КИЇВСЬКА РУСЬ І ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА: Джерела

КИЇВСЬКА РУСЬ І ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Київська Русь IX—XIII ст.—одна з найбільших і наймогутніших країн середньовічної Європи. Територіальні межі її сягали від Балтики і Льодовитого океану до Чорного (“Руського”) моря і від Волги до Карпат. Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандінавією.

Утворення Київської Русі мало велике історичне значення як для слов'янських, так і неслов'янських народів, її досягнення в галузі економічного, соціального і культурного розвитку ставали надбанням естів, латишів, литви, весі, мері, муроми, мордви, тюркських народів, які частково етнічно і політичне консолідувались у складі Давньоруської держави.

Київська Русь відігравала важливу роль у міжнародних відносинах, займаючи своє місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії. З київськими великими князями підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий київський князь зображений як візантійський імператор.

Київська Русь започаткувала новий — феодальний період в історії народів Східної Європи. Феодальні відносини у Давньоруській державі розвивалися швидко. Це позначилось на непомірному зростанні землеволодіння князів, бояр, попів за рахунок захоплення общинних і селянських земель та посиленні соціального гніту. Внаслідок зростання феодальних відносин у Київській Русі відбувалася соціальна і майнова поляризація різних верств населення. Сільським і міським низам протистояли феодальні верхи, що загострювало класові суперечності, які виливались у народні повстання.

Крім того, поглиблення феодальних відносин неминуче викликало боротьбу між князівськими і боярськими родами, між феодалами різних земель. Роздмухувалась міжусобна боротьба, яка дуже підривала могутність Київської Русі і неминуче вела до її занепаду. Згубною міжусобною боротьбою скористовувались кочові племена, які нападали на Київську Русь і спустошували її. Вступивши в епоху феодальної роздробленості, яка характеризувалась дальшим розвитком продуктивних сил і феодальних суспільних відносин, економічним і політичним зміцненням окремих земель-князівств, які мали свої політичні центри, Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників. Розпалася вона на 12 окремих князівств, серед яких виділялись три: Галицьке-Волинське (нинішня Україна), Ростове-Суздальське (сучасна Росія) і Полоцьке-Волинське (сучасна Бєларусь). Кордони Галицько-Волинського князівства сягали до Чорного моря і Дунаю, займаючи землі нинішньої Молдови і Північної Буковини. На заході кордон пролягав по головному хребту Карпат, а на сході сягав Дніпра. Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинська держава, об'єднуючи етнографічні українські землі, стала головним політичним центром на півдні й заході Русі.

Київська Русь за час свого існування досягла високого рівня розвитку культури, яка займає чільне місце у світовій духовній спадщині.

РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН І ЗАСНУВАННЯ КИЄВА

(друга половина V (?) — перша третина VI ст. (?))

Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми,— бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,— то було (між них) три брати: одному ім'я Кий, а другому—Щек, а третьому—Хорив, і сестра їх—Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею.

Зробили вони городок (і) на честь брата Їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони (тут) звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому (й) казали: “На перевіз на Київ”. Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, (щоправда, до якого), а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од (того) цесаря,— котрого я не знаю, (як не знаю) і при котрім він цесарі приходив (туди).

А коли він вертався назад, (то) прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів (тут) сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян. А в деревлян (було княжіння) своє, а дреговичі (мали) своє, а словени — своє в Новгороді, а другі (сиділи) на (ріці) Полоті, котрі й (називаються) полочанами. Од сих же (полочан на схід (?) є) і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхній же й город є—Смоленськ, бо туди сидять кривичі. Також сіверяни (сидять на схід (?)) од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, (сидить) окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по (ріці) Бугу, — а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, діб. Ці мають свою мову, (походять) від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях.

Літопис руський.—С. 4—7.

КНЯЖІННЯ АСКОЛЬДА І ДІРА В КИЄВІ ТА РЮРИКА В НОВГОРОДІ

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони (в Рюрика піти) до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, (тамтешні жителі), сказали: “Було троє братів, Кий, Щек (і) Хорив, які зробили город сей і загинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам”. Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

Літопис руський. — С. 12; Історія України в документах і матеріалах. — К., 1947.—Т. 1. — С. 33—34.

ВИСТУП ПРОТИ РЮРИКА В НОВГОРОДІ

(864 р.)

В лето 6372. Убиен бысть от Болгар Осколдов сын. Того же лета оскорбишася Новгородця, глаголюще: “якто быти нам рабом, и много зла всячески пострадати от Рюрика и от рода его”. Того же лета уби Рюрик Вадима храбраго, и иных многих изби Новгородцев съветников его.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 36.

ПОХІД ОЛЕГА НА КИЇВ

(882 р.)

У рік 6390 (882). Вирушив Олег (у похід), узявши багато своїх воїв — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз (по Дніпру) і, прийшовши, узяв (город) Любеч і посадив мужа свого.

І прибули (Олег та Ігор) до гір київських, і довідався Олег, що (тут) Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов (на берег Дніпра), несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське (і) сховавши воїв своїх, він послав (посла) до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: “Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас”.

Аскольд же й Дір прийділи. І вискочили всі інші (вої) з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: “Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого.— І (тут) винесли Ігоря.— А се — син Рюриків”.

І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, І погребли (Аскольда) на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив (боярин) Ольма церкву святого Миколи (Мирлікійського). А Дірова могила—за святою Ориною.

І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І були в нього словени, і варяги, й інші, Що прозвалися руссю.

Сей же Олег почав городи ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від Новгорода,—триста гривень на рік заради миру,—що до смерті Ярославової давали (новгородці) варягам.

Літопис руський.—С. 13; Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 35—36.

КНЯЖІННЯ ОЛЕГА В КИЄВІ І ПРИЄДНАННЯ ДРЕВЛЯН, СІВЕРЯН, УЛИЧІВ, РАДИМИЧІВ Й ТИВЕРЦІВ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: “Я їм противник, і вам нічого давати”.

У рік 6393 (885). Послав Олег (послів) до радимичів, питаючи: “Кому ви данину даєте?”. Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег древлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами, тиверцями мав рать.

Літопис руський.—С. 13—14.

ДОГОВІР ОЛЕГА 3 ГРЕКАМИ

У рік 6420 (912). Послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір межи Греками і Руссю. І послав він, мовлячи:

“Згідно з другою угодою, що відбулася при тих же цесарях, Льві й Олександрові, ми, (мужі) від народу руського — Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид,— послані від Олега, великого князя руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Льва, і Олександра, і Костянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю, за бажанням наших князів і за (їхнім) велінням, і від усіх, що є під рукою його, (Олега), сущих русів. Наша світлість, більше від інших за волею божою хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала межи християнами і руссю, багато разів

насправді прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою, клявшись оружжям своїм, дружбу таку засвідчити і утвердити по вірі і по закону нашому.

Літопис руський.—С. 20; Історія України в документах і матеріалах. — Т. 1 — С. 37—39.

ПОВСТАННЯ ДРЕВЛЯН І ВБИВСТВО КНЯЗЯ ІГОРЯ

У рік 6453 (945). Сказала дружина Ігореві: “Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми — голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми”.

І послухав Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він (собі ще) до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город (Київ).

Та коли він повертався назад, він роздумав (і) сказав дружині своїй: “Ідите ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще”. І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і сей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить”.

І послали вони до нього (мужів своїх), кажучи: “Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину”. І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його; бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні.

Літопис руський.— С. 30 .

ПОХІД СВЯТОСЛАВА НА ГРЕКІВ

У рік 6479 (971). Прийшов Святослав до Переяславця, і заперлися болгари в городі. І вийшли болгари на січу проти Святослава, і була січа велика, і одолівали болгари. І сказав Святослав воям своїм: “Уже нам тут полягти. Ударимо мужньо, браття і Дружино!”. А під вечір одолів Святослав (болгар) і взяв город списом, кажучи: “Се город мій!”.

І послав він до Греків (послів), мовлячи: “Хочу на вас іти і взяти город ваш, як і сей”. І сказали греки: “Ми не в силі супроти вас стати. Так що візьми з нас данину (собі) і на дружину свою.

Але скажіте нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїв”. А Це говорили греки, обманюючи русів: греки бо є хитромудрі й до сьогодні. І сказав їм Святослав: “Єсть нас двадцять тисяч”,— і Додав він десять тисяч, бо було русі десять тисяч тільки. І спорядили греки сто тисяч на Святослава, і не дали данини.

І рушив Святослав на греків, і вийшли вони супроти русі. І коли побачили (це) руси, то убоялися вельми (множества воїв). І мовив Святослав: “Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею (Доведеться) стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми,—то сором нам. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже,— тоді (самі) подумайте про себе”. І сказали вої: “Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо”.

І приготувались до бою руси і греки насупроти (них). І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русів, і була січа велика, і одолів Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до города (Цесарограда), і інші городи розбиваючи, які стоять пустими і до сьогоднішнього дня.

І зізвав цесар (грецький Іоанн) у палату бояр своїх, і сказав їм: “Що вдіємо? Адже не можемо ми стати супроти нього”. І сказали йому бояри: “Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?”. І послали вони до нього золота, і паволоки і мужа мудрого, і сказали йому: “Стеж за поглядом його, лицем його, і мислями його”.

Він же, (муж цесарів), узявши дари, прийшов до Святослава. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: “Введіте їх сюди”. І прийшли вони, і поклонились йому, і поклали перед ним золота й паволоки. І сказав Святослав, убік дивлячись: “Сховайте”. І отроки Святославові, узявши, (все) сховали, а посли цесареві повернулися до цесаря.

І зізвав цесар бояр, і сказали тоді послані: “Коли прийшли ми до нього, піднесли дари, він і не глянув на них, а повелів сховати”. І мовив один (боярин): “Спитуй його ще один раз. Пошли йому оружжя”. Вони ж послухали того і послали йому меч та інше оружжя.

І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися (ним), і хвалити, і дякувати цесареві.

І прийшли (послані) назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим буде (сей муж), бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”. І послав цесар (послів до Святослава), кажучи так: “Не ходи до города, а візьми данину, навіть яку ти хочеш”,— бо він за малим не дійшов до Цесарограда.

І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: “Рід його візьме”. Узяв він також і дари многі і вернувся в Переяславець зі славою великою.

Літопис руський. — С. 41.

ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ ВОЛОДИМИРА У КИЄВІ

У рік 6488 (980). І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на погорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного,— а голова його (була) срібна, а вус — золотий,— і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм (люди) жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували (їх цим) бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той. Але преблагий бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині е церква

святого Василія (Великого), як ото ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось.

Літопис руський. — С. 47.

ПОХОДИ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА

У рік 6488 (980). Прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополковим: “Ідіте до брата мойого і скажіте йому: “Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися”.

І сів він у Новгороді, і послав (отроків) до Рогволода, князя полоцького, мовлячи: “Хочу взяти дочку твою за жону”. Він тоді запитав дочку свою: “Чи хочеш ти за Володимира?” А вона сказала: “Не хочу я роззувати Володимира, а Ярополка хочу”. Рогволод же прийшов був із-за мор'я і мав волость свою в Полоцьку. А Тур (сів) у Торові; од нього ж і туровці прозвалися.

І прийшли отроки Володимирові, і повідали його всю річ Рогніді, дочки Рогволода, князя полоцького. Володимир тоді зібрав воїв багато—варягів, і словен, і чуді, і кривичів—ї пішов на Рогволода. У сей же час хотіли вести Рогнідь за Ярополка. І прийшов Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і синів його двох, а дочку його Рогнідь узяв за жону і пішов на Ярополка.

У рік 6489 (981). Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю.

Свого ж року і вятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.

У рік 6491 (983). Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх.

Літопис руський. — С. 45, 49.

ВИЗНАННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ КИЇВСЬКИМ КНЯЗЕМ ВОЛОДИМИРОМ І ЙОГО СХРЕЩЕННЯ

У рік 6496 (988). І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, огласивши його, охрестили Володимира. І коли возложив (єпископ) руку на нього—він зразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив бога, сказавши:

“Тепер узнав я бога істинного”. А коли побачила це дружина його,— многі охрестилися.

Охрестився ж він у церкві святої Софії і єсть церква та в городі Корсуні, стоїть вона на (високому) місці посеред города, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата — за олтарем.

По схрещенні ж привів він цесарицю на обручення. А сього не відаючи, (деякі) не правильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж — кажучи, (що) у Василеві, а другі, говорячи, (ще) інакше кажуть.

Коли ж охрестили Володимира у Корсуні, (то) передали йому віру християнську, кажучи так: “Хай не спокусять тебе деякі з єретиків. А ти віруй, так говорячи: “Вірую во єдиного бога отця вседержителя, творця неба і землі”,— і до кінця цей символ віри. І ще: “Вірую во єдиного бога отця нерожденного, і в єдиного сина рожденного, і в єдиний святий дух, що з'являється: три сутності довершені, мисленні, що розділяються по числу і власній сутності, а нероздільні в божестві, і з'єднуються вони нероздільно. Отець бо, бог отець,— він завжди перебуває в отцівстві, він нерожденний, безначальний, начало (і) причина всьому одним (не) рожденням він старший од сина і духа; од нього ж рождається син; раніше ж від усіх віків з'являється дух святий і поза часом і без тіла; вкупі син, вкупі дух святий єсть. Син подібносущий (єсть) до безначального отця, рожденням тільки одрізняючись від отця і духа. Дух єсть пресвятий, отцю і сину побідносущий і вічносущий. Отцю бо — отцівство, сину ж — синівство, святому духу — з'явлення. Ні отець бо в сина чи в духа (не) переходить, ні син в отця і духа, ні дух у сина або в отця; не змінні бо (їхні) сутності. Не трибоги, а один бог, тому що божество єдине в трьох ликах...”.

Літопис руський. — С. 63—64.

ХРЕЩЕННЯ РУСІ (988 р.)

І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити (його) палицями. І це (діяли йому) не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей—хай одплату прийме

від людей! “Велик ти єси, господи, дивні діла твої!”. Учора шановний людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: “Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, до поки пороги пройде. Тоді облиште його”. І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той противником буде”. І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили:

“Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли”. А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними й корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду і стояли — ті до шиї, а другі до грудей. Діти ж (не відходили) од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили (у воді), а попи, стоячи, молитви творили.

І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: “Горе мені, бо проганяють мене звідси! Тут бо думав я житво мати, бо тут немає вчення апостольського, не знають (тут) люди бога. І радів я з служіння їх, тому що служили вони мені. І ось побіждає мене невіглас оцей, а не апостол і мученик, і вже не буду я царствувати у землях сих”.

Люди ж охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: “Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, господи, проти врага-диявола, щоб надіючись на тебе і на твою силу, одолів я підступи його”.

І це сказавши, повелів він робити церкви і ставити (їх) на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія (Великого) на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів (настановляти), і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши (мужів своїх), став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне.

Літопис руський.—С. 66; Історія України в документахі матеріалах.—Т. 1.—С. 51.

МІСЦЕ І РОЛЬ ЖІНКИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ ТА В ЖИТТІ КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА

Був же Володимир переможений похіттю до жінок, (і) було йому приведено шість жон: Рогнідь, що її посадив він на (річці) Либеді, де ото є нині сільце Передславине, і від неї родив чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода,— і двох Дочок: (Передславу та) Премиславу; від грекині (він родив) Святополка; від чехині (Аллогії) — Вишеслава, а від другої (чехині Малфріді) — Святослава (і) Станіслава; від болгарині — Бориса і Гліба. І наложниць (було) в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті — на Берестовім, у сільці, яке й нині зовуть Берестовим.

І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Бо був він (такий) жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов (вічне) спасіння.

“Велик бо Господь і велика сила його, і розумові його нема числа”. Бо злом є жіноча принада. Як ото сказав Соломон, покаявшись, про жінок: “Не слухай злої жони, бо мед капле з уст її, жони-любодійки; часину тільки насолоджує вона гортань твою, а потім знайдеш (це) гіркішим від жовчі; ті, що туляться до неї (підуть із) смертю в пекло; по путі бо життя не ходить вона, блудна бо стезя її і нерозважна”. Се так сказав Соломон про перелюбниць.

А про добрих жінок він сказав: “Дорожча вона від каменя многоцінного, радується нею муж її, бо робить вона мужу своєму добрим усе життя. Добувши вовну і льон, зробить вона потрібне руками своїми. Будучи мов корабель, вона чинить торг, здалеку збирає собі багатство; і встає вона ще вночі, і дає їжу в домі і діло рабиням. Побачивши ниву—купує її, плодами рук своїх вона засадить ниву. Перепоясавши міцно стегна свої, укріпить вона рамена свої на діло; і відчуває вона, що робити—добре, і не гасне світильник її всю ніч. Руки свої простирає вона на корисне, а лікті свої підставляє під веретено. Руки свої вона розтуляє убогим, а плід подасть жебракам. Не клопочеться про дім муж її, коли де-небудь він буде. Подвійну одіж зробить вона мужеві своєму, а собі черлене і багряне одіння. Примітивним буває у воротах муж її якщо коли сяде він на зібранні зі старійшинами і з жителями землі. Вона зробить покривала і віддасть (їх) на продаж. Уста ж свої одкриває вона розсудливо і до речі мовить язиком своїм. У силу і в красу вона убралась, Милості її піднесли, діти її збагатіли і муж її похвалить її. Благословенною ж є жона розумна, бо хвалить вона страх господній. Дайте їм од плоду рук її, нехай хвалять у воротах мужа її”.

Літопис руський.—С. 48—49.

СМЕРТЬ І ПОХОРОНИ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО

П'ятниця 15.УІІ.1015. Помер же Володимир, князь великий, на (селі) Берестові, і потаїли (смерть) його, бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями поміст (і) в ковер загорнувши, верьовками опустили його на землю. І, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його, у святій Богородиці в церкві, що її він сам був спорудив. Коли ж довідалися про це люди, то зійшлися без числа. І оплакували його бояри яко заступника землі їхньої, (а) вбогії—яко заступника і кормителя. І положили його в гробі мармуровім, опрятавши тіло його, блаженного князя, з плачем великим.

Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і (охрестив) люди свої,—і сей так учинив, подібно йому.

Літопис руський.— С. 74—75; Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1—С. 76.

ПОХІД ЯРОСЛАВА НА СВЯТОПОЛКА Й ПОЧАТОК ЙОГО КНЯЗЮВАННЯ В КИЄВІ

У рік 6524 (1016). Прийшов Ярослав на Святополка, І стали вони насупроти обаполи Дніпра. І не одважувалися ні сі на тих рушити, ні ті на сих, і стояли вони три місяці одні проти одних.

І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега (і) говорячи: “Чого прийшли ви із шкандибою оцім? А ви теслярі є! Ось ми заставимо вас хороми зводити наші!”. Це почувши новгородці сказали Ярославу: “Завтра переправимось на них. Якщо хто не піде з нами, то ми самі його порубаєм”.

А було уже в заморозь, і стояв Святополк межи двома озерами, і всю ніч (ту) спав, упившись з дружиною своєю. Ярослав же назавтра, приготувавши до бою дружину, перед світом переправився, і, висівши на берег, одіпхнули вони човни од берега. І пішли (війська) одні проти одних, а коли зійшлися до купи, то була січа люта, і не можна було із-за озера печенігами помагати (Святополкові). І притиснули Святополкових воїв до озера, і ступили вони на лід, і одломився лід із воями Святополковими, і багато втопилось у водах, і одолівати почав Ярослав. Побачивши ж (це), Святополк побіг. І одолів Ярослав. А Святополк утік у Ляхи.

Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім.

Літопис руський. — С. 82.

ДІЯЛЬНІСТЬ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА МУДРОГО В ПОШИРЕННІ ОСВІТИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

(перша половина XI ст.)

У рік 6545 (1037). Заложив Ярослав город—великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах; кам'яну, Благовіщення святої богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив (церкву) Благовіщення на воротах, (щоб) давати завше радість городу сьому святим благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гавриїла. Після цього (він звів) монастир святого Георгія (Побідоносця) і (монастир) святої Орини.

І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з'являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо (святеє), і списали багато книг. І придбав він (книги), що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь,—так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжнеє.

Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її (і) говорив: “Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх господній; у мене — порада, у мене — мудрість, у мене — сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать”. Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із богом або зі святими мужами. Читаючи бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія святих отців, знайде душі він користь велику.

Ярослав же сей, як ото ми сказали, любив книги і, многі списавши, положив (їх) у церкві святої Софії, що її спорудив він сам.

Літопис руський.—С. 89—91; Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.-С. 82.

СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА МУДРОГО І ЙОГО ЗАПОВІТ.

ПОДІЛ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У рік 6562 (1054). Преставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, поставив він синів своїх, сказавши їм: “Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненавісті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я,— замість себе,— стіл свій, Київ, найстаршому синові... Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ.

І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу...

Сам же Ярослав був слабий... Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий (день), в суботу першої неділі посту...”.

Літопис руський. — С. 98—99.

Документи взято з хрестоматії з історії України для студентів вузів Укладачі: Б.І.Білик, Л.В.Дячук, Я.С Калакура, С.М.Клапчук, А.П.Конашевич, В.С.Крижанівський, В.Є.Кругляков, В.Я.Мельник, В.Ф.Остафійчук, В.В.Пилипенко, Д.Ф.Розовик, Н.В.Терес, В.І.Червінський, М.М.Ющенко. К.: ІСДО, 1993. - 376 с.

 

http://www.history.univ.kiev.ua/ukrbooks/pervisn.htm