Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Олександр ЧЕРЕДНИЧЕНКО,

кандидат психологічних наук, політолог, керівник секретаріату Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради України

ПАТРІОТИ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ («П»ГБ)

Вступ

Настали перебудовні часи. За палкими промовами, газетними статтями та телевізійними передачами, вільними від цензури, пішли історичні та наукові дослідження, монографії та нові шкільні програми. Люди відчували піднесення. Почуття звільнення було щирим. Скільки всіляких викриттів було зроблено у цей період? А які ж результати? Наприклад, скасування 6-ї статті в Конституції. Хоча в СРСР декомунізацію почала проводити та ж таки всесильна КПРС. У червні
1989 р. комуністи Б.Єльцин, Г.Попов, Ю.Афанасьєв виступили ініціаторами створення відомої міжрегіональної депутатської групи і заявили про створення депутатських фракцій. Влітку 1992 р. відбулося політичне шоу - суд над КПРС, що не призвів до жодного значущого результату, оскільки його перебіг відбувався під прикриттям дешевого демагогічного прийому на зразок того, що “усі ми були членами КПРС, тож кого маємо судити!?”. Проте у цей час пройшли суди у Болгарії над Живковим, в Німеччині – над Хонеккером, в Албанії – над вдовою та поплічниками Энвера Ходжі і т.ін. Насправді, для заборони КПРС було більш ніж достатньо юридично бездоганних обвинувачень, які під час судового фарсу навіть не згадувалися. Дотепер на секретному збереженні залишаються, наприклад, так звані “особливі теки” Політбюро 40-х років. До безлічі документів 1937–1938 років, пов’язаних з масовими репресіями, доступ і нині закритий. Таким чином більшість людей відчула себе обдуреною. Природно, що хвиля народного ентузіазму стрімко почала спадати. Символи “перемоги” над радянським минулим поступово тьмяніли. Слово знецінилося. Занадто багато їх було сказано і, практично, нічого не зроблено.

Найактивнішими ідеологами “нового часу”, - “соціалізму з людським обличчям”, що хутко перейшов до “капіталізму” з його цинічністю, дикою моральністю, - переважно були вихідці з вищих прошарків суспільства, які належали до його привілейованої частини - партноменклатури (досить назвати Горбачова, Кравчука, Яковлева, Єльцина та безліч інших). Немало представників з наукової та культурної еліти брали участь у перебудовчих процесах, засвідчивши хибність аксіоми про “колесо історії”, що не повертається назад. Мабуть, все залежить від того, хто його обертає. А упоратися з цією “роботою” взялися насправді потужні люди, які володіли управлінськими технологіями, пройшли сувору школу партійного та спеціального «профвідбору». Вони продовжували займатися улюбленою справою, добре виступали перед народом, запалювали їх тим же порядком слів, додавши до свого лексикону деякі нові поняття і змінивши при цьому об’єкт нападу, влаштовували операції спеціального призначення тощо. Із захватом розвінчуючи комуністичний лад, вони старанно приписували собі “героїчні подвиги” та маскували власні непривабливі вчинки, із задоволенням перекладаючи провину за них на колишніх однопартійців та колег. Своїми руйнівними діями вони набагато перевершили дисидентів - борців з режимом та послідовних антикомуністів. Чому вони цим займалися!? Очевидно, що отримана здобич мала бути для них більш значущою і масштабнішою, ніж все те, що вони втрачали. Для цього “колишні” мали себе зберегти. Приблизно 65% партійних функціонерів нині знаходяться при владі, захищаючи новий лад з тією ж завзятістю, як колись минулий. Проте невідомим залишається, яка ж частина “лицарів плаща та кинджалу” пішла в тінь і продовжила свою звичну діяльність з поправкою на новітні умови. Відповідно до соціальних законів, ці люди мали б протидіяти наступу “капіталізму”, захищати суспільство від його деструктивного впливу, бути його опорою. Багато їх легально чи нелегально пішли працювати у комерційні структури, фінансові установи, охоронні фірми тощо. Значна їхня кількість перед розвалом Союзу була повернута до України і зосередилася в різноманітних наукових, державних та комерційних підприємствах. З якою метою?

В кінці 80-х - початку 90-х років майже ніхто достеменно не знав, що таке “приватизація”. Не відбулася ще ваучеризація “по-чубайсівськи” в Росії та “по-пинзениківськи” – в Україні. А “колишні” намагалися за всяку ціну врятувати власність КПРС, частина авуарів якої нині працюють на нових “господарів життя”. “Приборкати” партійне майно, що за рядом свідчень “тягнуло” на десятки й десятки мільярдів доларів, спробувала й створена всередині КПРС “демократична платформа” під орудою Руцького. Проте, в силу безталанності останнього, нічого не вийшло. “Розкольники” змушені були покинути її лави, а КПРС згуртувала свої ряди. І як тільки Литва і Вірменія зазіхнули на її власність - пролилася кров.

Початок дев'яностих років відрізнявся повним “беспрєдєлом”, а шалені гроші ішли найнеймовірнішими шляхами: через СП-одноденки - в офшори, через спекуляції на різниці нафтових цін - на банківські рахунки, у вигляді величезних хабарів чиновникам, вони зароблялися на підробних спиртних напоях, сумнівної якості цигарках тощо. Навіть була пропозиція заступника мінистра фінансів СССР Сітніна продати Заходу сім відсотків північної території, багатої на корисні копалини. І ця запропонована оборудка обговорювалася на найвищому рівні. Щось цей процес зупинило. Однозначно, що не “гнів народих мас”, які були повною мірою дезорієнтовані та деморалізовані і мало що розуміли з того, що коїться в державі.

“Золото КПРС”

Особливого розвитку у ЗМІ одержали міфи про партійне золото. Газети рясніли багатьма публікаціями (серед яких вирізнялася газета “Правда”), били на сполох, “інформуючи” громадян про “важкі ящики з золотом”, що вивозяться літаками у невідомому напрямку. Існувало безліч різноманітних версій про його місцезнаходження та кількість. Часом здавалося – варто покопирсатися у дитячій пісочниці, і відразу відкриється іржава, переплетена важкими ланцюгами скриня, повна коштовностей. Золото шукали навіть у постаменті пам’ятника “желєзному Фєліксу”, де його мало бути аж 750 тонн. Мимохідь згадується й українська мрія про “золото Полуботка”, з якого на кожного жителя мало припадати аж 330 кг.

“Золото КПРС” хвилювало уяву не лише представників інформаційних засобів. На одній з сесій Верховної Ради РРФСР Єльцин звернувся до народів світу з проханням знайти вкладення партії в іноземні банки. Пізніше з аналогічним проханням звернувася до швейцарського уряду Генеральний прокурор Степанков. Через кілька років відповідь надійшла. Був знайдений рахунок самого вождя революції...

Можна висувати будь-які версії з цього приводу і не виключається, що в кожній з них буде якась дещиця істини. Проте десь з глибин підсвідомого виринало стривожене відчуття, яке згодом перетворилося у свідому упевненість, що нас намагалися елементарно “розвести”. Історія з жорстким акцентом на “золоті ПАРТІЇ” видається схожою на масштабну відволікаючу операцію під покровом якої точилася смертельна боротьба різних угрупувань за партійне багатство. Тому необхідна була демонізація КПРС, удар по якій паралельно супроводжувався нищенням її “ордена меченосців” - КДБ. Звісно, коли з арени зникає “керівна сила” то вже немає з кого спитати куди ж поділося “золото партії”. Слід зауважити, що питання втратило гостру актуальність, пов’язаною із забороною Єльциним діяльності КПРС у межах Російської Федераці. А це означає здачу справи в архів. Тим більше, що й процес у Конституційному суді закрив цю справу в рамках права.

Окрім того, мова йде і про певну підміну понять. Вираз “золото КПРС” припускає, що це не лише конкретні золоті злитки, мільярди у швейцарських банках чи будинки райкомів, міськомів та обкомів. Воно уособлює й інші важливі моменти, на яких, як добре відомо новітнім “вождям”, виросло дуже багато комерційних структур. Але чи не найзначнішим “золотим” ресурсом залишаються люди, які гармонійно перетекли з номенклатурної обойми радянських часів у новітній “демократичний” час і зайняли високоповажні місця. Вони, як і в минулі часи продовжують працювати “по понятіям”, створивши своєрідну, надзвичайно впливову “сітьову структуру”.

За інформацією, з березня 1990 по серпень 1991 року керівництво КПРС в особі Управління справами разом із структурами КДБ СРСР організували близько 600 комерційних фірм та банків, вклавши в них, у вигляді стартового капіталу, 3 млрд. повноцінних радянських карбованців (у перерахунку на валюту - більше $2,5 млрд.). Пізніше було оприлюднено й інші цифри: 1453 СП з іноземними фірмами підприємства та акціонерних товариств із змішаним капіталом при сукупній сумі вкладів у 14 млрд. карбованців та 5 млрд. доларів.

За повідомленнями, у жовтні 1991 році Г.Бурбуліс склав для Б.Єльцина секретну доповідну, із якої виходило, що за роки перебудови за межі СРСР було вивезено, наче б то, близько 1600 тонн золота (на 01.01.1992 р. у “Гохране” залишилося приблизно 240 тонн). Також зник державний запас платини ($250 млн.) та коштовностей на суму приблизно $5 млрд. Десятки мільярдів осіли в іноземних банках. “Випарувалися” багатомільярдні позики. Загальна сума вивезених лише у 1990-1991 роках із СРСР валюти і коштовностей, на думку деяких дослідників, перевищувала $100 млрд.

Щодо радянських запасів “жовтого металу”, то інформація має занадто суперечливий характер. До кінця 1980-х років СРСР посідав друге місце у світі за обсягами золотовидобутку, що сягали до 260 т на рік (майже 13% його світового видобутку). Проте у 1991 році один з керівників Держбанку СРСР Думнов заявив, що СРСР має в наявності 374, 5 т золота. Одночасно з цим західні експерти оцінювали радянський золотий запас від 1 до 3 тис. т, а в секретній доповіді ЦРУ 1989 р. наводилася цифра у 4, 5 тис. тонн. Тобто точна кількість золотого запасу СРСР невідома. Тому різні інформаційні повідомлення щодо цього мають, швидше, спекулятивний характер. Це не означає, що золотий запас був мізерний. Наприклад, про ступінь залежності світового “золотого ринку” від політики Радянського Союзу говорить хоча б той факт, що після повідомлення у лондонській “Гардіан” у 1991 році про те, що із СРСР вивезена партія золота на 4 млрд. дол., ціни на цей метал впали до рекордно низького рівня (у 1989 р. на світовий ринок СРСР “викинуло” близько 300 т. золота, що призвело до його дестабілізації).

Загалом питання про офіційні золоті резерви задавати небезпечно. Спроби отримати відповідь на нього закінчувалися трагічно. Неодноразові спроби депутатів Верховної Ради Росії одержати офіційні роз’яснення щодо його долі були однією з причин трагічних подій жовтня 1993 року. Пострілами з танків вдалося уникнути пояснень, куди зникла переважна частина радянського золотого запасу (алмазного також), з якого Україна мала б отримати свою частку в розмірі 16,34%. А вже у 2003 році за загадкових обставин пішов з життя послідовний розшукувач зниклого “золота партії”, журналіст Ю.Щекочихін. Він тривалий час займався діяльністю таємної організації на теренах СНД - “патріотів” державної безпеки – “П”ГБ, про яку ми далі вестимо мову, які, наче б то, були безпосередніми учасниками “золотої лихоманки”.

Через парламентську комісію, що розслідувала справу “золота партії”, стали відомими деякі факти. Так, у аналітичній записці полковника ПГУ КДБ Л.Веселовського (який безпосередньо займався цією справою і пізніше давав свідчення прокуратурі), поданій на ім’я
М. Кручини під назвою “О дополнительных мерах по закреплению и эффективному использованию партийной собственности”, говорилося наступне: “Денежные ресурсы, отраженные в финансовых документах открыто, могут быть инвестированы только в общественные, социальные или благотворительные фонды, что затруднит их конфискацию в будущем. Средства, поступающие в виде доходов в партийную кассу и не отражаемые в финансовых документах, должны быть использованы для приобретения анонимных акций, фондов отдельных компаний, предприятий и банков, что, с одной стороны, обеспечит стабильный доход независимо от дальнейшего положения партии, а с другой, в любой момент эти акции могут быть реализованы на фондовых биржах с последующим размещением капитала в иных сферах с целью обезличивания партийного участия, но с сохранением контроля... Принятие данных мер потребует организовать срочный отбор особо доверенных лиц, которым будет поручено выполнение отдельных пунктов программы, не исключается возможность создания категории негласных членов партии, которые будут обеспечивать ее жизнедеятельность в любых условиях чрезвычайного периода”.

Публікації того періоду свідчили, що в кінці вісімдесятих - на початку дев’яностих років функціонери апарату управління КПРС і співробітники КДБ встановили міцні зв’язки з діловим світом Заходу. На підставі відкритих джерел можна констатувати, що в Австрії, Англії, Бельгії, Італії, Канаді, Франції, ФРН, США, Уругваї, Швейцарії, Еквадорі, Японії, на Кіпрі, Філіппінах, Островах Карибського моря тощо було засновано більше 80-ти великих акціонерних товариств та спільних підприємств із змішаним капіталом та значна кількість дочірніх фірм, що працювали у сферах страхування, банківської справи, морського транспорту, лізингу, торгових операцій і угод із нерухомістю.

Ця структура дублювалася мережею рахунків у європейських, американських банках і оффшорних зонах, куди через систему “совзагранбанков” (Лондонське відділення Московського народного банку, Паризьке відділення Банку Північної Європи й ін.), якими володіли Держбанк, “Внешторгбанк” і “Внешэкономбанк СРСР”, пішов вал перерахувань значних сум у валюті. Тільки у Європі з’явилося кілька тисяч таких рахунків. Значні капіталовкладення були зроблені також у Латинській Америці та на Близькому Сході.

Проведена організаційна робота з цієї справи виглядає настільки грандіозною, що важко повірити, ніби вона здійснювалася переважно деморалізованими силами партійних функціонерів.

Після невдалого перевороту, який швидше за все був інспірований самим Горбачовим, щоб через його провал відсікти стару союзну номенклатуру від “солодкого пирога”, ситуацією скористався Б.Єльцин, - “могильник” першого президента СРСР. У 1991 році вийшло кілька Указів Президента Російської Федерації: від 23 серпня 1991 року “О приостановлении деятельности Коммунистической партии РСФСР”, від 25 серпня 1991 року “Об имуществе КПСС и Коммунистической партии РСФСР” та від 6 листопада 1991 року “О деятельности КПСС и КП РСФСР”, а також про перевірку конституційності КПРС та КП РРФСР. Згодом, після Біловежських угод (8.12.1991, Білорусія), четвертого січня 1992 року за №13(Д) вийшов наступний Указ Єльцина “О передаче денежных средств и другого имущества, ранее принадлежавщего КПСС и КП РСФСР”. Після цього кампанія з пошуку “золота” набула особливого розголосу. Можна вважати, що від вказаного моменту “золото партії”, принаймні те, що ним називають, перейшла у інші руки. Це випливає й з самого Указу за №13(Д), у якому є багато темних місць та нечітких формулювань, що відкривають широкий простір для будь-яких махінацій. Галас не вщухав і в наступні роки. Але він вилився чомусь не у створення документальних творів, а, переважно, художніх, де вимисел тісно переплітався з елементами правди, і цим ще більше дезорієнтував людей. Найпопулярнішим з них стала книжка І.Буніча “Золото партії”.

На початку дев’яностих російські кошти за рубежем намагався шукати тодішній в.о. російського прем’єра Єгор Гайдар. Для цього він звернувся до всесвітньо відомого приватного розшукового бюро “Кролл Ассошіейтс Інк.” (США). Через певний час сищики передали Гайдару докладний звіт, який, проте, безвісти зник. Кілька років про нього нічого не знали. Інформація про замовлене “Кроллу” розслідування з’явилася у 1995 році. Тоді на ім’я Єльцина прийшов лист від адвоката “Кролла”, де той прохав президента Росії доплатити їм залишок грошей, обіцяних колишнім в.о. прем’єра за зроблену роботу. Лише через два роки після “ретельних пошуків” їм була надана відповідь (підписана Степашиним), де говорилося, що “документів, які підтверджують повноваження Є. Т. Гайдара на підписання контракту з компанією “Кролл Ассошиэйтс Інк.”, не виявлено”, і що “матеріали, отримані Гайдаром від "Kroll Associеtes”, у правоохоронні відомства не надходили”. Кроллівцям” було запропоновано розглядати всі ці контракти як угоду між їхньою фірмою і “громадянином Є. Т. Гайдаром”. Тобто приватною особою. Постає питання: яким чином “приватна особа” задовільнила свій інтерес за рахунок державних коштів, розмір яких сягав більше півтора мільйонів доларів США? А щодо причин зникнення документів, то головною з них слід вважати ту, що у поданому списку значилися 22 члени уряду Гайдара.

Загалом завдання. поставлені “Кроллу”, торкалися не стільки пошуку партійних грошей, а грошових фондів та інших активів, “що знаходяться за рубежем і належать російським і колишнім радянським підприємствам та фізичним особам”. Про горезвісні гроші КПРС було мимохіть згадано лише один раз у другому пункті. У третьому ж пункті знову говорилося про необхідність знайти “особливі випадки використання фондів не за офіційним призначенням чинними або колишніми російськими або радянськими офіційними особами”. Основним результатом роботи “Кролла” стала доведена відсутність масового вивозу грошей КПРС.

Розшуки Генпрокуратури увінчалися успіхами і вона знайшла і кошти самої КПРС, і ті гроші, що партія забирала у держави. Загалом партійне майно і фінансові ресурси (у Росії і на Заході) були оцінені в 11—13 млрд доларів, що схоже на правду, якщо говорити про суто партійну їхню приналежність. І майже половина їх була знайдена в межах країни. Тобто відчуваючи свій розпад, КПРС вкладала кошти у банки, фірми та інші недержавні структури. В Україні, наприклад, “Укрінбанк” був переважно заснований на гроші КПУ.

Трупний слід “золота партії”

Проте “золота лихоманка” на цьому не закінчилася. Вона ознаменувалася низкою смертельних випадків поважних людей, яким не завжди можна було знайти адекватні пояснення. Їхня невмотивованість і нелогічність змушують замислитися над цим феноменом. Смерть цих людей виглядала явною пересторогою для когось. Деякі жертви перед загибеллю піддавалася тортурам і їхній мартиролог виглядає наступним чином.

Першим скорботний список відкрив мінистр внутрішніх справ СССР Б. К. Пуго, який 22 серпня 1991 року спочатку застрелив свою дружину (незрозуміло навіщо), а потім покінчив з собою. Через деякий час у ЗМІ просочилася інформація, що у голові Пуго було два вхідних отвори від куль. Після загибелі в сейфі знайшли 1000 карбованців і ще щість тисяч на загальній з дружиною ощадкнижці .

24 серпня, у Кремлі, у своєму робочому кабінеті близько десятої години ранку, повісився радник Президента СРСР з військових питань, Маршал Радянського Союзу С.Ахромєєв. Його смерть і донині виглядає безглуздою. Її обставини (а вішався він двічі) свідчать про те, що вона не була добровільним вибором 68-річного маршала. Окрім різних невідповідностей, що випадають з логіки подій, відомо, що, коли слідчому доручили цю справу, то його довго не пускали до місця події і зрештою заборонили взяти із собою понятих. Ними стали співробітники держбезпеки, що чергували у тому ж будинку, де знаходився кабінет Ахромєєва. У цей період він готувався виступити на сесії Верховної Ради СРСР з викривальними фактами зрадництва інтересам держави деяких вищих чиновників СРСР. Цікавим виглядає й факт, що ключ від кімнати, де знаходився Ахромєєв, стирчав із зовнішньої сторони дверей.

26 серпня 1991 року з балкону своєї квартири викидається керуючий справами ЦК КПРС Кручина. Він залишив документи, що містили докладну інформацію про нелегальну комерційну діяльність КПРС за останні роки. Всі знайдені матеріали були забрані працівниками КДБ і їхня доля до цього часу невідома. Залишається загадкою, для кого саме Кручина готував розписки під назвою “Личное обязательство перед КПСС". Зокрема у ній говориться: “...Зобов’язуюся зберігати і дбайливо використовувати в інтересах партії довірені мені фінансові і матеріальні засоби, повернення яких гарантую за першою її (партії – авт.) вимогою. Всі зароблені мною в результаті економічної діяльності на фонди партії кошти визнаю її власністю, гарантую їхню передачу у будь-який час і в будь-якому місці. Зобов’язуюся дотримуватися суворої конфіденційності довірених мені свідчень і виконувати доручення партії, передані мені через уповноважених на те осіб”.

6 жовтня з вікна своєї квартири випадає попередник Кручини на посаді начальника УС ЦК КПРС 81-літній Георгій Павлов. Хоча перед цим він поснідав із родиною, і ніяких передумов до такого вчинку не було. А на балкон, з якого нібито упав Павлов, він до цього ніколи не виходив.

17 жовтня Дмитро Лісоволик, колишній завсектором США міжнародного відділу ЦК КПРС, вийшов на балкон покурити і раптом викинувся з 12-го поверху будинку, в якому жив.

Узимку 1992 року у під’їзді свого будинку чотирма пострілами з “Нагана” убивають голову Профбанку Олександра Петрова. Банк був створений на гроші КПРС.

8 листопада 1994 року був убитий колишній співробітник розвідки Юрій Корольов. Перед смертю його катували.

22 грудня 1996 р. у передмісті Мінська Самохваловичи було знайдено труп Леоніда Кучерука, який був полковником КДБ і став досить успішним бізнесменом. Леонід Георгійович працював у Мексиці під дахом журналу “Советский Союз” і був добре знайомий з Корольовим. Перед смертю його катували.

25 лютого 1997 р. зі слідами катувань на тілі знайдений у гаражі товариш по службі Корольова і Кучерука, що був співробітник КДБ Вадим Бірюков - заступник гендиректора журналу “Деловые люди”

Слід додати, що багато з керівників комерційних структур (за даними І. Буніча), що були засновані на партійні гроші, за дивних обставин загинули впродовж листопада-грудня 1991 року.

Інформаційні засоби й прокоментували цей ланцюг убивств із катуваннями як "трупний слід золота партії".

Низка загадкових смертей переважно не вписуються в закони не лише формальної, але й звичайної медичної логіки. Поясненням такому феномену може бути той факт, що в надрах системи КДБ здавна використовувалися методи впливу на свідоме й підсвідоме, коли головних людей влади кодували, застосовуюючи низку методів, у тому числі й НЛП (нейролінгвістичного програмування). Це були носії надважливої інформації і для збереження необхідних гарантій вони могли піддаватися спеціальному кодуванню. У останні десятиліття комуністичного режиму ходовими були найагресивніші та найжорстокіші можливості НЛП, що могли, у разі одержання відповідної команди, призвести людину до самогубства чи інших запрограмованих дій.

Якою таємницею володіли ці люди? Кому більшість з них була зобов’язана своїм раптовим збагаченням на початку 90-х? І хто пред’явив їм свій кривавий рахунок? Що допомогло Путіну, підполковникові КДБ, без досвіду державної роботи (подейкують, що він був причетним до безславного відходу з політичної арени найбільш “одіозних демократів”, наприклад свого шефа Собчака в Пітері), раптом стати “особою №1 у російському політикумі? Які реальні таємні пружини виштовхнули його нагору? Чому саме “пітерці” знову, як і у 1917 році стали “законодавцями” наступних змін? Чи це не було символом наступних змін?

Можна ще багато задавати питань і намагатися на них відповідати. Однак побудова прийнятної версії сполучена із значними труднощами, обумовленими як узагальненням одержаної інформації так і її якістю. Названі обставини впливають на достовірне відтворення цілісної картини подій, що сталися на пострадянському просторі. Але, у той же час, поставлені питання засвідчують, що у суспільстві відбуваються непомітні для зовнішнього спостереження процеси, які реально впливають на перебіг подій, що відбуваються у ньому. Якій силі це доступно? Згадаймо “Личное обязательство...” Кручини. Хто підписував ці розписки? Хто входив у “категорию негласных членов партии”? Очевидно ті, хто міг зберегти таємницю, характеризувався відданістю, міг працювати в умовах фактичного підпілля, володів навичками конспіративної роботи, необхідними організаторськими здібностями тощо. Примітно й те, що в іншій аналітичній записці, що стосувалася долі партійного майна, спрямованій Кручині є позначка: "М.Ю.! Довірчо, у 1 екз., якщо робити, то тільки з КДБ". Це підтверджує й Веселовський, який на допиті в прокуратурі повідомив, що у листопаді 1990 року на прохання керівників ЦК КПРС (Івашко та Кручини) рішенням керівництва відомства (Крючков та Бобков) він був “переведен из ПГУ на работу в УД ЦК КПСС. Решением секретариата ЦК КПСС я был назначен на должность зам. зав. сектором по координации экономической деятельности хозяйственных служб... Основанием для моего перевода в ЦК явилась срочная потребность руководства УД ЦК создать подразделение, способное координировать экономическую деятельность хозяйственных структур партии в изменившихся условиях. ...Кроме того, Кручина считал, что такой серьезный вопрос как организация экономической деятельности можно было поручить только сотрудникам ведомства, в честности которых он никогда не сомневался...

Была достигнута договоренность о периодическом информировании Бобкова о моей деятельности в УД ЦК КПСС...".

Організація

Отже, якщо вибудувати факти певним чином, то семантика поданого ряду надає можливість відповісти на низку поставлених запитань і визнати існування факторів, що впливають на глибинні процеси, які мають свій прояв у практиці життя, а, отже, надають можливість хоча б частково їх пояснити.

Давно зверталася увага на прояви невідомої сили, яка брала непримітну для переважної більшості громадян участь у найважливіших подіях соціально-політичного та економічного життя й суттєво впливала на них, нарощуюючи свою присутність на всіх рівнях влади. Мова йде про негласні об’єднання однодумців з воєнізованих структур колишнього СРСР, яких у інформаційних джерелах називають «Патріотами» ГБ або скорочено «П»ГБ (за іншою версією – ЦТСУ - Центр тіньового стратегічного управління). Вони свого часу мали можливість піти у тінь, а потім виринути у сфері великої політики, бізнесі держуправлінні тощо. Тобто, організація “Патріотів” ГБ розпочалася на початку вісімдесятих років. Принаймні, за деякими даними, починаючи з 80-х, служба розвідки КДБ зосередила свою роботу всередині Радянського Союзу. Вона готувалася до майбутніх реформ в країні і для інтелектуального забезпечення цілеспрямовано готувала кадри. У ці ж роки КДБ започаткував особливу Програму кризового розвитку. Під неї були створені відповідні інститути та підготовлені кадри, - перш за все у галузі економіки. Тому найбільш могутніми співтовариствами “патріотів” ГБ вважаються “чекісти”. Вони утворилися на основі розвідувального, контррозвідувального та ідеологічного управлінь КДБ. На думку експертів, їхній успіх обумовлювався тим, що свого часу високі чини КДБ, а після них керівники чекістських підпільних співтовариств “П”ГБ скористалися хаосом та безконтрольністю влади часів Єльцина і відокремили частину цінних працівників колишнього КДБ від нової держави. Їхня перевага була у наявності засекреченої інформації, безлічі досьє на офіцерів, агентів та “об’єктів розробок”, збережені структурні можливості. Окрім цього низка підрозділів КДБ майже не зазнала реформування. Саме вони стали основними опорними базами і кадровими джерелами для формування структур «патріотів ГБ». До них відносять нелегалів СВР ( Служба зовнішньої розвідки), спецзагони “Вимпел”, яким до снаги були найскладніші завдання розвідувального характеру, випрацювання планів і захоплення надсекретних об’єктів тощо. До цього угрупування належала й “Альфа”, що була призначена для боротьби з тероризмом та попередження терористичних актів, спецпідрозділи ГРУ, ПДВ, морської піхоти. Згадаймо, що події 1991 та 1993 років ознаменувалися й тим, що “Альфа” не захотіла втручатися у внутрішні “розборки” конкуруючих груп політиків. Хоча, за твердженнями командирів, нейтралізація опору захисників Білого Дому, за розрахунками, могла бути здійснена впродовж 20-30 хвилин. Тобто вони розуміли, що стара система має бути пущена на злам.

Серед “чекістів” дослідники виділяють групу “розвідників”, що завжди володіли найбільшими фінансовими і організаційними можливостями для створення серйозних, ефективно діючих таємних структур. До того ж виявилося, що “колишні і діючі розвідники найменш піддані процесам корупції і розкладання” порівняно з іншими спецслужбами та угрупуваннями на теренах колишнього СРСР. Вони традиційно мали найвищий авторитет серед усіх “комітетчиків”, відрізнялися кращими інтелектуальними кадрами (наприклад, представники згадуваного “Вимпелу”, що складався лише з офіцерів, мали по дві-три вищі освіти), досвідом конспіративної роботи, методами спілкування з “потрібними людьми”, необмеженим досвідом і контактами на території СНД та за його межами. “П”ГБ згодом підім’яли під себе самостійні угрупування “патріотів”. Саме “розвідники” виконують головну координуючу роль серед інших об’єднань і мають найбільший вплив на владні структури колишніх радянських республік. Природньо, що всередині цього угрупування існує внутрішня напруга, що пов’язано з наявністю кількох лідерів. Проте, поки що, вони успішно долаються. Причому й досить жорсткими методами. Так, наприклад, вирішення “військового питання” призвело до загибелі члена “П”ГБ армійського генерала Рохліна.

Пріоритетом у роботі співробітників цієї структури стала діяльність із створення нових та проникнення в існуючі підприємства, включаючи й банки. Принагідно зауважимо, що програма андроповських реформ здійснювалася з опорою на практику роботи спецслужб. І, як бачимо, сьогодні вона знову покликана до життя . У нещодавній статті, присвяченій 90-річчю з дня народження Андропова, директор ФСБ Росії М.Патрушев зазначив: “...Інтерес до цієї людини в наші дні далеко не випадковий. У сучасному російському суспільстві відчувається потреба у подібних людях, які мислять по-державному масштабно й ставлять інтереси Батьківщини понад усе”.

За даними тих, хто досліджував цю проблему, люди “П”ГБ вважають себе щирими патріотами-державниками, об’єднуються в таємні, вузькокорпоративні співтовариства, нерідко “організовані за принципом і подобою секретних воєнізованих формувань”, де головним принципом діяльності було “суворе дотримання воєнного єдиноначалля, що припускає безумовне виконання підлеглими наказів керівників”.

Співтовариства “П”ГБ (нерідко глибоко законспіровані) створені на території країн колишнього СРСР і функціонують у багатьох країнах світу в тісній пов’язаності із спецслужбами країн СНД, у першу чергу Росії. На переконання дослідників у планах діяльності співтовариства існують дві групи цілей: декларовані та приховані.

Декларовані головні цілі “П”ГБ, на думку дослідників, такі:

<!-- [if !supportLists] --> · повернення до основних “радянських цінностей” на всіх суспільних рівнях; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · відтворення подоби СРСР і його простору впливу на “оновлених” суспільних, державних, моральних та етичних основах; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · боротьба з корупцією і злочинністю в країнах СНД; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · боротьба із “західним імперіалізмом у всіх його найгірших проявах”; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · надання допомоги і сприяння своїм однодумцям, «справжнім патріотам». <!-- [endif] -->

Недекларовані цілі «П»ГБ полягають:

<!-- [if !supportLists] --> · у створенні “паралельного” світу, веденні кланового способу життя, нав’язування своїх порядків і правил оточуючим; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · у використанні причетності до “П”ГБ для самозбагачення, одержання привілеїв, таємного доступу до матеріальних цінностей, одержання довічного статусу непідсудності та безкарності; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · протиборство з ідейними суперниками й іншими кланами в усіх проявах життя; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · прихід спочатку до таємної, а згодом абсолютної влади на просторах СНД; <!-- [endif] -->

<!-- [if !supportLists] --> · прагнення до побудови іншого світу на основі власних ідеалів та принципів. <!-- [endif] -->;

Виходить, що головною метою організації “П”ГБ було створення необхідних умов для трансформації СРСР у більш ефективне та життєздатне соціально-політичне і фінансово-економічне утворення, а також вироблення нової стратегії боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами пострадянського простору.

Важливим моментом ситуації після 1991 року є те, що після практичного знищення апарату державного управління країною (ліквідація КПРС та зруйнування КДБ), “П”ГБ переважно зберіг у цілості систему соціально-політичного та економічного впливу. Цією обставиною і можна пояснити ту грандіозну роботу, що була виконана по трансформації «золота партії».

У подальші роки «патріоти» надають процесу входження у владу стабільної інерційності. Вони завойовують позиції не лише у владі, але й у групах, що виступають у якості їхніх суперників. «П»ГБ часто підривають супротивників зсередини і беруть під свій контроль, залишаючись при цьому недоторканими. Найбільш виразно це проявляється у СНД, де чільне місце займає Україна.

Як вважають дослідники, у другій половині дев’яностих “патріоти” активно впроваджуються й просуваються у вищі ешелони влади. Можна припустити, що до активних дій у середині РФ “П”ГБ приступив у той період (приблизно 1998 рік), коли під галас багаточисельних страйків та акцій протесту (як, наприклад, перекриття руху поїздів залізниці) і посиленні політичного протистояння в Кремлі та Держдумі був відправлений у відставку “непотопаючий” прем’єр В.Чорномирдін, а згодом і “кіндерсюрприз” - колишній комсомольський функціонер Сергій Кирієнко (Ізраітель). Вважається, що потужна урядова та економічна кризи, а разом з ними й соціальні заворушення - події одного ряду.

Після “перехідного” прем’єра Кирієнка уряд Росії очолила людина, певним чином пов’язана з “П”ГБ – Є. Примаков. Про імовірність такого зв’язку свідчить той факт, що він з вересня 1989 по липень 1990 років був кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС, а з вересня по листопад 1991 року перебував на посаді першого заступника голови КДБ СРСР - керівником Першого Головного Управління КДБ СРСР. З грудня 1991 по січень 1996 року очолив Службу зовнішньої розвідки (СЗР). Перебування на цій посаді ознаменувалося появою кількох відкритих аналітичних доповідей (сам факт такої інформаційної відкритості СЗР став явищем), в яких відбилася позиція, відмінна від зовнішньополітичного курсу МЗС під керівництвом А.Козирєва, котрий вважався слухняним виконавцем вказівок Заходу. Тобто на момент розвалу Союзу, Є. Примаков опинився у другому ешелоні влади КПРС-КДБ. До того ж його прізвище у ЗМІ також пов’язувалося із зниклими капіталами партії (примітно, що причетним до “евакуації” коштів СРСР вважався й особистий друг
Є. Примакова – В. Геращенко, який до 1991 року керував Держбанком СРСР, а згодом став головою Центробанку РФ).

Розхитування “П”ГБ режиму Б.Єльцина, “Сім’ї”, їхніх основних прихильників та олігархів шляхом копіткої роботи з організації політичної та фінансово-економічної кризи в країні, спрямовувалося на те, щоб створити підстави для приходу до влади “своєї людини”. У 1999 році пішов з посади Степашин, який хоча й належав до згаданої структури, і є ставлеником «патріотів» МВС і частини військових, ВПК та ФСБ, але не влаштував найбільш потужну гілку “П”ГБ - представників развідки. Схоже, що Єльцина весь час ставили в ситуацію, коли йому доводилося призначати людей, визначених не ним самим і пов’язаних з “П”ГБ.

Вибори в Думу 1999 року стають зоряною годиною “патріотів”: вони беруть найактивнішу участь в організації і контролі блоку “Єдинство”, значна їхня кількість “осіла” у рухах “Вся Россия”, “Отечество” тощо. Тобто ними розпочалися серйозні кроки із захоплення найвищого владного Олімпу в країні – місця Президента Росії, претендентом на яке був Путін.

Відомо, що Путін тривалий час працював в системі ПГУ КДБ (цей період вважають періодом активного вивезення радянських капіталів за кордон), потім займався реальним управлінням другої російської столиці С-Петербургу, а згодом, під час роботи в апараті адміністрації президента РФ, - розпоряджався майном РФ за кордоном (тобто постійно знаходився біля важелів управління).

Про те, що за спиною Путіна стоїть могутня та впливова сила, свідчить і його неймовірна, несподівана, вкрай нетипова кар’єра. Вражаючим виглядає і те, з якою легкістю він “зачистив” політичний простір ( у короткий термін “пригасив” провідних


 (голосів: 1)

Автор: Admin 6 вересня 2007 | Переглянуто: 2139 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ