбували, коронного гетьмана польського так розбили, що той заледве сам з невеликим загоном сховався у Дубно. І як завжди ведеться при таких війнах, запанували на берегах Вісли неспокій та страшенна пустка. Бо з цього боку росіяни та козаки під Люблін наступають, а з другого військо голсацьке та прусацьке не менш безжально Польщу плюндрують.

А тим часом шведський король, що ось уже третє літо воював польське королівство, там же таки, у Польщі, помер. Заради такої причини його сенатори змушені були замиритися з ляхами. Після того як був укладений мир, польський король дістав змогу послати усі свої сили, що були зайняті війною з німцями, від Балтійського моря та з-за Вісли на Україну. До того ж він ще мав за союзника кримського хана. З'єднавшись з ним в умовленому місці, він під Чудновим та Слободищами неждано напав на росіян та козаків, які і сном і духом не відали ні про смерть шведського короля, ні про союз поляків з німцями. Напав, розбив і взяв в осаду. Хмельницький не раз виходив на битву з ляхами і татарами, проте нічого не домігся. Він бачив, що сил у ворога багато, до того ж вони щодень множаться і ніякими зусиллями не будучи в спромозі вирватися з осади, змушений був запросити миру. На той час і Шереметьєв зрозумів уже, що задарма він так покладався на свої сили і відколовся від гетьмана. А найбільше ремствував він на свою пиху. Це своїй пихатості він завдячує, що зараз разом з наказним гетьманом Цюцюрою та з козаками сидить в осаді. А ще за кілька тижнів і хліб вийшов, оскільки він, виходячи з Котельні, наказав знищити усі кінські та людські запаси, собі на шкоду. Проте й ляхи довго не могли тримати в осаді знеможених росіян, бо й самі, подолавши великий перехід з німецької війни, не мали запасів, а голодний дуже не повоюєш. Обидві сторони перебували у великій скруті. І йдучи назустріч побажанням Шереметьєва, ляхи почали переговори. За мирною угодою, що уклали обидві сторони, було вирішено всіх козаків, що були в поході з боярином видати в татарський полон, як плату за послуги, російські війська вивести з Києва, а ввести туди польські. Після укладення миру почали росіяни козаків татарам за хліб, сіль та воду видавати. Цюцюра ж побачив, як все це озлобило козаків, тяжко покаявся і, не бажаючи більше такої неправди терпіти, з великими втратами прорвав татарські лави і прийшов до Хмельницького. Після відходу козаків Шереметьєв, хоч і хотів дотримати усіх статей перемир'я, але зробити цього був не в змозі. Зокрема він не зміг передати полякам Київ, бо князь Боратинський, що стояв там з руською силою, не пустив їх. З цієї причини поляки страшенно розгнівались, атакували Шереметьєва і його самого з усім воїнством віддали татарам у ясир, а собі ж для викупу залишили командирів. Ото так о перемоги плести вінок переможця. Нахвалявся Шереметьєв польського короля в полон взяти і Краків осісти, а натомість і своє воїнство і сам себе занапастив, більше як на двадцять років пішов у кримську неволю.

Підбадьорені цією перемогою, поляки знову забрали під свою владу Україну, за винятком трьох полків — Переяславського, Ніжинського та Чернігівського, над якими наказним гетьманом був Яким Сомко, що вірно тримав сторону царської величності. І хоч на нього часто нападав Гуляницький з ляхами, татарами та козаками, проте він всього з трьома полками міцно стояв проти них і не дозволяв ляхам зайняти навіть стоянки, а там, де вони силою вдерлися і своїх воїнів лишили, там він року 1661 не лише з території вказаних полків, а й з усього Подніпров'я вигнав силу польського короля — і кінноту і піхоту. І сьогобічна Україна так і залишалася під переможною рукою царської величності. І хоч Сомко так і не був обраний на гетьманство, все ж завдяки своїй вірності та завдяки своїм заслугам славився цим іменем. Року 1662 Юрій Хмельницький прийшов з ханом, з козаками та військом польським на Україну і взяв в облогу Переяслав та, майже нічого не добившись, пішов на зимівлю у Ніжин. А вже звідти розіслав хан свої загони на Стародубщину, за Мглин та у міста великоруські. В січні того ж року хан та Хмельницький відступили з цього берега Дніпра, залишивши чималий козацько-татарський загін в Ірклієві. Незабаром на місто напали Григорій Григорович Ромоданівський з гетьманом Сомком, взяли його весною і, перебивши всіх, спалили.

Тоді ж, після свята господнього воскресіння, зібралися козаки на раду у Козельцях, вибрали там гетьманом Сомка і там же присягли на вірність царській величності та новообраному гетьманові. Проте цього сану з немалим усердієм хотіли доскочити й інші. Серед них ніжинський полковник Васюта та Іван Брюховецький, якого самовільно і силою деякі запорізькі козаки хотіли настановити гетьманом. Серед цих трьох, що і думками і пожаданнями поривалися до гетьманства, виділявся Васюта. Одержимий недугою властолюбства, він почав потай помишляти, як би відібрати гетьманство собі. І відшукавши собі потрібну людину, якогось єпископа Мефодія, він оббрехав Сомка у Москві перед його царською величністю, сказав, що нібито Сомко не вірно і несумлінно служить його величності.

А в цей час Хмельницький, що не раз наїздив на Україну, уже вдруге з великою силою прийшов під Переяслав, де якраз тоді з кількома сотнями військового люду перебував Сомко, взяв місто в облогу і скільки моці почав добувати його. Не маючи ніякої надії і спонукувані тільки страхом смерті, обложені відчайдушно оборонялися. Хмельницький був змушений затриматися під містом, аж поки про облогу не дізнався Григорій Григорович Ромоданівський і не вирушив з своєю силою та з Ніжинським полком Сомкові на виручку. Прочувши, що підходить Ромоданівський, Хмельницький відійшов від Переяслава і, не доходячи до Канева, окопався край Дніпра. Сомко вийшов з міста, з'єднався з Ромоданівським і вирушив на Хмельницького. Біля Дніпра вони побачили його стан, щосили вдарили на нього. Хмельницький спершу бився відважно, а коли побачив, що орда кидає його, відступив у свій табір. Женучи його, великоруське та малоруське військо на плечах воїнів Хмельницького увірвалося в табір, здобуло його, забрало припаси, а самого Юрка та його козаків погнало до Дніпра, де багато з них так і загинули, не добігши до води. Тільки німецька піхота, засівши в окопах, відбивалася доти, доки вся не полягла один поверх другого. Хмельницький, втративши двадцять тисяч козаків і поляків та полишивши напризволяще табір, з невеличким загоном заледве втік у Черкаси. Сталося це року від різдва Христового 1662 липня 16. Після повної перемоги над Хмельницьким усе малоруське воїнство побачило, що Яким Сомко вождь хоробрий і в справах військових тямущий. Найбільше ж впадало в око те, що він, не шкодуючи свого здоров'я, за честь і славу його царської величності невідступно і мужньо стоїть. Тому всі стояли на тому, щоб одностайно обрати його гетьманом обох берегів. Проте епіскоп — заздрісник Мефодій — хотів, щоб гетьманов був не Сомко, а Васюта. Він і князя невтомно умовляв, просив, щоб той, наскільки це можна, стояв на заваді сомковому гетьманству. Про ці підступи єпіскопа Сомко, чоловік простодушний, звичайно зовсім не знав і займався своїми військовими справами. Він пішов на той бік Дніпра і, взявши там чималу здобич та полишивши в Каневі полковника Лизогуба, цілим та неушкодженим повернувся додому. Його успіхові позаздрив навіть князь Ромоданівський. Він уже від себе послав за Дніпро свого стольника Приклонського. Той пройшов пів-Дніпра, йому добровільно здалися Черкаси, а він, полишивши там полковником Гамалію, рушив з своїм воїнством далі, вниз по Дніпру до Вужина. Ромоданівський з своїм військом ішов по цей бік Дніпра і теж став табором навпроти Вужина. А тим часом Хмельницький, знову спромігся на татарську підмогу і заледве не відплатив за свою поразку під Переяславом, а простіше кажучи, Полонський з великими зусиллями, долаючи велику скруту, ведучи оборонні бої, заледве дійшов до Дніпра. Тут, на Дніпрі, чимало його ратних людей, скориставшись мілководдям, полишили щойно обладнаний табір і плавом кинулись через ріку, а Хмельницький в цей час скільки мав сили всією навалився на тих, що лишилися в таборі. Побачив це Ромоданівський і з цього боку відкрив артилерійський вогонь по ворогу. Гарматний вогонь змусив недруга відступити. Тільки це дало змогу їм спастися від Хмельницького. Сам же Ромоданівський, не гаючи ні години, з'єднався з Приклонським і знову повернувся на Україну до Лубен і там став табором. А Хмельницький, побачивши, що не сила йому відплатити за поразку під Переяславом, здав сан гетьмана Тетері і, прийнявши послушенство, пішов у монастир.

 

ГЕТЬМАНСТВО БРЮХОВЕЦЬКОГО

 

Так діялося на Україні. А на Запоріжжі, своїм звичаєм зібравшися на раду, козаки самовільно проголосили гетьманом Брюховецького і, прагнучи умовити, про нього навіть до власної особи царської величності написали. А по цей бік Дніпра, вдовольняючи чолобитну єпископа Мефодія та Василя Васюти, ніжинського полковника, царська величність повеліла вільним голосуванням кого хочуть обрати на гетьманство. Якраз на цей час Брюховецький прийшов із кількома сотнями козаків із Запоріжжя до Гадяча. Його приязненно прийняв Ромоданівський і доручив володіти Україною до Ромен. Ніжинський полковник Василь Васюта також жадав гетьманства і, відійшовши від Ромен, теж почав діяти через запорожців. І забачивши, що Сомко користуєтся більшою, аніж він, повагою, почав оббріхувати його перед царем. І через своє властолюбство він добився того, що вони обоє стали для Москви підозрілими. А підступний Брюховецький, маючи при собі чимало запорожців, невтомно турбувався про Чорну Раду. Він навіть до царської величності написав і просив дозволу зібрати її. Він був певен, що коли вона збереться, то запорожці піднімуть бунт, заб'ють Сомка і Васюту, а його силою оберуть на гетьмана. Так воно опісля і сталося. Коли окольничий князь Гагін та стольник Кирило Йосипович Хлопов на виконання царського указу рушили на Ніжин, маючи намір провести вибори нового гетьмана, тоді Брюховецький з Гадяча і собі поспішив до них у Батурин і там, доволі довго розмовляючи з ними, настроїв їх прихильно до себе. А водночас він розіслав своїх запорожців у всі міста України і порадив всьому поспільству збиратися в Ніжин, нібито для пограбування міста. Тому не дивно, що туди чимдуж поспішали не тільки козаки, а й селяни. Приїхав туди, скоряючись указові царської пресвітлої величності, також і гетьман Сомко разом з своїми підручними і найзнатнішими козаками. Приїхав і як подобає, воздавши князівському достоїнству належні почесті, вручив себе і всіх своїх полковників та сотників на милість та на ласку царської величності, твердо обіцяючи і надалі свою вірність непорушною зберігати та доручену справу чесно виконувати. Князь не повірив вишуканому вітанню Сомка, хоч і здивувавшись почасти, бо ще перед цим, введений в оману дарунками Брюховецького, почав підозрювати гетьмана та його спільників. А Сомко, хоч і знав, що Чорна рада рідко коли проходить без бунту, все ж кілька разів застеріг князя. Однак князь, маючи в себе досить російського воїнства, не звернув на це уваги і поставив намет царської величності посеред табору, а навкруги, аби посеред малоруського люду не спалахнуло повстання, розставив государеве воїнство. Козакам та сіромі наказав проходити до табору без зброї. Все було зроблено, як він повелів. Та тільки почали читати грамоту царської величності, як відразу ж, ще й не дочекавши поки її прочитають до кінця, з усіх кінців знявся галас, почулися вигуки. Одні кричали гетьманом Брюховецького, інші вимагали в те достоїнство настановити Сомка. А запорожці, затіявши справжню бійку, поламали бунчук Сомка і його самого заледве не вбили. І таки вбили б, коли б він не вислизнув від них через царський намет і не втік, скочивши на коня. Смертним боєм побивши чимало простого люду, а кого й на смерть забивши, запорожці не вдовольнилися втечею Сомка. Вони дещо потрудили ще й князя. А потім посадили Брюховецького на стілець, і проголосили гетьманом. І хоч Сомко опісля і звернувся до князя з докором та сказав, що особисто царській величності напише, як запорожці силою у нього забрали військові відзнаки і вручили їх Брюховецькому, проте нічого не добився, а тільки розгнівав князя. Князь, повелівши доставити у царський намет бунчук та булаву, наказав прибути туди також і Сомкові і Васюті та їхнім прибічникам. Одержавши наказ, вони обоє одразу ж з'явилися до намету і тут же у них забрали коней, одежу та зброю, а їх самих та їхніх людей (у яких теж все забрали) заарештували. Брюховецькому ж, що тут присягнув цареві на вірність, князь особисто, уже вдруге, вручив бунчук та булаву. А в час, коли останньому вручали гетьманські відзнаки, сірома побила чимало знатних козаків та пограбувала їхні маєтки; дісталося також і Сомковому таборові, що перебував під охороною князя і що його розтягнула запорізька голота. І весь оцей нелад, що почався з під'южування Брюховецького, тривав кілька днів, аж поки у людських хатах уже нічого не було виносити. У ті дні не один заможний чоловік полишив свою домівку, замінив пристойну одіж на дрантя і страху ради бідний ховався, де міг, а всі інші жителі, по містах і селах пробуваючи між смертю та життям і знеможені томливим чеканням, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець. Отак криваво розпочавши своє гетьманування року 1664, Брюховецький вирішив до перших безчинств додати іще зліші согрішення. Знаючи, що Сомко і Васюта не подарують йому і що вони завжди стоятимуть на заваді його гетьманству, він наказав узяти з-під княжого караулу Сомка, а з ним полковників ніжинського, чернігівського та лубенського, взяти їхню полкову старшину і порубати мечами, останніх же полковників оббрехав і відіслав на Москву. А все знатне козацтво зобов'язав, щоб воно роздало запорізькій піхоті шуби та жупани. А провіант та фураж вони у кого прийдеться брали самі, іноді і надміру. Потім призначив своїх полковників, дав їм по сотні запорожців, розіслав їх на постій і наказав добре годувати. На постої вони таке лихо витворяли, що можна було подумати, ніби то не гетьман їх туди поставив, а якийсь спраглий людської крові тиран.

Отаке лихо трапилося на Україні, отак невинних людей, а особливо Якима Сомка та Василя Васюту з світу зжили! А Сомко ж був воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної, і найважливіше — він був вірним слугою царської величності і радо виконував його волю. Однак і таке рвіння видно злоба перемагає, раз йому довелося життя скінчити, підставивши шию під меч, як уже говорилося, служки Хмельниченкового, заздрісника Брюховецького. Наскільки принадний на зріст і на вроду Сомко можна судити хоча б ось з чого. Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!» Проте нічого не добився, оскільки Брюховецький, будучи сильно гнівний на них, твердо віддав наказ усіх їх скарати на смерть.

В час цих подій від царської величності приїхав дяк Бачмаков і привіз нове уложеніє щодо козаків та, прочувши, що польський король з великою силою йде на Україну, не зробив нічого і повернувся в Москву.

А невдовзі перед цим паволоцький полковник Іван Попович, забачивши, що ляхи знову запанували на Україні, відмовився від полковництва і вирішив прийняти схиму, стати ченцем. Та придивившись, побачив, які пакості ляхи та жиди творять ієреям, відрікся схими і знову, уже вдруге, став полковником та, погодившись з Сомком, котрий ще був тоді сьогобічним гетьманом, не раз ходив походами на шляхту і не раз розбивав їх впень, аж поки не прогнав з України.

І настільки цей Попович був людиною затятою і хороброю, що коли б Брюховецький не прискорив події і коли б не скарав на смерть Сомка та Васюту, то небезпремінно б він, всупереч незгодам, підкорив би всю Україну під руку його царської величності. Це він, твердо вірячи у підтримку Сомка, знаючи, що той його у біді не залишить, не один раз писав ляхам та татарам славнозвісну козацьку відповідь. І коли уже після смерті Сомка гетьман Тетеря з польською та своєю козацькою силою вийшов супроти нього, він, все ще сподіваючись на підтримку Брюховецького, твердо стояв. Та потім побачив, що дарма ждати підмогу, і, не бажаючи згуби людям, котрі жили на території його полку, він без остраху сам прийшов до гетьмана Тетері і там, оточений всенародною скорботою, смерть прийняв. Воїстину, коли б ці два дружніх чоловіки — Попович та Сомко — ще трошки пожили, то вони перевершили б діяння старого Хмельницького, бо, невтомно займаючися військовою справою, вони не лише ляхів, що спрагли панування на Україні, а і татар, котрі під личиною братерства брали людей у ясир, безжально били, так розбивали, що ті не могли отямитись.

Після того як у Борзні були скарані Сомко, Васюта та їхні сподвижники, Брюховецький від Ніжина пішов на Переяслав, узяв там маєток Сомка і направився на Кременчук; над силу подолавши шлях, він таки добрався до міста, проте взяти його не зміг, бо козаки, що держали в ньому оборону, билися затято. До того ж він дізнався, що польський король Ян Казимир прямує на Україну під Глухів. Тому Брюховецький спалив місто, так і не змігши подолати козаків, що засіли у замку, а сам повернув на Гадяч.

Незабаром чигиринський гетьман Тетеря з ніжинським полковником Гуляницьким та з іншою старшиною козацькою, а також воєводою Чернецьким та з наказним гетьманом подністрянським Богуном разом з військом короля вирушили під Глухів на Ічню. Дорогою вони скоряли міста під свою владу; те місто, що скорялося добровільно, вони не чіпали, тільки ставили свою залогу, а ворожі міста брали силою і всіх людей в цих містах нищили. Те ж саме діяв і король, ідучи своєю дорогою.

Він взяв Остер, але обійшов Ніжин та Батурин (оскільки ці міста мали добрі фортеці і там стояли великоруські державні війська). Ввзяв місто, що прозивалося Салтикова Дівиця, взяв інші міста, а людей тамтешніх одних порубав, а інших віддав у ясир татарам.

Року 1664. Польський король Казимир з усіма силами польськими та німецькими прийшов під Глухів — прикордонне місто — на протязі п'яти тижнів штурмував його, підкопами та гранатами добував. В місті стояв козацький загін на чолі з генеральним суддею Животовським. Він стояв твердо, робив вилазки і чимало ляхів та німців перебив в окопах. Сходивши кілька разів на штурм та чимало війська свого втративши, король повернув у свої землі. Повернув він тому, що татари, які пішли за ясирем у московські землі, взяли язика, від якого дізналися, що Москва зібрала велику силу і що боярин князь Яків Кудакович Черкаський стоїть у Брянську, Князь Куракін в Путивлі, а Григорій Григорович Ромоданівський — в Батурині. Що їхні війська готові до бою. А гетьман Брюховецький на цей час прийшов у Кролевці, взяв добру частину Кролевецького скарбу, а потім, узгодивши свої дії з князем Ромоданівським, обоє повернули в сторону королівського табору. Одержавши ці відомості, загарбники страшенно переполошилися. Татари спішно полишили північні землі, а услід за ними із-під Глухова пішов і король. Забачили королівський відхід обложені козаки, вийшли з міста, навально кинулися в атаку й почали рубати поляків, що ще були під містом, а їхню поклажу грабувати. Опісля князь Ромоданівський та гетьман Брюховецький догнали-таки польське військо у Пироговці і не раз сходилися з ним у січі. І коли б не розлилася Десна та коли б підійшли московські війська, що стояли у Брянську та Путивлі, то і все військо польське розбили б і самого короля б заживо полонили. Однак він все ж зумів невеликим загоном вирватися з-під Глухова в Литву. Пішов і собі добра не зробив, а тільки Україні лиха накоїв — народ збунтував і скруту посіяв, оскільки Брюховецький ті міста, що не змогли королеві опір чинити і здалися, зруйнував.

Того ж року кошовий війська запорізького Сірко (схоже, що на вимогу Виговського) брав Чигирин. Потім, відступивши від нього, якийсь козак Сулимка та голота, що приєдналася до нього, взяли Лисянку та Ставище і попрямували до Білої Церкви, немов би ідучи на з'єднання до Виговського. А вже там Чернецький, маючи на Виговського причину, спершу розгромив Сулимку, а потім його полковник Маховецький звелів і самого Виговського розстріляти, навіть не звернувши уваги на королівський привілей. Отак ганебно та безславно завершилося гетьманування цього руського воєводи та коронного сенатора, який невинно проливав кров людську та не дотримав присяги, що дав монарху.

В той же рік воєвода руський Чернецький обліг у Вужині кошового війська запорізького Сірка. Та Сірко на сьомий день світлого воскресіння господнього вирвався з замку, перебив силу ляхів та, прорвавши з військом облогу, пішов у степ. Тоді Чернецький спалив Бужин та Суботів, а тіла Богдана Хмельницького та його сина Тимоша повикидав з домовин.

А гетьман Тетеря, повернувшись з-під Глухова, став боятися за своє гетьманство. Тому взяв і оббріхав перед королем свого шурина, колишнього гетьмана Юрія Хмельницького, митрополита київського Йосипа Тукальського та Гуляницького. Їх відразу ж взяли і відправили в тюрму в Прусію, у Майборг, де вони відсиділи два роки.

Тоді ж таки, після відступу короля польського з-під Глухова, гетьман Брюховецький зібрав козацькі полки, та ще з Москви дещицю маючи, і пішов до Черкас. Прочув про це гетьман Тетеря і більше не довіряючи чигиринцям, забрав військову казну ще Хмельницьким та іншими гетьманами набрану, забрав клейноди та все добро і переселився у Браславль. Але й звідти, відчуваючи, що все козацтво невдоволене ним і бунтується, перебрався у маєтності, що йому виділив король за зраду государя. Перебрався, забравши з собою всі скарби. А все те, що лишилося після його втечі у Браславлі — гроші, срібло та чимало іншого добра — все те прийшов Сірко з козаками і забрав. Те ж, що Тетеря завіз із собою у Польщу, все те різними хитрими підступами забрали ляхи. Сам же він, зовсім обіднівши, змушений був утікти у Волохію.

Після згаданих подій Брюховецький безбоязненно простував на Чигирин. Та нежданно Чернецький прислав у Чигирин кілька корогов війська і Чигиринці замкнулися в місті та впродовж кількох тижнів стояли мужньо і захищалися, хоч їх невтомно штурмували, обстрілювали з гармат і доволі-таки відчутно дошкуляли. В час осади до оборони Чигирина Тетеря залучив орду. Це змусило Брюховецького зібрати раду в наметі, погодивши свої дії з Сірком, дати відсіч і Тетері, що прийшов з ордою, і війську польському, що сиділо в Чигирині, та прискорено відійти разом з гарматами до своїх основних сил. Оскільки в цей час десь під Каневом Чернецький не раз сходився у бою з гетьманом Тетерею та з татарами, а потім повернув під Білу Церкву, Сірко із своїм загоном пішов і пограбував Тетерин скарб. Потім, минувши ляхів та татар, відступив із своїми козаками та калмиками у Білгородщину. Тм повоював ханські села і повернувся назад. Та Маховський під Саржином перестрів Сірка, напав на його козаків та калмиків і побив. І все ж Сірко з останком свого загону пробився на Україну. А Чернецький віддав Стеблів татарам на ясир. Ставище ж не вдалося взяти. Тут, у Ставищах, Чернецького встрелено в лице і він помер. Після його смерті рейментарем над військом став Яблонський. Він пішов у Білу Церкву, а Брюховецький зимував у Каневі.

Року 1665. Брюховецький найняв тисячу калмиків і послав їх разом з козаками під Білу Церкву у наїзд. З ними Яблонський не раз знатно битву творив. Наостанку вирядив основні сили під орудою Гребенникова в Польщу, а потім і сам, загубивши значну частину свого заслону, знатно минув Білу Церкву і подався в Польщу. Брюховецький також рушив під Білу Церкву та не зробив там нічого, бо його військо збунтувалося і розійшлося по домівках.

Того ж року об'явився гетьманом Опара і проти короля чимало орди привів. Проте татари, поставивши гетьманом тетериного осавула Дорошенка, відправили Опару та його старшину королю. А той їх скарав на смерть.

Того ж року Брюховецький з усією генеральною старшиною та з полковниками їздив у Москву. Його там прийняли милостиво, вшанували званням боярина і віддали йому за жінку когось з царської верхівки, людину знатного роду. Вшанували дворянством і полковників, обдарували щедро і відпустили. Тільки генерального писаря через якісь незгоди з гетьманом заслали в Сибір.

Того ж року якийсь самозванець Децик об'явив себе гетьманом і сплюндрував усе Полісся. Потім його зловили, посадили у Ніжині в темницю, де він і загинув.

В той же рік Дорошенко почав перетягувати Задніпрянські полки з-під царської влади під королівську. Вони довго чинили опір, чекаючи допомоги його царської величності. Особливо вперто стояв Браславль на чолі з своїм старшиною Дроздом. Близько чверті року відбивався, однак городяни не могли протистояти величезним силам польського війська та козаків і вимушені були здатися. Дрозда Дорошенко відвіз до Чигирина, а там наказав вбити. Інші ж, зберігаючи оборонні порядки відійшли за Дніпро до гетьмана Брюховецького. Він їх радо прийняв і дав пристанище за Десною. Оце відтоді і повелося, що кожен берег Дніпра мав свого гетьмана. Один приймав гетьманство з рук царської величності (під його владою було і Запоріжжя), а другий — від короля польського у Чигирині настановлявся.

Року 1666. Дорошенко зібрав у Лисянці на раду всіх своїх начальників. На цій раді вони ухвалили відрядити послів до польського короля з прошенієм, аби він раніше схвалені вольності козацькі підтвердив своєю грамотою, їхнє прохання король з охотою вдовольнив, обдарував посланців і відпустив до Дорошенка у військо.


 

Джерело: http://litopys.org.ua/grab/hrab.htm


 (голосів: 1)

Автор: Admin 6 червня 2011 | Переглянуто: 2240 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ