Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



МІЖУСОБНА ВІЙНА КНЯЗІВ ІЗЯСЛАВА, СВЯТОСЛАВА І ВСЕВОЛОДА ЯРОСЛАВИЧІВ ПРОТИ КНЯЗЯ ПОЛОЦЬКОГО ВСЕСЛАВА БРЯЧИСЛАВИЧА (1067 р.)

В лето 6575. Заратися Всеслав, сын Брячиславль, Полоцкий, и зая Новгород; Ярославичи же трие, Изяслав, Святослав, Всеволод, совокупившие вои, идоша на Всеслава, зиме сущи велице.

И придоша ко Меньску, и Меняне затворишася в граде; си же братья взяша Менеск, (и) исекоша муже, а жены и дети вдаша на щиты, и поидоша к Немизе, и Всеслав поиде противу. И совокупишася обои на Немизе, месяца марта в 3 день, и бяше снег велик, (и) поидоша противу собе; и бысть сече зла, и мнози падоша, и одолеша Изяслав, Святослав, Всеволод, Всеслав же бежа. Посемь же, месяца иуля в 10 день, Изяслав, Святослав (и) Всеволод, целовавше крест честный к Всеславу, рекше ему: “приди к нам, яко не створим ти зла”; он же надеявся целованью креста, перееха в лодьи через Днепр. Изяславу же в шатер предидущю, и тако яша Всеслава на Рши у Смолиньска, преступившие крест. Изяслав же привед Всеслава Кыеву, всади и в поруб с двема сынома.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1. — С. 83—84.

НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА КИЇВ І ПЕРЕЯСЛАВЩИНУ. ПОРАЗКА ПОЛОВЦІВ КНЯЗЯМИ: КИЇВСЬКИМ СВЯТОПОЛКОМ І ПЕРЕЯСЛАВСЬКИМ ВОЛОДИМИРОМ МОНОМАХОМ

(1096 р.)

В се же время приде Боняк с Половци кь Кыеву, в неделю от вечера, и повоева около Кыева, и пожже на Берестовемь двор княжь. В се же время воева Куря с Половци у Переяславля, и Устье пожже, месяца мая 24 день. Олег же выйде и-Стародуба, и приде Смолиньску, и неприяша его Смоляне, и иде к Рязаню; Святополк же и Володимер, поидоста всвояси. Сего же месяца приде Тугоркан, тесть Святополчь, (к Переяславлю), месяца мая ЗО, и ста около града, а Переяславьци затворишася в граде Святополк же и Володимер поидоста на нь по сей стороне Днепра, и придоста к Зарубу, (и ту) перебродистася, и не очютиша их Половци, богу схраншю их, и исполчившася поидоста к граду; гражане же узревши, ради (быша, и) поидошла к нима, а Половци стоя у на оной стороне Трубежа, исполчившеся. Святополк же и Володимер вбредоста в Трубежь к Половцем, Володимер же хоте нарядити полк, они же не послушаша, но удариша в коне к противным; се видевши Половци и побегоша, а наши погнаша в след ратных, секуще противьныя. И сдея господь в т день спасенье велико, месяца иулия в 19 день побежени быша иноплеменници, и князя их убиша Тугоркана и сына его и ини князи; мнози врази наши ту падоша; на заутрье же налезоша Тугоркана мертва, и взя и Святополк акы тьстя своего и врага; (и) привезше и к Кыеву погребоша и на Берестовемь, межю путем идущим на Берестово и другымь в монастырь идущим. И в 20 того же месяца, в пяток (1 час дне), приде второе Боняк безбожный, шелудивый, отай, хыщник, к Кыеву внезапу, и мало в град не вьехаша Половци, и зажгоша болонье около града и възвратишася на монастырь, и въжгоша Стефанов монастырь и деревней Герьманы. И придоша на монастырь Печерьскый, нам сущим по кельям почивающим по заутрени, и кликнуша около манастыря, и поставиша стяга два пред враты манастырьскыми, нам же бежащим задом манастыря, а другим взбегшим на полати. Безбожные же сынове Измаилеви высекоша врата манастырю, и поидошла по кельям, высекающе двери и изношаху аще что обретаху в кельи: посемь въжгоша дом святыя владычице нашея богородица, и придоша к церкви, и зажгоша двери, яже к угу устроении, и вторыя же к северу, (и) влезше в притвор у гроба Феодосьева, емлюще иконы, зажигаху двери и укаряху бога и закон нашь. Бог же терпяще, еще бо не скончалися бяху греси их и безаконья их, темь глаголаху: “кде єсть бог их, да поможет им и избавить я?” и ина словеса хулная глаголаху на святыя иконы, насмихающеся, не ведуще, яко бог кажетъ рабы своя напастми ратными, да явятся яко злато искушено в горну: хрестьяном бо многым скорбьми и напастьми внити в царство небесное, а сим поганым и ругателем на семь свете приимшим веселье и пространьство, а на ономь свете приимуть муку с дьяволом и огнь вечный. Тогда же зажгоша двор Красный, егоже поставил благоверный князь Всеволод на холму, нарецаемем Выдобычи: то все оканнии Половци запалиша огнемь.

Історія України в документах і матеріалах. — Т. 1 — С. 89—90.

З'ЇЗД КНЯЗІВ У ЛЮБЕЧІ В СПРАВІ МІЖКНЯЗІВСЬКИХ ВЗАЄМИН

(1097 р.)

У рік 6605 (1097). Прибули Святополк (Ізяславич), і Володимир (Всеволодович), і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися (в городі) Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: “Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руськую землю. Кожен хай держить отчину свою: Святополк— Київ Ізяславів; Володимир—Всеволодів (уділ); Давид і Олег, і Ярослав—Святославів (уділ); (іншим хай будуть) городи, які їм роздав Всеволод; Давидові — Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль—Володареві, а Теребовль—Василькові”. І на цім вони цілували хреста: “А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будем ми всі і чесний хрест”. І сказали вони всі:

“Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руськая”. І, поцілувавшись, пішли вони до себе.

Літопис руський. — С. 146.

З'ЇЗД КНЯЗІВ У СПРАВІ МІЖКНЯЗІВСЬКИХ ВЗАЄМИН І ВІДНОСИН 3 ПОЛОВЦЯМИ НА УВЕТИЧАХ І НА Р. ЗОЛОТЧІ

(1100—1101 рр.)

В лето 6608. Выиде Мстислав от Давыда на море, месяца июня в 10. В томже лете братья створиша мир межи собою, Святополк, Володимер, Давыд, Олег, в Уветичих, месяца августа во 10 день. Того же месяца в ЗО, тем же месте, браться вся (сняшася), Святополк, Володимер, Давыд, Олег, и приде к им Игоревичь Давыд, и рече к ним 1: “на что мя есте привабили? осе есм; кому до мене обида?” И отвеща ему Володимер: “ты еси прислал к нам: хочю, братья, прити к вам и пожаловатися своея обиды: да се еси пришел и седишь с братьею своею на одином ковре: то чему не жалуешься, до кого ти нас жалоба?” и не отвеща Давыд ничтоже. И сташа вся братья на коних; и ста Святополк с своєю дружиною, а Давыд и Олег с своею разно, кроме собе, а Давыд Игоревичь сидяше кроме, и не припустяху его к себе, но особь думаху о Давыде. И сдумавше послаша к Давыду мужи свое, Святополк Путяту, Володимер Орогостя и Ратибора, Давыд и Олег Торчина; послании же придоша к Давыдови и рекоша ему: “се ти мовлять братья: не хочем ти дати стола Володимерьского, зане ввергл еси ножь в ны, егоже не было в Русскей земли; да се мы тебе не имем, ни иного ти зла не створим, но се ти даем: шед сяди в Бужьскемь, в Острозе, а Дубен и Черторыеск то ти даеть Святополк, а се ти даеть Володимер 200 гривен, а Давыд и Олег 200 гривен”. И тогда послаша слы своя к Володареви и к Василкови: “поими брата своего Василка к собе, и буди вама едина власть, Перемышль; да аще (вам) любо, да седита, аще ли ни, да пусти Василка семо, да его кормим сде; а холопы наша выдайта и смерды”; и не послуша сего Володарь, ни Василко. А Давыд седе Божьскемь, и посемь вдасть Святополк Давыдови Дорогобужь, в немже (и) умре; а Володимер вда сынови своему Ярославу.

В лето 6609. Преставися Всеслав, Полоцкий князь, месяца априля в 14 день, в 9 час дне, в среду. В то же лето заратися Ярослав Ярополчичь Берестьи, и иде на нь Святополк, и заста и в града, и ем и, окова, и приведе и Кыеву; и молися о нем митрополит и игумени, и умолиша Святополка, и заводиша и у раку святою Бориса и Глеба, и сняша с него оковы, и пустиша и. Томь же лете совокупишася вся братья: Святополк, Володимер, и Давыд, и Олег, Ярослав, брат ею, на Золотьчи; и прислаша Половци слы от всех князий ко всей братьи, просяще мира; и реша им Русскыи князи: “да аще хощете мира, да совокупимся у Сакова”; и послаша по Половце, и сняшася у Сакова, и створиша мир с Половци, и пояша тали межи собою, месяца семтября в 15 день, и разидошася разно.

1З'їзд на Уветичах відбувся для розбору князями справи про осліплення волинським князем Давидом Ігоревичем теребовельського князя Василька Ростиславича.

Історія України в документах і матеріалах. — Т. 1. — С. 90—91.

РОЗПОВІДЬ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА ПРО КНЯЗІВСЬКІ УСОБИЦІ

...Розкажу вам, діти мої, про труди свої, як я трудився, роблячи походи і полюючи з 13 років. Насамперед до Ростова пішов через землю вятичів,— послав мене батько, а сам він пішов до Курська; потім—до Смоленська з Ставком Скордятичем1 він знову пішов до Берестя2, з Ізяславом 3, а мене послав до Смоленська; від Смоленська я пішов до Володимира (Волинського). Тієї ж зими послали мене брати до Берестя на пожарище, де попалили, там охороняв їх місто... Тоді послав мене Святослав 4 проти ляхів, ходив я за Глогову5 до Чеського лісу, ходив по землі їх 4 місяці... звідти до Турова, весною — до Переяславля і також до Турова. Святослав помер, і я знову ходив у Смоленськ, а з Смоленська тієї ж зими до Новгорода; весною Глібові6 на допомогу, а влітку з батьком під Полоцьк, а на другу зиму — з Святополком7 під Полоцьк, спалили Полоцьк; він (Святополк) пішов до Новгорода, а я з половцями на Одрськ, воюючи, а звідти до Чернігова... І знов я прийшов до Смоленська, і пройшов з боєм крізь половецькі війська до Переяславля, і знайшов батька, що прийшов з походу. Ходили ми в тому ж році з батьком і Ізяславом до Чернігова битися з Борисом (Вячеславичем) і перемогли Бориса і Олега8. Знову пішли ми до Переяславля і зупинились на Оброві, а Всеслав9 спалив Смоленськ; і я разом з чернігівцями пішов йому вслід, змінюючи одного коня другим, але не захопили (Всеслава) в Смоленську; на цьому шляху, переслідуючи Всеслава, я спустошив землю і розорив від Лукомля10 до Логожська11; звідти пішов, воюючи, на Друцьк12, а звідти повернувся на Чернігів...”.

1Воєвода князя Всеволода Ярославича.

2Брест на р. Західний Буг.

3Ізяслав Ярославич—київський князь.

4Святослав Ярославич — київський князь.

5Місто в Чехії.

6Гліб Святославич — брянський князь.

7Святополк Ізяславич — київський князь.

8Олег Святославич — чернігівський князь.

9Всеслав Брячиславич—полоцький князь.

10Городище на Поліссі.

11Місто на Поліссі.

12Місто недалеко від Мінська.

Хрестоматія з історії Української РСР.— К., 1959.—Т. 1.—С.56—57.

НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ В КИЄВІ ПРОТИ КНЯЗЯ ІЗЯСЛАВА. ПОЛЬСЬКЕ ВТОРГНЕННЯ В КИЇВСЬКУ РУСЬ. ПОВСТАННЯ ПРОТИ ЗАГАРБНИКІВ.

(1068—1069 рр.)

В лето 6576. Придоша иноплеменьници на Русьску землю, Половьци мнози, Изяслав же, и Святослав и Всеволод изидоша противу им на Льто; и бывшинощи, подидоша противу собе, грех же ради наших пусти бог на ны поганыя, и побегоша Русьскыи князи, и победиша Половьци...

Изяславу же со Всеволодом Кыеву побегшю, а Святославу Чернигову, и людье Кыевстии прибегоша Кыеву, и створиша вече на торговищи, и реша, пославшеся ко князю: “се Половци росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними”. Изяслав же сего не послуша. И начаша людие говорити на воеводу на Коснячька; идоша на гору, с веча и придоша на двор

Коснячков, и не обретше его, сташа у двора Брячиславля и реша: “пойдем, высадим дружину свою ис погреба”. И разделишася надвое; половина их иде к погребу, а половина их иде по мосту; си же придоша на княжь двор. Изяславу же седящю на сенех с дружиною свою, начаша претися со князем. Стояще доле, князю же из оконця зрящю и дружине стоящи у князя, рече Тукы, брат Чюдинь, Изяславу: “видиши, княже, людье взвыли; посли, ать Всеслава блюдуть”. И се ему глаголющю, другая половина людий приде от погреба, отворивше погреб; и рекоша дружина князю: “се зло есть; посли ко Всеславу, ат призвавше лестью ко оконцю, пронзуть и мечемь”. И не послуша сего князь. Людье же кликнуша, и идоша к порубу Всеславлю; Изяслав же се видев, со Всеволодом побегоста з двора, людье же высекоша Всеслава ис поруба, в 15 день семтября, и поставиша и среде двора княжа: двор жь княжь разграбиша, бещисленое множьство злата и сребра, кунами и белью. Изяслав же бежа в Ляхы. Посемь же Половцем воюющим по земле Русьсте, Святославу сущю Чернигове, и Половцем воюющим около Чернигова, Святослав же собрав дружины неколико, изиде на ня ко Сновьску. И узреша Половци идущь полк, пристроишася противу; и видев Святослав множьство их, и рече дружине своей: “потягнем, уже нам не лзе камо ся дети”, (и) удариша в коне, и одоле Святослав в трех тысячах, а Половець бе 12 тысяче, и тако бьеми, а друзии потопоша в Снови, а князя их яша руками, в 1 день ноября, и възвратися с победою в град свой Святослав. Всеслав же седе Кыеве. Се же бог яви силу крестную, понеже Изяслав целовав крест, и я и; темже наведе бог поганыя, сего же яве избави крест честный. В день бо Въздвиженья Всеслав взодхнув рече: “о кресте честный! понеже к тобе веровах, избави мя от рва сего” Бог же показа силу крестную (на) показанье земле Русьстей, да не преступають честнаго креста, целовавше его; аще ли преступить кто, то и зде прииметь казнь и на придущемь веце казнь вечную. Понеже велика есть сила крестная: крестомь бо побежени бывають силы бесовьскыя, крест бо князем в бранех пособить, в бранех крестом согражаеми вернии людье побежать супостаты противныя, крест об вскоре избавлять от напастий призывающим его с верою; ничего же ся боять беси, токмо креста, аще бо бывають от бес мечтанья, знаменавше лице крестомь, прогоними бывають. Всеслав же седе Кыеве месяць 7.

В лето 6577. Поиде Изяслав с Болеславомь на Всеслава, Всеслав же поиде противу; и приде Белугороду Всеслав, и бывши нощи, утаився Кыян бежа из Белагорода Полотьску. Заутра же видевше людье князя бежавша, възвратишася Кыеву, и створиша вече, (и) послашася к Святославу и к Всеволоду, глаголюще: “мы уже зло створили есмы, князя своего прогнавше, а се ведеть на ны Лядьскую землю, а поидета в град отца своего; аще ли не хочета, то нам неволя: зажегше град свой, ступим в Гречьску землю”. И рече им Святослав: “ве послеве к брату своему; аще пойдешь на вы с Ляхы губити вас” то ве противу ему ратью, не даве бо погубити града отца своего; аще ли хощеть с миромь, то в мале придеть дружине”. И утешиста Кыяны. Святослав же и Всеволод посласта к Изяславу, глаголюща: “Всеслав ти бежал, а не води Ляхов Кыеву, противна бо ти нету; аще ли хощеши гнев имети и погубити град, то веси, яко нама жаль отня стола”. То слышав Изяслав, остави Ляхы и поиде с Болеславом, мало Ляхов поим; посла же пред (собою) сына своего Мьстислава Кыеву. И пришед Мьстислав, исече (Кияны), иже беша высекли Всеслава, числом 70 чади, а другыя слепиши, другыя же без вины погуби, не испытав. Изяславу же идущю к граду, изидоша людье противу с поклоном, и прияша князь свой Кыяне, и седе Изяслав на столе своемь, месяца мая в 2 день. И распуща Ляхы на покорм, (и) избиваху Ляхы отай; (и) възвратися в Ляхы Болеслав, в землю свою. Изяслав же взгна торг на гору, и прогна Всеслава ис Полотська, посади сына своего Мьстислава Полотьске; он же вскоре умре ту, и посади в его место брата его Святополка, Всеславу же бежавшю.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 84—85.

НАПАДИ ПОЛОВЦІВ НА ЗЕМЛЮ РУСЬКУ

(1093—1094 рр.)

(Сотвори бо ся плачь велик в) земли нашей, опустеша села наша и городи наши, быхом бегающе пред врагы нашими. Якоже пророк глаголаше: падете пред врагы вашими, поженуть вы ненавидящии вас, и побегнете никому женущю вас; скрушю руганье гордыни вашея, и будеть в тщету крепость ваша, убьете вы приходяй мечь, (и) будеть земля ваша пуста, и двори ваши пусти будуть, яко вы худи есте и лукави, и аз поиду к вам яростью лукавою, тако глаголеть господь бог Израилев. Иде лукавии сынове Измаилеви пожигаху села и гумна, и многы церкви запалиша огнемь, да не чюдится никтоже о семь: идеже множьство грехов, ту виденья всякого показания. Сего ради вселеная предасться, сего ради гнев простреся, сего ради земля мучена бысть: ови ведуться полонени, друзии посекаеми бывають, (друзии на месть даеми бывають), горкую смерть приемлюще, друзии трепещють, зряще убиваемых, друзии гладом умаряеми и водною жажею; едино прещенье, едина казнь, многовещныа имуще раны, различныя печали и страшны мукы, овы вяжемы и пятами пхаеми, и на зиме держими и ураняеми; и се притранее и страшнее, яко на хрестьяньсте роде страх, и колебанье (и) беда упространися...

Половци воеваша много, и възвратишася к Торцьскому, и изнемогоша людье в граде гладомь, и предашася ратным; Половци же, приимше град, запалиша и огнем, (и) люди разделиша, и ведоша в веже к сердоболем своим и сродником своим, много роду хрестьянска стражюще: печални, мучими, зимою оцепляеми, в алчи и в жажи и в беде опустеневше лици, почерневше телесы; незнаемою страною, языком испаленым, нази ходяще и боси, ногы имуще сбодены терньем; со слезами отвещеваху друг к другу, глаголюще: “аз бех сего города” и други: “а яз сея вси”; тако супрашаются со слезами, род свой поведающе и вздышюще, очи возводяще на небо к вышнему, сведущему тайная...

(В лето 6602. Сотвори мир Святополк с Половци, и поя собе жену дщерть Тугорканю, князя Половецкаго). Том же лете приде Олег с Половци ис Тмутороконя, (и) приде Чернигову; Володимер же затворися в граде, Олег же приде к граду и пожже около града, и манастыре пожже. Володимер же створи мир с Олгом, и иде из града на стол отень Переяславлю; а Олег вниде в град отца своего. Половци же начата воевати около Чернигова, Олгови не възбраняющю, бе бо сам повелел им воевати. Се уже третьее наведе поганыя на землю Русьскую, егоже греха дабы и бог простил, занеже много хрестьян изгублено бысть, а друзии полонени и расточени по землям.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 88.

ІНОЗЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО РУСІВ

З “Книги країн” (X ст.)

“Щодо слов'янських купців, то вони возять хутра лисиць і хутра видр з найдальшого кінця Славонії, для чого вони вирушають до Румського моря, де володар Рума бере з них десятину; далі пливуть морем до Самкуша-Єврея, після чого вони повертаються до Славонії. Потім вони держать путь від Слов'янського моря, поки не приходять до Хазарського рукава, де володар Хазара бере з них десятину; тоді вони пливуть до Хазарського моря тією ж річкою, яку звуть Слов'янською рікою. Часто ж вони виходять у Джурджані, де продають усе, що в них є, і все це потрапляє в Райію (Рей); дивно, що це місто є складовищем усього світу”.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С.67.

З “КНИГИ ДОРОГОЦІННИХ СКАРБІВ АБУ-АЛІ АХМЕДА

ІБН-ОМАР ІБН-ДАСТА

(30-ті роки Х ст.)

2. “...На самому початку границі країни слов'ян знаходиться місто під назвою Куяб (?). Шлях в їх країну йде степами, землями бездорожними, через струмки й дрімучі ліси. Країна слов'ян — країна рівна і лісиста; в лісах вони й живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева виробляють вони щось подібне до глеків, в яких містяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це зветься в них сидж, і один глек містить у собі близько десяти кухлів його. Вони пасуть свиней подібно до овець. Коли вмирає хтось з них, вони спалюють труп його. Жінки їх, коли трапиться в них покійник, дряпають собі ножем руки й обличчя. На другий день по спаленні покійника йдуть туди, де воно відбувалось, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорок. Через рік після смерті людини беруть глеків двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той пагорок, де збирається родина покійного, їдять, п'ють і потім розходяться. Якщо в покійного було три дружини і одна з них твердить, що вона (особливо) любила його, то приносить вона до трупа його два стовпи, і їх забивають сторч у землю, потім кладуть третій стовп упоперек, прив'язують посеред цієї перекладки вірьовку, стають на лаву, і кінець цієї вірьовки (дружина) зав'язує навколо своєї шиї. Коли вона так зробила, лаву приймають спід неї, і вона лишається повислою, поки не задихнеться і не вмре, а після її кидають у вогонь, де вона й згоряє. Всі вони ідолопоклонники. Найбільше сіють вони просо. Під час жнив беруть вони просяні зерна в ковші, підіймають їх до неба і говорять: “господи, ти, що постачав нам їжу (досі), дай і тепер нам її вдосталь”.

Є в них різні лютні, гуслі й сопілки, їх сопілки два лікті завдовжки, лютня ж їх восьмиструнна. Хмільний напій готують з меду. При спалюванні покійників вдаються в буйні веселощі, виявляючи тим свою радість з приводу ласки, зробленої йому (покійникові) богом. Робочої худоби в них мало, а верхових коней має лише одна згадана людина. Зброя їх складається з дротиків, щитів і списів; іншої зброї не мають.

Ватажок їх коронується; йому вони коряться і від наказів його не відступають. Житло його міститься в середині країни слов'ян.

Згадана вище особа, яку титулують вони “господарем господарів”, зветься в них свіят-цар; ця особа стоїть вище від субанеджа (жупана), який є тільки його намісник. Цар цей має верхових коней, не має іншої їжі, крім кобилячого молока. Є в нього теж чудові, міцні й дорогоцінні кольчуги. Місто, де він живе, зветься Джарваб (?); у ньому відбувається щомісяця, протягом трьох днів, торг. Холод у їх країні буває такий сильний що кожний з них викопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляють дерев'яну гострокінцеву покрівлю, на зразок (покрівлі) християнської церкви, і на покрівлю накладають землі. В такі льохи переселяються з усією родиною і, взявши трохи дров і каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні до червоного. Коли ж розжариться каміння до найвищої міри, поливають його водою, від чого розходиться пара, яка так нагріває житло, що скидають уже одяг. У такому житлі лишаються до весни. Цар їхній об'їжджає їх щороку. Коли в когось з них є дочка, то цар бере собі на рік по одному з її убрань, а якщо син, то цар бере собі теж по одному з його убрань на рік. У кого нема ні сина, ні дочки, той дає на рік по одному з убрань дружини або служниці. Спіймає цар у державі своїй розбійника, звелить або задушити його, абож віддає його під нагляд когось з правителів на далеких окраїнах своїх володінь”.

3. “Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони (руси), займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній. Вони мають царя, який зветься хакан-Рус. Вони роблять набіги на слов'ян, підпливають до них на кораблях, висідають, забирають їх (слов'ян) у полон, відвозять у Хазран і Булгар і продають там... Коли в якогось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: “не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем”. Вони не мають ні нерухомого майна, ні міст (або селищ), ні нив; єдиний промисел їх — торгівля соболями, білячим та іншим хутром, яке й продають вони бажаючим; плату, одержувану грішми, зав'язують дуже міцно в пояси свої. Одягаються вони неохайно; чоловіки носять у них золоті браслети. З рабами поводяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх під час торгівлі. Міст у них багато, і живуть вони просторо. До гостей ставляться з пошаною і поводяться добре з іноземцями, які шукають у них захисту, та й з усіма, хто часто в них буває, не дозволяючи нікому з своїх кривдити або утискати таких людей. Коки ж хтось із них скривдить або утисне іноземця, допомагають останньому і захищають його.

Мечі в них сулайманові. Коли просить допомоги котрийсь з їх родів, виступають у поле всі: між ними нема розбрату, а воюють однодушно проти ворога, поки не переможуть його. Коли хтось з них має позов на іншого, то кличе його на суд до царя, перед яким і сперечаються; коли цар вирік присуд, виконується те, що він велить. Якщо обидві сторони вироком царя незадоволені, то, з його наказу, мусять розв'язати справу остаточно зброєю: чий меч гостріший, той і візьме гору. На боротьбу цю родичі (обох сторін, що позиваються) приходять озброєні і стають (одні проти одних). Тоді суперники вступають у бій, і хто подолає противника, виграє справу відповідно до своєї вимоги. Є в них знахарі,— деякі з них дають накази цареві, немов вони начальники їх (русів). Трапляється, що наказують вони приносити в жертву творцеві їх, що тільки заманеться їм: жінок, чоловіків і коней, а вже коли наказують знахарі, то не виконувати їх наказу аж ніяк не можна. Взявши людину або тварину, знахар накидає їй петлю на шию, підвішує жертву до колоди і чекає, поки вона не задихнеться, і каже, що це жертва богу.

Вони мужні і хоробрі. Коли нападають на іший народ, то не відстають, поки не знищать його всього; насилують переможених і обертають їх у рабство. Вони високорослі, мають гарний вигляд і сміливі під час нападу; але сміливості цієї на коні не виявляють, а всі свої набіги роблять на кораблях. Шаровари носять вони широкі: сто ліктів матерії йде на кожні. Надягаючи такі шаровари, збирають вони їх у збори коло колін, до яких потім прив'язують...”.

“Коли вмирає в них хтось із знатних, йому викопують могилу в вигляді великого дому, кладуть його туди і разом з ним кладуть у ту ж могилу як його одяг, так і браслети золоті, які він носив; далі опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, кладуть у могилу живу й улюблену дружину покійника. Потім отвір могили закладається, і дружина вмирає в могилі”.

Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 68—70.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК

Нестора, мниха обители манастыря Печерьскаго, сказание что ради прозвася Печерьскый манастырь.

Слово 7

В княжение самодръжца Рускыа земля, благовернаго великаго князя Владимера Святославича, благоволи бог явити светилника Рустей земли и наставника иночьствующим, яже о немь нам сказание. Бысть убо некый благочестивый муж от града Любеча, яже в нь измлада вселися страх божий, желааше же в иноческый облещися образь. Человеколюбивый же Господь възложи сему ити в страну Гречьскую и тамо острыщися. Абие путьному шествию устремився, странствуа за странствовавшего господа и труждьшагося нашего ради спасениа, и достиже царствующаго града. И в святую гору доиде и обьшед святаа монастыря, яже на Афоне, и виде монастыря, сущаа ту на Святеи Горе, и пребывание тех отець выше человечьскаго естества, в плоти житие аггельское подражающе, паче ражьжеся христовою любовию, жалаа тех отець житию поревновати. Прииде в единь манастырь от сущих тамо монастырев и моли игумена, дабы на нь възложил аггельскый образь иночьскаго чина. Игумень же, прозря яже в нем хотящаа быти добродетели, послушав, постриже его и нарече имя ему Антоние, наказавь и научи его иночьскому житию. Антоний же в всемь богу угаждаа, на прочаа подвизаася в покорении же и в послушании, яко всем радоватися о нем. Рече же ему игумень:

“Антоние, иди пакы в Русию, да тамо прочиим на успех и утвръждение будеши, буди ти благословение Святыя Горы”. Антоний же прииде в град Киев, мысляше, где пребыти. И походи по монастырем и не възлюби ни в едином же где бы жительствовати: богу не волящу. И нача ходити по дебрем и по горам и по всем местом, и на Берестово прииде и обрет печеру, и вселися в ню, юже беша ископали Варязи, и в ней пребысть в велицем въздръжании. По сих же преставлъшуся великому князю Владимеру, и приа власть безбожный окаанный Святополк, и седе в Киеве, нача избивати братию свою, и уби святого Бориса и Глеба. Антонии же, видя таково кровопролитие, иже съдеа окаанный Святополк, пакы бежа в Святую Гору. Егда же благочествый князь Ярославь победи Святоплъка, и седе в Киеве. Боголюбиво-му же князю Ярославу любящу Берестово и церковь святых апостол, священникы многы набдящу. В нем же бе презвитерь именемь Иларионь муж благочестивь, божественным писанием разумень и постник. И хожааше с Берестова над Днепр, на хлъмь, где ныне ветхый манастырь Печерскый, и ту молитвы творяше, бе бо тамо лесь великь, и ископа ту печерку малу дву саждень и, приходя с Берестова, псалмопение пояше, моляшеся богу в тайне. По семь же благоволи бог взъложити на сердце благоверному великому князю Ярославу, и събрав еписконы, в лето 6559, и поставиша его митрополитом в святей Софии, а сии его печерка оста. Антонию же сущу в Святей Горе, в манастыри, идеже острыжеся, и бысть от бога възвещение игумену. “Пусти, рече, Антониа в Русию, яко требую его”. Призвав же его и рече ему: “Антоние, иди пакы в Русию, богу тако хотящу, и буди благословение от Святыя Горы, яко мнози от тебе имуть черноризци быти”. Благославив его, отпусти и, рек ему: “иди с миром”. Антонию же пришедшу к Киеву, и прииде на хлъмь, идеже бе Иларион печерку ископаль малу, в взълюби место то, и вселися в нем. И нача молитися богу с слезами глаголя: “Господи утврди мя в месте сем и да будеть благословение на месте сем Святыя Горы и молитва моего отца, иже мя постригл”. И нача жити ту, моля бога. Яд же его бе хлебь сух и воды в меру вкушаа, и копаше печеру и не дааше собе покоя в дьне и в нощи, в трудех же пребывая, в бденних и в молитвах. По сем же уведаша его людие, прихождааху к нему, приносяще яже на потребу. И прослу якоже и Великый Антоний, и приходяще к нему, просяаху от него благословенна. По сем же, преставлынуся великому князю Ярославу, приять власть сын его Изяслав и седе в Киеве. Антоний же прославлень быть в Рустеи земля. Князь же Изяслав, уведав житие его, прииде к нему с дружиною своею, прося у него благословенна и молитвы. И уведань бысть всеми великый Антоний и почитаем всеми. И начаша приходити к нему пострыщися боголюбивии неции, он же примаше их и пострызаше. И събрася братии к нему числом 12. К нему же и Феодосие пришед и пострыжеся. И ископаша печеру велику, и церковь, и келиа, яже суть и до сего дьни в печере под ветхым монастыремь. Съвъкупленнеи же братьи сущи, и рече им великый Антоние: “се бог нас, братие, съвъкупиль и от благословенна есте Святыя Горы, им же мене игумень пострыже Святыя Горы, аз же вас постригох, и буди благословение на вас пръвие от бога и пречистыя богородица, второе от Святыа Горы”. И рече им сице: “живите себе, и азь поставлю вам игумена, а сам хощу в ону гору ити и тамо сести един”. Якоже и прежде рех, обыкл уединився. И постави им игумена именем Варлаама, а сам иде в гору, ископа печеру, яже есть под новым монастырем, и в нем сконча живот свой, живь и в добродетели лет 40, не исходя ис печеры, в ней же лежать честныя мощи его, чюдеса творящие и до сего дьне. Игумень же и братия живяху в печере. И умножившимся братии и не могущим в печеру вместитися, помыслиша вне печеры поставити монастырь... Игумен же и братия заложиша церковь велику и монастырь... И оттоле начашеся звати Печерський монастырь, понеже быху жили черноризни пряже в печере. И оттоле прозвася Печерский монастырь, иже есть от благословения Святыя Горы...

Киево-Печеркий Патерик.— К., 1931.—С. 16—19.


Документи взято з хрестоматії з історії України для студентів вузів Укладачі: Б.І.Білик, Л.В.Дячук, Я.С Калакура, С.М.Клапчук, А.П.Конашевич, В.С.Крижанівський, В.Є.Кругляков, В.Я.Мельник, В.Ф.Остафійчук, В.В.Пилипенко, Д.Ф.Розовик, Н.В.Терес, В.І.Червінський, М.М.Ющенко. К.: ІСДО, 1993. - 376 с.

 

http://www.history.univ.kiev.ua/ukrbooks/pervisn.htm


 (голосів: 1)

Автор: Admin 19 грудня 2007 | Переглянуто: 2811 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ