Українська демонологія
Українська демонологія — сукупність міфічних
уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів (демонів).
Символіка української демонології — символіка,
пов'язана з образами чортів, відьом, домовиків, русалок, мавок, песиголовців, упирів
та інших.
Витоки української демонології
У час прийняття християнства український народ мав
розвинену демонологію. Однак з часом саме під впливом християнства змінився
погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу,
нечисту.
Етнографи вважають, що переважна більшість образів
української демонології має дохристиянське походження. Вірування народу в злих
духів пов'язувалися з їх уявленнями про навколишній світ. До найпоширеніших в
українській демонології образів належать відьми, русалки, мавки, домовики,
упирі, вовкулаки, змії, песиголовці і т. д. Частина з них є
генетичним продовженням та своєрідною трансформацією образу чорта, який, згідно
народних вірувань, виник раніше, ніж із хаосу утворився світ.
Українські демонологічні образи
Баба
— міфічна істота в образі жінки з довгим волоссям.
Бабай (бабайка)
— нічний дух, уявна істота, згадування якої використовують батьки, щоб залякати
неслухняних дітей. Бабай описується як «маленький дідусь з бородою і з
торбинкою або великим мішком». Іноді Бабай не описується взагалі; в цьому
випадку діти уявляють його самі.
Зазвичай Бабай
використовується, щоб неслухняні діти не вставали з ліжка після того, як їх
уклали спати. В цьому випадку батьки говорять, що Бабай ховається під ліжком, і
що він забере дитину, якщо та встане.
Баба-яга – міфологічний образ,
широко розповсюджений в слов'янському фольклорі.
Етимологія імені має кілька варіантів:
·
з кореню (лат.
angis
— гадина), старословянською —
ажъ, відповідно
проводять жіночу паралель до змія-самця (вужа).
·
від імені
татарського мурзи Бабай-Аги
·
від назви
північнокавказького племені Ягів (Язів, Язигів), які в давнину були, вірогідно
канібалами з сильними пережитками матріархату.
В билинному циклі про Добриню є
епізод бою з «ягою-бабою», аналогічний з боєм його зі змієм. Але цей старий
образ ослаб, і вже в словнику Памва Беринди в формі «язя» (що живе і досі в
Галичині) це слово виступає як рівнозначне з «чарівницею». В сучасній казці
вона — лиха стара баба, особливо небезпечна для дітей, котрих хоче поїдати, але
ті різними способами рятуються від неї або її обдурюють. Найбільш популярний
варіант — казка про Івасика (Телесика) і Бабу-ягу.
В українських та російських
казках Баба-Яга літає у повітрі на мітлі чи у ступі, поїдає людей, перетворює
героя на тварину, пташку чи неживий предмет, хитрощами та чарами намагається
одружити своїх дочок, вступає у бій з богатирями, після чого спить довгим сном.
В деяких казках вона допомагає героєві досягти мети.
Образ Баби-Яги широко
використовувався авторами сучасних казок, а з 90-х років ХХ століття і
російського фентезі. Зокрема, образ Баби-Яги зустрічається у Андрія Бєляніна у
циклі творів «Таємний розшук царя Гороха» та інших. А у повістю «Лукомор'я»
А. Алівердієва вперше в сучасній літературі освітлені дитинство та юнацтво
цього персонажа.
Представники міфологічної школи
(Афанасьєв) вважали Бабу-Ягу уособленням зими.
Російський археолог і історик
Борис Рибаков пов'язує походження її образу з сарматською та скіфською
культурами і бачать у образі Яги відображення боротьби придніпровських слов'ян,
які були в ті часи союзниками скіфів, із сарматською навалою. В сарматському
суспільстві (і особливо у війську) жінки відігравали значну роль. Одружені
жінки мали вирішальне право голосу в державних справах, а незаміжні дівчата
брали участь у битвах разом із воїнами-чоловіками (давньогрецька легенда про
амазонок, яку розповів Геродот, виникла, можливо, після зустрічі
північнопричорноморських грецьких колоністів з такими «дівочими» загонами
сарматів). Існує припущення, що сарматська дівчина могла вийти заміж, тільки
вбивши ворога у бою.
Сармати, як відомо, перемогли,
а у слов'янському усному фольклорі з'явився образ баби-зміїхи (язі), яка живе
біля берегу морського, там, де: «отрублены русски головушки торчат на
тычинушках».
Той факт, що образ Баби-Яги
присутній у фольклорі всіх без виключення слов'янських племен, однозначно
доводить, що виник він ще до розселення протослов’ян на початку I ст. н.е.
Таким чином, маємо часткове підтвердження гіпотези сарматського походження.
Розповсюдженим епітетом для
Баби-Яги є «Яга — кістяна нога». Даний епітет походить від специфічного
знаряддя праці —
песта
для подрібнення зерна в ступці,
який давні слов'яни називали «Яга», і який мав кістяний наконечник для кращого
виконання помолу.
Біс
або
Дідько
в слов'янській міфології – злий, ворожий людям дух. Згідно язичницьким
віруванням, біси завдавали людям дрібну шкоду, могли викликати негоду і
насилати мороки, що збивають людей зі шляху. Слов'яни-язичники вірили, що земля
протягом усієї зими залишається під владою бісів, і таким чином в слов'янській
дуалістичній міфології біси були уособленням темряви і холоду.
У християнстві слово «Біс» стало синонімом слова
«Демон». У християнських літописців цим же словом іноді позначаються язичницькі
божества.
Блуд
— демонологічний образ, що символізує зло, яке, згідно
з легендою, не встигло долетіти з неба до землі і зависло в повітрі. Блуд має
здатність перевтілюватися з птаха у чоловіка, кота, собаку, світло тощо.
Потрапляє до кожного, хто випадково зачепить його. На людину, до якої
причепився блуд, чекає біда: вона не може втрапити додому. Блукає на одному
місці до повного знесилення.
Болотник
(
болотний,
болотяник,
болотняник,
болотний дєдко,
шут болотний,
болотяний лісовик,
кадук) — дух-хазяїн болота з лихою вдачею
у слов'янській міфології. Родич лісовика та водяника.
Вважалось, що болотник — це нерухома товста
істота, яка не має очей і сидить на дні болота, вкрита багном, водоростями,
равликами і риб'ячою лускою. За іншими даними, він мав вигляд вкритого сірою
шерстю і водоростями голого сивого діда з довгими жаб'ячими руками, виряченими
очима на широкому жовтому обличчі, закрученим хвостом та довгою бородою, з якої
стікало багно. За деякими повір'ями, болотник жив у великому кам'яному будинку
на дні болота. Проте місцем його проживання було усе болото. А найулюбленішими
його місцями були трясовини, вири та ковбані.
Головним заняттям болотника було заманювання людей до
трясовини. Вважалось, що найлегше це йому було зробити з людиною, що грала
вночі на сопілці. Для цього він міг сміятися, ревти, стогнати чи відтворювати
тваринні і пташині звуки. Хоча міг і просто лякати різкими звуками, зітханням,
бульканням, голосним причмокуванням, плескотом по воді. Також він створював так
звані чаруси — місця на болоті, що виглядають, наче квітучі галявини, а
насправді є лише сплетінням болотної трави на поверхні води. В такі місця
болотник підкидав гілки, колоди або сам вдавав із себе купину, ставши на які
людина опинялась у драговині. Тоді він хапав людину за ноги і топив. З цією ж
метою болотник під час своєї прогулянки берегом обертався на мандрівника,
монаха без хреста чи на знайому людину (за іншими даними, болотник не мав
здатності до перетворень). У такому вигляді він запрошував людину до свого
помешкання чи ліхтарем вказував шлях до трясовини або виру, де також розпалював
вогні (або випускав на болото потерчат). Якщо йому вдавалося так заманити
людину, починав веселитися: стрибав, танцював, реготав.
Щоб здолати злого духа потрібно було перехреститися,
схопитися за хрестик та прочитати молитву, тоді він мав з криком провалитись.
Був й інший спосіб: доторкнутись до залізного предмета і покликати на допомогу
душі пращурів словами: «Цур мене, цур!..» Вважалось, що болотник не боїться
громових стріл, оскільки ті втрачають силу, коли досягають поверхні болота.
Гинув болотник, коли болото осушували або коли воно взимку замерзає.
Білоруси розрізняли декілька видів цього духа, серед
яких болотник був наймолодшим. У болотах, що багаті на залізну руду мешкав
оржавиник (аржавінік), що був найстаршим болотяним духом і мав вигляд товстуна
на тонких ногах, вкритого брудно-рудою шерстю. У торф'яних болотах, багнах,
мешкав багник — нерухома похмура істота, що жила на дні болота, яку
видавали болотні вогники та водяні бульбашки.
Болотник мав також дружину (за іншими даними, завжди
жив сам), болотницю, яка у північних регіонах Росії самостійно господарювала на
болоті. Виглядає болотниця, як жінка з дуже блідою шкірою, блакитними очима,
уквітчаним темним чи світлим хвилястим волоссям, жаб'ячими ногами та широким
ротом з гострими зубами. Болотницями ставали жінки, що потонули у болоті. Вона
сидить посеред чаруси на великому листі латаття і заманює людей до болота
солодким голосом, обіцяючи скарби чи кохання або просить винести її з болота. Коли
людина потрапляє до води, вона сміється, стрибає у воду і починає топити її.
Вихор
— в українських народніх віруваннях вияв нечистої
сили. Його іноді навіть уосіблюють в образі чорного чоловіка, порослого шерстю,
з хвостом і крилами, і з великими пазурями на ногах і руках. Живота в нього
немає, і тому видно в ньому тельбухи. Тому й зовуть вихри
"котолупами". Живуть вони в полі, але не сидять на місці, а все
перебігають. Особливо багато їх бігає перед дощем. Бігаючи, вони все увихаються
бо бояться грому, який їх убиває. Бігають вони тільки вдень, а вночі — ніколи,
і тим відрізняються від іншої нечистої сили. Коли вихор "підвіє"
людину, та мусить захворіти. Тому, "як вітер порохом курбелить, не можна
йти серединою вулиці", — треба дати вихрові вільну дорогу (Етн. Зб. НТШ,
V, 76).
Боронитися від вихру можна тільки ножем: як вихор
підбіжить, треба станути перед ним, крикнути: "Котолуп"! і кинути
ножем. Якщо ніж закривавиться, то значить вихра вбито. (В. Гнатюк
"Знадоби...' III, в. І — ст . XXXV).
За іншими оповіданнями, що їх позбирав Чубинський
(Труди, І, 35), вихор — крилатий змій. Коли чорт має стати вихрем, перших сім
літ він повзає, як звичайна гадина, других сім літ стає величезним полозом, а
на треті сім літ стає вже крилатим змієм і живе в скелях. Коли йому крила вже
зовсім відростуть, починає він літати. Для своїх прогулянок вибирає звичайно
час перед бурею, роблячи своїми крилами страшенний вітер, що ламає дерева та
розкидає будинки. У гуцулів подібну уявну істоту звуть жорства, крилатим
смоком. Його образ іноді знаходиться на мідних держаках гуцульських палиць (Хв.
Вовк, Студії., ст. 169).
На Київщині про походження вихру оповідали в зв'язку з
ширшими дуалістичними (див. Богомильство) оповіданнями про творення світу, що в
них Сатанаїл то допомагає Богові, то намагається Його обдурити. Згідно а
багатьма варіантами цих дуалістичних легенд, землю треба було діставати з дна
моря. Отже, коли Сатанаїл пірнув у воду по землю і там забарився, вода зверху
замерзла. Сатанаїл пробився через лід, але сильно від того втомився і
знесилився. Ангел, який ждав його над ледом, вихопив у нього землю й поніс до
Бога. Сатанаїл, відпочивши трохи, погнався за ним. Отож Бог бачить, що Сатанаїл
вже доганяє янгола та й каже: — Махни мечем, на праву сторону! Янгол махнув і
відсік праве крило Сатанаїлові. Цей як закрутився та й став як вихор. Ото й
тепер, як почне Сатанаїл літати, то й здіймається вихор. (Чубинський, І, ст.
35).
Оповідали також, що як чортова дочка виходила одного
разу заміж за простого чоловіка, то тоді на весіллі чорт як закрутився з
радощів, так і став — вихром. Тому й називають іноді вихор — Чортовим Весіллям
(Проф. Сумцов у Кіевс Стар, 1890 р., І, 68 -73).
Акад. А. Веселовський в своїх "Разисканіях"
(XVI, ч. 309) зблизив українське оповідання про весілля чортової дочки, що
породило вихор, із німецькими оповіданнями про доньку Ірода, яка любила св.
Івана Хрестителя і відмовлялася від усякого іншого шлюбу. Розлючений Ірод
наказав усікти голову святого, і, коли зажурена дівчина хотіла поцілувати її на
підносі, голова відкинулася від цілунку, і від її руху знявся такий вітер, що
кинув Іродіяду в повітря. Там вона й носиться досі, викликаючи вихри. У
Саксонії з'ясовували вихри, як "танці Іродіяди".
В. Петров умістив в "Етн. Збірнику" ВУАН у
Києві (1927 р. кн. III) статтю "Вірування в вихор і чорна хвороба", в
якій автор зробив медичну аналізу хвороби, що буває ніби від "підвою"
вихру: людина галюцинує, втрачає рівновагу, божеволіє. Описи епілепсії, які ми
знаходимо по медичних книжках, на думку В. Петрова, цілком відповідають
фольклорним фактам. Автор навів низку українських переказів про вихор, як він
підхопив людину, порівнює їх із аналогічними грецькими оповіданнями і приходить
до такого висновку: "Почуття овіяння і унесення з одного боку і демонічні
зорові галюцинації з другого, як явища одного комплексного ряду, як мітологічні
сублімації тотожних переживань, спричинилися до того, що постало уявлення:
демон-вихор".
Ця стаття викликала критику К. Копержинського:
"Гадаємо, що висновки вченого базуються на дуже хитких підвалинах. Ми не
проти того, що б дані медицини використовувати, але ж автор статті не довів, що
на нижчих щаблях суспільного життя хвороба, яку описують лікарі, відчувалася в
психіці так само, як її відчуває людина наших часів. Наші демонізовані сни й галюцинації
відбивають до певної міри загальний уклад нашої психіки. Але ж чи могли вони
бути такі самі за інших епох і за зовсім інших умов життя? Чи були вони так
само демонізовані? Не кажемо вже про те, оскільки точно епілептик може
пригадувати свої візії..." (Перв. громадянство" кн. І, 181—82).
Відьма
— жінка з надприродними силами. Етимологія слова
Слово «відьма» має давньоруський корінь «в
ѣ
дъ», що
пов'язаний із значеннями «відати», «знати», «провидіти». В санскриті «veda»
означає «священне знання». Тобто можна припустити, що в давнину слово відьма не
мало однозначно осудливого значення, та означало жінок що зберігали таємне,
сакральне знання. На правобережній Україні археологи знайшли глиняні фігурки
жінок-"чародійок", які викликають «небесну воду». Відьма — один
із найяскравіших персонажів української демонології. Її опис і характеристика
досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській
демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може
виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її
дії подібні до вампірських /Українці: народні вірування, повір'я,
демонологія. — К.,1992. — С.432/. «Бліде зморшкувате обличчя,
крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по
п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі
сонячний промінь — ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без
участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі» /Народини. —
С.127/. Недаремно етимологи пов'язують походження слова відьма з давньоруським
іменником вhдь — «знання»: слово відьма спочатку вживалося в значенні «та,
що все знає», звідки розвинулося подальше «ворожка», а пізніше — «зла,
сварлива жінка». Розпізнати відьму серед людей дуже складно: вона може бути
старою і молодою, перевтілюватися у різні образи. Є дві категорії відьом:
природжені та вчені. Першим таємнича сила відьмарства дається від природи,
другі набувають її шляхом навчання від перших або ж отримують від чортів взамін
на власну душу. Природжені відьми у своєму ставленні до людей доброзичливіші,
ніж вчені. Інколи вони навіть допомагають людям спекатися від витівок учених
відьом. Образи відьом яскраво змалював у своїх творах І.Нечуй-Левицький. Серед
людей побутувала думка, що відьми псують корів, забираючи у них молоко, що вони
накликають хвороби і висмоктують людську кров. Згідно легенд, зборища відьом
відбувалися на голих вершинах гір. В образі української відьми злилися початки
добра і зла. Їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі
наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому
відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду:
перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням
якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід /Иванов
П. В. Народные рассказы о ведьмах и упирях //Українці. — С.432/.
У сучасному житті українців відьма може бути символом недоброї, сварливої
жінки, а також людини, яка багато знає і може впливати на хід подій.
Народна класифікація відьом
Поділяли ВІДЬОМ на дві категорії — "родимих
" і «вчених». Природня, або «родима» відьма з'являється коли в кого
народжується підряд сім дівчат, а між ними ні одного хлопця, або є
представницею третього покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми
(залежно від регіону). Родима відьма могла народитися у матері, котра, будучи
вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або ж
коли дитину в утробі матері прокляли «в таку хвилину».
«Вчена» відьма набирається своїх надприродних сил від
іншої відьми, або від чорта, взагалі від нечистої сили. Різниця між «родимою» і
«вченою» відьмами та, що родима відьма може іноді й направити заподіяну шкоду,
але вчена ніколи цього не зробить: «Гірша відьма вчена, як родима» (Номис,
235).
Ініціація відьми
Навчалася відьма в іншої відьми або навіть в самого
чорта. Народні перекази пов'язують із процесом «ініціації» відьми моторошні
ритуали, такі як, наприклад, потоптання ікони, прочитуванням молитви навпаки,
перекиданням через ніж, вилізанням на придорожню фігуру догори ногами. Старша
відьма також може вмивати свою ученицю чарівним наваром, після чого та вилітала
в комин та поверталась вже відьмою. Але остаточно навчання закінчується в Києві
на Лисій Горі.
Найчастіший прояв активності відьом
Спеціальність українських відьом — відбирання
молока від корів. Коров'яче молоко з росою — найулюбленіша страва відьом.
Відьми люблять приймати в себе по святах всяку нечисту силу, але, щоб її
почастувати, мусять перше дібратися до чужих корів і видоїти їх до крови.
Родима відьма доїть корови, як і всяка інша жінка. Натомість вчена відьма,
після першого видою, проробляє дірку в одному зі стовпів своєї хати, затикає її
замовленим чопом, і потім молоко тече з тої — мов із крану. Згідно інших
джерел, відьмі досить зібрати на межах або пасовиську фартухом чи сорочкою росу
та витиснути: молоко тектиме без перестанку. Деколи відьма бігає доїти корів
перекинувшись білою собакою. Якщо ж відьма не може красти молоко, то вона хоч
нашкодить корові, в тої із вимені замість молока тектиме кров.
Нема царини в сільському житті до якої відьма не могла
б утрутитися та наробити шкоди: вона може спровадити град та викликати ріжні
хвороби, а навіть і смерть, завиваючи закрутки на ниві; скрадати зірки з неба
та викликати затьму сонця та місяця: якщо відьма передержить на мотовилі через
великодні свята півміток, а в провідну неділю ввечері здійме та вийде з ним
опівночі на подвір'я, та махне ним до зірки, та так її й здійме та й заховає до
горщика.
Відьми часто літають. Користуються для того віником,
чи помелом. Мастяться якоюсь рідиною і вилітають через комин. Мета їх польоту
звичайно — Лиса Гора біля Києва, що відповідає Брокенові німецьких відьом
і Беневентському дубові італійських. Тут вони відбувають свої шабаші, себто
розгульні банкети, і складають відповідь перед вищою нечистою силою.
Відбуваються ці шабаші звичайно першого тижня кожного нового місяця, або під
свята, як Юра, тощо. Подекуди кажуть, що коли відьма вирушає на такий шабаш, то
відлітає тільки її душа, а тіло залишається на місці. Якщо ж перевернути
відьмине тіло головою туди, де були ноги, то душа вже не зможе до нього увійти.
По смерті, відьми, як і упирі, можуть вставати з
могили, особливо якщо зазнали за життя якоїсь кривди, за яку хочуть помститися.
На такому віруванні побудовано прегарну повість М. Гоголя «Вій».
Відьми ніби мають вплив на погоду, можуть затримувати
дощ та насилати таким чином посуху. У зв'язку з цим забобонним віруванням стояв
звичай іспиту відьом водою, що про нього згадує в своєму «Слові» з 1274 р.
Серапіон, єпископ Володимирський, який перше був архімандритом Печерської Лаври
і склав своє «Слово» проти самосудів над відьмами на підставі своїх
спостережень за життям українського народу.
Розпізнавання відьом
Випробування водою
В українських судових актах XVIII ст. також
зустрічаються безпосередні вказівки на іспит відьом водою, так званий «Суд
Божий». Так, у 1709 р. селяни і шляхтичі іспитували водою шляхтянку
Яворську: її роздягли до голого тіла, зв'язали навхрест, як це звичайно в таких
випадках робилося — великий палець правої руки прив'язували до великого
пальця лівої ноги, а палець лівої руки прив'язували до пальця правої
руки, — поміж зв'язаними руками і ногами просмикнули шнур і спустили
бідолашну в воду. Але тому, що вона тонула, її визнали безневинною, (В.
Антонович «Чари в Україні» 1905, 52).
Опис подібного іспиту водою подав і Квітка в своїй
«Конотопській відьмі».
Про іспит водою згадується вже в давній індуській
книзі Ману. Неясні вказівки даються і в Авесті. В давньонімецькому звичайному
праві та в законодавстві також знаходиться опис іспиту водою. Ідея цього іспиту
полягала, мабуть, у тому, що вода, як чиста стихія, відмовляється прийняти в
себе людей, що служать нечистій силі.
Інші способи
Казали, що коли хто хоче побачити відьму, то повинен
подивитись через поліно, в якому випав сучок, або крізь такий самий отвір у
дошці, яку тешуть на труну. Можна побачити відьму і через осикову борону,
виготовлену за один день.
Найближчу відьму можна прикликати, і таким чином
довідатись хто вона: варячи кусень сирого полотна, в котре встромлено дев'ять
шпильок; всунути в піч молоко на пательні, вкинувши заздалегідь три рази по
дев'ять голок; доїти корову на живу форель; на Великдень розпалити в печі
полінами, відкладеними щопонеділка впродовж Великого Посту із дров, які вносять
до хати для розпалу. Парубок може одягти картуза дашком назад, а руки,
скрутивши попередньо дулі, сховати: одну в кишеню, іншу за пазуху. Відьма при
цьому починає злоститися та лаяти його.
Обереги проти відьом
Дьогтяні хрестики на дверях, зроблені на Юрія,
мак-викидюк, яким обсипають обійстя. Маком обтрушують також стайні та хліви, бо
відьми, які дуже люблять мак, визбирують по мачинці та не мають часу підійти до
худоби.
Різниця між уявленнями про відьом в Україні та в
Західній Європі
Свого часу проф. В. Антонович звернув увагу на різницю
в відношенню до відьом у нас, в Україні, і на заході Європи, де відьом дуже
гостро переслідували і палили — першу відьму спалено в Тулузі в
1275 р. На заході головною підставою для переслідування відьом було
запідозрювання в стосунках із нечистою силою, відступі від правдивої релігії,
себто в т.зв. апостазії. У нас, натомість, всі процеси проти відьом були
побудовані на скаргах про якусь конкретну шкоду, що її ніби заподіяла відьма. І
якщо на заході притягали відьму до відповідальності державні, а частіше
церковні установи, то у нас, як правило, подібні процеси розпочиналися тільки
за позовом приватних осіб, при наявності скривдженої сторони. Особливо цікава в
нас повна відсутність церковної ієрархії, цілковита її незацікавленість
справою. І на Лівобережжі, і на Правобережжі систематичного переслідування
відьом у нас не було. А тим менше можна говорити про його масовий характер,
який воно набуло на довший час на заході Європи.
Причина м'якості судових присудів щодо відьом в
Україні і взагалі відмінного від заходу трактування відьом полягала, як писав
В. Антонович — «не стільки в гуманному настрої суддів, як у відсутності в
Україні тих демонологічних уявлень, що викликали на заході жорстоке
переслідування чарівників. Припускаючи можливість чародійного таємничого впливу
на побутові, повсякденні обставини життя, не дошукувався підстави цих впливів у
зносинах із злим духом; демонологія не тільки не була розвинена, як струнко
уложена система уявлень, але до кінця XVIII ст, наскільки можна судити по
процесах, зовсім не існувала в народній уяві. Народний погляд на чарівництво
був не демонологічний, а винятково пантеїстичний. Припускаючи існування в
природі сил і законів, невідомих загалові, народ уважав, що багато з цих
законів відомі особам, що зуміли в той чи інший спосіб їх пізнати. Отже, само
по собі посідання тайни природи не вважалося за щось гріховне, суперечне
релігійному навчанню…»
Розглядаючи й доповнюючи цей погляд дослідника «Чари в
Україні», К. Штепа в київському «Перв. Громадянстві» (1928, кн. II) в свою
чергу зазначав, що «не відсутність демонології, як гадав Антонович, а
особливий, відмінний від заходу Європи характер її був причиною й особливого
ставлення нашої громади до її адептів» (ст. 73). «Самі чарівники та відьми у
нас в більшості своїй були не такі як на заході. Аналізуючи уявлення зв'язані з
вірою у відьом і чарівників в Україні, ми не бачимо там ніяких слідів тієї
хвилі антично-східнього чорнокнижжя, що прокотилося по Західної Європи і було
там головним приводом для переслідування відьом. Демонології, в розумінні
закінченої теорії, в Україні не витворилося, також як не докотилися до неї й
елементи вульгарної демонології античних народів. Примітивна демонологія
зберігалася в своїх пережитках в Україні, як і серед інших народів, але з вірою
у відьом не була зв'язана, принаймні ми не бачимо ніде її яскравих слідів.
Де-не-де помічається вплив демонології догматичної, себто догматичних уявлень
офіційної Церкви — в уявленнях про Сатану та його участь у чарівницьких
актах. Дуалістичний мотив взагалі виявляється тут дуже слабо, хоча й не зовсім
відсутній, — можливо тут відбулися останні хвилі великої дуалістичної
течії, що пройшла по Європі».
Відьмак
— персонаж слов'янської міфології, що володіє
чаклунськими здібностями. Також відомий як, перевертень, чаклун, відун. За
повір'ями, відьмак, як і відьма, може бути природженим і навченим. У
природженного немає волосся, бороди, вусів зіниці вертикальні. Навчений - нічим
не відрізняється від нормального чоловіка.
Іноді згадуються відьмаки, що лояльно ставляться до
людей: замовляють хвороби, лікують людей і тварин, забороняють чаклункам чинити
зло, захищають людей.
Особливості У відьмака дві душі: людська і демонічна.
Українська міфологія трактує відьмака як главу роду (клану), який має магічні
здібності та йде за горизонт дорогами Нави. Українські відьмаки володіли
секретами щастя і долі, отриманими від «Морока» в нагороду за те, що не
піддалися на його спокуси.
Здібності і навички
Відьмак наскрізь бачить всіх відьом і чаклунів в
околиці, управляє відьмами, які сповідаються перед ним у тій шкоді, яку вони
заподіяли людям.
Вночі, через отвір під колінною чашечкою, під стегном
або під куприком душа відьмака може виходити з тіла.
Напередодні Різдва й Великодня відьмаки збираються на
перехрестях доріг, там танцюють, веселяться і люб'язнічають один з другим, а
також літають на Лису гору.
Часто має огидний характер. Використовує свої
здібності для зведення рахунків з недругами.
Має навички вільного поводження з людськими органами:
може вийняти у людини очі й повернути їх на місце без будь-якої шкоди для неї.
Так само може подмухати в рот і вийняти всі зуби. Крім того посідає «погане
око» - може подивитися у вічі людині таким поглядом, що та зараз же розхворіється
і через кілька днів помре.
Вміє керувати бджолами, розганяти хмари. Проти нього
безсилі чари русалок. Відьмак здатний бути перевертнем: він перетворюється на
коня, метелика вовка і т.ін.
Відьмак не втрачає своєї сили і після смерті: б'ється
на могилах з мерцями, не пропускаючи їх у село, і завжди перемагає.
Вій — персонаж української демонології, який
найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та
віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих
істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а
на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій
навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й
вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом
пов'язані повір'я «про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого
погляду все гине чи псується» /Українська минувшина. - С.220/. Вій — це
могутній витвір народної уяви. Так звуть українці старшого над гномами, що в
нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний
переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само
просто, як і сам чув.
Верліока
(українізована форма:
Верлиоко) — у фольклорі росіян міфологічна
істота, що знищує усе живе.
Верлиоку змальовують, як високу однооку істоту з
головою, що вкрита шерстю, плечима у піваршина та костуром, яка мешкає в лісі.
У казках виступає в образі вбивці і руйнівника, який нищить усе, що трапляється
йому на шляху.
У казках проти нього часто об'єднуються люди, тварини
та неживі предмети. Після загибелі чудовиська злі чари зникають і всі його
жертви воскресають.
Вій
—
персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного
діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його
погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу,
яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище.
Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить
через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється
припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я «про недобрі очі та
зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується» /Українська
минувшина. - С.220/. Вій — це могутній витвір народної уяви. Так звуть
українці старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до
землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його,
тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув.
Вовкулака
(Вовкун)
— міфічна істота, людина, що перекидається на вовка,
або перетворена у вовка, тобто перевертень. Вірування у вовкулак були свого
часу поширені по всій Європі, включаючи й Україну. У
«Слові о Полку Ігоревім»
згадується що князь Всеслав Полоцький вмів перекидатися на вовкулаку. У
«Лісовій
Пісні» Лесі Українки на вовкулаку перекинувся (був звернений чарами) Лукаш.
В українській міфології, вовкулака —
людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це
напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки
можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які
народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї
повинен був народитися вовкулака. Перетворені (
обернені)
вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони
живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У
вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської
подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все
життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків,
винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними
надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із
багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї
чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про
нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Вроджені вовкулаки бувають, коли вагітна жінка
несподівано побачить вовка, або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді
дитина, що від неї вродиться, буде вовкулакою, чи вовкуном [1].
Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в
них хлопець, то буде з нього вовкулака [2]. Зачаровані вовкулаки
стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і
зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю
ніж і каже йому перекинуте нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає
вовкулакою. Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім
хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову
зробити вокулаком [3].
Зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши
його через хомут [4]. Можна також сказати йому, щоб він перекинувся
тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною [3]
…або вдарити його тричі перевеслом по голові [1].
Вовкулака робиться вовком звичайно вночі, і тоді він
пристає до вовків і живе з ними спільним життям. На Волині оповідали про одного
чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли
він захотів їсти, нараз побачив св. Юрія, що їхав білим конем. Св. Юрій
наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і св. Юрій сказав йому: «Візьми собі
цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі
добути поживи [5].
Вовкулака в людському образі має понурий вигляд,
великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби
пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові
властивості.
Вірування в те, що людина може перекидатися на вовка,
належить, на думку деяких дослідників, до залишків давніх тотемістичних
вірувань, що виводили той чи інший народ від тої чи іншої тварини. Стосовно
щодо вовка, досить пригадати давніх італійських самнітів, чи ірпінів, що мали
вовків
за провідників, або давніх галів, що мали за пращура, як навчали друїди, їхні
жерці,
нічного бога, що його Юлій Цезар звав
Діс Патер. Він був
одягнений у вовчі хутра. Члени тотемної групи вірять що вони мають прикмети
своїх тотемних тварин-пращурів і намагаються їх наслідувати та вірять, що вони
їм допомагають. Увесь тотем — люди й тварини — вважають за одне
суспільне тіло, в якому люди й тварини відповідної породи — брати та
сестри однієї великої родини. У цій стадії суспільного життя люди «вовчого
тотему» вірять, що вони — дійсно вовки. З часом суспільне значення цього вірування
втратилося, але саме вірування залишилося у вигляді забобону про вовкулаку.
Існування цього забобону засвідчено в давніх письменників, як Геродот,
Вергілій, Страбон, Помпіній Мела, Варрон, Св. Августин, Св. Тома Аквінський і
багато інших.
І хоча вже Пліній (23-79 по Р. Хр.) писав свого часу
(кн. VIII): Мусимо вважати хибним погляд ніби людина може перекидатися в вовка
і знову прибирати свій попередній вигляд.
Все Середньовіччя люди вірили у вовкулаків і,
наприклад у Франції тільки за часів Людовика XIV почав дехто піддавати під
сумнів існування вовкулаків. Імператор Сіґізмунд (1362—1437), той, що спалив
Івана Гуса, прикликав був до себе вченіших богословів свого часу і поставив
перед ними питання про існування вовкулаків. Після дискусій визнано одноголосно,
що існування вовкулаків треба вважати за доведений факт, і що заперечувана в
цій справі думка була б
«абсурдна, підозріла і віддавала б єрессю». Не
диво, що після такої постанови чимало «вовкулаків» було спалено на вогнищі
разом із іншими жертвами нечистої сили, відьмами, тощо.
Не підлягає отже сумніву, що самого залишку давнього
тотемістичного вірування не вистачило б щоб утримати так довго в житті
забобонне вірування в вовкулаків. Для цього повинен був існувати якийсь інший
сприятливий ґрунт. Цей ґрунт знаходився в поширеній давніше формі
божевілля — одній з жахливіших форм манії переслідування, в якій людина
вважає себе, за виразом Лесі Українки в одній з її поем,
одержимою. В
давнину вірили, що довколишній світ заповнений силою різних демонів та бісів,
вірили також, що ці біси могли входити в тіло людини і опановувати її. Приклади
тих біснуватих ми знаходимо в Св. Письмі: згадаємо тільки царя Саула та тих
біснуватих, що їх вирятував Ісус Христос. Окремою формою цієї манії
переслідування була так звана лікантропія, себто божевілля, що в ньому людина
вірила, ніби вона зробилася вовком, і відповідно до того поводилася. Можна
думати, що то було своєрідне атавістичне відновлення тотемістичного вірування,
що виявлялося в підсвідомості божевільного і знаходило підхожий ґрунт в
забобонній атмосфері середньовічного оточення. Ця загальна атмосфера
підтримувала вірування в вовкулаків, а божевільні, що вважали себе за
вовкулаків і відповідно поводилися, ще більше підтримували те забобонне
вірування. Тому-то, тим часом, як давніше лікантропія, чи вовкулацтво займало
поважне місце в медичній літературі (не кажучи вже про письменство), тепер дуже
рідко можна зустріти хворих, які вірили б, що в них жива ще інша істота, бо, як
висловився Ястров в своїй «Історії людських помилок» (стор. 375):
Не можна заперечити факту, що божевільні відбивають
ідеї свого часу… і тому манія переслідування відмінює свою форму відповідно до
доби…
З іншого погляу італійський психіатр Діно Орілья писав
у 1953 році у «Епосі»:
Лікатропія — форма найбільш знана й разюча
особливого роду божевілля — божевілля метаморфічного. Особливо цікаві
психологічні мотиви метаморфози: божевілля вовкулаки виникає звичайна на чисто
патологічній свідомості якоїсь фантастичної провини, жахливої моральної негідности.
Хворий карає сам себе, перемінюючись в тварину і одночасно дозволяючи собі
робити вчинки, що їх підказують йому звірині інстинкти, звичайно гальмовані…
Чому саме вовк робиться тою обраною звіриною? Може бути тому, що він саме
вовк — втілення дикунства й напасливости…
Водяник
— це злий дух, втілення водної стихії як негативного
й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта,
який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився.
Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з
язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник
найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і
хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку,
качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем.
Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати
греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у «Лісовій пісні» Лесі
Українки. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.
Дворов
и
к
— у слов'янській міфології покровитель двору,
помічник Домовика. Добрий дух обійстя; бог, що охороняє від мору, пожежі,
грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню,
добробуту, щастю хлібороба.
Він завжди в дружбі тільки з козлом та собакою, інших
тварин недолюблює, а птиці йому не підкоряються. Особливо не терпить білих
котів, білих собак і сівих коней — знаючий господар намагається не тримати таку
живність.
Зовнішнім виглядом схожий на домовика, весь волохатий.
Дари йому підносять на залізних вилах в ясла. Нерідко
домовласники терплять від сварок сусідніх дворовиків, не в змозі втрутитися.
Діди
—
в східнослов'янській міфології душі предків, померлих 9 і більше років тому, що
відлетіли в Ірій.
Також
Діди — регулярно проводимі обряди
поминання померлих рідних. Обряди поминання проводяться кілька разів на рік.
Для кожного обряду встановлений проміжок часу в 10-14 днів, протягом якого його
варто провести. Але при цьому обряд завжди проводиться в суботу. З християнізацією
слов'янських народів ці обряди трансформувалися в батьківські суботи і в такому
вигляді існують досі. Через це утруднене визначення походження тих чи інших
обрядових дій з християнської або язичницької традиції.
Деколи проводяться також
Баби (обряди поминання
померлих предків-жінок) і
Діти (обряди поминання родичів, померлих до
досягнення повноліття). «Баби» завжди проводяться в п'ятницю, а «Діти» — у
четвер, що передує відповідній даті «Дідів».
Зазвичай, в дні «дідів» люди йдуть до могил рідних,
щоб вшанувати їх пам'ять. Подається поминальна їжа, яка повинна бути гарячою
(для того, щоб духи могли вдихати пару, що піднімається від їжі, приготовленої
в їх честь). Крім того, на столі кладуть більше ложок — для Предків.
Кожного померлого предка називають по імені.
У цілому протягом року обряди поминання проходять за
схожим сценарієм, хоча кожний такий обряд має особливості (необхідність
особливих страв на столі та певна їх кількість, вчинення певних обрядових дій і
таке інше).
У білорусів й українців є особливо шанований обряд, що
проводиться в суботу, близьку до 21 жовтня.
Домовик
— це персонаж міфології українців, демонологічна
істота,
«хатнє божество», що опікується, допомагаючи й іноді шкодячи,
життям усієї родини, яка живе в одній хаті.
Домовик уявлявся у вигляді маленького дідка у
вивернутому кожусі, що живе під піччю, або як хлопчик з ногами цапа, у червоних
штанях (шароварах), рогатій шапці та з люлькою на довгому цибусі. Раніше
вірили, що домовик здатний обертатися на кота або іншу тварину чи навіть річ.
Деякі вірування про домовика і приписувані йому
народною уявою властивості вказують на чіткий зв'язок цього образу з
потойбічним світом і культом предків. Зокрема, вважалось, що домовиком ставав
найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний
образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. Український письменник С.
Плачинда, який багато уваги приділяв вивченню й реконструкції давньоукраїнських
вірувань, зазначає:
«Після скасування язичництва 988 р. церква зробила
домовика образом негативним»[1]. На це звертає увагу також
І.Нечуй-Левицький, пишучи, що в давні часи домовик був богом хатнього вогню й
печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди в Україні й
зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні
домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі
домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9
днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить
своєму господареві (звідси походить прислів'я:
багатому чорт дітей колише, в
старій печі дідько топить).
Під впливом християнства образ домовика переосмислився
і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає
символом домашніх розладів, негараздів. Видатний дослідник української
минувшини й громадський діяч Іван Огієнко писав:
„Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас
не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так
само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека
закляттям: «Цур тобі, Пек!» Звідси й старі наші вирази: «цуратися» —
відділитися, відійти від когось за межу Цура, «спекатися» — позбутися неприємного
при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/. Чур або
Цур, ст.сл. Щур, — це обоготворений предок, порівняйте пращур“"
[2]
.
В Україні вважалося, що домовик міг бути і символом
охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї, і символом злого духу та насланого
на сім'ю нещастя.
Злидні
— злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони
маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі. Туляться
в кутку за піччю й постійно голодні. Демонічні істоти. У переносному значенні —
бідність (жити у злиднях — жити у бідноті).
Злидні в народній уяві — маленькі, завжди голодні
старі чоловічки, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті
(«Багатство — дочасне, а злидні довічні», «Просилися злидні на три дні, та й вигнати
не можна», — твердять прислів'я).
Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними
істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає
Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у
сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).
За повір'ями, у хаті злидні оселяються найчастіше в
запічку, хоча можуть бути де завгодно.
Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській
народній свідомості («Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на
злидні»), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що
злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в
мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи
навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до
того, хто їх розв'яже.
Про
те, як чоловік злидні у ріжок загнав.
В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий,
однак весь час діло в нього не йшло на лад: б'ється, як риба об лід, а ніяк не
може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за причина така, що я ніяк
не розживуся? Невже мене злидні обсіли?». А йому хтось відповідає: «Бо й
справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в
тебе». Чоловік був не дурень. Розкинув думками туди й сюди та й питає: «Та хіба
вас багато в мене розвелося?»
— "Багато, — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас
не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». —
«Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути».
Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, й він
відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку вміститесь?» — питає. — «Аякже!» —
відгукнулось те, і вмить почувся голос із ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!».
Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина й
поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово.
З'явився в нього достаток, а там і багатство.
Про
те, як чоловік злидні у діжку посадив
Жив собі чоловік, та такий бідний, що іноді нічого
було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам. А бідняк той був музикою.
От після вечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу
посхоплювалися й давай танцювати. Коли дивиться, а разом із дітьми й злидні
танцюють посеред хати, а коли перестав грати, злидні так і посун
Категорії
Підкатегорії
Популярні
Вхід на сайт