Джерела з історії Київської Русі: міжусобиці, навала татаро-монголів, арабські мандрівники

МІЖУСОБНА ВІЙНА КНЯЗІВ ІЗЯСЛАВА, СВЯТОСЛАВА І ВСЕВОЛОДА ЯРОСЛАВИЧІВ ПРОТИ КНЯЗЯ ПОЛОЦЬКОГО ВСЕСЛАВА БРЯЧИСЛАВИЧА (1067 р.)

В лето 6575. Заратися Всеслав, сын Брячиславль, Полоцкий, и зая Новгород; Ярославичи же трие, Изяслав, Святослав, Всеволод, совокупившие вои, идоша на Всеслава, зиме сущи велице.

И придоша ко Меньску, и Меняне затворишася в граде; си же братья взяша Менеск, (и) исекоша муже, а жены и дети вдаша на щиты, и поидоша к Немизе, и Всеслав поиде противу. И совокупишася обои на Немизе, месяца марта в 3 день, и бяше снег велик, (и) поидоша противу собе; и бысть сече зла, и мнози падоша, и одолеша Изяслав, Святослав, Всеволод, Всеслав же бежа. Посемь же, месяца иуля в 10 день, Изяслав, Святослав (и) Всеволод, целовавше крест честный к Всеславу, рекше ему: “приди к нам, яко не створим ти зла”; он же надеявся целованью креста, перееха в лодьи через Днепр. Изяславу же в шатер предидущю, и тако яша Всеслава на Рши у Смолиньска, преступившие крест. Изяслав же привед Всеслава Кыеву, всади и в поруб с двема сынома.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1. — С. 83—84.

НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА КИЇВ І ПЕРЕЯСЛАВЩИНУ. ПОРАЗКА ПОЛОВЦІВ КНЯЗЯМИ: КИЇВСЬКИМ СВЯТОПОЛКОМ І ПЕРЕЯСЛАВСЬКИМ ВОЛОДИМИРОМ МОНОМАХОМ

(1096 р.)

В се же время приде Боняк с Половци кь Кыеву, в неделю от вечера, и повоева около Кыева, и пожже на Берестовемь двор княжь. В се же время воева Куря с Половци у Переяславля, и Устье пожже, месяца мая 24 день. Олег же выйде и-Стародуба, и приде Смолиньску, и неприяша его Смоляне, и иде к Рязаню; Святополк же и Володимер, поидоста всвояси. Сего же месяца приде Тугоркан, тесть Святополчь, (к Переяславлю), месяца мая ЗО, и ста около града, а Переяславьци затворишася в граде Святополк же и Володимер поидоста на нь по сей стороне Днепра, и придоста к Зарубу, (и ту) перебродистася, и не очютиша их Половци, богу схраншю их, и исполчившася поидоста к граду; гражане же узревши, ради (быша, и) поидошла к нима, а Половци стоя у на оной стороне Трубежа, исполчившеся. Святополк же и Володимер вбредоста в Трубежь к Половцем, Володимер же хоте нарядити полк, они же не послушаша, но удариша в коне к противным; се видевши Половци и побегоша, а наши погнаша в след ратных, секуще противьныя. И сдея господь в т день спасенье велико, месяца иулия в 19 день побежени быша иноплеменници, и князя их убиша Тугоркана и сына его и ини князи; мнози врази наши ту падоша; на заутрье же налезоша Тугоркана мертва, и взя и Святополк акы тьстя своего и врага; (и) привезше и к Кыеву погребоша и на Берестовемь, межю путем идущим на Берестово и другымь в монастырь идущим. И в 20 того же месяца, в пяток (1 час дне), приде второе Боняк безбожный, шелудивый, отай, хыщник, к Кыеву внезапу, и мало в град не вьехаша Половци, и зажгоша болонье около града и възвратишася на монастырь, и въжгоша Стефанов монастырь и деревней Герьманы. И придоша на монастырь Печерьскый, нам сущим по кельям почивающим по заутрени, и кликнуша около манастыря, и поставиша стяга два пред враты манастырьскыми, нам же бежащим задом манастыря, а другим взбегшим на полати. Безбожные же сынове Измаилеви высекоша врата манастырю, и поидошла по кельям, высекающе двери и изношаху аще что обретаху в кельи: посемь въжгоша дом святыя владычице нашея богородица, и придоша к церкви, и зажгоша двери, яже к угу устроении, и вторыя же к северу, (и) влезше в притвор у гроба Феодосьева, емлюще иконы, зажигаху двери и укаряху бога и закон нашь. Бог же терпяще, еще бо не скончалися бяху греси их и безаконья их, темь глаголаху: “кде єсть бог их, да поможет им и избавить я?” и ина словеса хулная глаголаху на святыя иконы, насмихающеся, не ведуще, яко бог кажетъ рабы своя напастми ратными, да явятся яко злато искушено в горну: хрестьяном бо многым скорбьми и напастьми внити в царство небесное, а сим поганым и ругателем на семь свете приимшим веселье и пространьство, а на ономь свете приимуть муку с дьяволом и огнь вечный. Тогда же зажгоша двор Красный, егоже поставил благоверный князь Всеволод на холму, нарецаемем Выдобычи: то все оканнии Половци запалиша огнемь.

Історія України в документах і матеріалах. — Т. 1 — С. 89—90.

З'ЇЗД КНЯЗІВ У ЛЮБЕЧІ В СПРАВІ МІЖКНЯЗІВСЬКИХ ВЗАЄМИН

(1097 р.)

У рік 6605 (1097). Прибули Святополк (Ізяславич), і Володимир (Всеволодович), і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися (в городі) Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: “Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою: Святополк— Київ Ізяславів; Володимир—Всеволодів (уділ); Давид і Олег, і Ярослав—Святославів (уділ); (іншим хай будуть) городи, які їм роздав Всеволод; Давидові — Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль—Володареві, а Теребовль—Василькові”. І на цім вони цілували хреста: “А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі:

“Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая”. І, поцілувавшись, пішли вони до себе.

Літопис руський. — С. 146.

З'ЇЗД КНЯЗІВ У СПРАВІ МІЖКНЯЗІВСЬКИХ ВЗАЄМИН І ВІДНОСИН 3 ПОЛОВЦЯМИ НА УВЕТИЧАХ І НА Р. ЗОЛОТЧІ

(1100—1101 рр.)

В лето 6608. Выиде Мстислав от Давыда на море, месяца июня в 10. В томже лете братья створиша мир межи собою, Святополк, Володимер, Давыд, Олег, в Уветичих, месяца августа во 10 день. Того же месяца в ЗО, тем же месте, браться вся (сняшася), Святополк, Володимер, Давыд, Олег, и приде к им Игоревичь Давыд, и рече к ним 1: “на что мя есте привабили? осе есм; кому до мене обида?” И отвеща ему Володимер: “ты еси прислал к нам: хочю, братья, прити к вам и пожаловатися своея обиды: да се еси пришел и седишь с братьею своею на одином ковре: то чему не жалуешься, до кого ти нас жалоба?” и не отвеща Давыд ничтоже. И сташа вся братья на коних; и ста Святополк с своєю дружиною, а Давыд и Олег с своею разно, кроме собе, а Давыд Игоревичь сидяше кроме, и не припустяху его к себе, но особь думаху о Давыде. И сдумавше послаша к Давыду мужи свое, Святополк Путяту, Володимер Орогостя и Ратибора, Давыд и Олег Торчина; послании же придоша к Давыдови и рекоша ему: “се ти мовлять братья: не хочем ти дати стола Володимерьского, зане ввергл еси ножь в ны, егоже не было в Русскей земли; да се мы тебе не имем, ни иного ти зла не створим, но се ти даем: шед сяди в Бужьскемь, в Острозе, а Дубен и Черторыеск то ти даеть Святополк, а се ти даеть Володимер 200 гривен, а Давыд и Олег 200 гривен”. И тогда послаша слы своя к Володареви и к Василкови: “поими брата своего Василка к собе, и буди вама едина власть, Перемышль; да аще (вам) любо, да седита, аще ли ни, да пусти Василка семо, да его кормим сде; а холопы наша выдайта и смерды”; и не послуша сего Володарь, ни Василко. А Давыд седе Божьскемь, и посемь вдасть Святополк Давыдови Дорогобужь, в немже (и) умре; а Володимер вда сынови своему Ярославу.

В лето 6609. Преставися Всеслав, Полоцкий князь, месяца априля в 14 день, в 9 час дне, в среду. В то же лето заратися Ярослав Ярополчичь Берестьи, и иде на нь Святополк, и заста и в града, и ем и, окова, и приведе и Кыеву; и молися о нем митрополит и игумени, и умолиша Святополка, и заводиша и у раку святою Бориса и Глеба, и сняша с него оковы, и пустиша и. Томь же лете совокупишася вся братья: Святополк, Володимер, и Давыд, и Олег, Ярослав, брат ею, на Золотьчи; и прислаша Половци слы от всех князий ко всей братьи, просяще мира; и реша им Русскыи князи: “да аще хощете мира, да совокупимся у Сакова”; и послаша по Половце, и сняшася у Сакова, и створиша мир с Половци, и пояша тали межи собою, месяца семтября в 15 день, и разидошася разно.

1З'їзд на Уветичах відбувся для розбору князями справи про осліплення волинським князем Давидом Ігоревичем теребовельського князя Василька Ростиславича.

Історія України в документах і матеріалах. — Т. 1. — С. 90—91.

РОЗПОВІДЬ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА ПРО КНЯЗІВСЬКІ УСОБИЦІ

...Розкажу вам, діти мої, про труди свої, як я трудився, роблячи походи і полюючи з 13 років. Насамперед до Ростова пішов через землю вятичів,— послав мене батько, а сам він пішов до Курська; потім—до Смоленська з Ставком Скордятичем1 він знову пішов до Берестя2, з Ізяславом 3, а мене послав до Смоленська; від Смоленська я пішов до Володимира (Волинського). Тієї ж зими послали мене брати до Берестя на пожарище, де попалили, там охороняв їх місто... Тоді послав мене Святослав 4 проти ляхів, ходив я за Глогову5 до Чеського лісу, ходив по землі їх 4 місяці... звідти до Турова, весною — до Переяславля і також до Турова. Святослав помер, і я знову ходив у Смоленськ, а з Смоленська тієї ж зими до Новгорода; весною Глібові6 на допомогу, а влітку з батьком під Полоцьк, а на другу зиму — з Святополком7 під Полоцьк, спалили Полоцьк; він (Святополк) пішов до Новгорода, а я з половцями на Одрськ, воюючи, а звідти до Чернігова... І знов я прийшов до Смоленська, і пройшов з боєм крізь половецькі війська до Переяславля, і знайшов батька, що прийшов з походу. Ходили ми в тому ж році з батьком і Ізяславом до Чернігова битися з Борисом (Вячеславичем) і перемогли Бориса і Олега8. Знову пішли ми до Переяславля і зупинились на Оброві, а Всеслав9 спалив Смоленськ; і я разом з чернігівцями пішов йому вслід, змінюючи одного коня другим, але не захопили (Всеслава) в Смоленську; на цьому шляху, переслідуючи Всеслава, я спустошив землю і розорив від Лукомля10 до Логожська11; звідти пішов, воюючи, на Друцьк12, а звідти повернувся на Чернігів...”.

1Воєвода князя Всеволода Ярославича.

2Брест на р. Західний Буг.

3Ізяслав Ярославич—київський князь.

4Святослав Ярославич — київський князь.

5Місто в Чехії.

6Гліб Святославич — брянський князь.

7Святополк Ізяславич — київський князь.

8Олег Святославич — чернігівський князь.

9Всеслав Брячиславич—полоцький князь.

10Городище на Поліссі.

11Місто на Поліссі.

12Місто недалеко від Мінська.

Хрестоматія з історії Української РСР.— К., 1959.—Т. 1.—С.56—57.

НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ В КИЄВІ ПРОТИ КНЯЗЯ ІЗЯСЛАВА. ПОЛЬСЬКЕ ВТОРГНЕННЯ В КИЇВСЬКУ РУСЬ. ПОВСТАННЯ ПРОТИ ЗАГАРБНИКІВ.

(1068—1069 рр.)

В лето 6576. Придоша иноплеменьници на Русьску землю, Половьци мнози, Изяслав же, и Святослав и Всеволод изидоша противу им на Льто; и бывшинощи, подидоша противу собе, грех же ради наших пусти бог на ны поганыя, и побегоша Русьскыи князи, и победиша Половьци...

Изяславу же со Всеволодом Кыеву побегшю, а Святославу Чернигову, и людье Кыевстии прибегоша Кыеву, и створиша вече на торговищи, и реша, пославшеся ко князю: “се Половци росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними”. Изяслав же сего не послуша. И начаша людие говорити на воеводу на Коснячька; идоша на гору, с веча и придоша на двор

Коснячков, и не обретше его, сташа у двора Брячиславля и реша: “пойдем, высадим дружину свою ис погреба”. И разделишася надвое; половина их иде к погребу, а половина их иде по мосту; си же придоша на княжь двор. Изяславу же седящю на сенех с дружиною свою, начаша претися со князем. Стояще доле, князю же из оконця зрящю и дружине стоящи у князя, рече Тукы, брат Чюдинь, Изяславу: “видиши, княже, людье взвыли; посли, ать Всеслава блюдуть”. И се ему глаголющю, другая половина людий приде от погреба, отворивше погреб; и рекоша дружина князю: “се зло есть; посли ко Всеславу, ат призвавше лестью ко оконцю, пронзуть и мечемь”. И не послуша сего князь. Людье же кликнуша, и идоша к порубу Всеславлю; Изяслав же се видев, со Всеволодом побегоста з двора, людье же высекоша Всеслава ис поруба, в 15 день семтября, и поставиша и среде двора княжа: двор жь княжь разграбиша, бещисленое множьство злата и сребра, кунами и белью. Изяслав же бежа в Ляхы. Посемь же Половцем воюющим по земле Русьсте, Святославу сущю Чернигове, и Половцем воюющим около Чернигова, Святослав же собрав дружины неколико, изиде на ня ко Сновьску. И узреша Половци идущь полк, пристроишася противу; и видев Святослав множьство их, и рече дружине своей: “потягнем, уже нам не лзе камо ся дети”, (и) удариша в коне, и одоле Святослав в трех тысячах, а Половець бе 12 тысяче, и тако бьеми, а друзии потопоша в Снови, а князя их яша руками, в 1 день ноября, и възвратися с победою в град свой Святослав. Всеслав же седе Кыеве. Се же бог яви силу крестную, понеже Изяслав целовав крест, и я и; темже наведе бог поганыя, сего же яве избави крест честный. В день бо Въздвиженья Всеслав взодхнув рече: “о кресте честный! понеже к тобе веровах, избави мя от рва сего” Бог же показа силу крестную (на) показанье земле Русьстей, да не преступають честнаго креста, целовавше его; аще ли преступить кто, то и зде прииметь казнь и на придущемь веце казнь вечную. Понеже велика есть сила крестная: крестомь бо побежени бывають силы бесовьскыя, крест бо князем в бранех пособить, в бранех крестом согражаеми вернии людье побежать супостаты противныя, крест об вскоре избавлять от напастий призывающим его с верою; ничего же ся боять беси, токмо креста, аще бо бывають от бес мечтанья, знаменавше лице крестомь, прогоними бывають. Всеслав же седе Кыеве месяць 7.

В лето 6577. Поиде Изяслав с Болеславомь на Всеслава, Всеслав же поиде противу; и приде Белугороду Всеслав, и бывши нощи, утаився Кыян бежа из Белагорода Полотьску. Заутра же видевше людье князя бежавша, възвратишася Кыеву, и створиша вече, (и) послашася к Святославу и к Всеволоду, глаголюще: “мы уже зло створили есмы, князя своего прогнавше, а се ведеть на ны Лядьскую землю, а поидета в град отца своего; аще ли не хочета, то нам неволя: зажегше град свой, ступим в Гречьску землю”. И рече им Святослав: “ве послеве к брату своему; аще пойдешь на вы с Ляхы губити вас” то ве противу ему ратью, не даве бо погубити града отца своего; аще ли хощеть с миромь, то в мале придеть дружине”. И утешиста Кыяны. Святослав же и Всеволод посласта к Изяславу, глаголюща: “Всеслав ти бежал, а не води Ляхов Кыеву, противна бо ти нету; аще ли хощеши гнев имети и погубити град, то веси, яко нама жаль отня стола”. То слышав Изяслав, остави Ляхы и поиде с Болеславом, мало Ляхов поим; посла же пред (собою) сына своего Мьстислава Кыеву. И пришед Мьстислав, исече (Кияны), иже беша высекли Всеслава, числом 70 чади, а другыя слепиши, другыя же без вины погуби, не испытав. Изяславу же идущю к граду, изидоша людье противу с поклоном, и прияша князь свой Кыяне, и седе Изяслав на столе своемь, месяца мая в 2 день. И распуща Ляхы на покорм, (и) избиваху Ляхы отай; (и) възвратися в Ляхы Болеслав, в землю свою. Изяслав же взгна торг на гору, и прогна Всеслава ис Полотська, посади сына своего Мьстислава Полотьске; он же вскоре умре ту, и посади в его место брата его Святополка, Всеславу же бежавшю.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 84—85.

НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА ЗЕМЛЮ РУСЬКУ

(1093—1094 рр.)

(Сотвори бо ся плачь велик в) земли нашей, опустеша села наша и городи наши, быхом бегающе пред врагы нашими. Якоже пророк глаголаше: падете пред врагы вашими, поженуть вы ненавидящии вас, и побегнете никому женущю вас; скрушю руганье гордыни вашея, и будеть в тщету крепость ваша, убьете вы приходяй мечь, (и) будеть земля ваша пуста, и двори ваши пусти будуть, яко вы худи есте и лукави, и аз поиду к вам яростью лукавою, тако глаголеть господь бог Израилев. Иде лукавии сынове Измаилеви пожигаху села и гумна, и многы церкви запалиша огнемь, да не чюдится никтоже о семь: идеже множьство грехов, ту виденья всякого показания. Сего ради вселеная предасться, сего ради гнев простреся, сего ради земля мучена бысть: ови ведуться полонени, друзии посекаеми бывають, (друзии на месть даеми бывають), горкую смерть приемлюще, друзии трепещють, зряще убиваемых, друзии гладом умаряеми и водною жажею; едино прещенье, едина казнь, многовещныа имуще раны, различныя печали и страшны мукы, овы вяжемы и пятами пхаеми, и на зиме держими и ураняеми; и се притранее и страшнее, яко на хрестьяньсте роде страх, и колебанье (и) беда упространися...

Половци воеваша много, и възвратишася к Торцьскому, и изнемогоша людье в граде гладомь, и предашася ратным; Половци же, приимше град, запалиша и огнем, (и) люди разделиша, и ведоша в веже к сердоболем своим и сродником своим, много роду хрестьянска стражюще: печални, мучими, зимою оцепляеми, в алчи и в жажи и в беде опустеневше лици, почерневше телесы; незнаемою страною, языком испаленым, нази ходяще и боси, ногы имуще сбодены терньем; со слезами отвещеваху друг к другу, глаголюще: “аз бех сего города” и други: “а яз сея вси”; тако супрашаются со слезами, род свой поведающе и вздышюще, очи возводяще на небо к вышнему, сведущему тайная...

(В лето 6602. Сотвори мир Святополк с Половци, и поя собе жену дщерть Тугорканю, князя Половецкаго). Том же лете приде Олег с Половци ис Тмутороконя, (и) приде Чернигову; Володимер же затворися в граде, Олег же приде к граду и пожже около града, и манастыре пожже. Володимер же створи мир с Олгом, и иде из града на стол отень Переяславлю; а Олег вниде в град отца своего. Половци же начата воевати около Чернигова, Олгови не възбраняющю, бе бо сам повелел им воевати. Се уже третьее наведе поганыя на землю Русьскую, егоже греха дабы и бог простил, занеже много хрестьян изгублено бысть, а друзии полонени и расточени по землям.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 88.

ІНОЗЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО РУСІВ

З “Книги країн” (X ст.)

“Щодо слов'янських купців, то вони возять хутра лисиць і хутра видр з найдальшого кінця Славонії, для чого вони вирушають до Румського моря, де володар Рума бере з них десятину; далі пливуть морем до Самкуша-Єврея, після чого вони повертаються до Славонії. Потім вони держать путь від Слов'янського моря, поки не приходять до Хазарського рукава, де володар Хазара бере з них десятину; тоді вони пливуть до Хазарського моря тією ж річкою, яку звуть Слов'янською рікою. Часто ж вони виходять у Джурджані, де продають усе, що в них є, і все це потрапляє в Райію (Рей); дивно, що це місто є складовищем усього світу”.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С.67.

З “КНИГИ ДОРОГОЦІННИХ СКАРБІВ АБУ-АЛІ АХМЕДА

ІБН-ОМАР ІБН-ДАСТА

(30-ті роки Х ст.)

2. “...На самому початку границі країни слов'ян знаходиться місто під назвою Куяб (?). Шлях в їх країну йде степами, землями бездорожними, через струмки й дрімучі ліси. Країна слов'ян — країна рівна і лісиста; в лісах вони й живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева виробляють вони щось подібне до глеків, в яких містяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це зветься в них сидж, і один глек містить у собі близько десяти кухлів його. Вони пасуть свиней подібно до овець. Коли вмирає хтось з них, вони спалюють труп його. Жінки їх, коли трапиться в них покійник, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день по спаленні покійника йдуть туди, де воно відбувалось, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорок. Через рік після смерті людини беруть глеків двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той пагорок, де збирається родина покійного, їдять, п'ють і потім розходяться. Якщо в покійного було три дружини і одна з них твердить, що вона (особливо) любила його, то приносить вона до трупа його два стовпи, і їх забивають сторч у землю, потім кладуть третій стовп упоперек, прив'язують посеред цієї перекладки вірьовку, стають на лаву, і кінець цієї вірьовки (дружина) зав'язує навколо своєї шиї. Коли вона так зробила, лаву приймають спід неї, і вона лишається повислою, поки не задихнеться і не вмре, а після її кидають у вогонь, де вона й згоряє. Всі вони ідолопоклонники. Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, підіймають їх до неба і говорять: “господи, ти, що постачав нам їжу (досі), дай і тепер нам її вдосталь”.

Є в них різні лютні, гуслі й сопілки, їх сопілки два лікті завдовжки, лютня ж їх восьмиструнна. Хмільний напій готують з меду. При спалюванні покійників вдаються в буйні веселощі, виявляючи тим свою радість з приводу ласки, зробленої йому (покійникові) богом. Робочої худоби в них мало, а верхових коней має лише одна згадана людина. Зброя їх складається з дротиків, щитів і списів; іншої зброї не мають.

Ватажок їх коронується; йому вони коряться і від наказів його не відступають. Житло його міститься в середині країни слов'ян.

Згадана вище особа, яку титулують вони “господарем господарів”, зветься в них свіят-цар; ця особа стоїть вище від субанеджа (жупана), який є тільки його намісник. Цар цей має верхових коней, не має іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього теж чудові, міцні й дорогоцінні кольчуги. Місто, де він живе, зветься Джарваб (?); у ньому відбувається щомісяця, протягом трьох днів, торг. Холод у їх країні буває такий сильний що кожний з них викопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляють дерев'яну гострокінцеву покрівлю, на зразок (покрівлі) християнської церкви, і на покрівлю накладають землі. В такі льохи переселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до найвищої міри, поливають його водою, від чого розходиться пара, яка так нагріває житло, що скидають уже одяг. У такому житлі лишаються до весни. Цар їхній об'їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці. Спіймає цар у державі своїй розбійника, звелить або задушити його, абож віддає його під нагляд когось з правителів на далеких окраїнах своїх володінь”.

3. “Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони (руси), займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній. Вони мають царя, який зветься хакан-Рус. Вони роблять набіги на слов'ян, підпливають до них на кораблях, висідають, забирають їх (слов'ян) у полон, відвозять у Хазран і Булгар і продають там... Коли в якогось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: “не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем”. Вони не мають ні нерухомого майна, ні міст (або селищ), ні нив; єдиний промисел їх — торгівля соболями, білячим та іншим хутром, яке й продають вони бажаючим; плату, одержувану грішми, зав'язують дуже міцно в пояси свої. Одягаються вони неохайно; чоловіки носять у них золоті браслети. З рабами поводяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх під час торгівлі. Міст у них багато, і живуть вони просторо. До гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей. Коки ж хтось із них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його.

Мечі в них сулайманові. Коли просить допомоги котрийсь з їх родів, виступають у поле всі: між ними нема розбрату, а воюють однодушно проти ворога, поки не переможуть його. Коли хтось з них має позов на іншого, то кличе його на суд до царя, перед яким і сперечаються; коли цар вирік присуд, виконується те, що він велить. Якщо обидві сторони вироком царя незадоволені, то, з його наказу, мусять розв'язати справу остаточно зброєю: чий меч гостріший, той і візьме гору. На боротьбу цю родичі (обох сторін, що позиваються) приходять озброєні і стають (одні проти одних). Тоді суперники вступають у бій, і хто подолає противника, виграє справу відповідно до своєї вимоги. Є в них знахарі,— деякі з них дають накази цареві, немов вони начальники їх (русів). Трапляється, що наказують вони приносити в жертву творцеві їх, що тільки заманеться їм: жінок, чоловіків і коней, а вже коли наказують знахарі, то не виконувати їх наказу аж ніяк не можна. Взявши людину або тварину, знахар накидає їй петлю на шию, підвішує жертву до колоди і чекає, поки вона не задихнеться, і каже, що це жертва богу.

Вони мужні і хоробрі. Коли нападають на іший народ, то не відстають, поки не знищать його всього; насилують переможених і обертають їх у рабство. Вони високорослі, мають гарний вигляд і сміливі під час нападу; але сміливості цієї на коні не виявляють, а всі свої набіги роблять на кораблях. Шаровари носять вони широкі: сто ліктів матерії йде на кожні. Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив'язують...”.

“Коли вмирає в них хтось із знатних, йому викопують могилу в вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, кладуть у могилу живу й улюблену дружину покійника. Потім отвір могили закладається, і дружина вмирає в могилі”.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 68—70.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК

Нестора, мниха обители манастыря Печерьскаго, сказание что ради прозвася Печерьскый манастырь.

Слово 7

В княжение самодръжца Рускыа земля, благовернаго великаго князя Владимера Святославича, благоволи бог явити светилника Рустей земли и наставника иночьствующим, яже о немь нам сказание. Бысть убо некый благочестивый муж от града Любеча, яже в нь измлада вселися страх божий, желааше же в иноческый облещися образь. Человеколюбивый же Господь възложи сему ити в страну Гречьскую и тамо острыщися. Абие путьному шествию устремився, странствуа за странствовавшего господа и труждьшагося нашего ради спасениа, и достиже царствующаго града. И в святую гору доиде и обьшед святаа монастыря, яже на Афоне, и виде монастыря, сущаа ту на Святеи Горе, и пребывание тех отець выше человечьскаго естества, в плоти житие аггельское подражающе, паче ражьжеся христовою любовию, жалаа тех отець житию поревновати. Прииде в единь манастырь от сущих тамо монастырев и моли игумена, дабы на нь възложил аггельскый образь иночьскаго чина. Игумень же, прозря яже в нем хотящаа быти добродетели, послушав, постриже его и нарече имя ему Антоние, наказавь и научи его иночьскому житию. Антоний же в всемь богу угаждаа, на прочаа подвизаася в покорении же и в послушании, яко всем радоватися о нем. Рече же ему игумень:

“Антоние, иди пакы в Русию, да тамо прочиим на успех и утвръждение будеши, буди ти благословение Святыя Горы”. Антоний же прииде в град Киев, мысляше, где пребыти. И походи по монастырем и не възлюби ни в едином же где бы жительствовати: богу не волящу. И нача ходити по дебрем и по горам и по всем местом, и на Берестово прииде и обрет печеру, и вселися в ню, юже беша ископали Варязи, и в ней пребысть в велицем въздръжании. По сих же преставлъшуся великому князю Владимеру, и приа власть безбожный окаанный Святополк, и седе в Киеве, нача избивати братию свою, и уби святого Бориса и Глеба. Антонии же, видя таково кровопролитие, иже съдеа окаанный Святополк, пакы бежа в Святую Гору. Егда же благочествый князь Ярославь победи Святоплъка, и седе в Киеве. Боголюбиво-му же князю Ярославу любящу Берестово и церковь святых апостол, священникы многы набдящу. В нем же бе презвитерь именемь Иларионь муж благочестивь, божественным писанием разумень и постник. И хожааше с Берестова над Днепр, на хлъмь, где ныне ветхый манастырь Печерскый, и ту молитвы творяше, бе бо тамо лесь великь, и ископа ту печерку малу дву саждень и, приходя с Берестова, псалмопение пояше, моляшеся богу в тайне. По семь же благоволи бог взъложити на сердце благоверному великому князю Ярославу, и събрав еписконы, в лето 6559, и поставиша его митрополитом в святей Софии, а сии его печерка оста. Антонию же сущу в Святей Горе, в манастыри, идеже острыжеся, и бысть от бога възвещение игумену. “Пусти, рече, Антониа в Русию, яко требую его”. Призвав же его и рече ему: “Антоние, иди пакы в Русию, богу тако хотящу, и буди благословение от Святыя Горы, яко мнози от тебе имуть черноризци быти”. Благославив его, отпусти и, рек ему: “иди с миром”. Антонию же пришедшу к Киеву, и прииде на хлъмь, идеже бе Иларион печерку ископаль малу, в взълюби место то, и вселися в нем. И нача молитися богу с слезами глаголя: “Господи утврди мя в месте сем и да будеть благословение на месте сем Святыя Горы и молитва моего отца, иже мя постригл”. И нача жити ту, моля бога. Яд же его бе хлебь сух и воды в меру вкушаа, и копаше печеру и не дааше собе покоя в дьне и в нощи, в трудех же пребывая, в бденних и в молитвах. По сем же уведаша его людие, прихождааху к нему, приносяще яже на потребу. И прослу якоже и Великый Антоний, и приходяще к нему, просяаху от него благословенна. По сем же, преставлынуся великому князю Ярославу, приять власть сын его Изяслав и седе в Киеве. Антоний же прославлень быть в Рустеи земля. Князь же Изяслав, уведав житие его, прииде к нему с дружиною своею, прося у него благословенна и молитвы. И уведань бысть всеми великый Антоний и почитаем всеми. И начаша приходити к нему пострыщися боголюбивии неции, он же примаше их и пострызаше. И събрася братии к нему числом 12. К нему же и Феодосие пришед и пострыжеся. И ископаша печеру велику, и церковь, и келиа, яже суть и до сего дьни в печере под ветхым монастыремь. Съвъкупленнеи же братьи сущи, и рече им великый Антоние: “се бог нас, братие, съвъкупиль и от благословенна есте Святыя Горы, им же мене игумень пострыже Святыя Горы, аз же вас постригох, и буди благословение на вас пръвие от бога и пречистыя богородица, второе от Святыа Горы”. И рече им сице: “живите себе, и азь поставлю вам игумена, а сам хощу в ону гору ити и тамо сести един”. Якоже и прежде рех, обыкл уединився. И постави им игумена именем Варлаама, а сам иде в гору, ископа печеру, яже есть под новым монастырем, и в нем сконча живот свой, живь и в добродетели лет 40, не исходя ис печеры, в ней же лежать честныя мощи его, чюдеса творящие и до сего дьне. Игумень же и братия живяху в печере. И умножившимся братии и не могущим в печеру вместитися, помыслиша вне печеры поставити монастырь... Игумен же и братия заложиша церковь велику и монастырь... И оттоле начашеся звати Печерський монастырь, понеже быху жили черноризни пряже в печере. И оттоле прозвася Печерский монастырь, иже есть от благословения Святыя Горы...

Киево-Печеркий Патерик.— К., 1931.—С. 16—19.

Документи взято з хрестоматії з історії України для студентів вузів Укладачі: Б.І.Білик, Л.В.Дячук, Я.С Калакура, С.М.Клапчук, А.П.Конашевич, В.С.Крижанівський, В.Є.Кругляков, В.Я.Мельник, В.Ф.Остафійчук, В.В.Пилипенко, Д.Ф.Розовик, Н.В.Терес, В.І.Червінський, М.М.Ющенко. К.: ІСДО, 1993. - 376 с.

 

http://www.history.univ.kiev.ua/ukrbooks/pervisn.htm