ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД І ЗАРОДЖЕННЯ СТАНОВО-КЛАСОВОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

ПЕРВІСНООБЩИННИЙ ЛАД І ЗАРОДЖЕННЯ СТАНОВО-КЛАСОВОГО СУСПІЛЬСТВА

 

У цьому періоді ще багато загадок і невирішених проблем. Одна з них — походження і розселення слов'ян. Багаторічні дослідження істориків, археологів, антропологів, етнографів, лінгвістів все ж таки дають можливість скласти загальну уяву протоісторії слов'ян.

 

Найважливіші відомості з історії протослов'янських племен дає археологія. Зокрема, однією з найбільш відомих є трипільська археологічна культура, що датується IV—III тис. до н. е. Більш пізні археологічні культури України — зарубинецька і черняхівська (І тис. до н. е.— І тис. н. е.) вважаються ранньослов'янськими.

 

Предків слов'ян можна ймовірно знайти серед племен бронзового віку в басейні річок Одри, Вісли, Дніпра, Дунаю. Вірогідно про предків слов'ян говорить Геродот. Згадуючи землеробські племена Середнього Подніпров'я V ст. до н. е., Геродот, очевидно, має на увазі слов'ян. Він називає їх “сколотами” або “борисфенітами” (Борисфен—Дніпро).

 

У античних авторів — Плінія Старшого, Таціта, Птолемея Клавдія—ми знаходимо згадку про слов'ян під ім'ям “венеди”, хоча це, зрозуміло, не самоназва слов'ян. За даними інших джерел, близько середини І тис. до н. е. венеди розділилися на дві групи — склавінів і антів.

 

Помітну роль в історії України відіграли кіммерійці, скіфи і сармати. “Земля кіммерійців” згадується Гомером в “Одисеї” як така, що розташована на північ від Чорного моря. Після перемоги над кіммерійцями неосяжні простори степової України заселили скіфи.

 

У V ст. до н. е. Геродот описав Скіфію. Він окреслив величезний квадрат скіфських володінь. Цей умовний квадрат населяли вісім народів, де скіфи займали тільки одну п'яту частину. Майже половина землеробських племен середини скіфського квадрата мешкала на території стародавньої слов'янської прабатьківщини. Греки купували хліб у цих племен, які проживали в Подніпров'ї і помилково називали їх скіфами, Геродот же приводить їхню самоназву — “сколоти”.

 

Інші джерела відносяться до періоду сутичок антів (слов'ян) з готами і Візантійською імперією. Секретар готських королів в Італії Йордан в VI ст. у своєму творі “Про походження і діяння гетів” описав події IV ст.— зіткнення готів з антами. Йордан подає цікаві відомості про росомонів і антів, які вбили вождя готів Германаріха і про подальшу боротьбу, яка привела до поразки антів і смерті короля антів Боза.

 

Цікаві відомості про слов'ян подає візантійський письменник Прокопій Кесарійський, який служив у VI ст. секретарем візантійського полководця Велізарія. У праці Прокопія багато фактичного матеріалу до історії східних слов'ян.

 

Найважливішим вітчизняним джерелом історії України є “Повість временних літ” за Іпатським списком. Складена монахом Києво-Печерського монастиря Нестором близько 1113 року, вона містить матеріали про східнослов'янські племена, заснування і розвиток Києва.

Джерела, наведені в першому розділі хрестоматії, дають уявлення про найдавнішу історію України, народів, що її населяли.

 

ГЕРОДОТ ІСТОРІЯ Книга четверта Мельпомена

(фрагменти)

 

11. Та є ще й інший переказ. Він найбільше поширений, отже, вважаю його правдивим. Згідно з ним кочові скіфи жили в Азії. На них найшли війною масагети. Під їх натиском скіфи перейшли до країни кіммерійців1,— бо ця країна, що її тепер займають скіфи, належала здавна, як кажуть, кіммерійцям. Як зачули кіммерійці, що підходять скіфи, зібрали велике військо й стали радитися. Їх думки розійшлися надвоє, обидві групи вперто обстоювали свою. Кращою була рада царів, але народ гадав за ліпше покинути край і не наражатися на небезпеку; царська думка була така, що треба боротися з прийшлими. Ніхто не хотів поступатися — ані царі народові, ані народ царям; ті хотіли кинути край, оддати без боротьби прийшлим, царі ж думали полягти в своєму краю й не втікати з народом. Вони пам'ятали, скільки добра зазнали (тут), а якого лиха доведеться зазнати в утечі. Такі думки поділили їх на два табори,— а було їх (ув обох) по однаковій кількості,— боролися між собою й полягли. Кіммерійський народ поховав їх коло ріки Тіраса; ще й тепер можна бачити ту могилу. Поховавши їх, вирушив народ з краю, а скіфи прийшли й зайняли порожні землі.

 

17. Від пристані борисфенітів—вона є середньою з-поміж надморських пристаней Скіфії — нині найближче живуть калліпіди; вони вже погречені скіфи; за ними інше плем'я, що називається алізони. Вони, калліпіди й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алізонів скіфи-орачі, що сіють збіжжя не собі на поживу, а на продаж. Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля. Оце народи, що живуть за Гіпанісом2

на захід від Борисфена.

 

18. А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополісом. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантікап3; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги4, народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу.

 

53. Четверта ріка — Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі.

У ньому водяться великі риби без костей до сушення, що звуться антакеї5, й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї пливе у вищій течії—ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десятьох днів плавби. Лише цієї ріки, та ще Нілу не можу вказати джерел, але гадаю, що й ніхто з греків (не зуміє цього).

 

Борисфен тече аж поблизу моря і там разом з Гіпанісом вливається в один і той самий лиман. Шмат же краю між обома ріками називається гора Гіпполая і на ньому стоїть святилище Деметри; за святилищем над Гіпанісом живуть борисфеніти6.

 

1 Масагети — іранське плем'я. Кіммерійці — передскіфське населення південної України. Про них докладніше оповідає Геродот далі.

2 Гіпаніс—Буг, ріка, то впадає в Чорне море; Борисфен—Дніпро.

3 Пантікап—ріка в Скіфії.

 

4 Андрофаги — грецькою “людоїди”, ближче не знаний народ.

 

5 Рід осетрів.

 

71. Похорони царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен ще судноплавний. Коли у скіфів умирає цар, вони там викопують велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском, живіт розпорюють і вичищають, наповнюють товченим шафраном, кадилом, прочитаном і анісовим насінням, а потім знову зшивають. (Мерця) кладуть на віз і везуть до іншого народу (племені). Ті, що до них привезено мерця, роблять так, як царські скіфи. Відрізують шматок свого вуха, стрижуть волосся, роблять кругом надрізи на руці, дряпають чоло і ніс, проколюють ліву руку стрілою. Звідти (знову) беруть тіло царя на віз і везуть далі, до іншого народу, який під їх пануванням. З ними разом ідуть ті, до яких прийшли найперше. Коли вже об'їдуть із мерцем усі краї, спиняються в Герросі, що є останнім із підвладних їм народів і місцем поховання. Після того, як покладуть мерця в яму на підстилку, застромлюють у землю з обох боків тіла списи, прив'язують до їх вершків поперечні жердини і накривають їх очеретом. Обіч нього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, окличника1, коней і первенців всяких інших домашніх тварин, а також золоті чаші; срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, засипають наперегони високу могилу, щоб була якнайбільша.

 

101. Скіфія має вигляд чотирикутника, що в двох місцях прилягає до моря; той бік, що над морем, такий самий завдовжки, як і той, що простягається у глибину краю. Бо від Істра до Борисфена до озера Меотиди ще десять; туди ж, у глибину краю, від моря до меланхленів, що мешкають трохи вище від скіфів, двадцять днів дороги; день дороги я приймаю за двісті стадій. Так, отже, скісний бік Скіфії складає сорок тисяч стадій, а простий, у глибину краю, знову стільки ж стадій. Такий завбільшки той край 2.

 

1 Окличний розносив накази й оголошував їх.

 

2Очевидно, уявлення Скіфії як чотирикутника неправильним, вона насправді не була чотирикутною.

 

105. Неври мають скіфські звичаї. За одне покоління перед походом Дарія мусили вони покинути край через змії. Саме земля вивела із себе багато змій; вони ще й напали з півночі, з пустелі, так що неври мусили покинути свій край і перейти до країни будинів. Виглядає так, що ті люди чарівники. Скіфи й греки, що живуть у Скіфії, кажуть, що кожен невр раз на рік стає вовком на кілька днів, а по тому знову прибирає давню подобу. Мене в тому не переконали, але вони й далі говорять уперто своє й присягаються, що це (таки) правда.

 

Геродот. История в девяти книгах. — Л.: Наука, 1972; Геродот із Галікарнасу. Скіфія.—К.: Довіра, 1992. — С. 33, 35—36, 47, 51, 61—62.

 

ІОРДАН

ПРО ПОХОДЖЕННЯ І ДІЯННЯ ГЕТІВ

(уривок)

 

Ввиду того что, следуя сказанному старшими писателями, я, насколько сумел, развил (те события), когда оба племени, остроготы и везеготы, составляли еще одно целое, а также с достоверностью проследил (историю) везеготов, уже отделившихся от остроготов, придется нам вновь вернуться к древним их скифским поселенням и представить так же последовательно генеалогию и деяния остроготов. Про них известно, что по смерти короля их Германариха2 они, отделенные от везеготов и подчиненные власти гуннов, остались в той же стране3, причем Амал Винитарий удержал все знаки своего господствования. Подражая доблести деда своего Вультульфа, он, хотя и был ниже Германариха по счастью и удачам, с горечью переносил подчинение гуннам. Понемногу освобождаясь из-под их власти и пробуя проявить свою силу, он двинул войско в пределы антов и, когда вступил туда, в первом сражении был побежден, но в дальнейшем стал действовать решительнее и распял короля их Божа с сыновьями его и с семьюдесятью старейшинами для устрашения, чтобы трупы распятых удвоили страх покоренных. Но с такой свободой повелевал он едва в течение одного года: (этого положення) не потерпел Баламбер, король гуннов; он призвал к себе Геземунда, сына великого Гуннимунда, который помня о своей клятве и верности, подчинился гуннам со значительной частью готов, и возобновив с ним союз, повел войско на Винитария. Долго они бились; в первом и во втором сражениях победил Винитарий. Едва ли кто в силах припомнить побоище, подобное тому, которое устроил Винитарий в войске гуннов! Но в третьем сражении, когда оба (противника) приблизились один к другому, Баламбер подкравшись к реке Эрак4, пустил стрелу и, ранив Винитария в голову, убил его; затем он взял себе в жены племянницу его Вадамерку и с тех пор властвовал в мире над всем покоренным племенем готов, но, однако, так, что готским племенем всегда управлял его собственный церек, хотя и (соответственно) решению гуннов.

 

2 Германаріх помер приблизно в 376 р. н. е.

 

3 Поблизу берегів Чорного моря і Нижнього Дніпра.

 

4 Эрак — можливо, Дніпро.

 

Иордан. О происхождении и деяниях гетов. — М.: Изд-во восточной литературы, 1960.—С. 115.

 

 

Прокопій КЕСАРІЙСЬКИИ

ВІЙНА 3 ГОТАМИ (уривок)

 

“...Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада. І для того всі справи, чи щасливі чи лихі, йдуть до громади. Та можна сказати — і в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих варварських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що насилає блискавку—визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і врятувавшись жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать собі. Живуть вони в лихих хатках, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожний своє житло. Виступаючи в битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, але тільки в коротких штанях

стають битися з ворогами. У обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім в чорне, а рудоваті всі. Життя проводять сурове і нецивілізоване, як і Масагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі і не підступні і в простоті заховують гуннські звичаї. І ймя у Склавинів та Антів колись було одно: за давніх часів і цих і тих звали Спорами, для того, думаю, що заселюють край розкиданими і відокремленими оселями. Для того й займають великий край—бо більшу частину того берега Істра замешкують вони”.

 

Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992.—С. 23—24.

 

 

Константин ПОРФИРОДНИЙ

УПРАВЛІННЯ ІМПЕРІЄЮ

(уривок)

 

“Човни що приходять до Царгороду з далекої Руси, себто з Немогарди, де сидів Свендостлав (Святослав), син Інгоря (Ігоря), князя Руси, з замка Милиниски, й із Телючи (Любеч), і Цернигоги (Чернігів) і з Висегроди (Вишгород). Всі ото вони ідуть вниз рікою Дніпром і звертаються до замку Кіоава (Київ), званого Самватас. А їх підвладні Славяни, звані Кривитеїни (Кривичі) та Ленцаніни (Лугани—від міста Луцька) й інші Славяни під час зими вирубують в горах дерево на човни, і обробивши, як прийде час, як розстане лід, спускають їх в близькі озера. І як спустять в ріку Дніпро, йдуть тією рікою і приходять в Кіову; витягнувши, виставляють човни й спродують Руси. А Русь купує самі кадуби і розламавши давні однодеревні (човни), беруть з них весла, уключини (до весел) і інший припас і споряжають (нові)”.

 

Багрянородный К. Об управлении империей.—

М.: Наука, 1990. Січинський В.

Чужинці про Україну.— С. 24-25.

 

 

“ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ”

 

“...По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— (од того), де сіли, на котрому місці. Ті, що прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се—ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші—мазовшанами, ще інші –поморянами.

 

Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші—деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами—од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї (річки) вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, (що) сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — (словенами); і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.

 

І так розійшовся слов'янський народ, а від його (імені) й дістали (свою) назву слов'янські письмена.

 

Коли ж поляни жили особно по горах сих (київських), то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків (у Варяги): по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до (ріки) Ловоті, а по Ловоті (можна) увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю (можна) дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понтморе, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів—ідо Риму, од Риму ж—і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським”.

 

“...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж (пішли) від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі (походять) од ляхів. Бо було в ляхів два брати — (один) Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на (ріці) Сожу, (од якого) й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі (й) тиверці сиділи по (другому) Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”.

 

(Усі племена) мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, (і) їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,—з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали (його). А після цього, зібравши кості, вкладали (їх) у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як (це) роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон”.

 

“...По сих же літах, по смерті братів сих (Кия, Щека і Хорива), утискувалися (поляни) деревлянами та іншими навколишніми (племенами). І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: “Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?”. І вони сказали їм:

 

“В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося, (бо) говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням”.

 

Літопис руський. — К.: Дніпро, 1989 — С. 2—3; 4—6; 7—11.

 

 

 

Документи взято з хрестоматії з історії України для студентів вузів Укладачі: Б.І.Білик, Л.В.Дячук, Я.С Калакура, С.М.Клапчук, А.П.Конашевич, В.С.Крижанівський, В.Є.Кругляков, В.Я.Мельник, В.Ф.Остафійчук, В.В.Пилипенко, Д.Ф.Розовик, Н.В.Терес, В.І.Червінський, М.М.Ющенко. К.: ІСДО, 1993. - 376 с.

 

http://www.history.univ.kiev.ua/ukrbooks/pervisn.htm