Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Про похід Хмельницького у польські землі навесні 1655 року

 

Коли господь небесний виплекав травицю на службу людям та скотині, зібрав Хмельницький воїнство і з'єднав свої сили з силами його царської величності російської, що були очолені проводирем Василем Васильовичем Бутурліним, і вдвох вони пішли на Кам'янець-Подільський, а звідти попрямували до Львова. Мешканці того міста, не маючи спромоги до бою стати з військом государевим, смиренно надіслали прохання зглянутися. Шануючи людей благочестивих, Хмельницький вирішив не силувати боєм Львів і, взявши з міста викуп, рушив уже сам на Замостя, а Данила Виговського з московським та козацьким військом спорядив на Люблін. Москалі та козаки взяли приступом те місто і набрали там чимало добра та коштовностей, а москва взяла ще й часточку від дерева з хреста господнього. І аж поки не прийшло військо з-під Любліна, Хмельницький і боярин Василь Васильович Бутурлін чотири тижні стояли під Замостям, готуючись брати його. Проте і мешканці Замостя дали викуп. Тим часом козаки і москва пустошили польські землі за Віслою і військо польське, очолене обома гетьманами під Гродном таким же робом як і під Ботогою розбили і, вертаючи звідти, велику здобич везли на Вкраїну. А коли дійшли до Озерної, то стріли хана з його силою, що поспішав ляхам на допомогу, стріли і дали битву. Та нічого не досяг хан з татарами у цій битві. Тому татари до переговорів вдалися. Взяв Хмельницький кількох султанів до себе заложниками, а сам з нечисленним загоном прийшов до хана. Увійшов у нечестивий стан татарський і побачив хана, що сидів долі, оточений всією силою татарською. Як ведеться, привітав Хмельницький хана і дав у дар ханові злото-срібну збрую, оздоблену коштовними каменями. Та нечестивий кинув той дарунок на землю і безглуздо заволав: «Чого це ти поєднався з Москвою? Не бійсь тоді не шукав її допомоги, коли ярмо шляхетської неволі рабське з своєї шиї скидав? З нами єднався і перемагав силу польську! Ту силу, що під владою їхніх королів Жигмонта та Владислава, які нещодавно почали титулуватися королями польськими, шведьськими, готськими, вандальскими та нещодавно обраним царем московським, ту силу, що страшною була не лише навколишнім царствам, а й самому цісарю римському!» Та Хмельницького аж ніяк не збентежив той гнів і він незалежно і мужньо відповів так: «А ти пригадай, як я прислав із Січі до покійного хана людей і просив допомогу не в самого хана, а тільки виділити охочих! Чи зглянувся він на моє прохання? Ні! Він прислав одного-єдиного мурзу Тугай-бея з нечисленним загоном. І тільки потім, нюхом чуючи здобич та на моє щастя покладаючись, він почав допомагати. Бо побачив, що козацьке військо під моїм проводом та з допомогою незначної частки орди в час першої битви під Жовтими Водами розбило генерала та каштеляна польського з гусарами та силу родовитої шляхти в полон взяло! А потім того ж місяця під Корсунем, розбивши чимало полків польських, двох гетьманів заживо ми полонили! А потім знову ж таки під Нестерваром та Барами ми билися і з ганьбою примусили ляхів здати міста. І того ж літа під Пилявцями, з допомогою одного тільки чотиритисячного загону орди на чолі з мурзою Кара-баєм, ми своїми власне силами перемогли уже втретє і новопризначених нарешті гетьманів Доминіка та Фірлея, які вели з собою добірне кварцяне шестидесятитисячне військо, і всякий інший дворовий люд та слуг, що до війни на конях і збройно були споряджені, всі вони пишно хизувалися в поході, було їх втроє більше від кварцяного війська і всіх їх ми з допомогою господа бога впень розбили і прогнали. А обоз того війська, що нараховував близько ста тисяч окованих залізом возів, навантажених всяким добром, не рахуючи інших скарбів без ліку, ми розграбили. Це там ми добули силу добра, золота, срібла, міді, олова, пороху та всяких інших військових припасів. І чи знайдеться на світі людина, яка могла б підрахувати ту здобич? Тільки тоді хан, спонукуваний заздрістю, без мого прохання з усією ордою прийшов під Зборів. Неждано побачивши його непроханого, я вже тоді зрозумів, яке лихо спіткало мир хрещений, та тоді я боявся вирядити його, щоб крім ляхів ще й татар не мати за ворогів. І та поміч ваша вам самим більше з руки, оскільки і на морі, і на Дніпрі тепер можете вільно плавати, а не так як раніше, коли козаків остерігалися і ноги туди не ставали! Та й крім того, вдовольняючи прохання ваші, я дозволив вам за кількадесят поприщ (стадій) від Перекопу на нашій же таки українській землі ради безпечності вашої Ослам-місто поставити і задобряв вас добром всяким! Завдяки добру тому, орда спромоглася, замість шкір, зодягтися в злототканії шати, в позолочену збрую коней спорядити та сагайдаки оздоблені зодягти. Проте й після цього ви не полишили підступно проти нас помишляти, бо і після цілого ряду вдалих для нас битв, коли ми намертво під Жванцем облягли короля польського, ви потай від мене обіцянками намовляли козаків, щоб вам з облоги віддали короля живого! Чого вони щоправда, бога побоюючись, не зробили. Це ж ви спершу між собою поклали не обездолювати вкрай помазанника божого, а тільки продовжити облогу і примусити непокірних йому, тих, що знемагали в осаді, не боронити вольностей руським царствам та козакам, а тільки змусити їх підписати ці вольності. Коли б все це тоді сталося, то отам би настав край і війні і міста і села, і люди в них цілими б лишилися! Та ви, знаючи це, знаючи, що без міжусобиць, без громадянської війни вам не можна буде по двічі на літо ходити на Польщу і отарами, немов безсловесну скотину, брати в ясир християн, ви не раз підступами зривали бажане перемир'я і все це заради своєї бусурманської вигоди! А коли і траплялося так, що переможені ляхи просили миру, то ви, не чекаючи нас, проголошували що і нині хочете і перше хотіли з ними у мирі та дружбі жити і що не зважуєтесь тільки козаків злити, щоб не шкодили вам, і що нам, як християнам з християнами, слід помиритися. Ви цими запобігливими словами себе ставили вище, а нас принижували, виставляли людьми без милосердя. Озлоблені ляхи не могли розгледіти під покровом миру своєї погибелі, не розуміли, що можуть обійтися і без бусурманської приязні. Для цього досить присягти козакам та слова дотримувати і тим оберегти своє королівство від занепаду. Все це було нам під силу, а не татарам. Та, перебуваючи у відчаї, вони раді були і підступному миру. А ви за такий мир радо брали, окрім всього іншого, по сто тисяч злотих та дозвіл кілька міст пограбувати та всіх людей там у ясир забрати. Ви там взяли заложниками кількох сенаторів, а короля та його воїнство з облоги звільнили і вільно додому пустили! А на заміну вимагали, щоб, замирившись з нами, ляхи об'єднаними силами виступили на Москву.

Заради Астрахані та Казані ви завжди так помишляли, а ляхи вам без надобності. Бо коли б ви справді заради їхньої користі того миру пильнували, то не йшли б на них війною без всякої причини, не збагачувалися б за їхній рахунок, не брали б у ясир людей та скотину, не чинили б підступний мир і під його б прикриттям не видурювали у короля його маєтності та з його дозволу не гнали б безборонно на тугу та погибель усе християнство, скільки руки ваші захоплять. А потім з мирними запобіганнями та радістю ви йшли додому, знаючи, що ваші підступи безкарними залишаться. Ми не раз бачили цю пихату сліпоту ляхів і тільки з наріканням зітхали.

І якщо перераховувати все те зло, що ви творили і нам і ляхам, то не вистачило б ні часу, ні слів. Та щоб не стояти перед тобою, боягузом, я не назву нічого, а тільки одне — Берестечко. Пригадай, як ти разом зі мною виступив проти короля та всієї Польщі, що зібрали військо на триста тисяч чоловік. Перший день ми добре билися, прогнали їх з поля битви. На другий день ми також взяли верх над королівськими силами, й не рахуючи кільканадцяти тисяч родовитого воїнства, ми до п'ятисот чоловік полковників та командирів порішили, а останні повтікали. На третій день ми знову пішли на бій (тоді хан повинен був правий фланг тримати). І почали вже перемагати. Ми вже майже в руках тримали перемогу. І тут хан, без всякої на те причини, забувши про воїнський сором, на нашу погибель, з усім воїнством хоробро аж до Криму втік. Я його старався зупинити, полишив оточених козаків і змушений був щодуху за ним гнатися і не так уже й далеко догнав його, коли просив, щоб повернувся, коли соромом звитяжця і ганебним жіночим острахом усовіщав. Це ж тоді він силу мого воїнства, я вже не рахую припасів, занапастив. Хіба все те можна оцінити? Це ж він тоді за один день всі мої перемоги звів нанівець. Ось яка ваша татарська приязнь, ось яка дружба! Це ж через ханську підступність ми тоді змушені були з ляхами замиритися і на козацьку згубу в Україну їх пустити. І ми раді, що господь, давши нам силу знести часи скорботи, допоміг нам незабаром все те своєю відвагою виправити, допоміг відплатити ляхам та вигнати їх з України».

Вислухав хан кримський цю довгу відповідь Хмельницького та, хоч і скорений явною правдою був, все ж, не зважаючи на розумні слова благорозумного та мужнього воїна, вирішив проти рожна перти і вже не прямо, а по-іншому розпочавши бесіду, мовив: «Щось не зважувався ти, Хмельницький, такі дерзновенні слова говорити мому попереднику, померлому ханові. Наша ж кротість до велеречія тебе спонукає!»

Хмельницький відповів: «А нащо говорити там, де треба діяти? Навіщо говорити там, де треба міру знати? Твій попередник, покійний хан, мене нечинованого так шанував, що на моє прохання дати на підмогу чотири тисячі воїнів навіть не відповів. А зараз ти до мене, до людини, яку обрав вождем мужній і численний народ, до людини, яка у всьому рівна тобі, пробуєш говорити, як до свого підлеглого».

Хан відказав: «Так, мені треба на тебе гніватись, оскільки ти весь час докоряєш нам і ганиш нас. Немов би ми не з польським воїнством та німцями воюємо, а жінок та дітей в час жнив ловимо і з ними змагаємось. І знову ж таки наговорюєш на нас, нібито ми навмисне Русь губимо, послабити її хочемо. А ми такого і в помислах не маємо. Ми всього-навсього, йдучи за радою свого милосердя та вдовольняючи прохання ваше, прийшли боронити вас від глуму. Боронити як вільний народ від ляхів, які до того ж є й нашими ворогами».

На різку ханову відповідь Хмельницький відповів ще різкіше: «Словам хановим можна було б і повірити, коли б не ясно було, чому він так говорить. Ще тоді, коли я взяв у полон двох гетьманів, а хан, взявши за них силу дарунків, повернув їх королеві, ще тоді і не раз він силував мене разом з ляхами йти на Москву, йти війною на одновірця нашого монарха московського. Заради цього він і мурзу Нерудина з загоном прислав. А той, коли я й не сподівався на напад, нежданно на мене напав у Черкасах і погрожував живцем ляхам передати, якщо не скорюся задуму вашому. Ще тоді ваша злоба до народу малоросійського проступила явно, ще тоді, коли ви, вертаючи з Польщі через Україну до Криму, коли ми з вами перебували в мирі, ви міст і сіл наших без ліку спалили, а людей одних в полон забрали, а інших до рук смерті віддали. Звідси кожному ясно, що і російському народу ви те ж саме замишляєте вчинити, що вчинили з прадідами племені нашого хазарами, а після них з половцями та печенігами. Винищивши їх у численних та жорстоких битвах, ви їх землі забрали і ще й до сьогодні в Криму на їхній землі проживаєте. Отак ви використовуєте найменший привід, щоб маєтки православні випатрошити, люд православний винищити, а своє татарське плем'я зміцнити та утвердити. Всьому цьому є докази. Ось ти зараз без всякої на те причини, а тільки заради користі, тільки тому, щоб тобі ляхи заплатили сто тисяч, ідеш походом, воюєш і разом з людьми своїми шкодиш монарху нашому самодержавцю російському».

Зачувши цю відповідь і забачивши, що Хмельницький все ще не кінчає, хан вирішив урвати його і налякати: «Ти що не чув про непереможні та безмежні числом сили татарські, що межують з Москвою? Та тільки скажем, відразу ж вони подадуть нам руку допомоги! Чого ти вовтузишся? Чого не думаєш, кого залишив і до кого приєднався!? Чи може сила московська сильніша, аніж раніше, коли нею керували князі руські, польські, угорські, моравські, німецькі та всякі інші, що їх татари під проводом Батия змели і понад півтораста років Києвом та російськими землями володіли!?»

Хмельницький відказав: «Що? Погорда твоя, хане, запаморочила тобі голову так, що ти й отямитись не можеш? Чи може ти мислиш мене, немов хлопчика малого настрахати? Я добре знаю, що ні сибірське, ні казанське, ні астраханське ,ні ухвинське, ні касимівське, ні рязанське ханства та й інші, звідки сила татарська йшла на війну, допомогти тобі не можуть, бо самі несуть ярмо покори московському самодержавію. Інші ж татари, що проживають далеко, тільки заради прихотей ваших своїх домівок не покинуть. Ну, коли ти вже згадав і Батия щонайславнішого і щонайголовнішого вождя вашого, то подумай також і про те, що битва це немов меч двосічний, яким можна і в один і в дугий бік рубати. Батий здобув, а Мамай втратив, оскільки за здобутком завжди втрата простує».

Досить довго отак вів розмову хан, та не маючи чого більше казати, відпустив Хмельницького, пригрозивши, що незабаром примусить поважати татарську силу. Потім зачекав своїх мурз, що пробували заложниками у козацькому стані, і пішов. А російські полки разом з козаками, взявши у ляхів добру здобич і прославивши себе перемогами над поляками і татарами, також повернулись додому.

Після цих подій, повернувшись на Україну в Чигирин, Хмельницький деякий час переждав, упорядкував разом з боярином його царські пресвітлої величності Василем Бутурліним деякі військові справи. А потім вирядив згаданого боярина з шаною та почестями за Дніпро і відразу ж в 1656 році зібрав своїх генералів та полковників на раду, і запропонував з їхньої спільної згоди написати до царської пресвітлої величності, до блаженної пам'яті Олексія Михайловича. В тому листі він насамперед дякував царській величності за те, що його величність взяла під свою руку землі на обох берегах Дніпра. Далі зичив благочестивому монарху якнайскорішого приєднаня нових земель до тих, що належали ще монарховому прародителю. А воднораз просив, щоб, зостаючись під його царської пресвітлої величності десницею, він дозволив їм завжди проживати згідно з своїми вольностями та свободами. Написавши отак те посланіє, Хмельницький запропонував також додати там іще таке: «Оскільки з Польщею мають намір воювати ще три вишукані народи — шведи, пруси та мадьяри, за чим нам всіляко треба пильнувати, щоб чого доброго хто-небудь із нас до когось із них не приєднався, то треба якнайскоріше докласти зусиль і не чекати доки Польщу спіткає якесь лихо, і закріпити все те, що нашою мужністю і нашою кров'ю здобуте. Не гаючи часу, з відома та за повелінням царської пресвітлої величності, треба відрядити своїх послів до королівської величності польської, нехай звідти вишлють комісарів, аби ми могли достеменно визначити малоросійський кордон. Його слід прокласти так, як він означений на цих картах польськими сенаторами М'ясковським та Кисилем — від гирла Дніпра до верхів'їв Дністра, а від верхів'їв Дністра до верхів'їв Горині, від Горині до Прип'яті і через Прип'ять до Бихова, від Бихова через Дніпро понад рікою Сож до Смоленського повіту під Рославль; а також від Чорного моря від гирла Дністра на Очаків до лиману, щоб Дніпром та Дністром вільно могли виходити в море малоросійські торгові люди».

На тій же раді були визначені також і межі, де вільно могли ходити з своїми кочовиськами кримські татари. Вони пролягли по Очаківському урочищу між Дніпром та Міусом, поблизу Молочних місць.

Закінчивши раду і ухваливши на тому, кожен повернувся додому. Повернувся до себе в Чигирин (тоді перше місто на Україні) і Хмельницький. Там він спокійно собі проживав, уже сам не ходив ні на які битви, а тільки на прохання шведів та Ракочі послав Антона Адамовича, полковника київського, і визначені та охочі полки їм на допомогу. Вони за Віслою з'єдналися з шведським та угорським воїнством, взяли обидві столиці польського королівства — Краків та Варшаву — що ще зовсім недавно (яке щастя підступне) іншими краями та землями володіли, а тоді, в покорі перебуваючи, самі собі не могли дати ради. Це в цих містах немов би задумавши озолотити свого ворога, вони впродовж віків громадили незайманими скарби — монастирські, сенаторські, шляхетські та й самі королівські. Там зберігалися їхні корони, щонайкоштовніша одіж. І все те, окрім корони, яку забрав якийсь сенатор, все те дісталося в руки супостату. Потім, залишивши у столицях генерала Вехра та гетьмана угорського із загонами, військо пішло вниз за течією Вісли і взяло боєм не одну фортецю, не одне прекрасне і пребагате місто. Отак вони всю землю аж до пруських кордонів повоювали. І тоді, після того як король польський, що нещодавно на свою ганьбу і свій сором втік до цісаря, після того як він повернувся до себе у Польщу, тоді він прийшов в Гніздино до примаса корони польської, до архиєпископа гнездинського, і почав раду радити. Думали вони, як би умовити Хмельницького, що його вони за розумного мали (бо він-таки й був розумний), як би його на свій бік перетягнути, щоб він, добре поквитавшися за свої обіди, стямився і подав згинулій вітчизні своїй руку допомоги. Це ж з його наїздів бере початок цей занепад і нині, як видно, королівство по жеребку буде поділене між шведами та мадьярами. «Марна справа, говорив король, наймати військо італійське чи французьке, коли можна, можливо й задарма, свого підданного попросити, наскільки це імовірно помислити, щоб він, той хто стільки лиха завдав Польщі, щоб він і зарадив йому».

До думки короля радо пристав примас і вони, написавши до Хмельницького, доручили одному благородному чоловіку доставити це посланіє. Прочитав Хмельницький те писаніє і хоч явно не виказував того, все ж у душі співчував Польщі і сказав, що, наскільки це буде у його змозі, він допоможе, але сили військової виділити ляхам він не тільки не може а й ту силу, що помагала Ракочі, відкличе, оскільки вона може видати його слово. А тим часом поляки дізналися, що їхній король знаходиться у Польщі і почали, як бджоли до матки, полишивши і шведів і Ракочі, з'їжджатися до нього; збиралися потихеньку, потім ще й татар закликали на допомогу і незабаром зібрали не таке вже й погане військо. Та крім того до короля на підмогу від цісаря прибули ще й два генерали з п'ятнадцятитисячним загоном (Гостерфельд і Зуза). Забачив усе те Антон, київський полковник, і ніби з остраху порушити указ Хмельницького, полишив за Віслою

Ракочі, а сам з своїм козацьким загоном повернувся на Україну до Хмельницького, везучи з собою здобич, добуту у ляхів.

Після від'їзду Антона від Ракочі поляки почали з успіхом наїздити на шведів та Ракочі; почали сили набиратися і до давньої могутності повертати. Не раз вони сходилися у січі зі шведами та з Ракочі й перемагали їх. Бачачи все це, Ракочі з сумом звертався до Хмельницького, говорив про свою скруту і просив допомоги. Прочитали його лист Хмельницькому і знітився благорозумний вождь, не знав, що діяти — шкода було і вкрай зруйнованої Польщі і не хотілося відкрито поривати з Ракочі. Тому затаївши у серці хитрість, він вирішив обом догодити: вирядив свого сина Юрася з численним загоном нібито на підмогу Ракочі, а йому повелів якнайдовше баритися в дорозі і чекати, доки надійде звістка, чим все це між ними скінчилося. І Юрась виконав батькову волю. Він прийшов на Ташлик і стояв там, аж доки не надійшла звістка, що поляки після тривалих боїв перемогли шведів і вигнали їх з Польщі. Ракочі також впень розбили і, коли він тікав у свої землі, в дорозі так в облогу взяли, що він змушений був з ганьбою та соромом викупитись з облоги, давши Польщі за всю заподіяну шкоду кілька діжок золота, і лише після цього з невеличкою дружиною спромігся повернутися в свою країну.

Коли Хмельницький перебував у Чигирині, йому стало відомо, що цісар християнський та цар турецький, що раніше всіляко виявляв свою прихильність, так проти нього озлобилися, що не лише йому, а і всій Україні почали погрожувати і звинувачувати його ось у чому. Король польський ще живий, а ти сенаторам, що входять до його ради і схильні на польське королівство обрати московського царя, не те що подумав, а і охоче дерзнув порадити, аби вони, міжусобиць не починаючи та чвар не чинячи, у цю тривожну годину наступником скиптру польського обрали государя московського. Прочули про цю пораду цісар християнський та султан турецький і з острахом почали вельми сумувати, що якщо отак об'єднаються народи багаті на залізо та хліб, то вони вельми їхнім краям стануть небезпечні. Бажаючи якось зарадити грядущому лиху, цісар листовно, а султан турецький через своє знаряддя, хана кримського, без утоми погрожували Хмельницькому і вимагали, щоб він або своє приєднання до царя московського скасував, або ж, коли він цього не вчинить, то з ним, як з предводителем буч усяких та з постійним недругом супокою, обидва згадані монархи разом почнуть воювати і воюватимуть так, що й згадки від козаків не залишиться. Вони міцно стоять на тому, що приєднання Хмельницького до Московської держави є приводом і для Польщі одноголосно посадити государя російського на польське королівське крісло.

Хмельницький розумів, наскільки небезпечними є щойнонаведені пропозиції і глибоко опечалився, бо не хотів ламати своєї присяги на вірність, яка його совістю була скріплена, і не зважувався перечити таким могутнім недругам. Схоже на те, що з цієї причини занедужав та відчув, що близиться до своєї смертної години. І час від часу усе більше знемагаючи, він наказав написати на обидва береги Дніпра по всій Малій Росії, а також на Ташлик до сина, щоб усі генерали та полковники зі своєю старшиною їхали в Чигирин на раду. А прибути наказав до великого свята, дня преображенія господнього. Виконуючи волю вождя свого, генерали, полковники та їхня старшина дружньо прибули в призначене місце і годину. Тяжко хворий Хмельницький почув, що приїхали його сподвижники і, підтримуваний з обох сторін двома чоловіками, вийшов до них. При його появі полковники та генерали, що зібралися на раду, дружньо встали. І віддали шану славетному вождеві. І коли він зайняв своє місце, то повів таку мову: «Коли б кому-небудь, хто не знає про наші звитяги, я захотів розповісти про все зроблене, то для цього б у мене зараз було б досить часу і слів при моєму здоров'ї. Та зараз, коли хочу звернутися до вас, думаю, що марна справа говорити про все те, що відоме вам не гірше мене самого. Знаєте і доволі добре знаєте, скільки мук, знущань, плюндрувань щодень зносила віками оплакана наша вітчизна, а найприкріше для нас те, як страшенно терпіла наша мати церква православна, що була позбавлена усіх обрядів і стогнала, пригнічена римською єрессю, мовчала, аж поки бог своєю милістю, як колись Ізраїлю у Єгипті не подав свою благодатну руку допомоги і дозволив їй до свого первісного благочиння повернутися. Ви добре знаєте, скільки довелося нам знести лиха, прикростей, скільки довелося праці докласти, скількома смертями заплатити заради звільнення православної церкви та вітчизни нашої від рабського ярма, від ляхів. Всього цього ми добилися завдяки вашій сподвижницькій мужності під моїм успішним проводом. Зараз же, оскільки моєму господу так угодно, щоб я, немічний тілом і знемагаючи духом, перебував на порозі смерті та не був у спромозі підняти тягар керівництва, зараз я вам, панове і друзі мої бойові та щирі, за вірність вашу, за довіру та за гетьманство наостанок вирішив щиро подякувати». Все це він проказав зі сльозами до присутніх, що теж не могли сліз утримати, а далі продовжив: «Бог відає, чиє це нещастя, що не дозволив господь цю війну як подобає закінчити і вашу волю на віки утвердити, Син же мій Юрко ще малий, йому не під силу такий тягар підняти та і, наскільки я розумію, багато з вас його не захочуть гетьманом мати. Проте я сьогодні хочу знати, кого ви після моєї смерті оберете гетьманом і кому будуть вручені знамено царської пресвітлої величності, булава гетьманська, бунчук, печатка та гармати з усіма припасами?»

Вся старшина мовчала. Жоден не відповів на його питання. Тоді Хмельницький сам почав називати, почав вказувати на присутніх полковників. Антон київський? Полковник переяславський Тетеренко? Полковник полтавський Пушкар? Може Іван Виговський, котрий при мені писарем був і на справі військовій знається, може військом керувати? Прізвище за прізвищем називав Хмельницький і всіх відкидало товариство. Аж поки не закричало одностайно, що тільки твого сина волимо на гетьмана.

«За твої, кричали вони, труди, за твої послуги війську запорізькому, за звільнення наше з-під ярма польського, за те, що уславив нас перед усім світом і зробив вольним народом, нам, після смерті твоєї, випадає не забувати про твій рід. Тому нікого, окрім твого сина Юрка, ми не хочемо мати за гетьмана. То нічого, що він не вийшов літами. Ми приставимо до нього начальників літніх, що добре тямлять у військовій справі, хай вони його деякий час своєю радою наставляють».

Тільки тоді, коли всі козаки поклали на цьому та до того ж ще й Хмельницького невідступно про це просили, тільки тоді гетьман погодився. І на цій же раді, вручивши синові військові клейноди, почав по-батьківському його повчати. Він говорив, аби син його на цьому тимчасовому господарюванні, був добрим проводирем, щоб кожному віддавав належне, щоб не дуже прив'язувався до багатих, щоб не зневажав убогих, щоб до всіх з однаковою шанобою ставився. Особливо ж наказував, аби він завжди шанував бога і, виконуючи його заповіти, вірно служив царській пресвітлій величності. І так як і він, раз присягнувши на вірність, щоб ніколи не дозволяв собі ламати присягу. Бо все те, що буде зроблене проти, на твою ж таки голову і впаде. Отак настановивши свого сина, новообраного гетьмана, старший Хмельницький відпустив старшину, разом відрядив і Юрка на Ташлик і зовсім-зовсім ослаб. Так занеміг, що заледве міг слово промовити. А через деякий час зовсім зліг і 15 серпня 1657 року опівдні, в день успєнія божої матері, помер в Чигирині.

Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень, ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останній повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив (про це мовилось уже), то зовсім би міг знищити Польщу.

Коли в день успєнія пресвятої діви помер Хмельницький (як сказано), то на його похорони зібралися усі генерали, усі полковники, уся старшина та їх люди. З плачем, з голосінням віддаючи усі військові почесті, перевезли його тіло з Чигирина у Суботів і там у мурованій церкві, що на його кошт поставлена, у неділю за день перед Семеном поховали. А потім над могилою вождя свого плакали-плакали і розійшлися кожен до себе.

Деякі правда уперто твердять, що то поляки, не маючи сили інакше Хмельницького умертвити, вирішили його отруїти. А вчинили те так. Намовили якось родовитого юнака притворитись, ніби він хоче одружитися на дочці Хмельницького. Той погодився, поїхав у Чигирин і одружився. А в день від'їзду, коли Хмельницький випроводжав молоде подружжя, підніс своєму тестю філіжанку горілки (а туди всипав яд, що уповільнено діє) і запропонував випити за здоров'я своєї панни. І сам випив чарку, налиту із схожої пляшки. Та йому, що випив неотруєну горілку, нічого не сталося, а нещасний Хмельницький від цієї проклятої прихильності втратив життя. Цьому можна повірити, оскільки після смерті тестя, цей підступний зять ніколи не показувався на Україні.

 

РОЗПОВІДЬ ПРО ПЕРШІ ДІЇ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПІСЛЯ СМЕРТІ БАТЬКА

 

Після тужного похорону щонайпочеснішого вождя Богдана Хмельницького багато приближених, спонукуваних хворобою властолюбія, нараяли новонастановленому гетьману молодому Хмельницькому, щоб він, не прагнучи до зверхності над багато старшими від нього людьми, що противне і вдачі його і не достойне його, щоб він відмовився від гетьманства і, посилаючись на неповноліття, перед усім воїнством поклав клейноди. Юрій Хмельницький погодився. Тоді відразу ж кожен зокрема почав збирати своїх однодумців до двору старого гетьмана і кого дарами та грішми, кого обіцянками почали на свій бік перетягувати. Незабаром зібралось велике число народу. Побачив їх Юрій Хмельницький і, наспіх тими хитрюгами умовлений, вийшов з дому й щонайперше подякував присутнім за чин, який вони дали йому, шануючи батька. Потім сказав про неспроможність у його літа керувати такою силою народу, повідомив, що він зрікається наданої йому влади і, поклавши перед прибулими бунчук та булаву, повернувся в свою господу. Скоріше наслідуючи слово Хмельницького, а не вчинок, склали свої повноваження й інші генеральні особи — Виговсьський — писарство, Носач — обозництво, посилаючись на те, що їм не з руки займатися забарною військовою справою. Споглядаючи все, що діялось, військо запорізьке стояло вражене і не знало, що діяти. А потім ізолювало всіх, хто чигав на булаву, і дружно кинулося до господи, в яку пішов Хмельницький, за ними з остраху нехотя пішли останні. Привели на раду Хмельницького, який ішов неохоче, опирався. Тут, на раді, пригадавши заслуги батька (ті заслуги, що їх заперечували Виговський, Носач та іже з ними), йому вручили військові клейноди і нарекли гетьманом. Зважаючи ж на неповноліття, настановили над ним (згідно з тим словом, яке вони дали небіжчику Хмельницькому) опікунів — обозного Носача, суддю Григорія Лісницького та генерального писаря Івана Виговського. Їм наказали порядкувати у військових округах аж поки молодий гетьман змужніє. Тут же, на цій раді ухвалили, що коли доведеться до бою ставати, то військові клейноди з двору та з рук Хмельницького буде брати Виговський, а повернувшись додому, знову ж йому в руки повернути їх повинен. Від цієї честі Виговський притворно відмовлявся, однак, несучи в душі отруту хитрості, все ж вирішив скористатися гетьманською владою. До товариства, що зібралося тоді, він мовив улесливо: «Добре, а як же тоді, маючи при собі печатку та клейноди, як же я маю себе іменувати?» І між іншими міркуваннями, прагнучи це питання виділити, він, немов би ненароком, і з щонайвірнішою покорою, недбало (як про справу, не варту уваги) відповів, що добре було б, аби йому в час походу дозволили титулуватися так: «Іван Виговський на цей час гетьман війська запорізького». Простий та нерозсудливий народ легко дозволив йому і він відразу ж, приховавши злість, віддав у науку молодого Хмельницького. Сам же, забувши про те, скільки покійний Хмельницький добра йому зробив, коли не лише з полону його звільнив, а й багатою людиною вчинив, вшанував чималим чином, зробив своїм родичем. Забувши все це, Виговський забрався в скарбницю гетьмана і взяв з неї понад міліон грошей. А потім до беззаконня почав беззаконня додавати, до вкрадених грошей вирішив додати ще й булаву та клейноди. Маючи їх при собі та не повертаючи до двору Хмельницького, як те, згідно із словом, треба було зробити, він почав набирати у військо польських воїнів та драгунів і разом з послом польським, по прозвищу Бенєвський, почав якесь зло супроти царської величності затівати. Прочув про те зло полтавський полковник Пушкар і детально написав про все до самої його царської величності. У відповідь на цей лист цар прислав з Москви на Україну боярина Богдана Матвійовича Хитрого, котрий, будучи підкуплений багатими посулами Виговського, зібрав військову раду і, як малолітнього, позбавив Юрія Хмельницького гетьманства і настановив гетьманом всеросійського ворога Виговського. Вирішивши супротивитись ворожій для війська запорізького ухвалі, полковник полтавський Пушкар з двадцятитисячним козацьким загоном прийшов під Переяслав, маючи на думці не допустити прихованого ворога Івана Виговського, ляха за подобою і за нутром, до гетьманського стану. Дізнався про намір Пушкаря Виговський, пішов до Хитрого і з хитрістю, якій позаздрити можна, почав намовляти того, аби перепинив Пушкаря. Боярин, що вже давно був підкуплений Виговським, послухався і, на прохання Виговського, пішов аж до Лубен і, знайшовши там Пушкаря, ласкою, і жалуванням, і указом царської величності почав намовляти полковника повернути назад. Пушкар підкорився, не розпочав громадянської війни, тільки кинув віщі слова: «Ще побачите, який вогонь запалає з тієї іскри!»

 

РОЗПОВІДЬ ПРО ГЕТЬМАНУВАННЯ ВИГОВСЬКОГО ТА ПРО ЙОГО НЕПРАВІ ДІЇ

 

Після того як з допомогою Хитрого Пушкар повернувся в Полтаву, Виговський уже зовсім безпечно утвердився на гетьмануванні. Спершу він зробив вигляд, що з власної волі і нібито добровільно з'явився до царської величності. А потім став супостатом і явним зрадником. Деякий час він за всякими послугами царю приховував свою ворожість. Так він потай сповістив його царську величність, що ляхи й раніше не дотримувались і зараз не дотримують слова, котре дали московському монарху і задумали відректися від нього, вирішили йти на Москву війною, а на допомогу собі покликали Ракочі та хана кримського. Провістив Виговський усе це царській величності та ще й дописав, що якщо ближчим часом цар не спроможеться перебити ту справжню підступність ляхів то чого доброго той лукавий задум вони здійснять. І що король своєї підступності доти дотримуватися буде, поки не збере стільки війська, що вже зможе з тими силами московським протистояти. Оцими лукавими і добровільними доносами Виговський так прокрався у довіру до государя, що з часом навіть брехня його за правду вважалася. У відповідь на донос Виговського царська величність відразу ж вирядила повноважених послів своїх у Польщу і наказала, щоб поляки, згідно з домовленістю, вільне загальне обрання государя московського на польське королівство підтвердили. Ляхи з почестями прийняли послів, привітали їх, вдовольнили їхні вимоги і вирядили, а до великого государя написали, аби царська величність не втрачала надії і благоволила трошки зачекати, доки вони закінчать війну зі шведами та прусами. А тим часом вирядили ляхи послів також і на Україну до гетьмана Виговського, вони підтвердили згоду з його обранням на гетьмана і, аби він був до поляків прихильний, пообіцяли, що усі пункти, які прислав на сейм Хмельницький через своїх посланців Немирича та Сулиму, усі ті пункти навічно будуть скріплені присягою самої королівської величності і чотирьох найсановитіших сенаторів. Виговський затримав посланців і, бажаючи, щоб уже вирішеній зраді не було перепон, послав два полки — Ніжинський та Стародубський — воювати свого ворога і вірного царській величності слугу Пушкаря. Проте згадані два полки не захотіли розпочинати війну-міжусобицю і кожен пішов до себе додому. Почув про це Виговський і не довіряючи й іншим українським полкам та побоюючись, щоб і вони не пішли за прикладом перших та не вчинили всупереч його волі, послав на Пушкаря свої затяжні корогви. Пушкар зустрів їх неподалік від Полтави і так зробив, що заледве хто-небудь з них був у спромозі втікати до гетьмана. А Виговський, нічого не знаючи про недалекий розгром свого воїнства, ще при початку тієї незгоди, написав до царської величності і в тому писанії оббрехав невинного Пушкаря, писав, ніби він з ляхами змовився виступити проти государя московкого, а заразом, прагнучи приховати свою зраду, у тім же писанні не раз клявся, що поки світу буде, поки житимуть Польша і Україна, завжди козаки з ляхами воюватимуть. У Москві повірили цьому брехливому листу і наказали Пушкаря взяти, як зрадника.

Коли все оце діялося в Москві та на Україні, поляки зібрали у Польщі у Варшаві великий сейм, на якому головував найвищий коронний маршалок Гнінський. Він узяв під свій захист відому угоду Хмельницького, ту саму, яку вони до цього відкидали та всіляко ганили, і почав міркувати, чи мали козаки підстави розпочинати війну з ляхами. І після тривалих суперечок, що їх вели сенатори та посполита шляхта, одностайно поклали, що аби замиритися з козаками, третя Річ Посполита повинна мати нові порядки. В ній православні — як мирські, так і духовні — повинні мати таку ж шану, як і католики. У цій постанові єпіскопи польські, а найбільше архиєпіскоп гнєздинський погоджувались з усим, за винятком одного — вони не могли змиритися, щоб київський митрополит ходив у шанобі, яка б була рівною їхній. З приводу цього вони навіть написали до папи римського. Однак їхнє заперечення не було взяте до уваги, оскільки військовий неспокій у Польщі та пустошення іншими шляхами не можна було перепинити. Пункти, схвалені там, потім були підтверджені під Гадячем у присутності Немирича, Верещаги та Сулими, які були спостерігачами на сеймі.

Пункти пакту з козаками.

 

Нехай унії не буде зовсім, ляхи ж нехай при своїй, а русь при своїй лишаються вірі.

Нехай митрополит київський та чотири руських владики займають у сенаті місце за архиєпископом гнєздинським.

Нехай козацтва буде не більше і не менше шестидесяти тисяч.

Нехай гетьман Великого князівства руського українського навічно буде чільним київським воєводою та генералом.

Сенаторів корони Польської будемо обирати не лише з середовища католиків, а і з-поміж руських.

Нехай церкви та монастирі з усіма своїми прибутками лишаються незайманими і нехай не скоряються мирській владі.

Русь матиме свою академію, свою документацію та канцелярії і не лише польських, а й руських навчителів.

Усі злочини та наїзди, які мали місце в часи минулої війни ще за життя Хмельницького і які по правді, а не притворно даровані і навіки забуті, так і повинні лишатися дарованими і забутими. Якщо ж хто чинитиме інакше, це може призвести до війни.

Ніяких податей короні польській не давати, а також ніяких військових загонів не приймати на терені, що перебуває під владою гетьмана на обох берегах України.

Якщо ж гетьман український захоче кого-небудь з своїх обдарувати шляхтянством, то те король за клопотанням гетьмана має затвердити. А щоб гетьман зараз і на потім завжди мав сто чоловік у шляхтянському сані, то король згоден уже зараз згадану сотню затвердити і видати відповідні клейноди.

Коронному війську назавжди заборонити постій на Україні, за винятком випадків, коли їх скрута до цього змусить. Проте й тоді гетьман малоруський повинен командувати ним і владу над ним мати. Козацьким же полкам вільно можна стояти у всіх володіннях короля, духовенства та сенаторів.

Дозволити гетьману українському карбувати гроші і використовувати їх для розрахунків з воїнством.

У всіх, навіть у щонайпотрібніших для корони польської справах, ляхи повинні радитись з козаками і повинні пильнувати, як відкрити дорогу до Чорного моря по Дніпру.

Коли ж цар московський почне війну з поляками, то козаки в цю війну втручатись не будуть. Якщо ж він з Україною щось задумає вчинити, то поляки її повинні всіляко захищати.

Тим же з ляхів, хто у козаків буде служити, слід зберегти чини і звання.

За зраду забирати маєтки у королівську казну і з реєстрових книг імена зрадників викреслювати.

Гетьманові заборонити шукати протекції за кордоном. Нехай він відчує себе всього лише як вірнопідданий королівства польського.

Надалі слід зберігати і приязнь з кримським ханом і не ображати маєстату государя московського і цим самим дати змогу козакам повернутися до своїх домівок.

А оскільки гетьман з військом запорізьким та з виділеними воєводствами, як вільний до вільних, як рівний до рівних, добровільно приєднується до корони польської, то його королівська милість та Річ Посполита дозволяють гетьманові народу руського мати суди гетьманського трибуналу там, де він захоче. І нехай печатарі, маршалки, підскарбії та інші довірені офіціальні особи того суду будить рівні у правах з коронними.

Чигиринський повіт, як і раніше, нехай залишається при булаві.

 

Під усіма вищенаведеними пунктами підписалися польські сенатори та сам король а потім, як серед монархів ведеться, пункти були скріплені присягою обох сторін.

Після закінчення сейму у Варшаві роз'їхалися поляки по домівках, а вдома багато хто, заздрячи щастю козацькому, почали ремствувати, що все написали тільки на козацьку честь. «Задарма, — говорили вони, — обидві палати (і сенатори польські і посполите шляхетство) тратили час, якщо пішли за своєю недолею і якщо, хоч самому небу всупереч, не змогли вчинити інакше. Навіщо козакам ота похвала, якщо вони своєї свободи ні у кого не просили, і ні золотом, ані упаданням при дворі, ані лукавством не здобули, а здобували мужністю та відвагою. Тому вони її й мають. І зовсім їм не шкодить те, що ми їх мужиками іменуємо, бо й македоняни спершу були звичайними хліборобами, та і римляни від пастухів пішли і турки з розбою добилися он якого панування. Та й наші прабатьки не від початку віку були шляхтичами, а здобули своє шляхтянство кров'ю та мужністю. Це їм, козакам, на радість справдилися віші слова Стефана Баторія, який казав, що «ще буде колись з оцих хлопців своя і вільна Річ Посполита», її ми на свої очі побачили.

Зваблений ствердженими ляхами пактами і нібито наляканий ханськими погрозами, щоб відступитися від держави московської, легковажний Виговський, одержимий недугою владолюбства та удільного владарювання, відрядив своїх послів до Варшави і запропонував порвати угоду, укладену Богданом Хмельницьким з великим государем, та обіцяв у всьому бути дружнім з поляками. Отак, потай ладнаючи зраду царської пресвітлої величності, Виговський об'єднався з польським та татарським щонайдобірнішим воїнством і вирушив супроти Пушкаря на Полтаву, оскільки його посланці ніяк не могли полковника підкорити, а разом з воїнством і сам задумав піти, сподіваючись, що приводом до походу може служити неприязнь полковника та його ворожість до дій гетьмана. Раніше він, хоч і посилав силу супроти Пушкаря, проте не міг добитися успіху. Так послав господаря гадяцького Тимоша із загоном сербів, то між Куземитим та Опочитим їх розбив Пушкар, а самого господаря зловив у селах гадяцьких на річці Груні, закував у кайдани і під сильною охороною переслав Калантаєву у Росію. Те ж сталося і з Богуном. Він уцілів у згаданому бою і з уцілілими сербами безбоязненно повертався до свого майбутнього проводиря, коли на нього несподівано напали і впень розбили.

Не маючи сили (як уже сказано) своїми посланцями Пушкаря упокорити, Виговський сам з воїнством притягнув під Полтаву. Супроти нього Пушкар вирішив іти з Полтави напролом і, вийшовши з численним загоном, неждано напав на окопи і не лише табір та артилерію, а й булаву гетьманську захопив. Охоплений страхом, Виговський скочив на коня і кинувся у татарський стан. Там; він застав орду у повній бойовій готовності. Спішно привів її своїм на підмогу, вони перетяли дорогу, що вела на' Полтаву, і стали на перехваті. А Пушкарів загін, перелякавшися татар, був розбитий Виговським. У цій січі, рубаючись разом з своїми воїнами, загинув і Пушкар. А його воїнство, забачивши смерть свого начальника, вкрай переполошилось і кинулось втікати до міста. Ворог догнав їх, нещадно порубав, а Полтаву спалив.

Перемігши Пушкаря, полтавського полковника і вірнопідданного царської пресвітлої величності, Виговський усією силою пройшов під Зіньків, де замкнувся його недруг наказний гетьман по імені Силка, з численним загоном. Брав він Зіньків десь чотири тижні, брав по-всякому і з усякими хитростями та не зміг добути, оскільки Силка — людина хоробра і до бою добре привчена. Тоді Виговський уже не як воїн, а як злодій і підступник, заприсягнув Силці, що випустить його з облоги цілим і неушкодженим. Взяв Зіньків, а самого Силку закував у кайдани і потім не тільки це місто, а й Гадяч, Веприк, Рашівку, Лютенку, Сорочинці, Ковалівку, Баранівку, Обухів, Багачку, Устивицю, Яреськи, Шишак, Бурки, Хомутор, Миргород, Безпальчинці та велике число інших міст та сіл віддав татарам на пограбування та на ясир.

Коли Виговський штурмував у Зінькові Силку, до Гадяча підійшов ніжинський полковник Григорій Гуляницький і, побачивши, що силою місто йому не взяти, пішов на хитрість і підступом увірвався до міста, почав грабувати. Козаки ж, що перебували у тамошній фортеці, не стерпіли глуму, зжалілись над містом — несподівано напали на загін Гуляницького і, добре потріпавши його, прогнали з міста геть.

Про безчинства Виговського на Україні дізналась царська величність і послала супроти нього великоруське воїнство, двадцятитисячний загін на чолі з боярином Григорієм Григоровичем Ромоданівським. При ньому було і кілька прикордонних козацьких полків, вірних його царській величності. Вели їх тоді гетьман Іван Безпалий, кошовий низового війська запорізького Барабані та осавул на прозвище Вороник. Все те воїнство, розгніване безчинствами Івана Виговського, нещадно повелося з людьми, що його руку тримали і низку міст спалило, а саме: Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших. Рушивши ж звідти, у Варві облягли однодумця Виговського ніжинського полковника Гуляницького, кілька тижнів пробували взяти його та так і не спромоглися добути. А оскільки вже підходила зима і настав час неспідручний для облоги, царської величності військо відійшло від Варви і пішло на зимівлю. Боярин Ромоданівський зимував у Лохвиці, а гетьман Іван Безпалий усю зиму пробув у Ромнах.

Гуляницького повторно облягли росіяни уже в Конотопі. Виговський приховував до цього моменту свою зраду. Він говорив, що змушений воювати, бо змушений своїх супротивників (як Пушкар та інші) у покорі тримати і супроти своєї волі він іде на те, щоб з новонабраними польськими та татарськими силами плюндрувати свої міста і села. Однак проти царської величності він руки не підносить. А що стосується Кам'яної, містечка руського, що він обліг її, то це пояснюється тим, що він прочув ніби там, у кам'янського воєводи, переховується гетьманська булава, Пушкарем під Полтавою взята. І той воєвода, на безчестя гетьманові, булаву не хоче повернути. Та його прихована підступність і зрада все ж стали явними. Будучи цілком задоволений тим, що на сеймі у Варшаві король та чотири сенатори за монаршим звичаєм затвердили, а потім з обох сторін скріпили присягою угоду, Виговський, уже не криючись, як недруг, пішов на Конотоп на перехват. Він вирішив не пускати росіян до Гуляницького. Росіяни, забачивши, що Виговський разом з ляхами і татарами наступає супроти них і дізнавшись, що король своєю присягою ствердив угоду, вибрали з-поміж себе кінних і під орудою Ромоданівського та князя Трубецького вирядили їх назустріч Виговському. Загін мав розітнути його з ордою. Та всупереч сподіванню, орда уже з'єдналася з гетьманом. З'єднався з ним також і численний польський табір на чолі з коронним гетьманом. Зійшовшись з ними у полі, росіяни довго билися та, ніякої допомоги не маючи, були змушені, після відходу проводиря, загинути геть усі. Опісля, під Путивлем, Виговський розбив останніх і визволив Гуляницького з облоги у Конотопі. Потім напустив татарські загони далеко в Москву.

Невдоволений Юрко Хмельницький не стерпів, вирядив свого слугу Брюховецького до війська запорізького і поскаржився йому, що Виговський силоміць видрав з його рук гетьманство, на яке його обрало військо і благословив батько.

Прочули про безчинства Виговського також і козаки по той бік Дніпра, прочули Подністряни і Забужці. Дізналися вони, що гетьман Виговський замирився з поляками, що татари пограбували Полтавщину, Миргородщину, Лубенщину, а людей у неволю погнали. Що Виговський убив полтавського полковника Пушкаря, котрий держав сторону царської величності, а військо його розбив, що він зламав угоду з царською величністю, якій присягнув Хмельницький і тепер разом з поляками і татарами воює проти монарха. І пам'ятаючи заповідь Богдана Хмельницького, котрий, викриваючи потаємні помисли татар, застерігав, що татари помишляють помиритися з ляхами, аби об'єднаними силами рушити на Москву, скорити її і потім козаків усіх винищити, а своє царство Астраханське відновити. Пам'ятаючи про все це, вони зібралися у Браславі і одностайно — і знатні козаки і сірома — настановили собі гетьманом Юрія Хмельницького.

 

ПРО ПОВТОРНЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО РОКУ 1659

 

Та Виговський, маючи намір остаточно розправитися з Москвою та вірними їй козаками, не вгавав. Він написав до гетьмана Конецьпольського і доручив йому втихомирити козаків, що збунтувалися. Та гетьманові спершу треба було втихомирювати своїх, оскільки воїнство польське, обурене тим, що їм ось уже кілька років не видають платні, збунтувалося і замкнуло гетьмана Конецьпольського та інших сенаторів у Львові. Солдати вирішили їх убити, а місто пограбувати. Та дізнавшись з часом, що усе військо козацьке повстало проти нього, Виговського, і настановило нового гетьмана, він полишає татар, що розійшлися загонами по містах Великої Русі, і разом з військом польським пробивається до пожежі, сподіваючись загасити іскру, що в пожежі тліла. Проте його сподівання були марними. До його приходу уже всі перейшли на бік московського монарха. А на довершення сірома порубала і його приятелів, тих, що були у Варшаві від імені війська і спостерігали, як король та сенатори присягають бути вірними угоді. Найперший поліг Немирич, здобувши собі плату за вірне слугування угоді, сірома порубала його на шматки. Не залишили у живих і Верещака та Сулиму, що від козацької сторони присягали на вірність разом з поляками.

Хоч і бачив усе те Виговський, він все ж наказав перед усім військом прочитати (вигідну козакам і обом сторонам) присягою скріплену угоду. Однак ніхто не похвалив його за неї. Всі ганили Виговського, що він відступився від православного монарха, від царя-государя. Там його ще й убили б, коли б він не оточив себе добірним польським військом. І здаючись з власної волі фортуні, він відіслав Юрію Хмельницькому булаву та усі клейноди і, здавши гетьманство, сам, немов ошпарений, вирвався з пожежі із заледве тисячею людей і потяг рятувати душу за Буг. Польські частини й собі подалися своєю дорогою до себе додому.

Проте король, як за останню надію хапаючись за козаків і щоб не втратити через недбалість оту допомогу, що так добре прислужилась, знову шле волинського каштеляна і підтверджує згоду на обрання гетьманом Хмельницького. І Хмельниченко, певно сподіваючись здобути у королівської величності різні послуги навзаєм, хоч і вирядив королівського посла з почестями, однак все ж послав до Москви послів і просив іти з військом до Переяслава, а до Потоцького послав вимогу, аби він з військом польським, що його понаводив Виговський, з усього Дніпровського басейну вийшов. А якщо ж він не захоче відходити, то наказав гнати силою.

На це відгукнувся відразу ж переяславський полковник Цюцюра. Бажаючи утвердитись на гетьманство по цей бік, він розпочав із-за Дніпра ляхів гнати. Вибив п'ять корогов у Ніжині, потім у Переяславі, в Чернігові. По всіх містах українських козаки вибили ляхів, а їхнього рейментара Немирича догнали десь за Кабезчою і вбили. Геть всю Україну отак звільнили від ляхів, що їх привів Виговський. А Юрась Хмельницький, разом з кошовим атаманом низового Запоріжжя Сірком, узяв Чигирин, відіслав у Польщу на прохання Виговського його дружину і вдарив чолом його царській величності. Спеціальним указом його царська величність в особі боярина Трубецького затвердила Хмельниченка на гетьманство. Відтоді й почали у Подніпров'ї війни вщухати. І як іще за часів старого Хмельницького так і за Юрка було дозволено людям з усього Подніпров'я і навіть із-за Дністра переселятися на лівий бік у царській землі, убезпечені від нападів ляхів і татар. А ті ж, що не знаходили собі пристанища у Малій Росії, могли їхати собі й далі у Велику Русь. Колись безлюдні землі понад Дінцем та Доном починають густо заселюватись новими містами та селами. Царська величність поділила їх на п'ять полків і настановила полковників у Сумах, Охтирці, Харкові, Ізюмі та в Рибному. Ці полки мали свої суди і свої права та користувалися далі вольностями, що були надані війську запорізькому. Ніби муром цар відгородився від татар цими полками, що складалися з доволі простого люду і водночас військового.


 

Джерело: http://litopys.org.ua/grab/hrab.htm



 (голосів: 1)

Автор: Admin 6 червня 2011 | Переглянуто: 2095 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ